Справа №153/397/25 від 27/05/2026
Предметом цього спору є встановлення юридичного факту перебування повнолітньої сестри на утриманні свого рідного брата-військовослужбовця, який загинув під час захисту Батьківщини, для подальшого отримання нею одноразової грошової допомоги від держави.
Суд керувався тим, що для отримання такої соціальної виплати у статусі утриманця заявниця має відповідати жорстким критеріям непрацездатності, які визначені профільним законом про пенсійне забезпечення військовослужбовців. Колегія суддів встановила, що на момент загибелі брата дівчина вже була повнолітньою, а жодних доказів її непрацездатності чи інвалідності матеріали справи не містили. Крім того, до досягнення повноліття обов’язок щодо її утримання офіційно виконувала призначена державою опікунка, а не брат. Суд також підкреслив, що фінансова допомога та подарунки, які брат надавав сестрі під час її навчання в медичному коледжі, були лише додатковою підтримкою, а не постійним і єдиним джерелом її існування. Наостанок, Верховний Суд послався на правову позицію Великої Палати, згідно з якою право на одноразову допомогу як утриманці мають виключно ті члени сім’ї загиблого, які через свою непрацездатність мають законне право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу дівчини без задоволення, підтвердивши законність рішення апеляційного суду про відмову у встановленні факту перебування на утриманні.
Справа №756/7148/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є заява батька про встановлення в судовому порядку факту самостійного виховання малолітньої дитини для отримання права на відстрочку від призову під час мобілізації.
Верховний Суд наголосив, що в порядку окремого (непозовного) провадження можуть встановлюватися лише ті юридичні факти, які є безспірними та не пов’язуються з наступним вирішенням спору про право. Суд зазначив, що сімейне законодавство України закріплює рівність прав та обов’язків обох батьків щодо дитини, а також принцип невідчужуваності батьківських обов’язків, від виконання яких не можна відмовитися за домовленістю. Встановлення факту одноосібного виховання дитини батьком безпосередньо впливає на права та інтереси матері й самої дитини, оскільки воно пов’язане з доведенням факту невиконання матір’ю своїх обов’язків. Через це у таких справах завжди існує прихований або явний спір про право щодо виховання дитини, який не може вирішуватися у спрощеному безспірному порядку. Суд підкреслив, що навіть за наявності нових норм мобілізаційного законодавства цей факт має встановлюватися виключно в межах позовного провадження, де забезпечуються належні процесуальні гарантії для всіх сторін та захист найкращих інтересів дитини. Таким чином, суди попередніх інстанцій абсолютно правильно відмовили у відкритті окремого провадження, роз’яснивши заявнику його право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу заявника без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №334/5199/24 від 20/05/2026
1. Предметом цього спору є заява батька про встановлення в судовому порядку в межах окремого (непозовного) провадження юридичного факту самостійного виховання та утримання двох неповнолітніх дітей для подальшого отримання відстрочки від призову під час мобілізації.
2. Верховний Суд наголосив, що встановлення факту одноосібного виховання дітей безпосередньо стосується прав та обов’язків матері, а отже, у таких справах завжди існує спір про право, який не може вирішуватися за спрощеною процедурою окремого провадження. Судді підкреслили, що сімейне законодавство України базується на принципі рівності прав та обов’язків обох батьків щодо дитини, а також на невідчужуваності сімейних обов’язків, від виконання яких не можна відмовитися за домовленістю. Для підтвердження статусу батька, який самостійно виховує дитину, мають існувати об’єктивні обставини, що позбавляють матір можливості здійснювати батьківську правосуб’єктність, наприклад, її смерть, позбавлення батьківських прав чи визнання безвісно відсутньою. Будь-які інші життєві ситуації, пов’язані з ухиленням матері від виховання дітей, повинні досліджуватися виключно в порядку позовного провадження із залученням органів опіки та піклування для обов’язкового захисту найкращих інтересів дитини. Крім того, колегія суддів зазначила, що інститут окремого провадження не може використовуватися для штучного створення преюдиційних фактів з метою отримання відстрочки від мобілізації.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу батька без задоволення, а постанову апеляційного суду про залишення його заяви без розгляду — без змін, роз’яснивши заявнику право звернутися до суду з позовом на загальних підставах.
Справа №442/7418/25 від 01/06/2026
Предметом цього спору є встановлення юридичного факту перебування непрацездатної бабусі на утриманні свого онука-військовослужбовця, який загинув під час захисту України, що необхідно заявниці для отримання одноразової грошової допомоги та оформлення пенсії у зв’язку із втратою годувальника.
Верховний Суд керувався тим, що чинне законодавство дозволяє визнавати особу утриманцем, якщо допомога від померлого була для неї постійним і основним джерелом засобів до існування, навіть за умови отримання нею власної пенсії за віком. Суд урахував, що заявниця проживала разом із онуком однією сім’єю, вела з ним спільне господарство, а її власна пенсія була мізерною порівняно з доходом загиблого, який повністю її забезпечував. Також суд відхилив доводи про обов’язок повнолітньої дочки утримувати матір, оскільки ця дочка сама є пенсіонеркою, проживає окремо та не має фінансової можливості надавати таку допомогу. Окрім цього, колегія суддів наголосила, що оцінка та дослідження доказів є прерогативою судів попередніх інстанцій, а апеляційний суд ухвалив рішення на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин справи. Наостанок, суд зазначив, що посилання Міністерства оборони на інші рішення Верховного Суду є безпідставними, оскільки фактичні обставини тих справ суттєво відрізняються від цієї справи.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Міністерства оборони України без задоволення, а постанову апеляційного суду про встановлення факту перебування бабусі на утриманні загиблого онука — без змін.
Справа №906/358/25 від 03/06/2026
Предметом цього спору є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Дівочки – Сад” про визнання недійсними чотирьох договорів купівлі-продажу сільськогосподарської техніки та обладнання, укладених із Приватним підприємством “ДЮК І К”, через перевищення директором своїх повноважень та штучне роздроблення однієї великої угоди на кілька дрібних для уникнення обов’язкового погодження з загальними зборами учасників.
Верховний Суд наголосив, що закон прямо забороняє штучно роздроблювати один значний правочин на кілька дрібніших, і якщо замість кількох договорів товариство могло вчинити одну значну угоду, то кожен із таких договорів юридично вважається значним. Судді підкреслили, що для з’ясування цього питання суди не повинні обмежуватися лише формальною оцінкою ціни кожного окремого договору. Натомість судам необхідно комплексно аналізувати часові проміжки між угодами, тотожність їхнього предмета, реальну мету, економічну доцільність, а також пов’язаність осіб, які підписували ці документи. Верховний Суд вказав, що апеляційний суд повністю проігнорував ці критерії та не дав жодної оцінки аргументам позивача про те, що підписанти з обох сторін були одними й тими ж особами, а майно відчужувалося за ідентичними шаблонами протягом короткого періоду. Через це висновки судів попередніх інстанцій про відсутність порушень з боку директора та реальність правочинів були визнані передчасними та необґрунтованими.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд для детального дослідження всіх обставин.
Справа №754/8156/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є встановлення в судовому порядку юридичного факту смерті громадянки України, яка померла на території Російської Федерації, для подальшої державної реєстрації цього факту українськими органами ДРАЦС та оформлення спадкових прав.
Суд виходив із того, що заявниця вже має копію свідоцтва про смерть своєї матері, яке було видане уповноваженим органом РФ у місті Санкт-Петербург. Керуючись Постановою Кабінету Міністрів України № 107 від 04 лютого 2023 року, суд зазначив, що під час дії воєнного стану документи, видані в РФ, приймаються в Україні без апостиля чи консульської легалізації, якщо станом на 24 лютого 2022 року вони приймалися без такого посвідчення. Таким чином, наявне у заявниці іноземне свідоцтво про смерть є дійсним документом на території України і не потребує додаткового підтвердження. Оскільки факт смерті вже офіційно зареєстрований іноземною державою, а відповідний документ визнається в Україні, правові підстави для повторного встановлення цього факту в судовому порядку відсутні. Суд підкреслив, що заявниця не позбавлена можливості використовувати наявне іноземне свідоцтво у будь-яких правовідносинах на території України, зокрема для звернення до нотаріуса із заявою про відкриття спадщини. Окрім цього, колегія суддів зауважила, що така правова позиція є абсолютно сталою та повністю узгоджується з попередньою практикою Верховного Суду у подібних справах.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу представника заявниці без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у встановленні факту смерті — без змін.
Справа №906/377/25 від 20/05/2026
Предметом цього судового розгляду є клопотання фізичної особи-підприємця про стягнення з прокуратури 40 000 гривень витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи у Верховному Суді щодо спору про оренду земель оборони.
Суд керувався тим, що право на відшкодування витрат на правничу допомогу є однією з основних засад господарського судочинства для забезпечення ефективного захисту прав сторін. Колегія суддів врахувала правову позицію Великої Палати Верховного Суду, згідно з якою розмір відшкодування має визначатися відповідно до умов договору, де сторони погодили саме фіксований розмір гонорару адвоката. Суд відхилив заперечення прокурора щодо відсутності погодинного детального опису робіт, оскільки фіксована сума винагороди за домовленістю сторін не залежить від кількості фактично витраченого часу. Судді встановили, що відповідач надав належні та достатні письмові докази на підтвердження понесених витрат, зокрема договір, додаткову угоду та двосторонній акт приймання-передачі послуг. Крім того, суд дійшов висновку, що заявлена сума у 40 000 гривень є цілком співмірною зі складністю справи, обсягом виконаної адвокатом роботи та критеріями розумності й реальності таких витрат.
Верховний Суд повністю задовольнив клопотання підприємця та постановив стягнути на його користь із Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони центрального регіону 40 000 гривень витрат на правничу допомогу.
Справа №521/12137/23 від 01/06/2026
Предметом цього спору є вимоги колишнього лікаря-ортопеда про визнання незаконним та скасування наказу про його звільнення за систематичне невиконання трудових обов’язків, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд виходив із того, що для звільнення працівника за систематичне порушення дисципліни роботодавець має довести наявність щонайменше двох проступків, за які раніше вже застосовувалися чинні дисциплінарні чи громадські стягнення. Хоча одне з попередніх стягнень позивача було скасоване судом, інша догана від 28 грудня 2022 року за невнесення даних пацієнтів до Електронної системи охорони здоров’я залишилася чинною та не була скасована. Крім того, суд врахував рішення профспілкового комітету щодо порушення лікарем деонтології та посадової інструкції, яке є заходом громадського стягнення та додатково підтверджує систематичність його поведінки. Нове порушення, що стало безпосереднім приводом для звільнення, полягало у неналежному наданні допомоги пацієнту під час чергування у лютому 2023 року та повторному ігноруванні обов’язку щодо внесення інформації до електронної системи. Суд встановив, що лікарня повністю дотрималася процедури звільнення, провела службове розслідування та надала працівникові можливість надати пояснення, якими він не скористався. Доводи позивача про упереджене ставлення керівництва були спростовані матеріалами справи, оскільки адміністрація закладу тривалий час намагалася врегулювати конфлікти через трудовий колектив, не застосовуючи крайніх заходів одразу.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в поновленні на роботі — без змін.
Справа №183/10744/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є заява батька про встановлення в судовому порядку в межах окремого (непозовного) провадження юридичного факту самостійного виховання та утримання малолітньої доньки з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Верховний Суд наголосив, що в порядку окремого провадження можуть встановлюватися лише ті юридичні факти, які є безспірними та не пов’язані з вирішенням спору про право. Суд зазначив, що сімейне законодавство України базується на принципі рівності прав та обов’язків обох батьків щодо дитини, а також на принципі невідчужуваності сімейних обов’язків, від виконання яких не можна відмовитися за власною згодою. Встановлення факту одноосібного виховання дитини батьком безпосередньо впливає на права та інтереси матері й самої дитини, оскільки воно пов’язане з доведенням невиконання матір’ю її батьківських обов’язків. Для підтвердження такого факту необхідне існування обставин, які позбавляють матір батьківської правосуб’єктності (наприклад, смерть, позбавлення батьківських прав, визнання недієздатною чи безвісно відсутньою), що підтверджуються відповідними актами або рішеннями суду. Будь-які домовленості батьків або встановлення такого факту за правилами окремого провадження створюють загрозу порушення найкращих інтересів дитини. Таким чином, у цій категорії справ завжди існує спір про право щодо участі батьків у вихованні дитини, який має вирішуватися виключно за правилами позовного (змагального) провадження.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу батька без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №922/2036/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги прокурора в інтересах Харківської міської ради про визнання недійсним договору оренди землі, усунення перешкод у користуванні ділянкою шляхом визнання за громадою права власності на самочинно збудовану автомийку та зобов’язання відповідача повернути це майно місту.
Верховний Суд наголосив, що будівництво нерухомості на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, є самостійною підставою для визнання об’єкта самочинним будівництвом, що суттєво порушує та обмежує права власника землі. Суд підкреслив, що сама по собі державна реєстрація права власності не породжує цього права та не може легітимізувати самочинне будівництво, якщо воно було зведене без належних правовстановлюючих документів на землю чи дозволів на будівництво. Колегія суддів звернула увагу на те, що суд першої інстанції детально встановив відсутність документів про прийняття об’єкта в експлуатацію, присвоєння йому адреси та виділення під нього землі до 2024 року. Натомість апеляційний суд, скасовуючи це рішення, взагалі не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не спростував висновки місцевого суду, обмежившись лише загальними твердженнями відповідача. Таке поверхневе ставлення апеляційної інстанції до оцінки доказів та фактичне ухилення від розгляду спору по суті є прямим порушенням норм процесуального права та права на справедливий суд. Через неповне з’ясування обставин справи апеляційним судом, Верховний Суд позбавлений можливості самостійно встановити істину в межах своїх повноважень.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокуратури, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд для повного та всебічного дослідження обставин.
