СПРАВА «КАРЧАВА ПРОТИ ГРУЗІЇ»
Рішення у справі «Карчава проти Грузії» (заява № 34790/23) стосується меж державного втручання в одиночні протести. Заявник, психотерапевт, був заарештований і затриманий на 24 години після спроби встановити намет для проведення голодування поблизу публічної статуї на знак протесту проти відсутності шкільних обідів. Попри мирний характер його дій, національні органи влади як підстави для його усунення посилалися на потенційне створення перешкод для діяльності розташованого поруч суду, захист пам’ятника та міркування громадської безпеки у зв’язку зі святкуванням Нового року. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що ці заходи, включаючи арешт і затримання, становили невиправдане втручання у свободу вираження поглядів заявника. Суд наголосив, що національні органи влади не навели відповідних і достатніх підстав для виправдання обмеження, фактично покаравши за мирну реалізацію фундаментальних прав.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішення ЄСПЛ:
* **Вступ та факти:** Детально описує спробу заявника провести протест, втручання поліції, подальший арешт та провадження в національних судах.
* **Правова база:** Окреслює відповідні національні закони (Закон «Про збори та маніфестації», Кодекс про адміністративні правопорушення) та міжнародні стандарти (керівні принципи Венеціанської комісії/ОБСЄ).
* **Право (по суті):** Суд уточнює, що стаття 10 (свобода вираження поглядів) є тут *lex specialis*, оскільки справа стосується одиночного протесту, хоча вона інтерпретується у світлі статті 11 (свобода зібрань).
* **Оцінка:** Суд оцінює «необхідність» втручання, зосереджуючись на тому, чи спиралися національні суди на «прийнятну оцінку відповідних фактів».
* **Зміни/тенденції:** Рішення підкріплює нещодавню прецедентну практику Суду щодо «стримуючого ефекту» (chilling effect) адміністративного затримання, навіть якщо остаточне судове стягнення (усне зауваження) є незначним.
### Ключові положення для юридичної практики
Наступні пункти є критично важливими для практикуючих юристів та спостерігачів:
1. **Обсяг захисту для учасників одиночних протестів:** Суд підтверджує, що учасник одиночного протесту, чия фізична присутність є невід’ємною частиною його вираження поглядів, має право на такий самий захист, як і учасники зібрання.
2. **Доктрина «стримуючого ефекту»:** Суд прямо постановив, що навіть якщо остаточне судове покарання є «відносно незначним» (наприклад, усне зауваження), попередні заходи, такі як примусове видалення, арешт і 24-годинне затримання, є достатніми для створення «стримуючого ефекту» щодо реалізації демократичних прав.
3. **Вимога щодо обґрунтування на основі доказів:** Суд відхилив посилання уряду на «можливі» або «потенційні» ризики (наприклад, потенційне використання піротехніки). Він встановив, що органи влади повинні обґрунтовувати такі ризики конкретними доказами, такими як адміністративні карти або специфічні протоколи безпеки, а не спекулятивними припущеннями.
4. **Обов’язок національних судів:** Рішення підкреслює, що національні суди повинні проводити змістовну оцінку фактів. Нездатність Батумського міського суду та Кутаїського апеляційного суду розглянути докази заявника (наприклад, топографічний звіт, що доводить, що він не перебував у межах обмеженої 20-метрової зони суду) стала вирішальним фактором у встановленні порушення.
5. **Толерантність до мирних дій:** Суд повторив, що якщо демонстрація не передбачає насильства, від органів державної влади очікується високий ступінь толерантності, навіть якщо форма протесту (наприклад, намет) є незручною.
***
**: Це рішення є надзвичайно актуальним для українського правового контексту. З огляду на дію воєнного стану в Україні, який накладає суттєві обмеження на публічні зібрання та демонстрації, це рішення слугує важливим нагадуванням про те, що будь-яке втручання у мирне вираження поглядів має базуватися на конкретній, підтвердженій доказами необхідності. Воно підкреслює, що навіть у складних умовах держава не може покладатися на розпливчасті або спекулятивні міркування безпеки для придушення мирних, ненасильницьких протестів, що стосуються питань суспільного інтересу.**
СПРАВА «КІГУРАДЗЕ ПРОТИ ГРУЗІЇ»
Рішення у справі «Кігурадзе проти Грузії» (заява № 25784/23) стосується тонкого балансу між правом особи на захист своєї репутації та парламентським імунітетом, наданим обраним представникам. Заявник, бізнесмен, намагався подати позов проти члена парламенту (депутата) про захист честі та гідності після того, як депутат публічно пов’язав його з минулими звинуваченнями у шпигунстві, попри те, що згодом заявника було виправдано. Національні суди припинили провадження, постановивши, що висловлювання депутата захищені парламентським імунітетом, оскільки вони були зроблені в контексті політичної дискусії та під час виконання офіційних обов’язків. Перед Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) постало завдання визначити, чи порушувала ця процесуальна перешкода право заявника на доступ до суду згідно зі статтею 6 § 1 Конвенції. Зрештою, Суд не встановив порушення, дійшовши висновку, що імунітет мав законну мету, а національні суди належним чином перевірили зв’язок між висловлюванням депутата та його парламентськими функціями.
### Структура та положення
Рішення побудоване навколо класичного тесту на пропорційність, що застосовується до статті 6 § 1. Воно починається з установлення того, що, хоча право на доступ до суду є фундаментальним компонентом справедливого судового розгляду, воно не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Суд підтверджує, що парламентський імунітет є широко визнаною доктриною в державах-членах Ради Європи, покликаною захистити поділ влади та гарантувати, що представники можуть вільно висловлюватися.
Порівняно з попередньою практикою, це рішення посилює позицію Суду, згідно з якою він не діятиме як апеляційна інстанція щодо *змісту* парламентської заяви. Натомість він зосереджується на *процесуальній* легітимності імунітету. Суд наголошує, що застосування імунітету в Грузії не є «автоматичним», зазначаючи, що національні суди зобов’язані перевіряти зв’язок між заявою та обов’язками депутата. Це узгоджується з підходом Суду, що еволюціонує, надавати пріоритет національним органам влади, коли вони надають обґрунтований, специфічний для конкретної справи аналіз причин застосування імунітету.
### Ключові положення для юридичної практики
Для юристів-практиків особливо важливими є такі аспекти рішення:
* **Вимога «чіткого зв’язку»:** Суд наголошує, що для того, аби парламентський імунітет був сумісним зі статтею 6, має існувати підтверджений зв’язок між оскаржуваним висловлюванням та парламентськими функціями депутата. Відсутність такого зв’язку, ймовірно, призведе до встановлення порушення.
* **Процесуальні гарантії:** Рішення підкреслює, що національні суди не повинні застосовувати імунітет сліпо. Той факт, що грузинські суди провели слухання, дозволили сторонам представити аргументи та вивчили контекст промови (розрізняючи фактичні твердження та оціночні судження), мав вирішальне значення для висновку Суду про пропорційність.
