СПРАВА «А.М. ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Рішення у справі «А.М. та інші проти Греції» (заяви № 11022/17 та 3 інші), ухвалене 24 вересня 2026 року, стосується системних недоліків грецької системи прийому шукачів притулку. Суд розглянув чотири об’єднані заяви осіб, які зазнали впливу незадовільних умов проживання в різних закладах, зокрема в таборі Ріцона та Центрі прийому та ідентифікації в Моріа. Заявники, багатьох з яких було визнано вкрай вразливими через фізичні вади, травми, пов’язані з катуваннями, або хронічні захворювання, такі як ВІЛ та гепатит B, стверджували, що поводження з ними порушило статтю 3 Конвенції. Хоча Суд відхилив певні скарги через відсутність обґрунтування або проблеми з дотриманням процесуальних строків, він виявив чіткі докази нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження у більшості випадків. Зрештою, Суд постановив, що органи влади Греції не забезпечили належних умов прийому, а в окремих випадках не гарантували своєчасного доступу до необхідної медичної допомоги для вразливих осіб.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішення Комітету Європейського суду з прав людини. Воно розпочинається з викладу процесуальної історії та об’єднання чотирьох заяв, за чим слідує оцінка прийнятності скарг. Суд систематично розглядає попередні заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту та статусу жертви заявників, відхиляючи їх шляхом підкреслення відсутності в грецькій правовій системі ефективних, доступних засобів правового захисту для розгляду цих конкретних скарг. Далі в рішенні здійснюється перехід до розгляду справи по суті, при цьому Суд значною мірою спирається на усталену прецедентну практику у справах «М.С.С. проти Бельгії та Греції» та «Тарахель проти Швейцарії». Важливою особливістю цього рішення є детальна таблиця, що додається та є невід’ємною частиною рішення, у якій класифікуються конкретні види вразливості, відповідні заклади та суми індивідуальних компенсацій за нематеріальну шкоду.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів полягають у наступному:
* **Поріг тяжкості та вразливості:** Суд підтверджує, що шукачі притулку є «особливо вразливою групою». Він наголошує на тому, що коли органам влади відомо про вразливість особи (наприклад, те, що вона є жертвою катувань або живе з ВІЛ), держава несе підвищене позитивне зобов’язання надавати спеціалізовану допомогу з урахуванням перенесених травм.
* **Відмова від «теоретичних» засобів правового захисту:** Суд уточнює, що тягар доведення покладається на Уряд, який має продемонструвати, що засіб правового захисту є ефективним не лише в теорії, а й на практиці. У рішенні чітко зазначено: якщо Уряд не може навести конкретні приклади національної судової практики, які свідчать про те, що засіб захисту забезпечує своєчасне відновлення порушених прав у спорах щодо умов прийому, заперечення щодо невичерпання національних засобів правового захисту буде відхилено.
* **Медична недбалість як порушення:** Рішення встановлює, що суттєві затримки в започаткуванні необхідного медичного лікування (наприклад, антиретровірусної терапії для осіб з ВІЛ) для вразливих шукачів притулку за відсутності чітких клінічних чи адміністративних обґрунтувань становлять порушення статті 3.
* **Процесуальна строгість:** Суд наголошує на тому, що заявники повинні надавати «конкретну та детальну інформацію» щодо своєї особистої ситуації. Нездатність обґрунтувати тривалість та специфічний характер нібито допущених порушень призводить до відхилення скарг як явно необґрунтованих.
**Примітка:** Це рішення є надзвичайно актуальним для України та українських правників, оскільки воно закріплює стандарти поводження з переміщеними особами та вразливими групами відповідно до Європейської конвенції з прав людини. Сувора позиція Суду щодо позитивного зобов’язання держави забезпечити належну медичну допомогу та умови проживання для вразливих шукачів притулку створює критично важливий прецедент для будь-яких проваджень, що стосуються прав біженців або внутрішньо переміщених осіб у межах держав-членів Ради Європи.
СПРАВА «АТТАЛІДІС ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Рішення у справі «Атталідіс та інші проти Греції» (заява № 57479/17) стосується групи заявників, які стверджували, що умови їхнього тримання у в’язниці Корідаллос порушували статтю 3 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Суд розглянув скарги щодо суворої переповненості в’язниць, зокрема відсутності особистого простору, а також практики спільного тримання осіб, які перебувають під вартою, та засуджених в’язнів. Хоча Суд виключив із списку справ заяви трьох заявників через відсутність зв’язку або смерть заявника, він продовжив розгляд по суті щодо решти шістьох. Зрештою, Суд встановив порушення статті 3 стосовно цих заявників, підтвердивши, що переповненість у в’язниці Корідаллос не відповідала мінімальним стандартам, вимаганим Конвенцією. Рішення підкріплює усталену прецедентну практику Суду щодо необхідності надання ув’язненим щонайменше 3 квадратних метрів особистого простору.