Справа №932/8806/20 від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про виселення жінки та її малолітньої дитини зі спірної квартири, яка є предметом іпотеки, без надання їм іншого житлового приміщення.
Суд керувався тим, що згідно з нормами Житлового кодексу України виселення мешканців із забезпеченого іпотекою житла без надання іншого постійного приміщення є неможливим, якщо це майно було придбане не за рахунок кредитних коштів. У цій справі було встановлено, що відповідачка набула право власності на квартиру ще у 2003 році, тобто за чотири роки до укладення кредитного та іпотечного договорів, що повністю виключає факт її купівлі за кредитні кошти банку. Оскільки банк не надав суду жодних доказів наявності у відповідачів іншого житла та не запропонував альтернативного приміщення для їхнього переселення, законні підстави для їх виселення відсутні. Окремо суд наголосив на захисті прав дитини, зазначивши, що реєстрація малолітнього сина відповідачки у спірній квартирі після укладення договору іпотеки є законною та відповідає вимогам Цивільного кодексу України щодо визначення місця проживання дитини разом із матір’ю. Суд також підкреслив, що право на житло гарантується Конституцією України та статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а втрата житла є крайньою мірою втручання, яка в даному випадку є непропорційною. Крім того, колегія суддів зазначила, що відсутність згоди банку на реєстрацію дитини не може бути самостійною підставою для позбавлення її права користування помешканням.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу «ПриватБанку» без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову у виселенні мешканців — без змін.
Справа №911/3280/23 від 03/06/2026
Предметом цього спору є вимоги члена садівничого товариства зобов’язати це товариство внести детальні персональні відомості про всіх його учасників до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Верховний Суд зазначив, що право на судовий захист безпосередньо залежить від наявності порушеного права чи законного інтересу позивача, без доведення яких у позові має бути відмовлено. Водночас суд наголосив, що оцінка наявності такого порушення повинна здійснюватися через призму детального аналізу спірних правовідносин та аргументів сторін. У цій справі позивач обґрунтовував свій інтерес тим, що відсутність офіційних відомостей про членів товариства в реєстрі дозволяє керівництву маніпулювати кворумом на зборах та порушує його право на управління. Проте апеляційний суд ухилився від оцінки цих доводів і не з’ясував, чи дійсно закон зобов’язує садівничі товариства реєструвати своїх членів і чи пов’язано це з корпоративними правами позивача. Крім того, колегія суддів спростувала процесуальні закиди скаржника, роз’яснивши, що апеляційний суд має законне право одночасно змінити мотивувальну частину рішення та залишити його резолютивну частину без змін. Оскільки апеляційний суд обмежився лише формальним висновком про відсутність порушеного права без належного дослідження суті спору, Верховний Суд визнав таке рішення передчасним.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №739/1032/24 від 27/05/2026
Предметом цього спору є встановлення в судовому порядку факту перебування неповнолітньої дитини на утриманні загиблого військовослужбовця для отримання її матір’ю частки одноразової грошової допомоги у розмірі 15 мільйонів гривень.
Верховний Суд наголосив, що в порядку окремого (непозовного) провадження суди можуть розглядати справи про встановлення юридичних фактів лише тоді, коли це не пов’язано з наступним вирішенням спору про право. Водночас, за наявності конфлікту між сторонами щодо суб’єктивного цивільного чи майнового права, такі вимоги мають розглядатися виключно за правилами позовного провадження. Суд звернув увагу на базовий принцип диспозитивності, згідно з яким позивач самостійно визначає характер своїх вимог, обирає спосіб захисту та розпоряджається своїми процесуальними правами. У цій справі позивачка звернулася саме з позовом, оскільки між нею та іншою родичкою загиблого існує реальний спір щодо права на отримання грошової допомоги від держави, що також підтверджується наявністю пов’язаного судового процесу в адміністративному суді. Таким чином, встановлення факту перебування дитини на утриманні безпосередньо впливає на майнові права інших претендентів на виплату, а тому справа не може розглядатися у спрощеному непозовному порядку. З огляду на це, колегія суддів погодилася з висновком апеляційного суду, що відмова суду першої інстанції у відкритті провадження була помилковою.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідачки без задоволення, а постанову апеляційного суду про направлення справи до суду першої інстанції для розгляду по суті в порядку позовного провадження — без змін.
Справа №185/2856/22 від 20/05/2026
Предметом цього спору є встановлення юридичного факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу для подальшого отримання пенсії у зв’язку із втратою годувальника та оформлення посвідчення члена сім’ї загиблого військовослужбовця.
Обґрунтовуючи своє рішення, Верховний Суд зазначив, що для встановлення такого факту визначальним є доведення спільного проживання, ведення спільного побуту та наявності взаємних прав і обов’язків подружжя. Суд вказав, що ці обставини повністю підтверджуються наявними у справі письмовими доказами та показаннями свідків, які зафіксували спільне життя пари з березня 2021 року до дня загибелі чоловіка на фронті. Крім того, суд наголосив на важливості захисту інтересів малолітньої дитини, батьківство щодо якої було офіційно визнано померлим за життя. Судді також відхилили аргументи заінтересованої особи про порушення її спадкових прав, оскільки встановлення цього факту в конкретному випадку не впливає на спадкування. Наостанок, колегія суддів погодилася з апеляційним судом щодо неприйняття нових доказів від скаржника, які були подані з порушенням процесуальних строків без поважних причин.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу заінтересованої особи без задоволення, а постанову апеляційного суду про задоволення заяви — без змін.
Справа №405/239/22 від 06/05/2026
Предметом цього судового спору є визначення місця проживання малолітньої доньки після розлучення батьків, де матір та батько заявили взаємні позови про проживання дитини з кожним із них.
Ухвалюючи рішення на користь батька, Верховний Суд виходив з того, що першочергова увага має приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів самої дитини, а не формальній рівності прав її батьків. Суд урахував, що дівчинка вже протягом чотирьох років стабільно проживає з батьком, повністю адаптована до цього середовища, успішно навчається у ліцеї та має сформоване коло спілкування. Крім того, під час безпосереднього спілкування в судовому засіданні за участю психолога дитина чітко висловила прихильність до батька та бажання залишитися жити разом із ним. Суд також узяв до уваги офіційний висновок органу опіки та піклування, який підтвердив, що проживання з батьком відповідатиме найкращим інтересам дівчинки. Водночас матір не надала суду актуальної інформації про умови свого проживання та не довела, що роз’єднання дитини з її неповнорідним братом зашкодить їй, оскільки емоційної прив’язаності між ними не встановлено. Наостанок, колегія суддів відхилила доводи матері про нібито викрадення дитини батьком та його спроби уникнути мобілізації через суд як абсолютно безпідставні та не підтверджені доказами.
Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги матері та залишив без змін постанову апеляційного суду, якою місце проживання малолітньої дитини визначено з батьком.
Справа №552/6352/22 від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги позивачки до АТ «Українська залізниця» про стягнення 992 400 гривень компенсації моральної шкоди, завданої смертю її дідуся внаслідок наїзду електропоїзда.
Керуючись нормами закону, суд зазначив, що залізниця як володілець джерела підвищеної небезпеки зобов’язана відшкодувати моральну шкоду незалежно від наявності своєї вини, якщо не доведе умислу потерпілого чи дії непереборної сили. Суд визнав право онуки на таку компенсацію, оскільки матеріалами справи підтверджено факт її спільного проживання та ведення спільного побуту з померлим дідусем однією сім’єю. Водночас суди врахували, що супутньою причиною трагедії стала необережність самого загиблого, який порушив правила безпеки, рухаючись залізничною колією та не реагуючи на сигнали потяга. Оцінюючи розмір компенсації, суд вказав, що позивачка не надала належних доказів на підтвердження настільки глибоких і тривалих душевних страждань, які б обґрунтовували стягнення майже мільйона гривень. Суд підкреслив, що розмір відшкодування моральної шкоди має відповідати принципам розумності, пропорційності та справедливості, не перетворюючись на інструмент безпідставного збагачення. Тому визначена судами сума у 30 000 гривень була визнана колегією суддів цілком співмірною та обґрунтованою у цих конкретних обставинах.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, підтвердивши законність рішень судів попередніх інстанцій про стягнення на її користь 30 000 гривень моральної шкоди.
Справа №372/4226/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є позовні вимоги прокурора в інтересах держави про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду площею 0,25 га шляхом скасування її державної реєстрації та повернення у володіння держави з приватної власності фізичної особи.
Суд керувався тим, що захист порушених прав держави на землю має здійснюватися виключно за допомогою ефективного способу захисту, який відповідає характеру допущеного порушення. Оскільки право приватної власності на спірну лісову ділянку зареєстроване за відповідачем, держава в особі уповноваженого органу фактично втратила реєстраційне володіння цим нерухомим майном. За таких обставин, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є саме віндикаційний позов — тобто вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 387 Цивільного кодексу України. Натомість заявлений прокурором негаторний позов про усунення перешкод у користуванні майном та скасування державної реєстрації є неефективним, адже він не відповідає суті правовідносин, де власник повністю позбавлений володіння. Обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Водночас суд зауважив, що така відмова не перешкоджає прокурору звернутися до суду повторно, але вже з належними вимогами про витребування ділянки.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу прокуратури без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову — без змін.
Справа №686/24747/25 від 04/06/2026
1. Предметом цього спору є вимоги громадянина до держави в особі Державної казначейської служби про стягнення 35 мільйонів гривень моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням попереднього судового рішення, яким на його користь було стягнуто 1 000 гривень.
2. Суд керувався тим, що процесуальний закон суворо забороняє повторний розгляд тотожних спорів між тими самими сторонами, з того самого предмета та з тих самих підстав, якщо щодо них уже є рішення, які набрали законної сили. Оскільки позивач раніше вже неодноразово судився за стягнення моральної шкоди за період з серпня 2022 року по серпень 2025 року, апеляційний суд цілком законно закрив провадження у цій частині вимог. Щодо нового періоду невиконання рішення тривалістю трохи більше двох тижнів, суд наголосив, що обов’язок доведення наявності моральної шкоди, її розміру та причинно-наслідкового зв’язку покладається саме на позивача. Суд підкреслив, що сам по собі факт неотримання коштів через брак бюджетного фінансування не є автоматичним доказом протиправної бездіяльності державного органу. Оскільки позивач не надав жодних належних доказів своїх душевних страждань чи погіршення здоров’я за цей короткий проміжок часу, його вимоги в цій частині є абсолютно необґрунтованими.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові та часткове закриття провадження — без змін.
Справа №320/32143/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога прокурора визнати протиправною бездіяльність місцевих органів влади та спортивної школи і зобов’язати їх привести протирадіаційне укриття в місті Бориспіль у належний стан для захисту населення.
Суд зазначив, що прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в особі державного органу лише тоді, коли цей орган сам володіє законним правом на звернення до суду з аналогічними вимогами. Проаналізувавши норми Кодексу цивільного захисту України, колегія суддів дійшла висновку, що Державна служба з надзвичайних ситуацій (ДСНС) не наділена повноваженнями самостійно позиватися до суду з вимогою про зобов’язання привести захисні споруди у готовність. Законодавство чітко обмежує право органів ДСНС на звернення до суду лише конкретними випадками, як-от недопуск до перевірок або зупинення роботи об’єктів, і ці повноваження не можуть тлумачитися розширено. Оскільки сам уповноважений орган не має права заявляти такі позовні вимоги, прокурор не може підміняти його або штучно розширювати межі його законної компетенції. Суд також відхилив посилання прокурора на попередню практику Великої Палати Верховного Суду 2019 року, оскільки вона базувалася на інших фактичних обставинах та нормах законодавства, які наразі вже втратили чинність. Навіть в умовах воєнного стану конституційний принцип законності вимагає, щоб державні органи діяли виключно в межах та у спосіб, що прямо визначені законами України.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу прокуратури без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про повернення позову — без змін.
Справа №990/110/26 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність ухвали Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя про відмову у відкритті дисциплінарної справи стосовно судді за скаргою громадянина та намагання позивача скасувати це рішення в судовому порядку.
Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що чинне законодавство України, зокрема профільний закон про Вищу раду правосуддя, містить імперативну заборону на оскарження рішень її Дисциплінарної палати про відмову у відкритті дисциплінарної справи. Судді зазначили, що скаржник хоч і має право ініціювати дисциплінарне провадження, проте не є безпосереднім учасником правовідносин щодо притягнення судді до відповідальності, тому таке рішення не створює для нього безпосередніх правових наслідків. Окрім цього, Велика Палата підтвердила свою сталу практику, згідно з якою судовий контроль не поширюється на ті рішення дисциплінарних органів ВРП, оскарження яких прямо заборонено законом. Суд також звернувся до практики ЄСПЛ, наголосивши, що право на доступ до суду не є абсолютним і може законно обмежуватися державою для забезпечення процесуальної визначеності. Водночас Велика Палата вказала на помилку суду першої інстанції, який обґрунтував відмову нормами щодо повернення скарги без розгляду, а не нормами про відмову у відкритті справи, що потребувало зміни мотивувальної частини рішення.
