Предметом цього судового спору є кримінально-правова кваліфікація дій двох осіб, обвинувачених у відкритому викраденні мобільного телефона в умовах воєнного стану (грабежі), яких суди попередніх інстанцій виправдали через нібито відсутність у їхніх діях корисливого мотиву.
Об’єднана палата Верховного Суду роз’яснила, що кримінальний закон не визначає корисливий мотив як обов’язкову ознаку грабежу чи інших злочинів проти власності. Суд підкреслив, що для кваліфікації діяння як викрадення ключовим є не прагнення особи безпосередньо збагатитися, а її прямий умисел протиправно й безповоротно заволодіти чужим майном, щоб розпорядитися ним на власний розсуд. На переконання Суду, конституційний захист права власності не може залежати від того, якими саме мотивами — корисливими, емоційними чи навіть «шляхетними» — керувався зловмисник, позбавляючи власника його майна. **** Цим рішенням Об’єднана палата Верховного Суду усунула розбіжності у судовій практиці, фактично відступивши від позицій інших колегій Верховного Суду, які раніше вважали корисливий мотив обов’язковим елементом суб’єктивної сторони грабежу. Суд констатував, що через помилкове фокусування виключно на питанні користі суди попередніх інстанцій не провели детального й усебічного аналізу всіх наявних у справі доказів. Крім того, апеляційний суд припустився істотних процесуальних порушень, оскільки належним чином не відповів на аргументи прокурора та не обґрунтував, чому повернення телефона власнику лише після втручання поліції виключає склад злочину.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Київського апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд.