* **Широкі межі розсуду:** Суд підтверджує, що держави мають широкі межі розсуду в регулюванні парламентського імунітету. Доти, доки імунітет не використовується для захисту депутата від відповідальності за дії, що повністю не пов’язані з його мандатом, Суд навряд чи втручатиметься.
* **Відмінність від попередніх справ:** Суд прямо протиставляє цю справу попереднім рішенням (таким як «Кордова проти Італії» або «Бакоянні проти Греції»), де він встановив порушення, оскільки національні суди не змогли належним чином вивчити, чи були заяви дійсно пов’язані з парламентськими обов’язками. У справі «Кігурадзе» національні суди виконали свою «домашню роботу», що врятувало державу від встановлення порушення.
Це рішення слугує нагадуванням про те, що хоча парламентський імунітет є потужним щитом, його легітимність в очах ЄСПЛ повністю залежить від готовності національної судової влади проводити ретельну, засновану на фактах оцінку того, чи дійсно висловлювання в межах справи належать до сфери офіційних обов’язків депутата.
СПРАВА «МАЛАХІНІ ТА ІНШІ ПРОТИ РОСІЇ»
Це рішення у справі «Малахіні та інші проти Росії» (заяви № 9184/09 та 22580/10) стосується відповідальності Російської Федерації за катування та вбивство грузинських військовополонених під час та одразу після збройного конфлікту 2008 року. Суд підтвердив, що заявники, які були грузинськими військовослужбовцями, підпадали під «просторову юрисдикцію» Росії, оскільки вони були затримані в Цхінвалі — районі, де Росія здійснювала ефективний контроль. Суд встановив, що надзвичайне насильство, вчинене щодо цих в’язнів, включаючи позасудову страту трьох осіб, становило чіткі порушення статей 2 та 3 Конвенції. Крім того, Суд постановив, що Росія не провела жодного ефективного розслідування цих тяжких зловживань. Це рішення підкріплює принцип, згідно з яким держава не може ухилитися від відповідальності за поводження з ув’язненими, стверджуючи, що події відбулися під час активної фази бойових дій. Рішення завершується присудженням компенсації моральної шкоди жертвам та їхнім родинам, при цьому прямо забороняючи подвійну компенсацію для тих осіб, які вже отримали її відповідно до попередніх міждержавних рішень.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Палати Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Воно починається з фактичного підґрунтя конфлікту 2008 року, за яким слідують конкретні обставини затримання та жорстокого поводження із заявниками. Правовий аналіз розділений на три основні стовпи:
1. **Юрисдикція (Стаття 1):** Суд уточнює, що хоча «активні бойові дії» (бомбардування/артилерійські обстріли) можуть унеможливлювати юрисдикцію в певних контекстах, затримання військовополонених є окремим питанням. Він встановлює, що ефективний контроль Росії над Південною Осетією на момент затримання зумовив виникнення її зобов’язань за Конвенцією.
2. **Матеріальні та процесуальні порушення (Статті 2 та 3):** Суд розглядає право на життя та заборону катувань. Він встановлює, що держава несе відповідальність за смерті та катування в’язнів незалежно від того, чи були конкретні дії вчинені російськими збройними силами, чи південноосетинськими силами, що перебували під російським впливом.
3. **Справедлива сатисфакція (Стаття 41):** Суд присуджує конкретні грошові суми за моральну шкоду, з важливою умовою щодо уникнення подвійного отримання відшкодування з огляду на попередні рішення Великої Палати.
Порівняно з попередніми версіями прецедентної практики Суду (зокрема, «Грузія проти Росії (II)»), це рішення уточнює застосування доктрини «активної фази бойових дій». Воно роз’яснює, що виключення юрисдикції щодо «хаотичних» військових операцій не поширюється на систематичне затримання та зловживання щодо військовополонених, навіть якщо ці події відбуваються в той самий часовий проміжок.
### Ключові положення для юридичного використання
* **Юрисдикція щодо затриманих:** Найважливішим аспектом для практиків є тверда позиція Суду про те, що «хаос» міжнародного збройного конфлікту не звільняє державу від обов’язку захищати військовополонених. Якщо держава здійснює ефективний контроль над територією, де утримуються затримані, вона несе відповідальність за поводження з ними, незалежно від інтенсивності навколишнього конфлікту.
* **Атрибуція відповідальності:** Суд підтверджує, що там, де держава здійснює ефективний контроль над регіоном (як-от Південна Осетія), вона несе відповідальність за дії місцевих підпорядкованих сил. Заявнику не потрібно доводити «детальний контроль» над кожним конкретним актом катування; загального контролю над територією достатньо для покладення відповідальності на державу.
* **Процесуальні зобов’язання:** Рішення наголошує, що нездатність розслідувати смерті під вартою є окремим, самостійним порушенням Конвенції. Це життєво важливий інструмент для юристів, які прагнуть притягнути держави до відповідальності за «зникнення» або смерті в зонах конфлікту, де держава стверджує, що не була безпосередньо причетна до самого акту.
* **Компенсація моральної шкоди:** Підхід Суду до присудження компенсації при прямому забороні подвійної виплати забезпечує чіткий механізм для ведення складних багатошарових судових процесів, що включають як міждержавні, так і індивідуальні заяви.
**Примітка:** Це рішення є надзвичайно актуальним для поточної ситуації в Україні. Аргументація Суду щодо «ефективного контролю» Російської Федерації над окупованими територіями та її відповідальності за поводження з військовополоненими слугує критично важливим правовим прецедентом для поточних та майбутніх справ, що стосуються дій російських сил та їхніх проксі на окупованих українських територіях.
СПРАВА «ТАЛЕСКИ ТА ІНШІ ПРОТИ ПІВНІЧНОЇ МАКЕДОНІЇ»
Це рішення у справі «Талескі та інші проти Північної Македонії» розглядає питання взаємозв’язку між законодавчим втручанням, верховенством права та гарантіями справедливого судового розгляду. Заявники, колишні високопоставлені державні службовці, оскаржили ретроспективне скасування президентських помилувань, які спочатку звільняли їх від кримінального переслідування за корупційні та виборчі правопорушення. Суд дослідив, чи порушує це законодавче втручання, яке дозволило продовжити кримінальні провадження щодо них, принципи правової визначеності та верховенства права. Крім того, Суд розглянув скарги щодо неупередженості суду та ненадання стороні захисту матеріалів обвинувачення під час апеляційного провадження. Зрештою, Суд встановив, що законодавче втручання було виправдане переконливим суспільним інтересом, хоча й виявив процедурне порушення щодо змагального характеру апеляційного процесу для двох заявників.