Велика Палата Верховного Суду залишила апеляційну скаргу позивача без задоволення, але змінила мотивувальну частину ухвали суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження, виклавши її у власній редакції.
Справа №826/25177/15 від 04/06/2026
Я не можу виконати аналіз цього судового рішення, оскільки наданий текст є лише вступною та резолютивною частинами постанови й не містить мотивувальної частини, у якій викладені аргументи суду.
Справа №916/3317/23 від 03/06/2026
Предметом цього спору є вимоги приватного товариства про визнання недійсними результатів електронного аукціону та договору оренди складського майданчика площею понад 44 тисячі квадратних метрів у порту «Чорноморськ», а також стягнення з державного бюджету майже 20 мільйонів гривень сплачених внесків.
Верховний Суд погодився з висновками нижчих інстанцій, що спірний договір оренди був укладений під впливом істотної помилки орендаря щодо споживчих властивостей майна. Судова земельно-технічна експертиза чітко підтвердила наявність на орендованій території активних зсувних процесів, які роблять неможливим використання майданчика за призначенням без капітального інженерного захисту. Суд наголосив, що державні органи порушили законодавчий принцип повного та достовірного інформування, зазначивши в оголошенні про аукціон завідомо неточний «задовільний» стан об’єкта. Поведінка орендаря, який одразу після виявлення прихованих геологічних дефектів відмовився підписувати акт приймання-передачі майна, визнана судом цілком добросовісною та обачливою. Оскільки договір визнано недійсним, сплачені позивачем гарантійний та авансовий внески мають бути повернуті йому з Державного бюджету України як кошти, що утримуються без достатньої правової підстави. Водночас колегія суддів підтвердила, що витрати позивача на самостійно замовлений технічний звіт не можуть бути компенсовані, оскільки цей документ не має статусу судової експертизи.
Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу порту «Чорноморськ», закрив провадження за скаргою орендаря та залишив у силі постанову апеляційного суду, якою договір оренди визнано недійсним, а з держбюджету на користь позивача стягнуто 19 878 669,40 гривень.
Справа №926/921/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є стягнення з Департаменту інфраструктури та благоустрою Чернівецької міської ради на користь приватного підприємства заборгованості за виконані роботи з будівництва насосної станції та каналізаційного трубопроводу, а також нарахованих інфляційних втрат, річних та штрафних санкцій у зв’язку з безпідставним ухиленням замовника від їх оплати.
Суд виходив з того, що підрядник належним чином виконав передбачені договором будівельні роботи та передав замовнику відповідний акт приймання, однак останній у встановлений триденний строк не підписав його та не надав жодної мотивованої відмови. Згідно з нормами Цивільного кодексу України, у разі безпідставної відмови замовника від підписання акта, такий документ, підписаний однією стороною, є належною підставою для виникнення зобов’язання з оплати робіт. Крім того, замовник сам передав підряднику скориговану кошторисну документацію, що свідчить про його згоду на зміну обсягів та вартості робіт. Важливим доказом реальності виконання робіт стала відмітка інженера з технічного нагляду, який підтвердив відповідність обсягів та якості фактично проведених робіт проектній документації. Відтак, оскільки замовник не довів наявності обґрунтованих претензій до якості чи обсягу робіт на момент отримання акта, його ухилення від оплати є прямим порушенням договірних зобов’язань.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу Департаменту інфраструктури та благоустрою Чернівецької міської ради без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про повне задоволення позову підрядника — без змін.
Справа №638/6560/21 від 26/05/2026
Предметом спору є законність та обґрунтованість засудження особи до позбавлення волі за повторне шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, а також наявність процесуальних порушень під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд зазначив, що винуватість засудженого у заволодінні мобільним телефоном повністю доведена поза розумним сумнівом на підставі зібраних та належним чином оцінених судами доказів. Суд відхилив доводи захисту щодо недопустимості висновку товарознавчої експертизи, вказавши, що дослідження було проведене кваліфікованим експертом на підставі постанови слідчого, що законно виключало необхідність укладення договору чи оплати послуг. Колегія суддів не встановила порушень таємниці нарадчої кімнати, оскільки суд першої інстанції вийшов для ухвалення вироку лише після вирішення клопотань, проведення дебатів та надання обвинуваченому останнього слова. Також було спростовано аргументи про незаконність апеляційного розгляду в режимі відеоконференції, оскільки обвинувачений брав активну участь у засіданні, виступав у дебатах, а його захисник на той момент не висловлював жодних сумнівів щодо особи свого підзахисного. Зрештою, Верховний Суд дійшов висновку, що призначене покарання є справедливим, а судами попередніх інстанцій не було допущено істотних порушень кримінального процесуального закону, які б могли вплинути на правильність судових рішень.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційні скарги прокурора та захисника без задоволення, а вирок Шевченківського районного суду м. Харкова та ухвалу Харківського апеляційного суду стосовно засудженого — без зміни.
Справа №906/849/25 від 26/05/2026
Предметом цього спору є правомірність нарахування газорозподільною компанією вартості необлікованого природного газу в розмірі 105 277,44 грн через роботу лічильника підприємця у позаштатному режимі, а також зустрічні вимоги споживача про скасування рішення про це нарахування.
Верховний Суд виходив з того, що факт позаштатної роботи лічильника та його метрологічна непридатність були належним чином підтверджені актом про порушення та офіційною довідкою центру стандартизації. Суд наголосив, що за таких обставин обсяг спожитого газу має розраховуватися за номінальною потужністю газового обладнання споживача відповідно до вимог Кодексу газорозподільних систем. Колегія суддів визнала помилковим висновок апеляційного суду про те, що для такого розрахунку обов’язково потрібні лише заводські технічні паспорти приладів. Натомість суд зазначив, що номінальна потужність обладнання була чітко зафіксована в акті розмежування балансової належності, який є невід’ємною частиною підписаного сторонами договору і містить погоджені технічні характеристики. Оскільки підприємець протягом усього процесу не надав жодних доказів на спростування цих технічних даних чи самого розрахунку, у суду апеляційної інстанції не було правових підстав для скасування нарахувань. Крім того, Верховний Суд підтвердив свою сталу практику, за якою акти розмежування є належним джерелом інформації про потужність обладнання для проведення подібних перерахунків оператором ГРМ.
У підсумку Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу газорозподільної компанії, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції про стягнення з підприємця 105 277,44 грн боргу та відмову у зустрічному позові.
Справа №759/16332/25 від 27/05/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього судового спору є забезпечення позову шляхом встановлення тимчасового порядку спілкування матері з дитиною за допомогою відеозв’язку та періодичних зустрічей на час розгляду справи про визначення місця проживання та відібрання дитини.
**Основні аргументи суду:**
Верховний Суд наголосив, що тривалий судовий розгляд без можливості контакту з матір’ю може призвести до остаточного розриву сімейних зв’язків, що грубо суперечить якнайкращим інтересам дитини. Суд зазначив, що тривала розлука матері з дитиною не є перешкодою для забезпечення позову, а навпаки, обґрунтовує необхідність створення м’якого та безпечного механізму для поступового відновлення їхнього емоційного контакту. Колегія суддів зауважила, що встановлений судом першої інстанції захід є цілком пропорційним, оскільки він не змінює місце проживання дитини, а лише зобов’язує дорослих забезпечити технічну можливість для відеозв’язку за наявності бажання самої дитини. Суд підкреслив, що заборона примусу щодо дитини не означає заборону покладення процесуальних обов’язків на дорослих осіб, які фактично контролюють доступ до неї та можуть перешкоджати спілкуванню. Крім того, Верховний Суд послався на практику Європейського суду з прав людини, яка акцентує увагу на важливості підтримання контактів дитини з кожним із батьків під час тривалого судового процесу для збереження справедливої рівноваги. Наостанок, суд констатував, що апеляційний суд помилково вдався до передчасної оцінки обставин справи по суті та скасував законне рішення районного суду, яке було спрямоване виключно на захист інтересів дитини та недопущення її відчуження від матері.
**Рішення суду:**
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу матері, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову.
Справа №910/8795/25 від 27/05/2026
1. Предметом цього спору є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Хаб Київ» до Київської міської ради про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки площею понад 4,6 гектара, на якій розташоване належне позивачу нерухоме майно.
2. Верховний Суд наголосив, що закон зобов’язує орган місцевого самоврядування передати земельну ділянку в користування власнику розташованої на ній нерухомості, тому у міськради в цьому випадку відсутні так звані дискреційні повноваження чи право на відмову. Суд підтвердив дію принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та зведеної на ній будівлі, за яким земля під приватним майном не може бути передана в оренду будь-кому іншому, крім власника цього майна. Тривала бездіяльність Київської міської ради, яка з 2021 року не виносила готовий проєкт рішення на голосування сесії, створила для бізнесу стан правової невизначеності та порушила баланс інтересів сторін. Касаційна інстанція визнала помилковим висновок апеляційного суду про те, що визнання договору укладеним у судовому порядку за відсутності рішення ради є втручанням у її виключну компетенцію. Водночас Верховний Суд зауважив, що апеляційний суд, відмовляючи у позові, взагалі не дослідив умови запропонованого позивачем проєкту договору оренди на їх відповідність вимогам чинного законодавства. Через нез’ясування цих важливих фактичних обставин, які касаційний суд не має права встановлювати самостійно, виникла юридична необхідність повернути справу на новий розгляд.
3. Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу товариства, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №752/8886/24 від 05/06/2026
Предметом цього спору є усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0932 га на Столичному шосе в Києві шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав власності та зобов’язання повернути цю землю територіальній громаді, оскільки вона належить до заповідного та водного фондів.
Суд виходив з того, що спірна ділянка фактично розташована в межах ландшафтного заказника місцевого значення «Острів Жуків» та прибережної захисної смуги затоки річки Дніпро, що за законом повністю виключає можливість її перебування у приватній власності для житлової забудови. Судді наголосили, що відсутність затвердженого проекту землеустрою чи внесених до земельного кадастру меж заказника не позбавляє ці цінні землі їхнього особливого природоохоронного статусу та не скасовує обмежень у їх використанні. Оскільки землі водного та заповідного фондів мають обмежену оборотоздатність і приватна власність на них не могла виникнути в принципі, порушення прав громади захищається негаторним позовом, на який не поширюються строки позовної давності. Оцінюючи докази сторін, суд застосував стандарт «балансу вірогідностей» і визнав аргументи прокурора щодо заповідного статусу ділянки значно переконливішими за заперечення відповідачки. Крім того, колегія суддів відхилила посилання на новий закон про захист добросовісного набувача, оскільки цей нормативний акт набрав чинності вже після ухвалення рішення судом першої інстанції. Наостанок, суд зазначив, що повернення землі громаді є пропорційним втручанням, адже відповідачка мала виявити розумну обачність при купівлі ділянки, а у разі фінансових втрат вона має право вимагати компенсації від продавця у судовому порядку.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідачки без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про скасування права приватної власності та повернення земельної ділянки територіальній громаді міста Києва — без змін.
Справа №547/663/24 від 29/05/2026
Предметом цього спору є визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного боржником з метою уникнення сплати боргу, а також частини наступного договору про припинення права на аліменти, за яким цю ж землю було передано у власність дитини.
Верховний Суд наголосив на принципі диспозитивності цивільного процесу, зазначивши, що оскільки безпосередні сторони першого договору купівлі-продажу не оскаржували рішення судів про його недійсність, вони фактично погодилися з цим вердиктом. Водночас суд роз’яснив, що метою оскарження фраудаторних правочинів, тобто укладених на шкоду кредитору, є повернення майна у власність боржника для подальшого звернення стягнення на нього. Для досягнення цієї мети належним і достатнім способом захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення, відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України. Суд підкреслив, що закон не вимагає обов’язкового оспорювання всіх наступних правочинів чи реєстраційних дій щодо цього майна для його повернення первісному боржнику. Оскільки позивач обрав неефективний спосіб захисту, вимагаючи визнати недійсним пункт другого договору про припинення права на аліменти, у задоволенні цієї частини позову слід було відмовити. Крім того, колегія суддів відхилила процесуальні доводи скаржника про неналежне повідомлення боржника, оскільки сам боржник судове рішення не оскаржував і це є виключно його процесуальним правом.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у частині визнання недійсним пункту договору про припинення права на аліменти та ухваливши в цій частині нове рішення про відмову в позові, а в іншій частині — залишив судові рішення без змін.
Справа №210/6342/24 від 04/06/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є стягнення з державного бюджету моральної шкоди у розмірі 2 408 000 гривень, завданої громадянину внаслідок його незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та тривалого перебування під слідством і судом.
**Основні аргументи суду:**
Суд керувався тим, що право громадян на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури чи суду, є конституційною гарантією та прямо передбачено спеціальним законом. У цій справі факт завдання шкоди є беззаперечним, оскільки кримінальне провадження щодо позивача, яке тривало з 1998 по 2023 рік, врешті-решт було закрите прокурором за відсутністю в його діях складу злочину. Суд підтвердив правильність розрахунку строку перебування особи під слідством і судом, який склав 301 місяць, оскільки матеріали справи тривалий час вважалися втраченими, а процесуальне рішення про закриття було прийнято лише у лютому 2023 року. При визначенні розміру компенсації суд застосував імперативну законодавчу норму, згідно з якою розмір відшкодування не може бути меншим за одну мінімальну заробітну плату за кожен місяць перебування під слідством (8 000 гривень на момент розгляду). Верховний Суд також відхилив доводи Державної казначейської служби про те, що вона є неналежним відповідачем, роз’яснивши, що саме через цей орган держава бере участь у цивільних справах щодо стягнення бюджетних коштів. Окрім того, колегія суддів наголосила, що визначена сума у розмірі понад 2,4 мільйона гривень повністю відповідає принципам розумності, справедливості та є співмірною з тривалими душевними стражданнями позивача.
