Справа №308/15385/22 від 03/06/2026
Предметом цього судового спору є законність рішення апеляційного суду в частині констатації винуватості особи та стягнення з неї витрат на експертизи після закриття кримінального провадження за обвинуваченням у підробленні документів.
Оскільки оприлюднено лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви будуть відомі трохи згодом, проте з ухваленого рішення очевидно, що Верховний Суд керувався фундаментальним принципом презумпції невинуватості. Судді виходили з того, що у разі закриття кримінального провадження судове рішення в принципі не може містити тверджень, які прямо чи опосередковано вказують на винуватість особи. Будь-які висновки суду щодо доведеності вини та правильності кваліфікації дій є абсолютно неприпустимими, якщо справа закривається без ухвалення обвинувального вироку. Крім того, колегія суддів звернула увагу на грубу помилку при розподілі процесуальних витрат у закритій справі. За законом, якщо провадження закривається, витрати за залучення експертів не можуть покладатися на особу, а мають бути віднесені виключно на рахунок держави. Саме тому Верховний Суд визнав доводи як захисту, так і обвинувачення в цій частині повністю обґрунтованими.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора та частково задовольнив скаргу захисника, змінивши ухвалу апеляційного суду шляхом виключення з неї будь-яких вказівок на винуватість особи та переклавши понад 33 тисячі гривень витрат за експертизи на державу.
Справа №678/1545/23 від 03/06/2026
Предметом цього судового розгляду є законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, якими громадянина було засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху в стані сп’яніння, що призвело до тяжких наслідків, а також за залишення потерпілого в небезпеці.
Оскільки колегія суддів оголосила лише резолютивну частину рішення, детальні мотиви будуть викладені у повному тексті постанови, проте загальна судова практика та характер ухваленого рішення дозволяють окреслити ключові позиції суду. Верховний Суд виходив із того, що рішення судів попередніх інстанцій є законними, обґрунтованими та ухваленими без істотних порушень кримінального процесуального закону. Колегія суддів ретельно перевірила доводи касаційних скарг засудженого та його захисника щодо можливої невідповідності висновків судів фактичним обставинам справи та визнала їх безпідставними. Суд підтвердив правильність кваліфікації дій винуватця за залишення особи в небезпеці та вчинення ДТП у стані сп’яніння, що вказує на справедливість та пропорційність призначеного покарання. Крім того, судді не встановили жодних процесуальних порушень, які могли б стати підставою для скасування чи зміни попередніх судових рішень. Таким чином, Верховний Суд констатував, що права засудженого під час судового розгляду в попередніх інстанціях не були порушені, а винесені рішення повністю відповідають вимогам закону.
Верховний Суд ухвалив залишити касаційні скарги засудженого та його захисника без задоволення, а вирок Летичівського районного суду Хмельницької області та ухвалу Хмельницького апеляційного суду — без зміни.
Справа №183/2868/21 від 02/06/2026
Предметом цього спору є визнання за позивачем права власності на квартиру в порядку спадкування за законом після смерті його батька, який за життя розпочав приватизацію цього житла, але не встиг належним чином оформити правовстановлюючі документи.
Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що позов не може бути задоволений через неналежний суб’єктний склад сторін спору. Судді вказали, що визначення відповідачів є обов’язком позивача, проте суд зобов’язаний перевірити, чи залучено всіх осіб, чиїх прав та обов’язків стосується цей спір. У цій справі ще до подання позову у спірну службову квартиру на законних підставах на підставі ордера була вселена інша жінка разом зі своїми неповнолітніми дітьми. Оскільки судове рішення про визнання права власності безпосередньо впливає на житлові права цієї родини, вона обов’язково мала бути залучена до участі у справі як співвідповідач. Проте на стадії апеляційного розгляду залучити нового відповідача вже процесуально неможливо, що й стало самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а постанову апеляційного суду про відмову в позові — без змін.