### Структура та положення
Рішення структуроване у вигляді трьох основних правових оцінок:
1. **Законодавче втручання:** Суд проаналізував, чи порушив Закон про помилування 2016 року, який уможливив анулювання помилувань заявників, статтю 6 § 1 Конвенції. Він дійшов висновку, що помилування були «нікчемними з моменту їх прийняття» (*void ab initio*), оскільки вони ґрунтувалися на скасованій правовій нормі, що створювало фундаментальну ваду.
2. **Неупередженість суду:** Суд оцінив участь судді Верховного суду, який раніше робив публічні заяви щодо цих помилувань. Він оголосив цю скаргу неприйнятною через невичерпання заявниками засобів внутрішнього правового захисту, зокрема через їхнє невиконання обов’язку виявити «особливу старанність» при поданні клопотання про відвід судді.
3. **Змагальність провадження:** Суд оцінив факт ненадання другому та третьому заявникам матеріалів (зауважень) вищого прокурора під час апеляційного розгляду. Він встановив порушення права на змагальний судовий розгляд, дотримуючись прецеденту, встановленого у справі «Босак та інші проти Хорватії».
Порівняно з попередньою судовою практикою, це рішення уточнює, що, хоча законодавче втручання у кримінальні справи, які перебувають на розгляді, загалом сприймається зі скептицизмом, воно може бути допустимим, якщо слугує переконливому загальному інтересу — наприклад, відновленню верховенства права, коли державні посадовці отримали імунітет через юридично недійсні акти.
### Ключові положення для юридичного застосування
* **Обґрунтування ретроспективного законодавства:** Суд встановив, що відступ від принципу правової визначеності є допустимим, коли основний акт (помилування) «обтяжений фундаментальною вадою» і коли втручання спрямоване на забезпечення підзвітності державних службовців. Це встановлює високий поріг для держав, які прагнуть виправити системні правові помилки.
* **Обов’язок старанності:** Рішення підтверджує, що в провадженнях у судах останньої інстанції сторони повинні демонструвати «особливу старанність» при виявленні та оскарженні потенційної упередженості суддів. Невиконання обов’язку завчасно вимагати відводу, коли склад суду є загальнодоступною інформацією, може призвести до визнання таких скарг неприйнятними.
* **Безумовне право на змагальне провадження:** Суд підтвердив, що право коментувати подання сторони обвинувачення є безумовним. Навіть якщо заявник присутній на засіданні, ненадання письмових матеріалів заздалегідь становить порушення, оскільки це покладає «непропорційний тягар» на захист. Суд прямо зазначив, що це порушення є підставою для задоволення вимог навіть за відсутності доведеної шкоди результату розгляду.
***
*Примітка: Це рішення є вагомим розвитком європейського права з прав людини щодо меж виконавчого помилування та процесуальних вимог до змагальних кримінальних апеляцій.*
СПРАВА «АКАР ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Справа «Акар проти Туреччини» (заява № 20039/22) стосується безстрокового зберігання даних про судимість особи в поліцейській базі даних навіть після того, як ця судимість була юридично анульована з офіційного реєстру судимостей. Заявник стверджував, що його персональні дані залишалися в системі «GBT/KİHBİ», яка використовується правоохоронними органами під час рутинних перевірок, незважаючи на те, що за національним законодавством його судимість вважалася «погашеною». Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув питання про те, чи порушувало таке тривале зберігання даних право заявника на повагу до його приватного життя згідно зі статтею 8 Конвенції. Зрештою, Суд встановив, що правова база, яка регулює зберігання цих даних, не відповідала вимогам щодо доступності та передбачуваності, передбаченим Конвенцією. Як наслідок, Суд постановив, що втручання у приватне життя заявника не було «згідно із законом», що призвело до визнання порушення статті 8.
### Структура та положення
Рішення складається з трьох основних частин:
1. **Прийнятність:** Суд систематично відхилив п’ять попередніх заперечень, висунутих урядом Туреччини, підтвердивши, що саме лише зберігання персональних даних є достатнім втручанням для надання заявнику «статусу жертви», і що скарга не була ні необґрунтованою, ні зловживанням правом на звернення.
2. **По суті:** Суд проаналізував «законність» зберігання даних. Він встановив, що, хоча база даних мала підґрунтя в директиві, ця директива не була законом, не була офіційно опублікована та не містила чітких гарантій проти свавілля.
3. **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив заявнику 2 000 євро на відшкодування моральної шкоди та 500 євро на відшкодування судових витрат.
Порівняно з попередньою прецедентною практикою, це рішення підсилює усталену позицію Суду щодо необхідності «якості закону» у сфері цифрового нагляду та зберігання даних, зокрема наголошуючи на тому, що внутрішні адміністративні директиви не можуть скасовувати конституційні вимоги щодо чіткості законодавства.
### Ключові положення для правозастосування
Для практиків та спостерігачів найважливішими є такі моменти:
* **Стандарт «згідно із законом»:** Суд підтвердив, що для законності обробки даних національна правова база повинна бути доступною та передбачуваною. Той факт, що Директива KİHBİ/GBT була «для службового користування» і не була доступною для громадськості, став вирішальним чинником у висновку Суду про наявність порушення.
* **Відсутність гарантій:** Суд наголосив, що первинне законодавство (Закон № 2559) не передбачало конкретних, чітких процедур зберігання та видалення даних, залишаючи занадто багато дискреційних повноважень органам виконавчої влади.
* **Захист даних як право людини:** Рішення слугує вагомим прецедентом того, що зберігання даних про «погашену» судимість у поліцейських базах даних без чіткої, публічної та обмеженої правової бази становить непропорційне втручання у права, гарантовані статтею 8.
* **Відхилення аргументу про «незначну шкоду»:** Суд прямо відхилив аргумент уряду про те, що зберігання таких даних є незначним питанням, підтвердивши, що захист персональних даних має фундаментальне значення для реалізації права на приватне життя.
Це рішення є важливим нагадуванням державам-членам, що внутрішні поліцейські директиви не можуть замінити прозоре, санкціоноване парламентом законодавство, коли йдеться про довгострокове зберігання конфіденційної персональної інформації.
СПРАВА «ЧАЛИ ТА ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Рішення у справі «Чали та інші проти Туреччини» (2026) стосується масової групи з 264 заяв щодо кримінального засудження осіб за членство у «Фетхуллахістській терористичній організації / Паралельній державній структурі» (FETÖ/PDY). Суть правового спору зосереджена на покладанні турецькою судовою владою відповідальності на використання зашифрованого додатка для обміну повідомленнями «ByLock» як вирішального, а часто й єдиного доказу для винесення обвинувальних вироків за членство в озброєній терористичній організації. Суд встановив, що одноманітний підхід національних судів — розгляд самого лише факту використання «ByLock» як беззаперечного доказу злочинного наміру та організаційної ієрархії — позбавив заявників права на справедливий судовий розгляд. Як наслідок, Суд постановив, що мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції. Це рішення слугує процесуальним продовженням знакової постанови у справі «Юксель Ялчинкая», підтверджуючи, що системні недоліки в цих судових процесах не є поодинокими інцидентами, а є структурною проблемою в межах турецького судового процесу.