Рішення структуроване у чотири основні розділи: процесуальна історія, факти справи, правова оцінка (прийнятність та суть) і застосування статті 41 щодо «справедливої сатисфакції». Структура відповідає стандартному формату рішення на рівні Комітету, зосереджуючись на вичерпанні національних засобів правового захисту та оцінці умов тримання під вартою по суті. Важливою зміною або специфічним застосуванням тут є суворе дотримання «правила 3 квадратних метрів», коли Суд відхилив необґрунтовані твердження Уряду щодо заповнюваності камер. Суд значною мірою спирався на звіти Європейського комітету із запобігання катуванням (ЄКЗК), щоб спростувати твердження держави щодо місткості в’язниці, що свідчить про послідовну тенденцію в нагляді Суду за умовами утримання у грецьких в’язницях.
Найважливіші положення для майбутнього правового використання є такими:
* **Поріг у 3 квадратні метри:** Суд підтвердив, що надання менше ніж 3 квадратних метрів особистого простору в камері спільного розміщення створює сильний презумпцію порушення статті 3.
* **Тягар доказування:** Рішення роз’яснює: коли Уряд стверджує, що камери не переповнені, він повинен надати конкретні докази. Голих тверджень недостатньо, якщо офіційні звіти (такі як звіти ЄКЗК) вказують на системну переповненість.
* **Вичерпання національних засобів правового захисту:** Суд роз’яснив, що якщо заявника переведено до іншої установи до подання заяви, він повинен використовувати національні засоби правового захисту (наприклад, статтю 105 Вступного закону до Цивільного кодексу) для отримання відшкодування за минуле порушення, а не звертатися зі скаргою безпосередньо до Страсбурга.
* **Процесуальна відповідність:** Рішення підкреслює необхідність підтримання заявниками зв’язку із Судом; нездатність надати оновлену інформацію або відомості про спадкоємців у разі смерті призводить до виключення заяви зі списку справ.
Це рішення слугує критично важливим прецедентом для практиків, які займаються умовами утримання у в’язницях Греції, підкреслюючи, що Суд не прийматиме узагальнені заперечення від Держави, якщо наявні об’єктивні дані про переповненість.
СПРАВА «ГАЛІНА РОШКА ТА ІНШІ ПРОТИ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА»
Справа «Галіна Рошка та інші проти Республіки Молдова» стосується порушення принципу правової визначеності, що стало наслідком суперечливих судових рішень щодо спадкових прав. У 2012 році заявники успішно отримали остаточне судове рішення, яке підтверджувало їхнє право на успадкування майна, не охопленого заповітом, при цьому суд чітко постановив, що інший претендент, Р.І., такого права не має. Однак у наступному провадженні, розпочатому в 2013 році, національні суди дійшли іншого висновку, фактично анулювавши висновки першого остаточного рішення та змусивши заявників поділити майно з Р.І. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що, ігноруючи силу *res judicata* («речі, вирішеної судом») першого рішення, національні суди підірвали стабільність судової системи. Як наслідок, Суд постановив, що така суперечливість порушила право заявників на справедливий судовий розгляд та право на мирне володіння своїм майном.
Рішення структуроване як стандартне рішення Палати і складається з фактичних обставин справи, оцінки Судом прийнятності та суті справи, а також застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції. Структура відповідає усталеній методології Суду при розгляді справ щодо «правової визначеності»: по-перше, встановлюється наявність остаточного судового рішення; по-друге, аналізується, чи суперечило подальше провадження висновкам цього рішення; і по-третє, визначається, чи існували «переконливі обставини» для виправдання такого відступу. На відміну від попередніх справ, де Суд міг зосереджуватися на процесуальних помилках одного судового процесу, це рішення наголошує на системній неспроможності судів Молдови поважати остаточність власних попередніх рішень, що створює конфлікт між двома наборами остаточних рішень.
Найважливіші положення для практичного застосування цього рішення полягають у наступному:
* **Принцип *Res Judicata*:** Суд підтверджує, що як тільки правове питання було остаточно вирішено судом, воно не повинно ставитися під сумнів. Це є наріжним каменем верховенства права, що гарантує, що судовий процес не триватиме нескінченно.
* **Заборона суперечливих остаточних судових рішень:** Суд встановив, що навіть якщо друге рішення формально не «скасовує» перше, воно порушує статтю 6 § 1, якщо доходить висновків, які прямо суперечать основним висновкам раніше ухваленого остаточного рішення.
* **Захист майнових прав:** Суд роз’яснив, що коли порушення правової визначеності призводить до втрати майнових прав, раніше визнаних судом, це становить одночасне порушення статті 1 Протоколу № 1.
* **Обмежені підстави для відступу:** Рішення підсилює те, що відступ від принципу *res judicata* допустимий лише у виняткових обставинах, таких як виправлення фундаментальних вад або очевидна судова помилка, жодна з яких у цій справі не була присутня.
Це рішення слугує важливим нагадуванням національним судовим органам про те, що остаточність судових рішень — це не просто процесуальна формальність, а сутнісна вимога для захисту прав людини.