Справа №285/5832/24 від 29/05/2026
Предметом цього спору є вимоги власника житлового будинку зобов’язати сусідку усунути перешкоди у користуванні його майном шляхом демонтажу камери відеоспостереження, ліхтаря та облаштування системи водовідведення для запобігання підтопленню ділянки.
Суд керувався тим, що позивач не надав жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт підтоплення його території саме через дії сусідки, а також не заявляв клопотання про проведення відповідної судової експертизи. Водночас матеріали справи доводять, що відповідачка добровільно виконала рекомендації інспекції з благоустрою та усунула всі можливі проблеми з водовідведенням. Щодо відеокамери, суд дійшов висновку, що вона встановлена виключно для забезпечення безпеки домоволодіння відповідачки, і позивач не довів факт фіксації його приватного життя чи території. Суд наголосив, що цивільний процес базується на засадах змагальності, тому кожна сторона має довести свої вимоги, а будь-які припущення не можуть бути основою для судового рішення. Крім того, Верховний Суд зазначив, що переоцінка вже досліджених судами доказів виходить за межі його повноважень як касаційної інстанції. Наостанок, суд відхилив посилання на попередні правові позиції Верховного Суду, оскільки обставини тих справ суттєво відрізнялися від цієї ситуації.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх судів про повну відмову в задоволенні позову.
Справа №501/1388/22 від 03/06/2026
Предметом цього судового розгляду є законність та обґрунтованість засудження особи за вчинення умисного вбивства за частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України, а також відповідність рішення апеляційного суду вимогам закону.
Оскільки наданий документ є лише резолютивною частиною постанови Верховного Суду, детальні мотиви та аргументи колегії суддів будуть викладені у повному тексті рішення, проголошення якого було заплановане на наступний день після засідання. Проте, виходячи з характеру прийнятого рішення, суд керувався тим, що висновки суду апеляційної інстанції щодо винуватості особи є законними, обґрунтованими та належним чином мотивованими. Колегія суддів не встановила таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, які б могли стати підставою для скасування судового рішення. Судді перевірили доводи касаційної скарги захисника та визнали їх неспроможними спростувати висновки попередньої інстанції. Також суд виходив із того, що призначене покарання та кваліфікація дій засудженого повністю відповідають тяжкості вчиненого кримінального правопорушення проти життя людини. Таким чином, Верховний Суд підтвердив законність процедури апеляційного перегляду та справедливість ухваленого рішення.
Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційну скаргу захисника без задоволення, а ухвалу Одеського апеляційного суду щодо засудженого — без змін.
Справа №461/5419/22 від 04/06/2026
Предметом судового розгляду у цій справі є кримінальна відповідальність громадянина за умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків.
Оскільки колегією суддів оголошено лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть викладені у повному тексті рішення, проте загальна юридична логіка такого вердикту є очевидною. Залишаючи рішення апеляційного суду без змін, Верховний Суд виходив із того, що висновки судів попередніх інстанцій про винуватість засудженого є законними, обґрунтованими та підтвердженими належними доказами. Судді касаційної інстанції не встановили істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б давали підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення. Колегія суддів погодилася з правильністю кваліфікації дій обвинуваченого за частиною 2 статті 345 Кримінального кодексу України та визнала призначене йому покарання справедливим і співмірним. Таким чином, доводи захисника, викладені в касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження та були повністю спростовані матеріалами кримінального провадження.
Верховний Суд ухвалив касаційну скаргу захисника залишити без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного суду стосовно засудженого — без зміни.
Справа №521/17738/25 від 28/05/2026
Предметом цього спору є законність повернення апеляційним судом скарги адвоката на ухвалу про арешт майна підприємства через те, що захисник додав до скарги лише ордер, але не долучив копію свого свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.