**Рішення суду:**
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Державної казначейської служби України без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про стягнення на користь позивача 2 408 000 гривень — без змін.
Справа №910/14797/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги будівельної компанії про скасування державної реєстрації іпотеки та заборони відчуження на квартиру, які, на думку позивача, безпідставно обтяжують його майно після розірвання договору купівлі-продажу з покупцем.
Суди попередніх інстанцій, з якими погодився і Верховний Суд, виходили з того, що покупець квартири набув законне право власності на момент укладення договору у 2008 році, а тому мав повне право передавати її в іпотеку банку. Сама по собі судова процедура розірвання договору купівлі-продажу через багато років не повертає автоматично продавцю титул власника майна, а лише створює зобов’язання для покупця повернути це майно. Для відновлення своїх прав позивач мав скористатися належним способом захисту — звернутися безпосередньо до покупця з позовом про повернення майна в натурі, а не вимагати скасування іпотеки у спорі з банком та Державною іпотечною установою. Оскільки позивач не довів, що на момент звернення до суду він є законним власником квартири, його права не могли бути порушені наявністю оскаржуваного обтяження. Крім того, суд відхилив аргументи про неотримання покупцем кредитних коштів, зазначивши, що цей факт не був належним чином доведений у встановленому законом порядку. Обрання позивачем неефективного та неналежного способу захисту своїх прав стало самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу будівельної компанії без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №541/39/25 від 29/05/2026
Предметом цього спору є вимоги колишнього викладача до професійно-технічного училища про стягнення втраченого заробітку через зменшення її педагогічного навантаження та відшкодування моральної шкоди.
Суд керувався тим, що під час дії воєнного стану роботодавець має законне право змінювати істотні умови праці, зокрема зменшувати педагогічне навантаження, попередивши про це працівника не пізніше дня запровадження таких змін. Матеріали справи підтверджують, що керівництво навчального закладу належним чином оформило відповідні накази про зміну умов праці у зв’язку зі зменшенням кількості учнівських груп. Позивачка була ознайомлена з новими тарифікаційними списками під особистий підпис і не надавала жодних письмових заперечень чи незгоди з новим обсягом навчальних годин. Продовжуючи виконувати свої посадові обов’язки після зміни навантаження, викладач фактично погодилася на роботу в нових умовах. Оскільки порушень трудового законодавства з боку роботодавця не виявлено, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення неотриманого заробітку. Відповідно, через безпідставність основної вимоги про стягнення коштів, суд також відхилив і похідну вимогу про компенсацію моральної шкоди.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №707/1353/24 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги громадянина про встановлення в судовому порядку фактів проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей з метою отримання відстрочки від призову під час мобілізації та права на виїзд за кордон в період дії воєнного стану.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що заявник не надав належних та допустимих доказів перебування всіх трьох дітей на його повному утриманні. Зокрема, сплата мінімального розміру аліментів у розмірі 1 300 гривень на дитину від першого шлюбу не доводить, що вона перебуває на утриманні батька та що ці кошти є її основним джерелом існування. Стосовно дитини цивільної дружини від її попереднього шлюбу, суд вказав на відсутність доказів надання їй матеріальної допомоги, а також доказів того, що інші родичі, зобов’язані за законом, не можуть її утримувати. Встановлення факту утримання лише однієї спільної дитини не має самостійного юридичного значення для заявника, оскільки це не дає права на відстрочку чи виїзд за кордон, які вимагають утримання трьох і більше дітей. Крім того, колегія суддів наголосила, що подібні справи взагалі не повинні розглядатися в порядку окремого провадження, адже встановлення факту утримання дітей безпосередньо впливає на права інших батьків, які мають залучатися як відповідачі у позовному провадженні. Проте, керуючись принципом правової визначеності та уникаючи надмірного формалізму, Верховний Суд вирішив не скасовувати правильні по суті рішення нижчих судів лише з формальних міркувань щодо помилково обраного виду судочинства.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу заявника без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у встановленні факту утримання дітей — без змін.
Справа №201/6340/15-ц від 04/06/2026
1. Предметом цього спору є оскарження боржником дій приватного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення кредитного боргу, яке, на думку заявника, було розпочато поза межами встановленого законом строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання.
2. Верховний Суд виходив з того, що строки пред’явлення виконавчих документів регулюються спеціальним законом, норми якого зазнали суттєвих змін у зв’язку з введенням воєнного стану в Україні. Судді зазначили, що згідно з прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про виконавче провадження», перебіг таких строків переривається та встановлюється з дня припинення або скасування воєнного стану. Оскільки кінцевий строк пред’явлення виконавчого листа у цій справі припадав на 12 грудня 2022 року, тобто вже під час дії воєнного стану, цей строк законно перервався. Таким чином, фінансова компанія як правонаступник банку не пропустила строк для повторного звернення, а дії приватного виконавця щодо відкриття провадження у грудні 2023 року були абсолютно правомірними. Крім того, колегія суддів відхилила процесуальні скарги боржника про те, що апеляційний суд розглянув справу без його участі, оскільки в матеріалах справи міститься його особистий підпис про отримання судової повістки заздалегідь.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу боржника без задоволення, а постанову апеляційного суду, якою було визнано законність дій приватного виконавця та відмовлено в скасуванні постанови про відкриття виконавчого провадження, — без змін.
Справа №757/7508/22-ц від 13/05/2026
Предметом цього спору є визнання недійсним свідоцтва України на торговельну марку «ІНФОРМАЦІЯ_1», яке, за твердженням позивача, було недобросовісно зареєстроване його українським партнером на власне ім’я без дозволу іноземного правовласника.
Верховний Суд наголосив, що принципи добросовісності та недопустимості зловживання правами мають фундаментальне значення і повинні обов’язково застосовуватися у сфері інтелектуальної власності, зокрема при реєстрації торговельних марок. Суд зазначив, що поняття «агент» та «представник» у розумінні статті 6 septies Паризької конвенції слід тлумачити широко, охоплюючи будь-яких дистриб’юторів чи партнерів, які внаслідок ділових відносин зобов’язані діяти в інтересах правовласника. Колегія суддів підкреслила, що реєстрація знака на ім’я фізичної особи, яка є єдиним власником та керівником компанії-дистриб’ютора, може бути недобросовісним обходом міжнародних правил захисту з метою зловживання правом. Нижчі суди помилково обмежилися лише формальним розмежуванням статусів фізичної та юридичної особи, не оцінивши дії відповідача крізь призму чесної ділової практики. Крім того, Верховний Суд спростував висновки попередніх інстанцій про те, що позивач втратив право на позов через неподання заперечень на етапі реєстрації заявки, оскільки право на судовий захист не може залежати від використання адміністративних процедур.
У підсумку Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №200/2765/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога поновленого судом працівника Державного бюро розслідувань стягнути з установи середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про його поновлення на посаді.
Верховний Суд наголосив, що рішення про поновлення на роботі підлягає негайному виконанню, яке вважається належним лише після видання роботодавцем відповідного наказу. Судді відхилили доводи ДБР про те, що перебування позивача на військовій службі за контрактом чи тимчасове скасування рішення судом апеляційної інстанції звільняли установу від обов’язку негайно виконати судове рішення. Водночас суд врахував, що з 19 липня 2022 року набрали чинності зміни до Кодексу законів про працю, які скасували вимогу щодо збереження середнього заробітку за працівниками, які проходять військову службу. Оскільки позивач у цей період служив у Збройних Силах України, його право на отримання середнього заробітку за час затримки поновлення обмежене датою набрання чинності цим законом. Таким чином, роботодавець зобов’язаний виплатити компенсацію за затримку лише за період з наступного дня після ухвалення рішення про поновлення і до моменту зміни законодавства, тобто по 18 липня 2022 року включно.
Верховний Суд залишив касаційні скарги позивача та ДБР без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх інстанцій про часткове стягнення середнього заробітку в розмірі понад 511 тисяч гривень.
Справа №824/19/26 від 01/06/2026
Предметом цього спору є спроба фізичної особи, яка не була стороною арбітражного розгляду, скасувати в судовому порядку рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України про стягнення боргу з українського товариства на користь естонської компанії.
Суд керувався тим, що чинне процесуальне законодавство України та профільний закон чітко обмежують коло осіб, які мають право оспорювати рішення міжнародного комерційного арбітражу. Зокрема, таке право надано виключно безпосереднім сторонам арбітражної угоди та самого арбітражного розгляду. Оскільки заявник не був учасником контракту, не підписував арбітражне застереження та не залучався до розгляду справи третейським судом, він не є належним суб’єктом для такого оскарження. Суд наголосив, що механізм скасування арбітражного рішення є винятковим інструментом контролю і не підлягає розширеному тлумаченню на користь третіх осіб. Будь-які посилання скаржника на те, що це рішення використовується проти нього як доказ в іншому господарському процесі, не наділяють його процесуальним правом ініціювати скасування самого арбітражного вердикту. Захистити свої права заявник може безпосередньо в тому судовому процесі, де оскаржуване рішення використовується як обґрунтування вимог до нього.
Верховний Суд залишив апеляційну скаргу заявника без задоволення, підтвердивши законність ухвали суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження.
Справа №753/4851/22 від 29/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з винуватця дорожньо-транспортної пригоди та його страхової компанії недоплаченого страхового відшкодування, інфляційних втрат, трьох відсотків річних, а також компенсації моральної шкоди, завданої пошкодженням автомобіля позивача.
Верховний Суд наголосив, що фундаментальний принцип рівності сторін та право на справедливий суд вимагають обов’язкового та належного інформування учасників справи про відкриття апеляційного провадження. Суд з’ясував, що апеляційний суд направив копії ухвал та апеляційних скарг лише адвокату, чиї повноваження згідно з матеріалами справи обмежувалися виключно представництвом інтересів відповідача у суді першої інстанції. Водночас у матеріалах справи повністю відсутні будь-які докази того, що сам відповідач особисто отримав ці документи чи був належним чином повідомлений про апеляційний розгляд. Таким чином, апеляційний суд не перевірив факт вручення документів безпосередньо відповідачу та позбавив його законної можливості подати свій відзив на скарги. З огляду на це, колегія суддів констатувала грубе порушення норм процесуального права та принципу змагальності, що унеможливило встановлення справедливого балансу між сторонами процесу.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу відповідача, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №466/4996/25 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є законність та справедливість звільнення неодноразово судимого чоловіка від відбування реального покарання з випробуванням за вчинення крадіжки в умовах воєнного стану.
Верховний Суд наголосив, що апеляційний суд підійшов до розгляду справи формально та належним чином не обґрунтував можливість виправлення засудженого без ізоляції від суспільства. Судді звернули увагу на те, що обвинувачений раніше вже мав 10 судимостей за корисливі злочини та тричі звільнявся від покарання з випробуванням, але це не зупинило його від нового правопорушення. Більше того, чергову крадіжку мобільного телефону в лікарні він вчинив всього через 8 днів після звільнення з місць позбавлення волі, що свідчить про стійку антисоціальну поведінку та небажання ставати на шлях виправлення. Колегія суддів зазначила, що такі обставини, як щире каяття та наявність неповнолітніх дітей, хоч і дозволили призначити мінімальний строк ув’язнення, проте є абсолютно недостатніми для звільнення від його відбування. Також суд критично поставився до аргументу про утримання дітей, оскільки засуджений офіційно не працює і не має постійного законного доходу. Відтак, на думку касаційної інстанції, застосування умовного терміну до такого правопорушника є неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність та призвело до призначення надто м’якого покарання.
У підсумку Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Львівського апеляційного суду та призначив новий розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Справа №910/13616/24 від 03/06/2026
Предметом цього спору є стягнення збитків у розмірі 1 600 000 гривень, які замовник сплатив за постачання програмного забезпечення, але не зміг його використовувати через те, що виконавець порушив строки та не здійснив його впровадження і налаштування.
Верховний Суд дійшов висновку, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором підряду, оскільки його кінцевою метою було отримання конкретного матеріалізованого результату — повністю готового до експлуатації програмного продукту. Суд наголосив, що постачання програми та її подальше впровадження є нерозривними етапами єдиного технологічного процесу, а не окремими самостійними зобов’язаннями, як помилково вважав апеляційний суд. Оскільки виконавець не здійснив налаштування системи, замовник був повністю позбавлений можливості використовувати програмне забезпечення у своїй господарській діяльності. Додатковим аргументом стало те, що за умовами договору у разі його розірвання замовник зобов’язаний знищити всі копії програми, що підтверджує відсутність будь-якої самостійної цінності самого лише примірника софту без його впровадження розробником. З огляду на це, Верховний Суд визнав правомірною односторонню відмову замовника від договору на підставі статті 849 Цивільного кодексу України. Відповідно, всі витрати, понесені замовником на оплату неотриманого належним чином програмного продукту, є його збитками, які виконавець зобов’язаний відшкодувати у повному обсязі.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції про повне стягнення з відповідача 1 600 000 гривень збитків.
Справа №757/65441/21-ц від 05/06/2026
Предметом спору у цій справі є вимоги військового пенсіонера до держави в особі Кабінету Міністрів та Державної казначейської служби про стягнення матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої пенсії, яка виникла внаслідок прийняття урядом згодом скасованої судом постанови № 103, а також компенсації моральної шкоди.