СПРАВА «IMMOBILIARE BERGAMELLA PRIMA DI CARLO MARIANI & C. S.A.S. ПРОТИ ІТАЛІЇ»
Це рішення стосується тривалого спору щодо адекватності компенсації, виплаченої італійськими органами влади за експропріацію земельних ділянок, що належали кільком компаніям-заявникам. Справа бере свій початок з обмеження, спрямованого на експропріацію, яке було накладено у 1963 році, за яким послідувало фактичне зайняття земельних ділянок у 1972 році та офіційне розпорядження про експропріацію у 1975 році. Компанії-заявники десятиліттями вели судові процеси на національному рівні, оскаржуючи оцінку вартості землі та відсутність коригувань з урахуванням інфляції. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) дослідив, чи залишалася компенсація, визначена італійськими судами, пропорційною та справедливою з огляду на надмірну тривалість проваджень та бездіяльність органів влади. Зрештою, Суд встановив, що неврахування інфляції протягом періоду адміністративної бездіяльності та відсутність компенсації за неможливість користування землею до моменту її зайняття порушили майнові права заявників.
**Структура та положення**
Рішення структуроване у три основні сегменти: фактичне підґрунтя тривалих національних проваджень, оцінка Судом прийнятності та суті справи згідно зі статтею 1 Протоколу № 1, а також застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції. Ключовою зміною в підході Суду порівняно з попередніми національними рішеннями є відмова від позиції Касаційного суду Італії про те, що держава є «винною» лише з моменту ініціювання заявниками судових оскаржень. ЄСПЛ встановив, що бездіяльність держави на досудовому етапі створила непропорційний тягар, що потребує перерахунку компенсації з урахуванням інфляційних коригувань та відшкодування збитків за втрату можливості користування майном.
**Основні положення для правозастосування**
Найбільш значущі аспекти цього рішення для майбутніх судових процесів включають:
* **Принцип «бездіяльності»:** Суд підтвердив, що коли національне законодавство не передбачає засобів правового захисту від адміністративної бездіяльності, держава несе повну відповідальність за спричинені цим затримки. Це запобігає перекладанню державою тягаря інфляції на власника майна шляхом тверджень про те, що власник мав розпочати судовий процес раніше.
* **Пропорційність компенсації:** Рішення роз’яснює, що компенсація за експропріацію не є просто статичною цифрою, розрахованою на дату видання розпорядження; вона має бути оновлена для компенсації інфляції та врахування «втрати можливості користування» землею протягом періодів адміністративної невизначеності.
* **Критерії прийнятності:** Суд суворо застосував критерії *ratione personae*, визнавши заяву неприйнятною щодо компанії, яка не була офіційним адресатом розпорядження про експропріацію і не була стороною національних проваджень, що підсилює необхідність наявності належної процесуальної правосуб’єктності (locus standi) у судових справах з прав людини.
* **Розрахунок збитків:** Суд надав чітку методологію розрахунку «справедливої сатисфакції» у випадках надмірної затримки, зокрема шляхом присудження відшкодування збитків за період між початковим обмеженням та фактичним зайняттям ділянки, а також шляхом встановлення обов’язкового коригування з урахуванням інфляції за період між розпорядженням про експропріацію та початком судового провадження.
СПРАВА «КІШНЕ ФЕВЕНЬЇ ТА ІНШІ ПРОТИ УГОРЩИНИ»
Рішення у справі «Кішне Февеньї та інші проти Угорщини» (заява № 13854/25) стосується системної проблеми щодо надмірної тривалості цивільних проваджень у судовій системі Угорщини. Європейський суд з прав людини (Суд) розглянув колективну заяву 76 осіб, які скаржилися на те, що їхні цивільні справи перебували на розгляді понад десять років, що є порушенням вимоги про «розумний строк», передбаченої статтею 6 § 1 Конвенції. Хоча Суд визнав заяву частково неприйнятною щодо двох осіб, які не були сторонами відповідних національних проваджень, він встановив, що права інших заявників були порушені. Суд підтвердив свою усталену прецедентну практику, зазначивши, що держава не надала жодного виправдання тривалому характеру цих проваджень. Як наслідок, Суд ухвалив рішення на користь заявників, присудивши їм справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, завдану через зволікання в судочинстві.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішень Комітету Суду. Вона розпочинається з опису процесуальної історії, після чого йде розділ «Факти», у якому окреслено суть скарги. Розділ «Право» поділений на три окремі частини: критерії прийнятності (де Суд відсіює невідповідних заявників), суть вимог за статтею 6 § 1 та застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції. Це рішення відповідає нещодавній тенденції Суду використовувати склади Комітетів для розгляду повторюваних справ, що стосуються тривалості проваджень в Угорщині, з посиланням на прецеденти, встановлені у справах «Гажо проти Угорщини» та «Чатарі та інші проти Угорщини». Значних відхилень від встановленої Судом процесуальної структури немає, що підтверджує послідовне застосування Судом єдиного стандарту для оцінки ефективності судочинства у державі-відповідачі.
Найважливішими положеннями для юристів-практиків та спостерігачів є:
* **Прийнятність (Ratione Personae):** Суд суворо дотримується вимоги про те, що заявники повинні бути безпосередніми сторонами відповідних національних проваджень. Особи, які не були формально залучені до судового розгляду на національному рівні, не мають правосуб’єктності для пред’явлення вимоги про порушення права на справедливий судовий розгляд згідно зі статтею 6.