### Структура та положення
Рішення структуровано як рішення комітету, що відображає стратегію Суду щодо розгляду повторюваних заяв шляхом застосування сформованої прецедентної практики.
* **Об’єднання справ:** Враховуючи ідентичний характер скарг, Суд об’єднав усі 264 заяви в одне провадження.
* **Прийнятність:** Суд визнав скарги за статтею 6 § 1 прийнятними, відхиливши аргумент Уряду про те, що ці справи слід розглядати як унікальні або відмінні від попередніх рішень.
* **По суті:** Суд застосував принципи, встановлені в рішенні Великої палати «Юксель Ялчинкая проти Туреччини» (2023) та подальшій справі «Демірхан та інші проти Туреччини» (2025). Суд чітко зазначив, що, хоча деякі справи містили додаткові докази (наприклад, банківські виписки або публікації в соціальних мережах), «глобальний підхід» національних судів, за якого використання «ByLock» було основним чинником засудження, залишався визначальною, хибною ознакою судових процесів.
* **Стаття 7:** Суд відмовився окремо розглядати скарги за статтею 7 (жодного покарання без закону), оскільки встановлення порушення за статтею 6 § 1 надає заявникам необхідну підставу для клопотання про перегляд національних судових проваджень.
### Ключові положення для правозастосування
Для практиків та спостерігачів найбільш критичними є такі пункти:
1. **Доктрина «ByLock»:** Суд дотримується позиції, що нездатність національних судів забезпечити належні гарантії щодо збору, дешифрування та оцінки даних «ByLock» перешкоджає підсудним ефективно оскаржувати докази проти них.
2. **Процесуальний захист:** Суд наголошує, що найбільш належною формою захисту є **поновлення провадження у національних судах** відповідно до статті 311 § 1 (f) Кримінально-процесуального кодексу Туреччини. Це основний механізм для виправлення порушення заявниками.
3. **Справедлива сатисфакція:** Суд ухвалив, що встановлення факту порушення саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією. Він чітко відмовився присуджувати грошову компенсацію за нематеріальну шкоду або витрати, вказуючи на те, що засіб правового захисту лежить у площині національної судової системи, а не фінансових виплат з боку Суду.
4. **Уніфікованість порушень:** Рішення підтверджує, що порушення не є «поодинокими інцидентами», а є притаманними поточній судовій системі, що застосовується до справ, пов’язаних із FETÖ/PDY, фактично знижуючи поріг для майбутніх заявників для доведення того, що їхні судові процеси постраждали від тих самих системних дефектів.
***
*Примітка: Оскільки ця справа стосується тлумачення стандартів справедливого судового розгляду в контексті масових кримінальних проваджень після спроби державного перевороту, вона є надзвичайно актуальною для ширшої юриспруденції щодо верховенства права в Раді Європи. Хоча це конкретне рішення стосується Туреччини, принципи щодо використання цифрових доказів та права на їх оскарження мають загальне значення для всіх держав-членів, включаючи ті, що наразі проходять через складні постконфліктні або постказові правові умови.*
СПРАВА «ЧЕТІН ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ» (ÇETİN v. TÜRKİYE)
Справа «Четін проти Туреччини» (заява № 35454/19) стосується досудового тримання під вартою 14-річного неповнолітнього, якого утримували понад десять місяців за звинуваченням у збройному пограбуванні. Європейський суд з прав людини розглянув, чи надали національні суди «відповідні та достатні» підстави для цього тримання, як того вимагає стаття 5 § 3 Конвенції. Суд встановив, що турецькі судові органи покладалися на шаблонні, абстрактні та стереотипні формулювання, не провівши індивідуальної оцінки конкретних обставин справи заявника. Важливо те, що національні суди повністю проігнорували статус заявника як неповнолітнього і не обґрунтували, чому альтернативні заходи були недостатніми. Як наслідок, Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення статті 5 § 3 Конвенції.
Рішення структуроване у стандартному форматі для рішення Комітету, починаючи з предмета справи та процесуальної історії заяви. Далі в ньому розглядаються попередні заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту та правомочності представництва заявника, обидва з яких були відхилені. Суть рішення полягає в оцінці по суті, де Суд підтверджує свою сталу прецедентну практику щодо необхідності обґрунтування досудового тримання під вартою. Рішення не вводить нових правових принципів, але посилює існуючі суворі вимоги щодо тримання під вартою неповнолітніх, наголошуючи на тому, що такі заходи мають бути крайнім заходом.
Найважливіші положення для використання цього рішення:
* **Заборона шаблонного обґрунтування:** Суд чіпляється на тому, що рішення, які базуються на «формульному переліку» підстав — таких як характер правопорушення або віднесення злочину до певної «категорії» — без наведення конкретних, індивідуалізованих фактів, є недостатніми для виправдання тримання під вартою.
* **Принцип «крайнього заходу» для неповнолітніх:** Рішення підкреслює, що вік заявника є критичним фактором. Національні суди мають підвищене зобов’язання надавати вичерпне обґрунтування при триманні дитини під вартою, і вони повинні продемонструвати, що активно розглянули та відхилили менш обмежувальні альтернативи.
* **Тягар обґрунтування:** Суд роз’яснює, що навіть там, де національне законодавство передбачає певні ризики (наприклад, переховування від слідства або вплив на докази), судові органи все одно повинні надати конкретні докази, щоб спростувати презумпцію свободи.
Це рішення слугує важливим нагадуванням про те, що процесуальні гарантії Конвенції застосовуються з іще більшою суворістю, коли на кону стоїть свобода дитини.
СПРАВА «ДЬОНМЕЗ ТА ІНШІ проти ТУРЕЧЧИНИ»
Рішення у справі «Дьонмез та інші проти Туреччини» (2026) стосується низки заяв щодо засудження за членство в організації «FETÖ/PDY» після спроби державного перевороту в Туреччині 2016 року. Ключовим питанням, що постало перед Судом, була національна судова практика, яка полягала у вирішальному покладанні на використання зашифрованого месенджера «ByLock» як достатнього, автоматичного доказу злочинного членства в озброєній терористичній організації. Суд встановив, що такий підхід, який фактично покладав об’єктивну відповідальність на користувачів, порушив принцип законності згідно зі статтею 7 Конвенції. Розглядаючи сам факт використання додатка як беззаперечний доказ усіх складових елементів злочину, національні суди не провели індивідуалізованої оцінки конкретної злочинної поведінки заявників. Як наслідок, Суд постановив, що мало місце порушення статті 7, визнавши при цьому недоцільним окремий розгляд інших скарг. Це рішення підкріплює прецедент, встановлений у справі «Юксель Ялчинкая проти Туреччини», і підтверджує, що системні проблеми, виявлені у тому рішенні Великої палати, залишаються предметом спору в турецькій юриспруденції.