Суд виходив з того, що недоотримані пенсійні виплати за своєю правовою природою не є майновими збитками в розумінні цивільного законодавства, а тому норми про деліктну відповідальність держави за шкоду, завдану нормативно-правовим актом, тут не застосовуються. Судді наголосили, що цивільне законодавство не регулює майнові відносини, засновані на адміністративному підпорядкуванні та бюджетному регулюванні, якщо інше прямо не встановлено законом. Крім того, Державна казначейська служба не порушувала прав позивача та не вступала з ним у правовідносини, а лише здійснює обслуговування бюджетних коштів, тому не може нести відповідальність за дії інших органів. Важливим аргументом стало й те, що позивач уже захистив свої соціальні права в адміністративному суді, де раніше домігся перерахунку та виплати пенсії на підставі нової довідки про грошове забезпечення. Наостанок, суд відхилив вимоги про моральну шкоду, оскільки позивач не надав жодних належних доказів зазнаних ним душевних чи фізичних страждань, а також причинно-наслідкового зв’язку між діями уряду та погіршенням стану його здоров’я.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, підтвердивши законність рішень судів попередніх інстанцій про повну відмову в задоволенні позову.
Справа №357/12382/23 від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги агрофірми про скасування реєстрації припинення її права оренди на земельну ділянку, визнання укладеною додаткової угоди про продовження оренди на новий строк та визнання відсутнім права оренди на цю ж землю у нового орендаря.
Верховний Суд виходив з того, що строк дії спірного договору оренди закінчився 26 листопада 2022 року, оскільки його перебіг розпочався з моменту державної реєстрації права оренди у 2015 році. Суд зазначив, що автоматичне поновлення договорів оренди землі на один рік під час воєнного стану не поширюється на цей випадок, оскільки така пільга діяла лише для договорів, які закінчувалися до 19 листопада 2022 року. Орендодавець належним чином та завчасно — за шість місяців до закінчення строку — письмово повідомила фірму про небажання продовжувати орендні відносини, що повністю виключає порушення її переважного права. Колегія суддів наголосила, що після закінчення строку договору та виявлення волі власника повернути землю, бажання колишнього орендаря продовжити користування ділянкою не створює для власника жодних нових обов’язків. Крім того, захистити права первинного орендаря шляхом скасування реєстрації права нового орендаря можна лише тоді, коли на момент ухвалення судового рішення первинний орендар має чинне право оренди, чого у позивача не було. Водночас Верховний Суд констатував, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові, але помилилися у мотивуванні свого рішення, не врахувавши останню актуальну практику щодо моменту закінчення права оренди.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу агрофірми, змінивши мотивувальні частини рішень судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову, а також стягнув з позивача витрати на правничу допомогу на користь відповідачів та третьої особи.
Справа №754/8140/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є позовні вимоги громадянина про стягнення 300 тисяч гривень моральної шкоди безпосередньо з судді районного суду, яка, на переконання позивача, завдала йому збитків через ухвалення рішення не на його користь в іншій цивільній справі.
Суд наголосив, що чинне законодавство гарантує суддям імунітет від цивільної відповідальності за ухвалені ними рішення, що є базовою гарантією незалежності та неупередженості судової влади. За будь-яку шкоду, заподіяну під час здійснення правосуддя, перед громадянами має відповідати виключно держава, а не конкретний суддя чи суд як інституція. Законність процесуальних дій та рішень судді не може перевірятися в межах окремого цивільного позову, оскільки для цього існують спеціальні процедури апеляційного та касаційного оскарження. Оскільки позов був спрямований проти особи, яка має судовий імунітет, такий спір взагалі не підлягає судовому розгляду в судах будь-якої юрисдикції. Обмеження права позивача на доступ до суду в цьому випадку є цілком пропорційним, оскільки воно переслідує легітимну мету — захист правосуддя від стороннього впливу. Верховний Суд також підтвердив, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» охоплює й ті випадки, коли позов взагалі не може бути розглянутий судами.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про закриття провадження у справі — без змін.
Справа №693/1365/24 від 27/05/2026
Предметом цього спору є визнання недійсними договорів дарування нерухомості та акта її передачі до статутного капіталу товариства, які боржник уклав зі своїми доньками з метою приховання майна від примусового стягнення боргу на користь кредитора.
Верховний Суд наголосив, що визнання недійсними так званих фраудаторних правочинів, вчинених боржником на шкоду кредитору, є абсолютно ефективним та належним способом захисту прав стягувача, який прагне повернути свої кошти. Суд підкреслив, що заява про застосування позовної давності може бути прийнята та розглянута апеляційним судом лише у виняткових випадках, зокрема, якщо відповідача взагалі не було належно повідомлено про розгляд справи у першій інстанції. Оскільки відповідачка була детально поінформована про процес у суді першої інстанції та свідомо не заявила про сплив позовної давності там, апеляційний суд не мав права приймати таку заяву на стадії апеляції. Ігнорування цього правила призвело до грубого порушення принципу змагальності та процесуальної рівності сторін, адже відповідачка не мала жодних об’єктивних перешкод для захисту своїх інтересів раніше. Крім того, колегія суддів зазначила, що апеляційний суд безпідставно відмовив у відкритті провадження компанії-співвідповідачу, оскільки в матеріалах справи повністю відсутні докази вручення їй копії рішення суду першої інстанції. Несвоєчасне отримання судового рішення є безумовною підставою для поновлення строку на оскарження, а формальний підхід апеляційного суду обмежив конституційне право юридичної особи на доступ до правосуддя.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу кредитора, скасувавши постанову апеляційного суду в частині відмови у позові через позовну давність та залишивши в цій частині в силі рішення першої інстанції про недійсність договорів дарування, а також скасував ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження щодо товариства, направивши справу в цій частині на новий розгляд.
Справа №214/9328/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є солідарне стягнення з кількох відповідачів заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги з постачання теплової енергії та централізованого опалення, ускладнене смертю однієї з відповідачок до початку розгляду справи по суті.
Суд керувався тим, що характер спірних правовідносин передбачає солідарну відповідальність боржників перед кредитором, за якої кредитор має право вимагати виконання обов’язку в повному обсязі від будь-кого з них. Відповідно до норм Цивільного кодексу України, смерть солідарного боржника-фізичної особи не припиняє обов’язку решти солідарних боржників перед кредитором та не змінює його обсягу. Оскільки після смерті однієї з відповідачок спадкова справа не заводилась і спадкоємці відсутні, процесуальне правонаступництво у спірних правовідносинах щодо неї є неможливим. Через це суд першої інстанції абсолютно обґрунтовано закрив провадження у справі лише в частині вимог до померлої особи, продовживши розгляд щодо інших живих співвідповідачів. Окрім цього, Верховний Суд відхилив скарги іншої відповідачки на неотримання судових повісток, роз’яснивши, що повернення поштового відправлення з відміткою «адресат відсутній» за її офіційною адресою за законом вважається належним врученням, а сторони мають самі проявляти старанність і цікавитися рухом своєї справи.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідачки без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про закриття провадження лише в частині вимог до померлої особи — без змін.
Справа №493/1397/22 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги бабусі про позбавлення матері батьківських прав щодо двох малолітніх дітей та стягнення з неї аліментів через ухилення від виконання батьківських обов’язків та зловживання алкоголем після загибелі чоловіка на фронті.
Верховний Суд наголосив, що позбавлення батьківських прав є винятковим і крайнім заходом, який допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону вже абсолютно неможливо. Судді врахували, що відповідачка пережила важку життєву ситуацію через смерть чоловіка-військовослужбовця, проте згодом змінила свою поведінку, працевлаштувалася, орендувала житло та виявила щире бажання виховувати синів. Активна участь матері в судовому процесі та її заперечення проти позову чітко свідчать про наявність у неї батьківського інтересу та готовності піклуватися про дітей. Водночас суд зазначив, що найкращі інтереси дітей вимагають збереження сімейних зв’язків із матір’ю, оскільки розірвання кровного споріднення без надзвичайних причин завдасть їм психологічної травми. Разом з тим, зважаючи на зафіксовані раніше факти неналежного догляду, суд дійшов висновку про необхідність офіційного попередження матері щодо зміни її ставлення до виховання дітей.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу бабусі, змінивши постанову апеляційного суду про відмову в позові та доповнивши її резолютивну частину офіційним попередженням матері про необхідність змінити ставлення до виконання своїх батьківських обов’язків.
Справа №757/45552/23-ц від 29/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з Національного банку України на користь фізичної особи інфляційних збитків та компенсації моральної шкоди, завданих внаслідок повернення без виконання платіжної інструкції державного виконавця про примусове списання коштів з рахунку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб для виконання судового рішення.
Суд зазначив, що обов’язковість виконання судового рішення є фундаментальною засадою судочинства та невід’ємною складовою конституційного права на судовий захист. Національний банк України, обслуговуючи рахунки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, наділений повноваженнями здійснювати безспірне списання коштів за рішенням суду і не мав права відмовляти виконавцю. **:** У цій справі суд застосував висновок про відступ від попередньої позиції Верховного Суду, роз’яснивши, що спеціальний статус Фонду та законодавчі обмеження щодо його коштів не забороняють примусове списання грошей для відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою. Відтак, повернення Нацбанком платіжної інструкції без виконання визнано неправомірним, оскільки судове рішення підлягає обов’язковому виконанню. Водночас суд відмовив у стягненні інфляційних збитків, оскільки дії регулятора не були безпосередньою причиною їх виникнення, адже обов’язок виплати лежав на первинному боржнику. Проте неправомірна поведінка банку завдала позивачу душевних страждань, що є безумовною підставою для компенсації моральної шкоди, розмір якої, виходячи з принципів розумності та справедливості, суд визначив у сумі 2 800 гривень.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в компенсації моральної шкоди та стягнувши з Національного банку України 2 800 гривень, а в частині відмови у стягненні інфляційних збитків — змінив мотиви відмови, визнавши дії Нацбанку неправомірними.
Справа №486/1920/24 від 29/05/2026
Предметом цього спору є вимоги громадянина про визнання протиправною бездіяльності міського голови щодо нерозгляду його заяви про призначення на посаду директора комунальної лікарні, а також скасування розпорядження та додаткової угоди про продовження контракту з чинним керівником цієї установи.
Верховний Суд виходив з того, що чинний директор лікарні вчасно, а саме за два місяці до закінчення строку дії свого контракту, звернувся із заявою про його продовження. Оскільки процедура продовження трудових відносин була ініційована у встановлені строки та завершилась підписанням додаткової угоди, дія попереднього контракту не припинялася. Через це на момент подання позивачем заяви про призначення його на посаду директора, ця вакансія не була вільною, що виключало можливість його працевлаштування на це місце. Суд також відхилив звинувачення у бездіяльності міського голови, оскільки позивач отримав офіційну та вмотивовану відповідь про неможливість його призначення у зв’язку з продовженням контракту з діючим керівником. Окрім цього, колегія суддів зазначила, що позивач не є стороною оскаржуваної додаткової угоди, тому її укладення жодним чином не порушує його суб’єктивних прав. Наостанок, суд підкреслив, що норми законодавства про воєнний стан не містять заборони на продовження строків дії вже існуючих контрактів з керівниками комунальних закладів.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №906/1325/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога Державної екологічної інспекції Поліського округу до комунального лісогосподарського підприємства про стягнення понад 1,7 мільйона гривень збитків, завданих навколишньому природному середовищу.
Оскільки наданий текст містить лише вступну та резолютивну частини постанови, детальні мотиви Верховного Суду безпосередньо у цьому документі не викладені. Проте, виходячи з посилання суду на статтю 310 Господарського процесуального кодексу України, ключовим аргументом для скасування рішень стало виявлення суттєвих процесуальних порушень, допущених судами попередніх інстанцій. Зокрема, це свідчить про те, що місцевий та апеляційний суди не встановили повною мірою фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Верховний Суд, виконуючи роль суду права, не може самостійно переоцінювати докази чи встановлювати нові факти, тому виявив процесуальну потребу повернути справу на початковий етап. Судді керувалися принципом, що без належного дослідження всіх обставин заподіяння екологічної шкоди ухвалені рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими. Таким чином, вища судова інстанція наголосила на необхідності усунення цих недоліків під час нового судового розгляду для забезпечення справедливості процесу.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу лісгоспу, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області.
Справа №459/2511/23 від 29/05/2026
Предметом цього спору є правомірність заміни померлого позивача у виконавчому листі його дружиною як спадкоємицею, а також наявність підстав для скасування судового рішення про стягнення моральної шкоди за нововиявленими обставинами у зв’язку зі смертю цього позивача.
Щодо аргументів, якими керувався суд, то тут ключовими є кілька принципових моментів. По-перше, Верховний Суд зазначив, що право на компенсацію моральної шкоди спадкується у тому разі, якщо вона була присуджена судом спадкодавцеві за його життя. Оскільки позивач помер уже після того, як суд першої інстанції ухвалив рішення на його користь, право на отримання цих коштів успішно перейшло до його дружини, що робить заміну стягувача у виконавчому листі абсолютно законною. По-друге, судді наголосили, що сам факт смерті позивача на стадії апеляційного оскарження не є нововиявленою обставиною, адже він не належить до предмета доказування у справі про стягнення моральної шкоди та не впливає на обґрунтованість самого рішення. По-третє, процедура перегляду за нововиявленими обставинами не може використовуватися для виправлення процесуальних моментів чи закриття провадження, оскільки її мета — врахування фактів, які існували на час розгляду справи, але не могли бути відомі сторонам. Наостанок, апеляційний суд у будь-якому випадку мав обов’язок перевірити законність рішення суду першої інстанції, і смерть позивача не перешкоджала такому перегляду.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Пенсійного фонду без задоволення, а оскаржувані ухвали судів про заміну стягувача та відмову у перегляді справи за нововиявленими обставинами — без змін.