* **Критерій «розумного строку»:** Суд повторює, що оцінка «розумного строку» базується не на фіксованій тривалості, а на багатофакторному тесті: складність справи, поведінка заявників, поведінка національних органів влади та значення предмету спору для сторін.
* **Системна помилка:** Посилаючись на справи «Гажо» та «Чатарі», Суд сигналізує про те, що надмірна тривалість цивільних проваджень в Угорщині залишається повторюваною проблемою. Це вказує на те, що Суд, імовірно, продовжуватиме встановлювати порушення в аналогічних справах, де держава не може виправдати затримки, що перевищують десятиліття.
* **Справедлива сатисфакція:** Рішення Суду про присудження конкретної суми (у цьому випадку 200 євро кожному заявнику) слугує стандартизованим засобом правового захисту від розчарування та невизначеності, спричинених тривалим судовим процесом, підкріплюючи фінансову відповідальність держави за неефективність судової системи.
СПРАВА «КУКУРАС ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Рішення у справі «Кукурас та інші проти Греції» (заява № 7936/18) стосується системної проблеми переповненості в’язниці Корідаллос у Греції. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув скарги трьох заявників щодо умов їхнього тримання під вартою, зосередившись, зокрема, на відсутності достатнього особистого житлового простору. Суд встановив, що заявники перебували в умовах, які не відповідають мінімальним стандартам, що вимагаються статтею 3 Конвенції, яка забороняє нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Хоча справу одного із заявників було вилучено зі списку справ через відсутність зв’язку із Судом, двом іншим було присуджено компенсацію за моральну шкоду та відшкодування судових витрат. Це рішення підтверджує усталену прецедентну практику Суду щодо «спростовної презумпції» порушення у випадках, коли ув’язненому надається менше ніж 3 квадратні метри особистого простору. Це рішення слугує черговим підтвердженням наявності постійних структурних недоліків у пенітенціарній системі Греції.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішення Комітету ЄСПЛ. Воно розпочинається з опису процесуальної історії, після чого слідує рішення Суду про вилучення заяви щодо другого заявника через відсутність співпраці. Основна частина рішення присвячена оцінці за статтею 3, де Суд застосовує принципи свого знакового рішення у справі «Муршич проти Хорватії». Рішення завершується застосуванням статті 41 із присудженням конкретних сум як відшкодування шкоди та витрат. Тут немає радикальних змін у правовій доктрині; натомість це послідовне застосування існуючої прецедентної практики щодо умов тримання у в’язницях, що підтверджує готовність Суду продовжувати покладатися на звіти Європейського комітету із запобігання катуванням (ЄКЗК) для перевірки внутрішніх заяв про переповненість.
Найважливішими положеннями для юристів-практиків та спостерігачів є:
* **Поріг у 3 квадратні метри:** Суд підтвердив, що надання менш ніж 3 квадратних метрів особистого простору в камері багаторазового розміщення створює сильну презумпцію порушення статті 3. Готовність Суду покладатися на власні визнання Уряду щодо розмірів камер та кількості осіб, що в них утримуються, робить це рішення вагомим прецедентом для аналогічних справ.
* **Докази та звіти ЄКЗК:** Рішення підкреслює вагу, яку Суд надає незалежному міжнародному моніторингу, зокрема посилаючись на звіти ЄКЗК та статистику Міністерства юстиції для підтвердження заяв скаржників про системну переповненість.
* **Процесуальна відповідність:** Рішення слугує нагадуванням про необхідність підтримання заявниками зв’язку із Судом та надання оновленої інформації. Вилучення заяви другого заявника підкреслює, що невідповідь на запити Суду щодо надання інформації про розвиток подій може призвести до припинення розгляду справи.
* **Моральна шкода:** Суд присудив значні суми (12 500 євро та 8 100 євро) залежно від тривалості тримання під вартою, забезпечивши чіткий орієнтир для оцінки вимог у справах, пов’язаних із тривалим перебуванням у неналежних умовах.
Це рішення є надзвичайно важливим для України та українців, оскільки послідовне застосування Судом «правила 3 квадратних метрів» та його опора на об’єктивні дані щодо місткості в’язниць є дуже актуальними для поточного моніторингу умов тримання під вартою в Україні. У той час як Україна продовжує реформування своєї пенітенціарної системи, принципи, закріплені в цьому рішенні — зокрема наголос на тягарі доказування державою забезпечення належного житлового простору та використання звітів зовнішнього моніторингу — забезпечують чіткий орієнтир для захисту прав людини в місцях позбавлення волі.