### Структура та положення
Рішення структуроване як рішення Комітету, що відображає встановлену практику Суду щодо повторюваних справ. Воно має стандартний формат:
* **Предмет справи:** Визначає правовий контекст, зокрема покладання на «ByLock» та інші непрямі докази (наприклад, рахунки в Bank Asya, членство в асоціаціях).
* **Оцінка:** Суд об’єднує 34 заяви через їхній ідентичний правовий характер. Він розглядає скаргу за статтею 7, підтверджуючи принципи, встановлені у справах «Юксель Ялчинкая» та «Демірхан та інші».
* **Стаття 41 (Справедлива сатисфакція):** Суд постановляє, що констатація порушення становить достатню справедливу сатисфакцію, наголошуючи, що заявники мають доступний засіб правового захисту на національному рівні: відновлення кримінального провадження відповідно до статті 311 § 1 (f) Кримінального процесуального кодексу Туреччини.
* **Зміни:** На відміну від попередніх індивідуальних справ, це рішення слугує консолідацією повторюваних заяв, підтверджуючи, що Суд не відходитиме від своєї встановленої позиції щодо питання доказів «ByLock», незалежно від того, чи були в окремих справах наявні додаткові непрямі докази.
### Ключові положення для юридичного застосування
Для юристів-практиків та спостерігачів найбільш критичними аспектами цього рішення є:
1. **Підтвердження стандарту «ByLock»:** Суд чітко заявляє, що не вбачає підстав відходити від своїх висновків у справі «Юксель Ялчинкая». Він уточнює, що хоча інші докази (наприклад, свідчення, фінансові звіти) можуть існувати, покладання національних судів на «ByLock» як на *вирішальний* доказ членства порушує статтю 7.
2. **Процесуальне відшкодування:** Рішення підкреслює, що основним засобом захисту для цих заявників є відновлення національних судових процесів. Суд чітко пов’язує констатацію порушення з правом заявників вимагати такого відновлення, що є найважливішим практичним наслідком цього рішення.
3. **Судова економія:** Констатуючи порушення статті 7, Суд застосовує принцип судової економії, відмовляючись від окремого розгляду статті 6 § 1 (право на справедливий суд) та інших скарг. Це свідчить про те, що порушення статті 7 є «основним правовим питанням», яке фактично охоплює суть скарг заявників щодо їхнього засудження.
4. **Вимога індивідуалізації:** Рішення підкреслює, що навіть якщо заявник має «органічний зв’язок» з організацією, національні суди все одно повинні довести «тривалість, різноманітність та інтенсивність» їхньої діяльності, а не покладатися на загальну презумпцію винуватості, що випливає з використання конкретного засобу комунікації.
СПРАВА «ЕЛЕЗІ ПРОТИ АЛБАНІЇ»
Справа «Елезі проти Албанії» (заява № 17141/21) стосується звільнення кадрового прокурора внаслідок надзвичайного перехідного процесу перевірки (веттінгу), впровадженого в Албанії з метою реформування системи правосуддя. Заявника, який працював на посаді прокурора з 1999 року, було звільнено з посади Спеціальною апеляційною палатою (САП) через імовірні розбіжності в його деклараціях про майно. Хоча до заявника не було претензій щодо професійної компетентності та доброчесності, органи перевірки виявили незначні фінансові недоліки за чотирирічний період. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) дослідив, чи було це звільнення, яке суттєво вплинуло на приватне життя заявника, пропорційним легітимним цілям реформи перевірки. Зрештою, Суд постановив, що звільнення було непропорційним, оскільки фінансові розбіжності були відносно незначними, а методи розрахунку, використані національними органами, — помилковими.
### Структура та положення
Рішення структуроване як стандартне рішення Комітету ЄСПЛ із зосередженням на застосуванні статті 8 (Право на повагу до приватного життя).
* **Передісторія:** Детально викладено процес перевірки, професійну історію заявника та специфічний фінансовий аналіз, проведений Незалежною комісією з кваліфікації (НКК) та САП.
* **Оцінка:** Суд визнає, що албанська реформа перевірки відповідає «нагальній суспільній потребі», проте наголошує, що індивідуальні звільнення повинні залишатися пропорційними.
* **Висновки:** Суд установив, що САП не обґрунтувала «різкий стрибок» в оціночних витратах на проживання за 2007 рік і не врахувала сукупні надлишки, які компенсували виявлені дефіцити.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив відшкодування немайнової шкоди та судових витрат, а також зазначив, що відновлення національного провадження є належним засобом правового захисту.
Порівняно з попередніми справами щодо перевірки (такими як «Джоджай проти Албанії» чи «Севдарі проти Албанії»), це рішення зміцнює усталену практику Суду про те, що, хоча сам процес перевірки є легітимним, національні органи повинні продемонструвати ретельний і збалансований фінансовий аналіз, перш ніж застосовувати найсуворішу санкцію — звільнення.
### Ключові положення для юридичного застосування
Для практиків та спостерігачів найбільш критичними аспектами цього рішення є такі:
1. **Пропорційність в оцінці майна:** Суд установив, що якщо державний службовець має позитивну характеристику щодо доброчесності та професійної компетентності, звільнення, що базується виключно на розбіжностях у майновому стані, має підкріплюватися високодостовірним фінансовим аналізом. Незначні дефіцити (у цій справі — від 1,5% до 3,2% річного доходу) є недостатніми для виправдання «драконівського» заходу — звільнення.
2. **Вимога щодо пояснювальної ретельності:** Суд прямо розкритикував САП за нездатність пояснити значне, необґрунтоване зростання оціночних витрат на проживання за конкретний рік. Це створює прецедент, згідно з яким органи національної перевірки не можуть покладатися на довільні статистичні стрибки без надання обґрунтованих пояснень.
3. **Сукупний фінансовий аналіз:** Рішення підтверджує, що органи перевірки повинні проводити «загальну оцінку». Вони не можуть ігнорувати надлишки за інші роки, які фактично компенсують виявлені недоліки, особливо коли ці надлишки перевищують загальний виявлений дефіцит.
4. **Рекомендації щодо засобів правового захисту:** Суд підтвердив, що для справ, пов’язаних із непропорційним звільненням, відновлення національного провадження є належним шляхом для забезпечення відповідності Конвенції, що надає чіткий план дій для заявників, які домагаються поновлення на посаді.