Справа №675/427/17 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність накладення адміністрацією колонії дисциплінарних стягнень на засудженого, його зарахування на профілактичний облік як особи, схильної до нападу та захоплення заручників, а також стягнення моральної шкоди.
Верховний Суд констатував, що апеляційний суд грубо порушив норми процесуального права, безпідставно розглянувши справу в порядку письмового провадження без належного сповіщення позивача. Судді звернули увагу, що повістка була надіслана скаржнику лише електронною поштою без жодних підтверджень її отримання чи дублювання звичайним поштовим зв’язком. Крім того, апеляційна інстанція повторно проігнорувала та взагалі не розглянула клопотання засудженого про забезпечення його участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Колегія суддів наголосила, що право бути почутим та принцип змагальності є фундаментальними засадами справедливого суду, які не можуть нівелюватися формальним підходом. Окремо Верховний Суд підкреслив, що апеляційний суд при новому розгляді повністю проігнорував його попередні обов’язкові вказівки у цій же справі та знову припустився тих самих процесуальних помилок.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував постанову апеляційного суду та вкотре направив справу на новий апеляційний розгляд.
Справа №990/62/26 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога позивачів визнати протиправною бездіяльність Вищої ради правосуддя щодо тривалого нерозгляду їхньої дисциплінарної скарги на дії судді Рівненського апеляційного суду та зобов’язати цей орган розглянути зазначену скаргу.
Суд зазначив, що право особи на ініціювання дисциплінарного провадження не робить її безпосереднім учасником цих правовідносин, оскільки рішення Вищої ради правосуддя у таких справах створюють юридичні наслідки виключно для судді, а не для скаржника. Чинне законодавство чітко регламентує порядок перевірки скарг і не передбачає судового контролю на етапі попереднього вивчення матеріалів дисциплінарним інспектором. Сама по собі тривалість розгляду скарги Вищою радою правосуддя жодним чином не впливає на обсяг прав, обов’язків чи законних інтересів позивачів, а отже, не породжує у них права на судовий захист. Велика Палата наголосила, що питання дисциплінарної відповідальності суддів тісно пов’язане з гарантіями їхньої незалежності, тому суди не можуть втручатися у процедуру попередньої перевірки таких звернень. З огляду на це, даний спір за своєю природою та суб’єктним складом перебуває поза межами юрисдикції адміністративних судів і взагалі не підлягає судовому розгляду. Окрім того, суд підтвердив свою сталу практику, вказавши на відсутність підстав для відступу від раніше сформованих правових позицій у подібних справах.
Велика Палата Верховного Суду залишила апеляційну скаргу позивачів без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №990/110/25 від 04/06/2026
1. Предметом цього спору є позовні вимоги фізичної особи до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправними та скасування рішень Комісії від 12 березня 2025 року, а також зобов`язання вчинити певні дії.
2. Оскільки наданий документ є лише короткою вступною та резолютивною частиною судового рішення, у ньому повністю відсутній мотивувальний розділ, де суд зазвичай детально описує свої аргументи. У зв’язку з цим, без повного тексту постанови наразі неможливо встановити конкретні правові мотиви, якими керувалася Велика Палата Верховного Суду при відхиленні апеляційної скарги. Як юрист, я не можу додумувати за суддів, адже кожен такий кейс має свої унікальні фактичні обставини та процесуальні нюанси. Для ґрунтовного аналізу аргументації сторін нам із вами обов’язково потрібен повний текст рішення з його обґрунтуванням, який оформлюється судом протягом кількох днів. Проте очевидно, що колегія суддів не знайшла процесуальних чи матеріальних порушень у діях суду першої інстанції та визнала оскаржувані рішення ВККСУ законними.
3. Велика Палата Верховного Суду прийняла остаточне рішення про залишення апеляційної скарги позивача без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду — без змін.
Справа №925/851/20 від 03/06/2026
Предметом цього спору є стягнення з оператора газорозподільної системи «Черкасигаз» на користь «Укртрансгазу» заборгованості за послуги балансування природного газу, а також нарахованих інфляційних втрат і 3% річних на загальну суму понад 294 мільйони гривень.
Суд виходив з того, що для розрахунку вартості послуг балансування ключовим є правильне визначення коефіцієнта компенсації, який безпосередньо залежить від відсоткового розміру місячного небалансу. Нижчі суди обґрунтовано застосували підвищений коефіцієнт 1,2 лише за січень 2018 року, оскільки в інші спірні місяці розмір небалансу відповідача не перевищував встановленого договором п’ятивідсоткового бар’єра, що вимагало застосування коефіцієнта 1. Верховний Суд відхилив доводи позивача про необхідність виключення обсягів газу інших замовників при розрахунку небалансу відповідача, вказавши, що чинна судова практика вже чітко врегулювала це питання. Судді також зазначили, що судове рішення у іншій справі (№ 925/840/18) не має преюдиційного значення для цього спору, оскільки тоді питання правильності застосування коефіцієнтів взагалі не досліджувалося судом по суті. Стосовно стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних, колегія суддів погодилася з розрахунками апеляційного суду, який належним чином врахував факт часткового погашення боргу відповідачем. Наостанок, Верховний Суд підкреслив, що скаржник не надав конкретних математичних спростувань чи власного контррозрахунку, а лише формально послався на порушення норм права.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу «Укртрансгазу» без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову — без змін.
Справа №380/14839/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимоги громадянина про стягнення понад трьох мільйонів гривень моральної шкоди з судді, голови суду та інспектора поліції через те, що апеляційний суд скасував постанову про притягнення цього громадянина до адміністративної відповідальності.
Суд керувався тим, що в адміністративному судочинстві вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть розглядатися лише тоді, коли вони заявлені в одному провадженні з вимогою про вирішення публічно-правового спору. Оскільки позивач не заявляв вимог щодо оскарження рішень чи дій поліцейського, а просив лише стягнути кошти, цей спір має приватноправовий характер і має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Стосовно вимог до судді та голови суду, Верховний Суд наголосив, що процесуальні дії чи рішення суддів не можуть оскаржуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти них. Будь-які помилки чи порушення, допущені судом під час розгляду справи, мають усуватися виключно через процедуру апеляційного та касаційного оскарження у тій самій справі. Неможливість притягнення судді до цивільної відповідальності за його рішення є загальновизнаною гарантією суддівської незалежності, тому такі вимоги взагалі не підлягають розгляду в судах жодної юрисдикції.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а ухвали судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №200/2765/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є визнання протиправною бездіяльності Територіального управління ДБР щодо затримки виконання судового рішення про поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за весь час такої затримки.
Щодо аргументів, якими керувався суд при винесенні рішення, то тут колегія суддів виходила з кількох ключових правових позицій. По-перше, суд зазначив, що у роботодавця виник обов’язок негайно виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі шляхом видання відповідного наказу, що не було зроблено добровільно. По-друге, середній заробіток за час затримки виконання рішення є державною гарантією компенсації працівникові за незаконне позбавлення можливості працювати, яка нараховується виключно через факт такої затримки. По-третє, оскільки позивач з жовтня 2020 року проходив військову службу за контрактом, суд застосував статтю 119 КЗпП України, яка гарантувала збереження середнього заробітку за місцем роботи під час служби лише до 18 липня 2022 року включно. По-четверте, з 19 липня 2022 року набрали чинності законодавчі зміни, які скасували обов’язок роботодавця зберігати середній заробіток за військовослужбовцями, залишивши за ними лише місце роботи та посаду. По-п’яте, суд наголосив, що тимчасове скасування рішення про поновлення в апеляційному порядку (яке згодом скасував Верховний Суд) не звільняє роботодавця від відповідальності за затримку його виконання у період, коли воно підлягало негайному виконанню. Наостанок, перебування особи на військовій службі не перешкоджає негайному виконанню рішення про поновлення на посаді, а питання несумісності мають вирішуватися вже після фактичного поновлення працівника.
Верховний Суд залишив касаційні скарги обох сторін без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій — без змін, підтвердивши право позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки поновлення на роботі лише за період до зміни законодавства, тобто по 18 липня 2022 року.
Справа №546/160/23 від 03/06/2026
Предметом цього спору є вимоги двох співвласниць квартири до газорозподільної компанії про захист прав споживачів, спростування недостовірної інформації щодо власника майна та стягнення матеріальної і моральної шкоди через нібито незаконне переоформлення особового рахунку та документів на газопостачання на сторонню особу.
Суд виходив із того, що квартира позивачок була офіційно відключена від газопостачання ще у 2013 році за їхньою власною заявою, тому жодні послуги за цією адресою фактично не надаються. Позивачки не надали жодних належних доказів того, що газорозподільне підприємство передало їхній персональний код ідентифікації (EIC-код) іншій особі чи якимось чином сприяло переоформленню права власності на їхнє житло. Твердження про те, що сторонні особи сплачують рахунки за їхньою адресою, а компанія поширює неправдиві відомості про власників квартири, є виключно припущеннями та не підтверджуються матеріалами справи. Оскільки факт порушення прав споживачів та поширення недостовірної інформації не знайшов свого підтвердження, суд визнав вимоги про стягнення матеріальної шкоди у розмірі ринкової вартості квартири абсолютно безпідставними. Також позивачки не довели наявності причинно-наслідкового зв’язку між діями відповідача та нібито заподіяною їм моральною шкодою. Наостанок, процесуальні доводи скаржниць щодо неналежного повідомлення про розгляд справи та проведення засідання під час повітряної тривоги були спростовані матеріалами справи, які підтверджують доставку повісток до їхніх електронних кабінетів та технічну готовність суду до забезпечення їхньої участі.
Верховний Суд залишив касаційні скарги позивачок без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №727/1447/23 від 26/05/2026
Предметом спору у цій справі є законність та справедливість вироку суду, яким колишнього військовослужбовця прикордонної служби засуджено до шести років позбавлення волі за повторний збут психотропних речовин у великих розмірах, а також питання можливості пом’якшення цього покарання.
Верховний Суд наголосив, що суди попередніх інстанцій належним чином врахували тяжкість вчинених злочинів, позитивні характеристики засудженого та наявність у нього на утриманні малолітніх дітей. Водночас колегія суддів погодилася з відмовою визнати щире каяття обставиною, що пом’якшує покарання, оскільки фігурант визнав провину лише під тиском зібраних доказів наприкінці судового процесу. Суд окремо підкреслив високу суспільну небезпеку дій обвинуваченого, який збував амфетамін військовослужбовцям в умовах воєнного стану, що могло знизити рівень військової дисципліни та боєготовності підрозділів. Доводи захисту про перерахування застави на потреби Збройних Сил України та позитивні характеристики не визнали достатніми для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням. Крім того, судді відхилили твердження про провокацію злочину з боку правоохоронців, оскільки засуджений сам не повідомляв про це під час попередніх судових розглядів. Зрештою, суд констатував, що призначене покарання у виді шести років ув’язнення є мінімальною межею за цією статтею і є цілком справедливим та співмірним.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу захисника без задоволення, а оскаржувані вирок та ухвалу апеляційного суду — без змін.
Справа №686/30907/25 від 04/06/2026
Предметом цього судового розгляду є законність залишення апеляційним судом без розгляду скарги позивача через зловживання ним процесуальними правами, що виявилося у використанні некоректної лексики та безпідставних звинувачень на адресу судової влади.
Верховний Суд наголосив, що хоча право на апеляційне оскарження є важливою складовою доступу до правосуддя, воно не є абсолютним і може підлягати встановленим законом обмеженням. Судді зазначили, що всі учасники судового процесу зобов’язані добросовісно користуватися своїми правами та виявляти повагу до суду. Використання в офіційному документі образливих висловлювань, звинувачень суддів у “катуванні” та причетності до “картелю” виходить за межі допустимої критики і є проявом очевидної неповаги. За таких обставин процесуальний закон дає суду право визнати дії скаржника зловживанням правами та повернути скаргу без розгляду. Цей підхід повністю відповідає практиці Європейського суду з прав людини, який також відхиляє заяви через використання образливого чи провокаційного тону. Наостанок, колегія суддів підкреслила, що повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо скаржник викладе свої аргументи у належному діловому стилі.
Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги позивача, залишивши ухвалу апеляційного суду без змін.
Справа №337/316/24 від 02/06/2026
Предметом спору у цій справі є касаційне оскарження вироку та ухвали апеляційного суду з метою звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням на підставі статті 75 Кримінального кодексу України у зв’язку з виявленням у нього тяжкого онкологічного захворювання.
Суд наголосив, що засуджений вчинив хоча й необережний, але тяжкий злочин, грубо порушивши правила дорожнього руху під час маневру заднім ходом, що призвело до непоправних наслідків — смерті людини. Колегія суддів зазначила, що апеляційний суд уже врахував стан здоров’я водія та інші пом’якшуючі обставини, максимально знизивши покарання до мінімальної межі — трьох років позбавлення волі. Верховний Суд підкреслив, що наявність у засудженого тяжкої хвороби, зокрема хронічного лімфоцитарного лейкозу, не є автоматичною підставою для застосування іспитового строку замість реального ув’язнення. Судді роз’яснили, що питання про звільнення від відбування покарання за станом здоров’я відповідно до закону має вирішуватися на стадії виконання вироку, а не під час його ухвалення. Також суд врахував позицію потерпілої сторони, яка наполягала на реальному терміні ув’язнення для винуватця ДТП. З огляду на це, призначене покарання у виді трьох років позбавлення волі було визнано справедливим, співмірним та достатнім для виправлення засудженого.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу захисника без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій щодо реального ув’язнення засудженого — без змін.