СПРАВА «МЕЛЬНИК ПРОТИ УКРАЇНИ»
Справа «Мельник проти України» (заява № 25753/18) стосується жорстокого поводження з протестувальником з боку працівників правоохоронних органів під час подій «Євромайдану» 18 лютого 2014 року. Заявник, пан Марк Юрійович Мельник, отримав тілесні ушкодження під час поліцейських операцій, які згодом були зафіксовані в медичних звітах. Попри триваючі національні розслідування щодо насильства, пов’язаного з Майданом, Суд встановив, що держава не забезпечила ефективного розслідування конкретних обставин справи заявника. Суд дійшов висновку, що дії поліції становили порушення прав заявника згідно з Європейською конвенцією з прав людини. Зрештою, рішення підтверджує, що неспроможність держави встановити винних осіб та забезпечити притягнення їх до відповідальності за події 2014 року залишається системною проблемою. Заявник не подавав вимогу щодо справедливої сатисфакції, і тому жодної фінансової компенсації присуджено не було.
**Структура та положення**
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Комітету, що складається з оцінки прийнятності, суті справи та застосування статті 41. Суд дотримується послідовності зі своїм знаковим рішенням у справі «Шморгунов та інші проти України» (2021), яке слугує основним правовим підґрунтям для всіх справ, пов’язаних із Майданом. На відміну від більш ранніх і складніших рішень, це рішення є лаконічним і зосереджується на застосуванні встановлених принципів до конкретних фактів справи пана Мельника. Воно відхиляє аргумент Уряду про те, що справа була передчасною через триваючі національні розслідування, підтверджуючи, що тривалість і відсутність прогресу в цих розслідуваннях становлять процесуальне порушення.
**Основні положення для юридичного використання**
1. **Матеріальне порушення статті 3:** Суд підтверджує, що застосування сили проти заявника було невиправданим і становило жорстоке поводження, встановлюючи відповідальність держави за дії її працівників поліції.
2. **Процесуальне порушення статті 3:** Рішення слугує прецедентом того, що навіть якщо національні розслідування є «триваючими», відсутність відчутного прогресу та неспроможність ідентифікувати конкретних винних осіб протягом тривалого періоду (у цьому випадку — понад 12 років) становлять порушення процесуального зобов’язання держави щодо розслідування.
3. **Порушення статті 11:** Суд підтверджує, що розгін протестів Євромайдану поліцією становив непропорційне втручання у право на свободу мирних зібрань, посилюючи захист протестувальників від насильства з боку держави.
4. **Відхилення захисту щодо «передчасності»:** Рішення є важливим інструментом для юридичних практиків, оскільки воно чітко відхиляє повторюваний аргумент Уряду про те, що заявники повинні нескінченно чекати на завершення національних розслідувань, перш ніж звертатися за відшкодуванням на рівні Страсбурга.
СПРАВА «МЕЩЕРЯКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення у справі «Мещеряков проти України» (заява № 27003/16) стосується системних недоліків у кримінальній юстиції України щодо тривалості проваджень та відсутності прозорості у застосуванні негласних слідчих (розшукових) дій. Заявник, стосовно якого кримінальне провадження тривало майже десятиліття, оскаржив надмірну тривалість судового розгляду та неможливість перевірити законність заходів із прослуховування, застосованих щодо нього. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що держава не змогла обґрунтувати майже десятирічну тривалість проваджень, які включали значні періоди незрозумілої бездіяльності. Крім того, Суд постановив, що знищення судових дозволів на перехоплення комунікацій позбавило заявника можливості реалізувати своє право на ефективний засіб юридичного захисту, порушивши тим самим його права на приватність. Зрештою, Суд присудив заявнику компенсацію за моральну шкоду та відшкодування судових витрат. Це рішення висвітлює повторювані проблеми в українській судовій практиці, зокрема щодо знищення матеріалів чутливих справ та дотримання вимоги «розумного строку» у кримінальних розслідуваннях.
### Структура та положення
Рішення структуроване як стандартне рішення Комітету та зосереджується на чотирьох основних правових скаргах:
1. **Стаття 6 § 1 (Тривалість провадження):** Суд оцінив загальну тривалість (2008–2018 роки) з урахуванням складності справи та поведінки органів влади.
2. **Стаття 2 Протоколу № 4 (Свобода пересування):** Суд оцінив пропорційність обмежень на виїзд, накладених на заявника під час перебування під заставою.
3. **Стаття 8 (Право на приватність/сімейне життя):** Ця частина була розділена на два аспекти: неможливість зустрічатися з членами сім’ї (визнано неприйнятним) та перехоплення комунікацій (визнано порушенням).
4. **Стаття 13 (Право на ефективний засіб юридичного захисту):** Суд визнав недоцільним розглядати це питання окремо, оскільки воно було поглинуте висновками за статтями 6 та 8.
Порівняно з попередньою прецедентною практикою, це рішення посилює сувору позицію Суду щодо «знищення доказів» національними судами, що фактично позбавляє осіб можливості оскаржувати державне стеження.
### Ключові положення для юридичної практики
Для юристів-практиків та спостерігачів критично важливими є такі пункти:
* **Доктрина «знищення доказів»:** Суд чітко зазначив: коли держава знищує судові рішення, що дозволяють стеження, вона не може довести, що ці заходи підлягали «належному та детальному судовому контролю». Це створює презумпцію порушення статті 8, оскільки держава фактично позбавляє суб’єкта можливості перевірити законність втручання.