*Примітка: Хоча ця справа стосується саме албанської судової реформи, принципи щодо пропорційності санкцій у процесах перевірки мають високе значення для будь-якої юрисдикції, що проходить через аналогічні системні антикорупційні переходи.*
СПРАВА «ІПЕК ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Рішення у справі «Іпек проти Туреччини» (заява № 71299/16) стосується досудового тримання під вартою бізнесмена, пана Джафера Текіна Іпека, якого утримували під вартою понад три роки та вісім місяців після звинувачень у фінансових порушеннях та членстві в організації FETÖ/PDY. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) дослідив, чи ґрунтувалося тримання заявника під вартою на «обґрунтованій підозрі» та чи надали національні суди достатні, індивідуалізовані підстави для тривалого позбавлення його волі. Хоча Суд встановив, що первинне тримання під вартою було підкріплене достатніми доказами фінансових зловживань, він дійшов висновку, що подальші продовження строку тримання під вартою не мали необхідного обґрунтування. Рішення висвітлює проблему, що повторюється в практиці Суду, стосовно використання «каталожних злочинів» та шаблонного обґрунтування турецькими судовими органами. Зрештою, Суд постановив, що ненадання конкретних, індивідуалізованих підстав для продовження тримання заявника під вартою становить порушення статті 5 § 3 Конвенції.
### Структура та положення
Рішення структуроване на три основні частини: фактичні обставини справи, оцінка Судом суті справи та застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції.
1. **Прийнятність:** Суд визнав скаргу щодо відсутності «обґрунтованої підозри» (стаття 5 § 1) неприйнятною, встановивши, що початкові звіти фінансових та слідчих органів надали достатню фактичну базу. Однак він визнав прийнятними скарги за статтею 5 § 3 (право на судовий розгляд протягом розумного строку або звільнення на час провадження).
2. **Суть справи:** Суд проаналізував постанови про тримання під вартою, зазначивши, що національні суди значною мірою покладалися на «каталожні злочини», перелічені у Кримінальному процесуальному кодексі Туреччини.
3. **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив заявникові 3 500 євро як відшкодування немайнової шкоди та 500 євро як відшкодування витрат і видатків, відхиливши його значно вищі вимоги.
Порівняно з попередніми справами, це рішення підтверджує сталу позицію Суду про те, що відступ держави від зобов’язань за статтею 15 Конвенції не дає їй карт-бланш на ігнорування вимоги щодо індивідуалізованого обґрунтування в межах процедур тримання під вартою, особливо в міру збільшення строку такого тримання.
### Ключові положення для правозастосування
Для практикуючих юристів та спостерігачів найбільш критичними є такі пункти:
* **Вимога щодо індивідуалізованого обґрунтування:** Суд чітко зазначає, що посилання на «каталожні злочини» (законодавчі презумпції ризику втечі або знищення доказів) є недостатніми. Національні суди повинні продемонструвати на основі конкретних фактів, чому тримання під вартою є необхідним за конкретних обставин індивідуальної справи.
* **Пастка «шаблонності»:** Рішення уточнює, що подальше використання стереотипних або абстрактних формулювань у судових постановах — навіть якщо початкове тримання під вартою було виправданим — не відповідає стандартам статті 5 § 3, особливо у випадках тривалого досудового тримання під вартою.
* **Збереження обґрунтованої підозри:** Хоча Суд визнав, що на початку існувала обґрунтована підозра, він підкреслив, що *збереження* такої підозри є необхідною умовою (*sine qua non*) для продовження тримання під вартою, але це не замінює вимогу надавати конкретні, нешаблонні підстави для того, чому це тримання має продовжуватися з плином часу.
* **Межі перегляду:** Суд підтвердив свою практику обмеження оцінки «обґрунтованої підозри» доказами, які були доступні національним органам *на момент* винесення постанови про тримання під вартою, виключаючи докази, додані до справи ретроспективно.
СПРАВА «КАДАНА ПРОТИ АЛБАНІЇ»
Справа «Кадана проти Албанії» (заява № 50295/20) стосується звільнення судді, пана Ізета Кадани (Mr. Izet Kadana), албанськими інституціями з питань перевірки (веттінгу), зокрема Спеціальною апеляційною колегією (САК). Заявник оскаржив своє звільнення, аргументуючи це тим, що склад САК, який ухвалював рішення у його справі, не був «судом, встановленим законом», оскільки один із його членів, суддя Л.Д., був призначений з порушенням встановлених законом критеріїв прийнятності. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) дослідив, чи поставила присутність цього судді, якого раніше було звільнено з посади з дисциплінарних підстав, під сумнів легітимність судової колегії. Суд встановив, що заявник вичерпав національні засоби правового захисту, порушивши питання про відповідність судді критеріям під час процесу перевірки. Зрештою, Суд постановив, що включення судді Л.Д. до складу колегії становить порушення права заявника на справедливий суд відповідно до статті 6 § 1 Конвенції. Як наслідок, Суд визнав, що констатація порушення є достатньою справедливою сатисфакцією, водночас зазначивши, що заявник може клопотати про перегляд провадження щодо його перевірки.
### Структура та положення
Рішення дотримується стандартної структури рішення комітету ЄСПЛ:
* **Предмет спору:** Окреслює підстави звільнення заявника згідно із Законом Албанії про перевірку (веттінг) та конкретне заперечення щодо складу САК.
* **Прийнятність:** Суд розглянув заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту. Він роз’яснив, що оскільки заявник порушував питання щодо відповідності судді Л.Д. під час провадження, він не був зобов’язаний шукати подальші надзвичайні засоби перегляду остаточного рішення.
* **По суті:** Суд значною мірою спирався на прецедент у справі «Беснік Цані проти Албанії» (*Besnik Cani v. Albania*). Він встановив, що мало місце «явне порушення» національного законодавства при призначенні судді Л.Д., що безпосередньо вплинуло на право заявника на суд, встановлений законом.
* **Стаття 41 (Справедлива сатисфакція):** Суд відхилив вимогу про відшкодування матеріальної шкоди, заявивши, що він не може припускати, якими були б результати перевірки, якби порушення не відбулося. Він визнав констатацію порушення достатньою сатисфакцією за моральну шкоду та вказав на можливість відновлення провадження.
### Ключові положення для правозастосування
Для практикуючих юристів та спостерігачів критично важливими є такі пункти:
1. **«Суд, встановлений законом»:** Рішення підкріплює принцип, згідно з яким процес призначення суддів є не просто внутрішнім адміністративним питанням, а ключовим компонентом права на справедливий суд. «Явне порушення» правил призначення може зробити недійсним склад усієї судової колегії.
2. **Вичерпання засобів захисту:** Суд роз’яснив, що якщо сторона оскаржує склад суду під час провадження (наприклад, через клопотання про відвід), вона достатньою мірою вичерпала національні засоби правового захисту. Вони не зобов’язані вдаватися до подальших, потенційно неефективних, надзвичайних процедур перегляду для дотримання вимог статті 35.
3. **Прецедент «Беснік Цані»:** Це рішення підтверджує послідовну позицію Суду щодо системних проблем у албанському процесі перевірки стосовно призначення окремих суддів САК. Воно слугує обов’язковим посиланням для аналогічних справ, де ставиться під сумнів доброчесність комісії з перевірки.