Справа №335/2187/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є визначення місця проживання двох малолітніх дітей з батьком, стягнення з матері аліментів на їхнє утримання, а також стягнення аліментів на утримання самого батька до досягнення молодшою дитиною трирічного віку.
У цій справі Верховний Суд виходив з того, що право батька, з яким проживає дитина віком до трьох років, на отримання аліментів від колишньої дружини не є безумовним і прямо залежить від її спроможності надавати таку допомогу. Суд врахував, що відповідачка перебуває під вартою у слідчому ізоляторі, а це об’єктивно позбавляє її можливості працювати та отримувати дохід. Позивач наполягав, що його колишня дружина отримала мільйонну компенсацію за поділ майна, проте він не надав судам попередніх інстанцій жодних офіційних доказів фактичного отримання нею цих коштів. Колегія суддів наголосила, що цивільний процес побудований на принципі змагальності, тому кожна сторона має самостійно доводити ті обставини, на які вона посилається. Оскільки Верховний Суд є судом права, а не факту, він не має повноважень самостійно збирати нові докази чи переоцінювати вже встановлені обставини справи. З огляду на це, за відсутності доведеного факту фінансової спроможності ув’язненої жінки, стягнення коштів на утримання чоловіка є неможливим.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу батька без задоволення, підтвердивши законність рішення апеляційного суду про відмову у стягненні аліментів на його утримання.
Справа №199/3522/24 від 26/05/2026
Предметом цього спору є поділ спільного майна подружжя, а саме автомобіля, будівельних матеріалів незавершеного будівництва та приватизованої земельної ділянки, а також справедливий розподіл витрат на професійну правничу допомогу.
Верховний Суд виходив із законодавчої презумпції спільності майна, набутого під час шлюбу, яку чоловік не зміг спростувати належними доказами. Стосовно незавершеного будівництва суд підтвердив, що за відсутності реєстрації права власності на сам будинок поділу підлягають використані будівельні матеріали, а присудження дружині грошової компенсації замість її частки є найбільш ефективним способом захисту її прав. Щодо земельної ділянки суд зазначив, що вона є спільною сумісною власністю, оскільки рішення про її безоплатну передачу чоловікові було прийняте сільською радою у період дії закону, який відносив такі приватизовані ділянки до спільного майна подружжя. Оцінюючи вартість автомобіля, суд обґрунтовано взяв до уваги детальний звіт експерта, наданий позивачкою, оскільки звіт відповідача мав суттєві процедурні недоліки, а клопотання про призначення повторної експертизи він не заявляв. Розглядаючи питання витрат на адвоката, суд наголосив, що подання доказів їх оплати не є безумовною підставою для відшкодування у повному обсязі, адже їхній розмір має відповідати критеріям реальності, розумності та пропорційності. Зменшення апеляційним судом витрат дружини на правничу допомогу до 15 000 гривень визнано законним, оскільки частина заявлених адвокатом засідань фактично не відбулася, а позовні вимоги було задоволено лише частково.
Верховний Суд залишив касаційні скарги обох сторін без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх інстанцій щодо поділу майна, та додатково стягнув з відповідача на користь позивачки 4 500 гривень витрат на правничу допомогу за розгляд справи у касаційному суді.
Справа №160/10956/24 від 05/06/2026
Предметом цього спору є законність рішень Дніпровської митниці про коригування митної вартості товарів та карток відмови у їх митному оформленні, які імпортер намагався скасувати в судовому порядку.
Верховний Суд підтвердив, що для оскарження таких рішень митниці дійсно застосовується загальний шестимісячний строк звернення до суду. Водночас судді наголосили, що сам по собі факт пропуску цього строку не є автоматичною підставою для залишення позову без розгляду, якщо позивач подав клопотання про його поновлення. Суд зобов’язаний детально дослідити причини пропуску строку, надати оцінку доказам та навести мотивовані аргументи, чому він вважає ці причини поважними чи неповажними. У цій справі імпортер пояснював затримку вилученням оригіналів документів правоохоронцями в межах кримінального провадження, проте апеляційний суд взагалі проігнорував ці доводи. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна інстанція порушила процесуальні норми, передчасно залишивши позов без розгляду без належної оцінки поважності причин пропуску строку.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємства, скасував постанову апеляційного суду та направив справу назад до апеляційної інстанції для продовження розгляду та належної оцінки причин пропуску строку.
Справа №420/21469/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є законність податкових повідомлень-рішень, якими компанії «ОДЕМАРА» було збільшено грошове зобов’язання з податку на прибуток та нараховано штрафні санкції з ПДВ на загальну суму понад 110 мільйонів гривень через нібито нереальність господарських операцій з іноземними контрагентами.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився Верховний Суд, вказав, що позивач надав повний пакет належним чином оформлених первинних документів, які детально підтверджують фактичне надання послуг з агентування суден. Водночас податковий орган не висловив жодних зауважень до цих документів, а свої висновки про недійсність операцій побудував виключно на неофіційній інформації з інтернет-сайтів про нібито неактивний статус іноземних компаній. Суд наголосив, що дані з неофіційних веб-ресурсів не можуть спростовувати належну реєстрацію нерезидентів, особливо за наявності в матеріалах справи офіційних іноземних свідоцтв про їхню правосуб’єктність та податковий статус. Крім того, реальність операцій та активний статус контрагентів підтверджуються фактичним проведенням розрахунків через банківську систему (SWIFT-платежами) та висновками комісійної судово-економічної експертизи. Податківці ж не скористалися офіційними процедурами міжнародного обміну податковою інформацією для перевірки іноземних компаній через компетентні органи інших держав. Верховний Суд підкреслив, що нереальність господарської діяльності має доводитися належними та достатніми доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях контролюючого органу.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОДЕМАРА», скасувавши постанову апеляційного суду та залишивши в силі рішення суду першої інстанції про визнання протиправними та скасування спірних податкових повідомлень-рішень.
Справа №280/9547/23 від 02/06/2026
Предметом цього спору є законність податкового повідомлення-рішення, яким до комунальної стоматологічної поліклініки було застосовано штрафні санкції на суму понад 21 мільйон гривень за проведення готівкових розрахунків без застосування реєстраторів розрахункових операцій (РРО) у період з 2017 по 2021 роки.
Верховний Суд зазначив, що з 1 серпня 2023 року було скасовано мораторій на застосування штрафів за порушення закону про РРО, за винятком періоду з початку 2022 року до жовтня 2023 року, що робить можливим притягнення платників до відповідальності за старіші порушення. Водночас суд наголосив, що строки для винесення податкових рішень були законно зупинені через карантинні обмеження та воєнний стан, тому податківці не порушили строки прийняття оскаржуваного рішення. Проте колегія суддів визнала передчасними висновки судів попередніх інстанцій про повну відсутність у податкового органу підстав для нарахування штрафів. Суд вказав, що суди нижчих інстанцій взагалі не дослідили правильність розрахунку штрафних санкцій, зокрема, чи врахував податковий орган спеціальні пільгові ставки розміром 10% та 50%, які діяли для порушень, вчинених до 1 січня 2022 року. Через це Верховний Суд констатував неповноту дослідження фактичних обставин справи, що завадило справедливому та об’єктивному вирішенню спору.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу податкового органу, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для детального з’ясування всіх обставин.
Справа №240/9369/25 від 05/06/2026
Предметом цього спору є протиправність відмови Пенсійного фонду у призначенні колишньому працівнику податкової міліції пенсії за вислугу років із зарахуванням пільгового стажу, набутого до зміни законодавства.
Верховний Суд зазначив, що визначальним для визначення правил обчислення стажу є момент, коли особа фактично почала реалізовувати своє право на пенсію. Суд установив, що позивач вперше звернувся за оформленням документів ще у вересні 2021 року, тобто до набрання чинності змінами до Порядку № 393 від 19.02.2022, які скасували пільгове обчислення стажу. Повторне подання документів у 2024 році було лише продовженням розпочатої у 2021 році процедури, яка затягнулася через окупацію та тривалі судові спори з вини державних органів. На момент первинного звернення позивача чинне законодавство дозволяло враховувати пільгову вислугу років для призначення пенсії, тому він мав необхідний стаж (понад 28 років при необхідних 25). Оскільки затримка у призначенні пенсії відбулася не з вини позивача, Суд дійшов висновку, що виплата має бути призначена з наступного дня після звільнення, тобто з 31 серпня 2021 року.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів попередніх інстанцій та зобов’язав Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві призначити позивачу пенсію за вислугу років з 31 серпня 2021 року.
Справа №560/12064/24 від 05/06/2026
Предметом цього спору є вимога колишнього рятувальника про стягнення з Головного управління ДСНС у Хмельницькій області середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період із вересня 2018 року по липень 2024 року.
Верховний Суд зазначив, що спірний період затримки охоплює дві різні редакції статті 117 КЗпП України, оскільки з 19 липня 2022 року законодавець обмежив виплату такого середнього заробітку максимум шістьма місяцями. Суди попередніх інстанцій припустилися помилки, застосувавши це шестимісячне обмеження до всього періоду затримки та взагалі не обрахувавши компенсацію за час до набрання чинності законодавчими змінами. **:** У цій постанові колегія суддів спиралася на актуальну позицію Великої Палати Верховного Суду, яка відступила від попереднього висновку Верховного Суду та роз’яснила, що нове обмеження строку шістьма місяцями не нівелює принципів розумності, справедливості та співмірності, тому суд все одно може зменшити розмір компенсації з урахуванням конкретних обставин. Суд наголосив, що для визначення справедливого розміру виплати суди мали застосувати спеціальну формулу пропорційності, виходячи зі співвідношення невиплаченої суми до загального розміру належних при звільненні коштів. Крім того, суди попередніх інстанцій належним чином не з’ясували всі фактичні обставини справи, зокрема щодо вже виплачених позивачу сум середнього заробітку за іншими судовими рішеннями за цей же період.
У підсумку Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до Хмельницького окружного адміністративного суду.
Справа №380/17115/24 від 05/06/2026
Предметом цього спору є законність рішень податкового органу про відмову в реєстрації чотирьох податкових накладних Товариства з обмеженою відповідальністю «ТИТАН АГРОІНВЕСТ» та зобов’язання Державної податкової служби України зареєструвати їх в Єдиному реєстрі податкових накладних.
Верховний Суд наголосив, що навіть за наявності у податківців права запитувати додаткові документи, їхнє підсумкове рішення про відмову має бути чітко вмотивованим, а не формальним. Судді зазначили, що підприємство не ухилялося від співпраці, а навпаки — надало вичерпний пакет документів, включаючи договори оренди складів, первинну документацію, банківські виписки та навіть акт Держпродспоживслужби про обстеження приміщень. Податковий орган, відмовляючи у реєстрації з формулюванням «не надано документів щодо складу», жодним чином не конкретизував, яких саме паперів не вистачає та чому надані докази є недостатніми. Окрім цього, колегія суддів підкреслила, що моніторинг податкових накладних є лише превентивним заходом і не може підміняти собою повноцінну податкову перевірку. Наостанок, суд зауважив, що фіскальна служба не має права під час судового процесу вигадувати нові аргументи чи вказувати на розбіжності в документах, якщо вони не були первинно зафіксовані у самому рішенні про відмову.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу товариства, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким спірні рішення податківців визнано протиправними, а ДПС зобов’язано зареєструвати податкові накладні датою їхнього фактичного подання.
Справа №240/4486/25 від 05/06/2026
Предметом цього спору є протиправність дій Пенсійного фонду щодо припинення виплати непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні радіоактивного забруднення, щомісячного підвищення до пенсії, передбаченого чорнобильським законодавством.
Розглядаючи цю справу, Верховний Суд наголосив, що право позивача на отримання доплати до пенсії чітко гарантоване спеціальним Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Суд зазначив, що норми закону про Державний бюджет на 2025 рік та відповідна постанова Кабінету Міністрів, які запровадили додаткові обмеження та зменшили розмір виплати до 2361 гривні, фактично звужують конституційні права громадян на соціальний захист. Керуючись рішеннями Конституційного Суду України, судді підтвердили, що закон про держбюджет є загальним актом і не може скасовувати чи змінювати обсяг соціальних гарантій, визначених спеціальним законодавством. У разі такої колізії суди зобов’язані застосовувати саме спеціальний закон, який має пріоритет над загальним бюджетом. Крім того, суд вказав, що розрахунковою величиною для обчислення цієї доплати має бути саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, а не мінімальна заробітна плата. Таким чином, будь-які обмеження виплат чорнобильцям через бюджетні закони є протиправними та порушують принцип верховенства права.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу пенсіонера, скасував рішення попередніх інстанцій та зобов’язав Пенсійний фонд поновити нарахування і виплату підвищення до пенсії у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, починаючи з 1 січня 2025 року.
Справа №560/17723/24 від 05/06/2026
Предметом цього спору є вимога колишнього службовця цивільного захисту перерахувати та доплатити йому одноразову грошову допомогу по інвалідності, врахувавши індексацію грошового забезпечення як складову частину місячного грошового забезпечення, з якого ця допомога безпосередньо розраховується.