* **Оцінка розумного строку:** Суд підтвердив, що навіть у складних справах, пов’язаних з організованою злочинністю, періоди «незрозумілої бездіяльності» з боку обвинувачення або судів є недопустимими. Той факт, що справу двічі повертали на додаткове розслідування без чіткого прогресу, став вирішальним чинником у встановленні порушення статті 6.
* **Пропорційність обмежень на пересування:** Хоча Суд не виявив порушень щодо обмеження свободи пересування, він наголосив, що такі заходи не повинні застосовуватися автоматично. Держава успішно довела, що обмеження було виправдане характером обвинувачень та тим фактом, що пункти призначення, куди збирався подорожувати заявник, перебували на територіях, не підконтрольних уряду.
* **Процесуальна прозорість:** Рішення слугує застереженням для національних органів влади про те, що знищення документів — навіть під приводом безпеки або встановлених законом строків зберігання — не звільняє державу від зобов’язань за Конвенцією щодо забезпечення доступу до інформації, необхідної для оскарження державного втручання.
СПРАВА «МОЛЛА МОЛЛА БЛЕДАР ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Рішення у справі «Молла Молла Бледар та інші проти Греції» (заява № 868/16), ухвалене 24 вересня 2026 року, стосується системної проблеми неналежних умов тримання під вартою у в’язниці Амфісса. Суд розглянув скарги кількох заявників щодо критичного переповнення та незадовільних побутових умов, які, на їхню думку, порушували статтю 3 Європейської конвенції з прав людини. Хоча Суд викреслив із реєстру справи вимоги двох заявників через процесуальні порушення та відхилив інші через невичерпання національних засобів правового захисту, він встановив очевидне порушення статті 3 стосовно решти заявників. Рішення підкреслює відповідальність держави щодо забезпечення належного особистого житлового простору, окремо посилаючись на стандарт 3 квадратних метри на одного ув’язненого. Зрештою, Суд присудив відшкодування моральної шкоди заявникам, чиї скарги були задоволені, з огляду на тяжкість умов, які вони змушені були терпіти.
### Структура та положення
Рішення структуроване у чотири основні розділи:
1. **Процесуальна історія:** окреслює подання заяви та подальшу комунікацію з Урядом Греції.
2. **Викреслення скарг із реєстру:** розглядає виключення двох заявників (А. Дімітропулоса та С. Мустафи) через нездатність представника надати необхідні оновлення або докази збереження інтересу до справи.
3. **Прийнятність та суть справи (стаття 3):** це центральна частина судового рішення. Суд проводить розмежування між заявниками, які все ще перебували під вартою або вичерпали національні засоби правового захисту, та тими, хто цього не зробив. Суд встановлює, що для осіб, які були звільнені або переведені, позов згідно зі статтею 105 Вступного закону до Цивільного кодексу був необхідним національним засобом правового захисту, який було проігноровано.
4. **Справедлива сатисфакція (стаття 41):** Суд присуджує конкретну фінансову компенсацію решті заявників, виходячи з тривалості та тяжкості переповнення, яке вони зазнали.
Порівняно з попередніми версіями подібних справ щодо умов тримання під вартою, це рішення посилює суворе застосування правила про «вичерпання національних засобів правового захисту» для колишніх ув’язнених, зберігаючи при цьому тверду позицію щодо тягаря доказування, покладеного на державу, у питанні відповідності тюремних умов міжнародним стандартам.
### Ключові положення для юридичного застосування
* **Правило 3 квадратних метрів:** Суд підтверджує стандарт, встановлений у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), зазначаючи, що нестача простору (менше 3 кв. м на одного ув’язненого) є критичним фактором при визначенні порушення статті 3.
* **Тягар доказування:** Рішення є надзвичайно важливим через постанову щодо розподілу тягаря доказування. Суд постановив, що нездатність держави надати детальні звіти про заповнюваність окремих камер (гуртожитків) за період 2017–2021 років означає, що вона не змогла спростувати твердження заявників про переповнення. Це створює прецедент, згідно з яким відсутність точних урядових даних тлумачитиметься на користь заявника.
* **Вичерпання засобів правового захисту:** Рішення роз’яснює, що для заявників, які вже були звільнені або переведені, позов про відшкодування збитків відповідно до Цивільного кодексу Греції (стаття 105) є ефективним засобом правового захисту, який має бути використаний до звернення до Суду. Невиконання цієї умови робить заяву неприйнятною.
* **Процесуальна старанність:** Справа слугує застереженням щодо необхідності підтримувати активний зв’язок із Судом. Викреслення з реєстру двох заявників підкреслює, що Суд не продовжуватиме розгляд справ, у яких представники сторін не надають базових оновлень, таких як свідоцтва про смерть або докази збереження інтересу до провадження.