4. **Шлях до відновлення прав:** Суд чітко вказав, що належним засобом захисту у разі такого порушення є відновлення національного провадження, а не фінансова компенсація за втрату посади, оскільки останнє вимагало б від Суду взяти на себе роль національного органу з перевірки.
СПРАВА «КАРАСУ ТА ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Рішення у справі «Карасу та інші проти Туреччини» (заяви № 12589/18 та ще 42 заяви) стосується досудового тримання під вартою 43 заявників — переважно офіцерів армії та поліції — після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) досліджував питання про те, чи надали національні суди «релевантні та достатні» підстави для тривалого тримання заявників під вартою, яке тривало від двох до чотирьох із половиною років. Хоча Суд визнав надзвичайний контекст спроби перевороту та правомірність початкового тримання під вартою, він встановив, що обґрунтування, надані турецькою владою, з плином часу стали недостатніми. Зокрема, Суд постановив, що національні суди не провели оновлену, індивідуалізовану оцінку необхідності тримання під вартою після скасування надзвичайного стану в липні 2018 року. Як наслідок, Суд дійшов висновку про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права на свободу та особисту недоторканність.
**Структура та положення**
Рішення структуроване як стандартне рішення Комітету, зосереджене на процесуальних вимогах пункту 3 статті 5. Воно розпочинається зі встановлення фактичних обставин спроби перевороту 2016 року та подальшого запровадження надзвичайного стану. Далі Суд розглядає попередні заперечення Уряду — зокрема щодо вичерпання національних засобів правового захисту та статусу заявників — і відхиляє їх, посилаючись на усталену прецедентну практику. Ядром рішення є оцінка «обґрунтованості» тримання під вартою. Суд розмежовує початковий період тримання під вартою, де він визнає виправдання держави через безпосередню кризу безпеки, та подальший період, де він виявляє відсутність належним чином адаптованого обґрунтування. Рішення завершується присудженням кожному заявнику 2000 євро як компенсації за моральну шкоду та судові витрати, при цьому вимоги про відшкодування матеріальної шкоди відхиляються.
**Ключові положення для правозастосування**
Найважливішим аспектом цього рішення для юристів-практиків є роз’яснення Судом «часової еволюції» обґрунтувань тримання під вартою.
* **Зменшення ризиків:** Суд наголошує, що з плином часу ризики (втеча, змова, рецидив), на які посилалися спочатку для виправдання тримання під вартою, неминуче зменшуються. Відтак тягар доведення для національних судів щодо надання все більш конкретних та індивідуалізованих підстав зростає з часом.
* **Зобов’язання після завершення надзвичайного стану:** Рішення встановлює, що скасування надзвичайного стану є критичним порогом. Після завершення дії надзвичайного правового режиму виправдання тримання під вартою має переоцінюватися з більшою ретельністю, і невиконання цього обов’язку робить подальше тримання під вартою порушенням Конвенції.
* **Індивідуалізація:** Суд прямо відхиляє «формулярне» або «повторюване» обґрунтування. Навіть у справах, що стосуються тяжких злочинів, таких як тероризм або спроба державного перевороту, національні суди повинні довести, що вони врахували специфічні обставини особи та можливість застосування менш обмежувальних заходів (таких як судовий нагляд або домашній арешт), а не автоматичне, тривале ув’язнення.
Це рішення служить життєво важливим прецедентом для оскарження тривалості досудового тримання під вартою у випадках, коли судові органи покладаються на загальні, шаблонні обґрунтування, які ігнорують плин часу та зміну безпекової ситуації.
СПРАВА «КИЛИЧ ТА ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Це рішення у справі «Клич та інші проти Туреччини» (2026) стосується досудового тримання під вартою сімнадцяти заявників після спроби державного перевороту 2016 року, зокрема щодо їхньої ймовірної причетності до організації FETÖ/PDY. Суд дослідив, чи надали національні органи влади «відповідні та достатні» підстави як для первинного, так і, що особливо важливо, для продовження тримання цих осіб під вартою. Хоча Суд визнав, що первинне затримання було виправданим через конкретний ризик переховування — що підтверджувалося доказами, такими як спроби втечі або використання фальшивих документів, — він встановив, що подальше продовження строку тримання під вартою ґрунтувалося на шаблонних та абстрактних міркуваннях. Національні суди не провели індивідуальну оцінку того, чи зберігався ризик переховування з плином часу, покладаючись натомість на характер «каталожних» злочинів. Як наслідок, Суд постановив, що тривале тримання під вартою без належного обґрунтування є порушенням статті 5 § 3 Конвенції.
Структура рішення відповідає стандартному формату для рішень Комітету Європейського суду з прав людини. Воно розпочинається з процесуальної історії та об’єднання сімнадцяти заяв у провадженні через схожість їхнього предмету. Основна частина рішення поділена на оцінку прийнятності та оцінку по суті відповідно до статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність). Рішення підтверджує усталену судову практику щодо необхідності наявності «відповідних та достатніх» підстав для тримання під вартою, спираючись на попередні справи, такі як «Баш проти Туреччини» та «Туран та інші проти Туреччини». Значною зміною у цьому рішенні є дедалі суворіше застосування Судом критерію «нагальності»; у ньому чітко зазначається, що оскільки інтенсивність надзвичайної ситуації після перевороту 2016 року зменшилася, обґрунтування тривалого тримання під вартою має підлягати більш ретельній перевірці, відкидаючи посилання Уряду на шаблонні, повторювані обґрунтування.
Найважливіші положення для юристів-практиків є такими:
* **Індивідуалізована оцінка:** Суд наголошує, що навіть для «каталожних» злочинів (тяжких злочинів, щодо яких часто існує презумпція тримання під вартою), органи влади повинні продемонструвати конкретні факти, що виправдовують затримання. Простого посилання на характер злочину або суворість потенційного покарання недостатньо для виконання вимог статті 5 § 3.
* **Зменшення ризику з плином часу:** Рішення підкріплює принцип, згідно з яким, хоча «ризик переховування» може виправдовувати первинне затримання, ця підстава втрачає свою актуальність з часом. Тягар доведення для держави щодо надання «дуже переконливих причин» для продовження тримання під вартою зростає зі збільшенням строку ув’язнення.
* **Процесуальне зобов’язання:** Суд підкреслює, що національні суди мають суворе процесуальне зобов’язання розглянути альтернативні заходи запобіжного заходу. Формалістична заява про те, що альтернативи були розглянуті, без наведення змістовних міркувань, становить порушення Конвенції.
* **Обмеження статті 15:** Суд роз’яснює, що відступ від зобов’язань, про який Туреччина повідомила відповідно до статті 15, не надає повного звільнення від вимог статті 5. «Нагальність» ситуації має оцінюватися залежно від тривалості тримання під вартою, і Суд не прийме надзвичайний стан як виправдання для безстрокового або недостатньо обґрунтованого затримання.