Верховний Суд звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій припустилися помилки та фактично підмінили предмет спору, зосередившись на неможливості індексації самої одноразової допомоги через її разовий характер. Натомість позивач просив про зовсім інше — врахувати індексацію його щомісячного грошового забезпечення як розрахункову величину для обчислення цієї допомоги. Колегія суддів зазначила, що нижчі суди взагалі не дослідили правову природу індексації в контексті структури грошового забезпечення службовців цивільного захисту. Верховний Суд наголосив, що у своїх попередніх рішеннях у подібних справах він уже вказував на передчасність таких висновків судів. Через це суди припустилися серйозних процесуальних порушень і не встановили ключових фактичних обставин, що унеможливило ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Відтак, суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки ключовим аргументам позивача, що є неприпустимим для правосуддя.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до Хмельницького окружного адміністративного суду.
Справа №160/31840/25 від 05/06/2026
Предметом судового розгляду у цій справі є правомірність відмови апеляційного суду у відкритті провадження через пропуск позивачем строку на оскарження ухвали суду першої інстанції, якою було закрито провадження у справі щодо скасування рішення виконавчого комітету про затвердження акту з визначення збитків за земельну ділянку.
Верховний Суд виходив з того, що надсилання копії судового рішення в електронний кабінет адвоката, який представляв позивача, за законом вважається належним врученням рішення самому позивачу. Судді підкреслили, що оскільки позивач або його адвокат вчасно не повідомили суд першої інстанції про припинення повноважень представника, суд правомірно направив ухвалу на наявну в матеріалах справи електронну адресу адвоката. Суд зауважив, що неналежна організація комунікації між позивачем та його представником, а також двомісячне зволікання з поданням скарги не є поважними причинами для поновлення процесуального строку. Також було відхилено посилання на проживання позивача в зоні активних бойових дій, оскільки цей статус автоматично не поновлює строки без доведення конкретних непереборних перешкод для звернення до суду. Верховний Суд підтвердив раніше сформовану правову позицію, що офіційна комунікація суду з представником сторони створює відповідні юридичні наслідки безпосередньо для самого учасника справи. Зрештою, колегія суддів наголосила, що обмеження процесуальних строків спрямовані на дотримання принципу правової визначеності, а право на судовий захист має реалізовуватися виключно в межах закону.
Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги позивача та залишив без змін ухвалу апеляційного суду про відмову у відкритті провадження.
Справа №761/1838/18 від 05/06/2026
Предметом цього судового спору є обвинувачення колишніх посадовців державного Концерну РРТ та директора приватного підприємства у розтраті державних коштів в особливо великих розмірах та службовому підробленні під час замовлення й оплати фіктивних послуг із землеустрою.
Суд встановив, що обвинувачені діяли за попередньою змовою та умисно укладали договори на розробку технічної документації для ділянок, які взагалі не перебували у користуванні концерну або мали значно меншу площу. Посадовці повністю усвідомлювали протиправність своїх дій, оскільки замовляли документацію без обов’язкових дозволів уповноважених органів та за відсутності реальної господарської потреби підприємства. З’ясувалося, що виготовлена приватним підрядником документація містила численні грубі порушення земельного законодавства та недостовірні дані, через що її взагалі неможливо було використати для реєстрації прав на землю. Важливим доказом стало підписання фігурантами завідомо неправдивих актів приймання-передачі робіт, які є офіційними первинними документами, виключно для створення формальних підстав для перерахування коштів. Суд також звернув увагу на конфлікт інтересів, адже близькі родичі обвинувачених посадовців паралельно оформлювали приватні ділянки на тій самій території через того ж самого підрядника. Усі доводи захисту про нібито технічний характер помилок були відкинуті судом, оскільки матеріали справи чітко довели прямий умисел обвинувачених та факт завдання державі значних збитків.
Вищий антикорупційний суд визнав усіх обвинувачених винними у вчиненні інкримінованих їм злочинів, кваліфікувавши їхні дії як службове підроблення та розтрату майна в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем.
Справа №991/313/25 від 05/06/2026
Предметом судового розгляду є кримінальне обвинувачення колишнього виконувача обов’язків директора комунального підприємства «Полтавапаливо» у зловживанні службовим становищем, що виявилося у незаконному відчуженні шести комунальних паливних складів на користь приватної фірми за заниженою вартістю для погашення штучно створеного боргу.
Суд встановив, що обвинувачений, будучи службовою особою, уклав договір про поворотну фінансову допомогу та згодом мирову угоду з ТОВ «Євробіт» без обов’язкового погодження з власником майна — Полтавською обласною радою. Крім того, керівник підприємства свідомо погодився на передачу нерухомості у разі неповернення коштів, хоча заздалегідь розумів фінансову неспроможність підприємства розрахуватися в місячний строк. Судові експертизи підтвердили, що реальна ринкова вартість переданих паливних складів становила понад 14,5 мільйонів гривень, тоді як їх оцінили та передали за заниженою ціною у 1,79 мільйона гривень, чим завдали громаді збитків на суму понад 12,7 мільйонів гривень. Прямий умисел та корупційну мету обвинуваченого підтверджує також той факт, що частину одного з відчужених складів згодом переоформили на його рідного сина. Суд відхилив аргументи захисту про відсутність збитків через подальше повернення майна громаді в судовому порядку, оскільки злочин вважається закінченим з моменту фактичного переходу права власності на склади до приватної компанії.
Вищий антикорупційний суд визнав колишнього посадовця винним у вчиненні злочину за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України та призначив йому покарання у виді 3 років і 4 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади на 3 роки та штрафом у розмірі 8 500 гривень.
Справа №990/42/26 від 04/06/2026
Предметом цього судового спору є законність окремого положення Регламенту Вищої ради правосуддя, яке визначало, хто саме з членів Ради вважається таким, що брав участь в ухваленні рішення Дисциплінарної палати при його подальшому оскарженні.
Оскільки наразі оприлюднено лише вступну та резолютивну частини рішення, а повний текст буде складено протягом п’яти днів, ключові аргументи суду випливають із системного аналізу законодавства про судоустрій. Суд керувався тим, що Регламент Вищої ради правосуддя є підзаконним актом, який повинен суворо відповідати нормам Закону України «Про Вищу раду правосуддя» і не може самостійно змінювати чи трактувати встановлені законом процедури. Профільний закон чітко забороняє членам Дисциплінарної палати, які брали участь в ухваленні рішення, долучатися до його перегляду всім складом Ради, що є базовою гарантією неупередженості та об’єктивності. Будь-яке нечітке формулювання у внутрішньому Регламенті Ради створювало ризик подвійного трактування цієї норми та загрозу виникнення конфлікту інтересів. Суд дійшов висновку, що спірне положення Регламенту фактично нівелювало законодавчі гарантії справедливого розгляду дисциплінарних справ стосовно суддів. Відтак, колегія суддів встановила невідповідність оскаржуваної норми акту вищої юридичної сили, що є безумовною підставою для визнання її нечинною.
Верховний Суд ухвалив рішення задовольнити позовні вимоги частково, визнавши протиправним та нечинним абзац третій пункту 14.5 Регламенту Вищої ради правосуддя, та відмовив у задоволенні решти позовних вимог.
Справа №520/12809/25 від 05/06/2026
Предметом цього спору є протиправна бездіяльність державного органу, яка полягала у відмові видати звільненому зі служби пенсіонеру оновлені довідки про розмір його грошового забезпечення станом на 2020–2025 роки для перерахунку пенсії з урахуванням зростання прожиткового мінімуму.
Суд зазначив, що для належного обрахунку пенсій колишніх військовослужбовців та працівників силових відомств базою для визначення окладів має бути актуальний прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня відповідного календарного року. **** При цьому Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав відступив від своїх попередніх правових позицій 2024–2025 років, які помилково дозволяли обмежувати розрахункову величину окладів фіксованою сумою у 1762 гривні. Судді наголосили, що урядові зміни, внесені постановою № 481, якими намагалися «заморозити» цю розрахункову величину, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин за 2024 та 2025 роки. Натомість пріоритет має первісна редакція постанови Кабінету Міністрів № 704, яка прямо пов’язує розмір грошового забезпечення із фактичним прожитковим мінімумом, встановленим законом про держбюджет на відповідний рік. Таким чином, збільшення прожиткового мінімуму до 3028 гривень у 2024 та 2025 роках є законною підставою для зміни розміру пенсії та вимагає видачі нових довідок. Суд констатував, що відмова відповідача у видачі таких документів за всі роки, включаючи 2024 та 2025, порушує конституційне право позивача на належне соціальне забезпечення.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови та зобов’язав державний орган видати оновлені довідки про грошове забезпечення за всі спірні роки, включаючи 2024 та 2025.
Справа №260/9355/23 від 05/06/2026
1. Предметом цього спору є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ТИСАГАЗ» про визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації Державної податкової служби України щодо практичного застосування норм податкового законодавства при визначенні об’єкта оподаткування рентною платою за видобутий природний газ, який за своїми фізико-хімічними показниками не відповідає встановленим стандартам.
2. Верховний Суд наголосив, що індивідуальна податкова консультація за своєю правовою природою має містити конкретні, зрозумілі та придатні для практичного використання роз’яснення для платника податків, а не просто цитувати норми законодавства. Судді зазначили, що нова консультація, надана податковим органом на виконання попереднього судового рішення, є самостійним актом індивідуальної дії, який платник має повне право оскаржувати в загальному позовному порядку. Колегія суддів встановила, що у спірній консультації податківці проігнорували конкретні питання підприємства щодо впливу невідповідності газу стандартам ДСТУ та вимогам Кодексу газотранспортної системи на визначення об’єкта оподаткування. Оскільки ДПС України обмежилася лише загальними посиланнями на норми Податкового кодексу та акти у сфері надрокористування без аналізу індивідуальних технологічних особливостей видобутку платника, така консультація не виконує своєї законодавчої функції. Крім того, суд відхилив аргументи податкового органу про втручання у його дискреційні повноваження, підтвердивши право суду скасовувати неякісні роз’яснення, які не відповідають критеріям правомірності.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу Державної податкової служби України без задоволення, а постанову апеляційного суду, якою було задоволено позов підприємства та скасовано спірну податкову консультацію, — без змін.
Справа №140/22450/23 від 05/06/2026
Предметом цього спору є вимоги військовослужбовиці, яка повернулася з полону, визнати протиправною бездіяльність органу військового управління та стягнути на її користь понад 1,7 мільйона гривень грошового забезпечення та компенсації, які під час її перебування в полоні за наказом командира виплачувалися її рідній сестрі.
Верховний Суд виходив з того, що у цій ситуації не було бездіяльності з боку відповідача, оскільки всі належні позивачці кошти фактично нараховувалися та виплачувалися на рахунок її сестри, яку сама військовослужбовиця вказала в облікових документах як члена своєї сім’ї. Суд наголосив, що ці виплати здійснювалися на підставі чинного наказу командира військової частини, який позивачка у межах цього позову взагалі не оскаржувала, а саму військову частину не залучила як відповідача. Судді підкреслили, що завданням касаційного перегляду є виправлення помилок судів, а не усунення процесуальних прорахунків самої позивачки, яка неправильно визначила відповідачів та обрала помилковий спосіб захисту прав. Окрім цього, колегія суддів відхилила аргументи про порушення правил підсудності, роз’яснивши, що розгляд справи у спрощеному провадженні був законним, оскільки вимоги мали зобов’язальний характер, а не стосувалися відшкодування шкоди. Водночас Верховний Суд зауважив, що позивачка не позбавлена права звернутися до суду цивільної юрисдикції із позовом безпосередньо до своєї сестри про стягнення безпідставно отриманих коштів.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу військовослужбовиці без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №340/2043/25 від 05/06/2026
**1. Предмет спору:**
Предметом спору у цій справі є протиправна відмова органу Пенсійного фонду здійснити перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці на підставі довідки, в якій посадовий оклад обчислено з урахуванням фактичного прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2024 року.
**2. Основні аргументи суду:**
Верховний Суд наголосив, що розмір суддівської винагороди та довічного утримання суддів у відставці регулюється виключно спеціальним Законом України «Про судоустрій і статус суддів» і не може визначатися чи обмежуватися іншими законами. Суд зазначив, що Конституція України гарантує фінансову незалежність суддів, яка захищає їхнє матеріальне забезпечення від будь-якого зниження чи обмеження досягнутого рівня. Законодавство про прожитковий мінімум не передбачає такого окремого виду соціального стандарту, як «прожитковий мінімум для визначення посадового окладу судді», який був штучно занижений у законі про держбюджет до 2102 гривень. Закон про Державний бюджет України не може змінювати чи зупиняти дію спеціальних законів, а тому для розрахунку окладу судді має застосовуватися загальний прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень. **:** У рішенні зазначається про відступ від попередньої позиції Верховного Суду (сформульованої у справі № 520/32171/24), яка допускала застосування заниженого розміру прожиткового мінімуму для розрахунку суддівської винагороди та пенсійних виплат. Окрім цього, колегія суддів відхилила посилання на висновки Великої Палати у справі № 240/9028/24, оскільки обставини тієї справи не є подібними та стосувалися виплат при звільненні діючого судді, а не перерахунку утримання судді у відставці.
**3. Рішення суду:**
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким Пенсійний фонд зобов’язано провести перерахунок та виплату щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 1 січня 2024 року.