СПРАВА «ОРЛАНДО ТА ІНШІ ПРОТИ ІТАЛІЇ»
Рішення у справі «Орландо та інші проти Італії» (2026 р.) стосується системної проблеми італійських адміністративних судів, які систематично відмовляють у відшкодуванні судових витрат сторонам, що виграли справу, або не обґрунтовують таку відмову. Суд встановив, що коли особи успішно оскаржують дії органів державної влади, відмова держави відшкодовувати їхні судові витрати — або присудження лише символічних сум — без чіткого, вмотивованого обґрунтування, порушує право на доступ до суду згідно зі статтею 6 § 1 Конвенції. Суд наголосив, що принцип «той, хто програв, платить» є фундаментальною гарантією, і хоча адміністративні суди мають право на розсуд, вони не можуть перекладати фінансовий тягар помилок держави на громадян. Не надаючи конкретних, пропорційних підстав для відмови у відшкодуванні таких витрат або їх обмеження, італійські суди фактично відбивали у громадян бажання шукати судового захисту. Як наслідок, Суд постановив, що Італія порушила Конвенцію, підтвердивши принцип, згідно з яким ризик адміністративних помилок має нести держава, а не особа.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Комітету:
* **Фактичні обставини справи:** Суд об’єднав три окремі заяви, що стосувалися спорів щодо доступу до адміністративних документів. У кожній із цих справ заявники успішно оскаржили дії держави, проте Державна рада (*Consiglio di Stato*) або регіональні суди відмовили їм у повному відшкодуванні судових витрат.
* **Правовий аналіз:** Суд зосередився на пропорційності обмеження права на доступ до суду. Він проаналізував національну правову базу (статті 91 та 92 Цивільного процесуального кодексу), зазначивши, що, хоча принцип «той, хто програв, платить» може не застосовуватися через «серйозні та виняткові причини», національні суди не навели таких причин або провели неадекватну оцінку пропорційності.
* **Зміни/Еволюція:** Це рішення ґрунтується на нещодавній судовій практиці (наприклад, *Moskalj v. Croatia*, *Zustović v. Croatia*), уточнюючи, що «простота» справи не виправдовує автоматично відмову у відшкодуванні судових витрат. Крім того, воно відхиляє аргумент про те, що заявники повинні представляти себе самостійно, щоб уникнути витрат, підтверджуючи важливу роль адвокатів у здійсненні правосуддя.
### Ключові положення для юридичної практики
* **Обов’язок надання обґрунтування:** Найважливішим висновком є процесуальна вимога до національних судів чітко обґрунтовувати будь-який відхід від принципу «той, хто програв, платить». Розпливчасті посилання на «обставини справи» або «обґрунтовані причини» є недостатніми згідно зі статтею 6 § 1.
* **Тест на пропорційність:** Навіть якщо справа є процесуально «простою», суди повинні провести оцінку пропорційності, перш ніж присуджувати символічні або зменшені суми витрат. Суд встановив, що хоча простота може виправдовувати *зменшення* розміру витрат, її не можна використовувати як загальне виправдання для повної відмови у їх відшкодуванні.
* **Відповідальність держави:** Рішення підкріплює принцип, згідно з яким держава не може перекладати фінансовий тягар своїх власних адміністративних помилок на сторону, яка виграла справу. Це потужний інструмент для практикуючих юристів, які обґрунтовують повне відшкодування витрат у адміністративних спорах проти державних органів.
* **Роль адвоката:** Суд чітко захистив право на правову допомогу, зазначивши, що можливість самопредставництва в адміністративних справах не звільняє державу від обов’язку відшкодувати розумні судові витрати, понесені стороною, яка виграла справу.
СПРАВА «ТАНРИВЕРДІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Рішення у справі «Танриверді проти Туреччини» (заява № 16088/17) стосується системної проблеми тривалого досудового тримання під вартою в турецькій судовій системі. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув скарги шести заявників, зосередившись на відсутності достатнього обґрунтування їхнього тривалого тримання під вартою та загальній тривалості кримінального провадження щодо них. Суд встановив, що четверо заявників перебували під вартою до суду понад чотири роки, при цьому національні суди не надали «відповідних і достатніх» підстав для виправдання такого позбавлення свободи. Як наслідок, Суд постановив, що було порушено статтю 5 § 3 Конвенції. Натомість Суд визнав скарги щодо надмірної тривалості кримінального провадження неприйнятними, оскільки заявники вже отримали належне відшкодування та компенсацію від Конституційного Суду Туреччини. Це рішення підкріплює сталу практику Суду щодо необхідності суворого судового нагляду під час позбавлення осіб свободи до винесення вироку.
### Структура та положення
Рішення дотримується стандартної структури рішення Комітету ЄСПЛ:
1. **Процедура та факти:** окреслюють передісторію шести заявників та їхні конкретні правові скарги щодо тримання під вартою та тривалості судового розгляду.
2. **Право (стаття 5 § 3):** Суд застосовує принципи, встановлені у справах «Кудла проти Польщі» та «Маккей проти Сполученого Королівства». Він прямо посилається на «крихкість і повторюваність» аргументації, що використовується національними судами, наводячи справу «Терджан проти Туреччини» як прецедент.