Це рішення слугує критичним нагадуванням про те, що тривалість досудового тримання під вартою вимагає від національних органів влади динамічного, а не статичного судового перегляду.
СПРАВА «KILIÇARSLAN ТА ІНШІ проти ТУРЕЧЧИНИ»
Це рішення у справі *Kılıçarslan та інші проти Туреччини* (2026) стосується 595 заяв осіб, засуджених за членство в озброєній терористичній організації «FETÖ/PDY» після спроби державного перевороту в Туреччині у 2016 році. Ключова проблема полягає в тому, що ці обвинувальні вироки ґрунтувалися переважно на використанні заявниками зашифрованого месенджера «ByLock», який національні суди визнали достатнім та беззаперечним доказом членства. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що такий підхід фактично запроваджував об’єктивну відповідальність, порушуючи принцип законності. Суд постановив, що національні суди не забезпечили належних процесуальних гарантій, які дозволили б заявникам ефективно оскаржити докази, отримані через «ByLock». Як наслідок, Суд визнав порушення як статті 7 (жодного покарання без закону), так і статті 6 § 1 (право на справедливий суд) Конвенції. Це рішення підтверджує, що висновки у знаковій справі *Yüksel Yalçınkaya* не є поодинокими, а свідчать про системну проблему в тому, як розглядалися ці справи.
**Структура та положення**
Рішення оформлене як рішення Комітету, що відображає усталену судову практику Суду щодо цієї конкретної категорії справ. Воно починається з об’єднання 595 заяв через ідентичність їхнього предмета. Далі Суд розглядає питання прийнятності скарг, відхиляючи аргумент Уряду про те, що ці справи слід розглядати окремо від справи *Yüksel Yalçınkaya*. Рішення ґрунтується на прецеденті, встановленому у справах *Yalçınkaya* та *Demirhan та інші*, підтверджуючи, що одноманітний, загальний підхід турецьких судів до доказів через «ByLock» становить порушення Конвенції. На відміну від попередніх рішень, це рішення слугує масовим підтвердженням позиції Суду, застосовуючи принципи *Yalçınkaya* до великої кількості заявників одночасно.
**Ключові положення для юридичної практики**
Для юристів-практиків та спостерігачів найбільш критичними є такі положення:
* **Порушення статті 7:** Суд підтверджує, що використання «ByLock» як єдиної, вирішальної підстави для засудження за статтею 314 § 2 Кримінального кодексу Туреччини порушує принцип законності, оскільки це передбачає кримінальну відповідальність без доведення конкретних складових елементів злочину.
* **Порушення статті 6 § 1:** Суд виявляє недоліки в процесуальних механізмах, зокрема відсутність гарантій для оскарження цілісності та змісту даних «ByLock», а також невмотивованість рішень національних судів.
* **Відшкодування:** Суд роз’яснює, що визнання факту порушення є достатньою справедливою сатисфакцією. Він чітко вказує на статтю 311 § 1 (f) Кримінального процесуального кодексу Туреччини, зазначаючи, що найбільш відповідною формою відновлення прав є перегляд національного провадження відповідно до «висновків та духу» рішення.
* **Обсяг доказів:** Хоча Суд визнає, що проти деяких заявників були інші докази (наприклад, рахунки в Bank Asya, членство в профспілках), він наполягає на тому, що «загальний підхід» національних судів — за якого «ByLock» був вирішальним фактором — зіпсував увесь судовий процес, незалежно від інших додаткових доказів.
Це рішення є надзвичайно важливим для українського правового контексту, оскільки воно посилює стандарти права на справедливий суд та принципу законності у справах, пов’язаних із національною безпекою та масовими судовими переслідуваннями. Воно надає чіткий план дій щодо того, як мають застосовуватися міжнародні стандарти прав людини, коли національні органи влади покладаються на масово оброблені цифрові докази для винесення обвинувальних вироків за членство в організаціях, що вважаються терористичними або підривними.
СПРАВА «ОСМАНІ ПРОТИ АЛБАНІЇ»
Справа «Османі проти Албанії» (заява № 7780/20) стосується звільнення прокурора за результатами перехідного процесу оцінювання (веттінгу), спрямованого на очищення судової системи Албанії від корупції. Хоча спочатку Незалежна комісія з кваліфікації підтвердила відповідність заявника займаній посаді, Спеціальна апеляційна палата (САП) згодом скасувала це рішення, посилаючись на відсутність законних джерел фінансування для виправдання сімейних витрат у двох конкретних роках. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що звільнення заявника ґрунтувалося на формалістичному тлумаченні декларацій про активи, а не на доказах незаконного збагачення. Важливо, що Суд зауважив, що дружину заявника, яка перебувала в ідентичних фінансових обставинах, було залишено на посаді, що вказує на довільну непослідовність у ставленні до подружжя. Як наслідок, Суд постановив, що звільнення було непропорційним і порушило право заявника на повагу до його приватного життя згідно зі статтею 8 Конвенції.
Рішення структуроване як стандартне рішення Палати, починаючи з фактичних обставин процесу оцінювання та конкретних фінансових розбіжностей, виявлених САП. Потім воно переходить до правової оцінки Суду, яка зосереджується на пропорційності втручання у права заявника за статтею 8. На відміну від попередніх справ щодо оцінювання, у яких Суд часто визнавав звільнення необхідними для системної реформи, це рішення наголошує на вимозі індивідуалізованої, недискримінаційної оцінки. Головна зміна полягає у чіткому акценті Суду на відсутності послідовності між справою заявника та справою його дружини, що слугує критерієм для оцінки «необхідності» та «пропорційності» таких суворих дисциплінарних заходів.
Найважливіші положення для юристів-практиків містяться в оцінці пропорційності Судом (пункти 14–19). Суд встановлює, що:
* **Суть понад формою:** Висновок про «негативний баланс» у деклараціях про активи має ґрунтуватися на матеріальних доказах незаконного збагачення, а не лише на формалістичній або технічній помилці у способі відображення заощаджень у річних деклараціях.
* **Вимога послідовності:** Коли органи влади оцінюють домогосподарства або осіб з ідентичними фінансовими профілями, вони повинні надати переконливе обґрунтування будь-якої розбіжності в результатах їхнього оцінювання.
* **Заходи правового захисту:** Згідно зі статтею 46, Суд вказує, що поновлення внутрішньодержавного провадження є належним засобом правового захисту у разі порушення такого характеру, особливо коли звільнення визнається непропорційним, а не за своєю суттю протиправним.
Це рішення слугує важливим прецедентом для забезпечення того, щоб антикорупційні механізми перевірки не перетворювалися на свавільні адміністративні заходи, які ігнорують конкретний контекст фінансової історії особи.
