Ось детальний аналіз судового рішення, підготовлений з професійної точки зору:
1. Предметом спору є стягнення заборгованості за нотаріально посвідченим договором позики та зустрічна вимога про визнання цього договору недійсним через його безгрошовість.
2. Верховний Суд при винесенні рішення керувався тим, що нотаріально посвідчений договір позики, який має реальний характер, є належним доказом не лише факту укладення правочину, а й факту передачі грошових коштів. Суд підкреслив, що тягар доведення безгрошовості договору лежить виключно на позичальникові, який у цій справі не надав жодних переконливих доказів на спростування факту отримання коштів чи підробки власного підпису. Важливим аргументом стало те, що оригінал договору позики перебував у кредитора, що згідно з презумпцією, закріпленою у статті 545 Цивільного кодексу України, свідчить про невиконання боржником свого зобов’язання. Суд також зазначив, що просте заперечення факту отримання грошей без надання доказів (наприклад, результатів почеркознавчої експертизи) є недостатнім для визнання договору недійсним. Крім того, Верховний Суд вказав, що питання фінансової спроможності позикодавця не є ключовим для встановлення факту наявності боргу, якщо сам договір підписаний сторонами та посвідчений нотаріально. **** Суд у цій справі послався на правову позицію Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2026 року, яка деталізує механізм заперечення позичальника проти вимог за договором позики (ексцепцію) та розподіл тягаря доказування у таких спорах.
3. Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій у частині стягнення основної суми боргу та відмови у зустрічному позові, визнавши їх законними та обґрунтованими.