3. **Право (стаття 6 § 1):** Суд застосовує тест на «статус жертви». Оскільки Конституційний Суд Туреччини вже визнав порушення щодо тривалості провадження та надав компенсацію, заявники більше не вважалися жертвами згідно з Конвенцією, що призвело до відхилення цієї частини заяви.
4. **Стаття 41 (Справедлива сатисфакція):** Суд присуджує нематеріальну шкоду (5 000 євро кожному заявнику) та витрати чотирьом заявникам, чиї скарги було задоволено.
У правовому стандарті немає істотних змін порівняно з попередніми версіями; натомість це рішення слугує послідовним застосуванням усталеної прецедентної практики Суду щодо необхідності конкретних, індивідуалізованих обґрунтувань для тримання під вартою.
### Основні положення для практичного використання
Для практикуючих юристів та спостерігачів найбільш важливими є такі елементи:
* **Стандарт «відповідних і достатніх» підстав:** Рішення підкреслює, що національні суди не можуть покладатися на загальні або повторювані міркування (такі як характер правопорушення або верхня межа потенційного покарання) для виправдання років досудового тримання під вартою. Обґрунтування має бути специфічним для обставин конкретної особи.
* **Механізм національного відшкодування:** Рішення слугує чітким прикладом «принципу субсидіарності». Відхиляючи вимогу за статтею 6 через те, що Конституційний Суд Туреччини надав адекватну компенсацію, ЄСПЛ сигналізує, що якщо національна система забезпечує ефективні засоби правового захисту від процесуальних затримок, ЄСПЛ не втручатиметься.
* **Покладання на прецедент:** Пряме посилання на справу «Терджан проти Туреччини» щодо «крихкості та повторюваності» судової аргументації надає адвокатам шаблон для оскарження постанов про тримання під вартою, у яких використано стандартні фрази (шаблонний текст) замість змістовного, індивідуального обґрунтування.
* **Фінансова відповідальність:** Присудження Судом 5 000 євро кожному заявнику як компенсації за нематеріальну шкоду підтверджує поточну оцінку вартості порушення статті 5 § 3 у подібних контекстах.
СПРАВА «ЯКУБОВ ТА ІНШІ ПРОТИ РОСІЇ»
Рішення у справі «Якубов та інші проти Росії» (заяви № 2972/15 та 19 інших) є значущим судовим актом, ухваленим Четвертою секцією Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) 24 вересня 2026 року. Справа стосується групи заявників, які оскаржували судові провадження, що здійснювалися в Криму за російською правовою системою після окупації півострова. Суд об’єднав ці заяви через ідентичність їхнього предмета та підтвердив свою юрисдикцію, зазначивши, що події відбулися до припинення членства Росії в Конвенції 16 вересня 2022 року. Спираючись на свою усталену прецедентну практику, Суд дійшов висновку, що судова система, яка діяла в Криму після березня 2014 року, не може вважатися судом, «встановленим законом». Як наслідок, Суд встановив порушення статті 6 § 1 Конвенції стосовно всіх заявників, оскільки їхні цивільні права та кримінальні обвинувачення розглядалися нелегітимними органами.
Рішення структуроване як стандартне рішення Комітету, що розпочинається з процесуальної історії та об’єднання заяв. У ньому розглядаються попередні питання, зокрема юрисдикція Суду щодо Російської Федерації стосовно її ефективного контролю над Кримом, а також роз’яснюється *locus standi* (процесуальна правоздатність) спадкоємців у справах, де заявник помер. Ключовою зміною або уточненням порівняно з попередніми індивідуальними справами є пряме посилання на висновки Великої палати у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (2024), які слугують фундаментальною правовою основою для заперечення легітимності нав’язаної Росією судової системи в регіоні. Структура рішення завершується застосуванням статті 41, якою заявникам присуджується компенсація моральної шкоди та відшкодування витрат.
Найважливіші положення цього рішення для практикуючих юристів та спостерігачів включають:
* **Підтвердження нелегітимності:** Суд підтверджує, що поширення російського законодавства на Крим суперечить Конвенції та міжнародному гуманітарному праву. Таким чином, будь-який суд, що діє в межах цієї системи, не є судом, «встановленим законом» відповідно до статті 6 § 1.
* **Юрисдикційний обсяг:** Рішення підкріплює позицію, що ЄСПЛ зберігає юрисдикцію щодо порушень, які відбулися в Криму протягом періоду ефективного контролю з боку Росії, а саме до 16 вересня 2022 року.
* **Статус жертви:** Суд чітко визначає межі *locus standi*, зазначаючи, що законні представники, які не були сторонами у відповідних національних провадженнях, не можуть претендувати на статус «жертви», що звужує коло прийнятних скарг.
* **Процесуальна економія:** Встановивши порушення статті 6 § 1 щодо відсутності суду, «встановленого законом», Суд визнав недоцільним розгляд решти скарг, що фактично оптимізує вирішення аналогічних заяв.
* **Фінансове відшкодування:** Рішення встановлює чіткий прецедент щодо компенсації, присуджуючи 6 000 євро як відшкодування моральної шкоди кожному успішному заявнику, що створює стандартизовану базу для майбутніх вимог, які виникають у тому ж контексті.