Верховний Суд наголосив, що доступ до правосуддя є основоположним принципом верховенства права, а право на апеляційний перегляд є важливою гарантією справедливого суду. Судді зазначили, що кримінальний процесуальний закон дійсно вимагає підтвердження повноважень адвоката як свідоцтвом, так і ордером чи договором. Проте, повертаючи скаргу лише через відсутність копії свідоцтва, апеляційний суд проявив надмірний формалізм. Колегія суддів підкреслила, що цей адвокат уже представляв інтереси підприємства у суді першої інстанції, і це було відомо суду. Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд мав можливість перевірити повноваження захисника безпосередньо під час судового засідання, а не позбавляти бізнес права на оскарження арешту майна на стадії прийняття скарги.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу адвоката, скасував ухвалу Одеського апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №922/1993/25 від 28/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з забудовника на користь міської ради безпідставно збережених коштів пайової участі у розвитку інфраструктури міста, а також нарахованих на цю суму інфляційних втрат та трьох відсотків річних у зв’язку із введенням багатоквартирного будинку в експлуатацію без сплати відповідного внеску.
Суд керувався тим, що закон покладав на відповідача чіткий обов’язок звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі та сплатити її в повному обсязі до моменту прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію. Оскільки забудовник цього обов’язку не виконав і ввів будинок в експлуатацію без сплати внеску, міська рада отримала законне право вимагати повернення цих коштів як безпідставно збереженого майна на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Колегія суддів визнала правильним розрахунок розміру пайової участі, здійснений на основі показників опосередкованої вартості спорудження житла, які діяли саме на момент введення будинку в експлуатацію. Також суд підтвердив правомірність нарахування інфляційних втрат та 3% річних, визначивши початком прострочення дату видачі сертифіката про готовність об’єкта. Верховний Суд наголосив, що законодавчо встановлений розмір 3% річних є мінімальним і не підлягає зменшенню судом, а інфляційні втрати за своєю правовою природою взагалі не є штрафними санкціями, тому також не можуть бути зменшені. Крім того, суд відхилив посилання відповідача на попередні договори пайової участі, оскільки вони стосувалися попередніх черг будівництва і не звільняли від обов’язку сплати за спірну четверту чергу.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу забудовника без задоволення, а постанову апеляційного суду про стягнення з кооперативу на користь міської ради 6 248 018,13 грн — без змін.
Справа №643/7557/21 від 03/06/2026
Предметом цього судового спору є перегляд у касаційному порядку вироку та ухвали судів попередніх інстанцій щодо визнання особи винуватою у зґвалтуванні малолітньої дитини, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 152 Кримінального кодексу України.
Оскільки колегія суддів оголосила лише резолютивну частину постанови, детальна мотивувальна частина з повним викладом аргументів буде оприлюднена згодом, проте ключові правові позиції суду зрозумілі вже зараз. Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними, обґрунтованими та ухваленими з дотриманням усіх норм матеріального і процесуального права. Судді не виявили таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б давали підстави для скасування чи зміни попередніх судових рішень. Очевидно, колегія суддів погодилася з правильністю кваліфікації дій засудженого та справедливістю призначеного йому покарання за вчинення цього особливо тяжкого злочину. Суд повністю відхилив доводи касаційної скарги захисника, визнавши їх недостатніми для спростування висновків попередніх судів. Таким чином, касаційна інстанція підтвердила належність та допустимість зібраних у справі доказів, на підставі яких особу було притягнуто до відповідальності.
Верховний Суд ухвалив касаційну скаргу захисника залишити без задоволення, а вирок Октябрського районного суду м. Полтави та ухвалу Полтавського апеляційного суду стосовно засудженого — без змін.
Справа №461/7271/20 від 03/06/2026
Предметом цього спору є законність ухвали Львівського апеляційного суду, якою громадянину було відмовлено у відкритті провадження за його заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Верховний Суд констатував, що апеляційний суд припустився істотних порушень кримінального процесуального закону та не забезпечив законності й обґрунтованості свого рішення. Судді зазначили, що відмова у відкритті провадження прямо суперечить висновкам Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду та рішенню Конституційного Суду України щодо права особи на такий перегляд. Крім того, колегія суддів звернула увагу на те, що апеляційна інстанція фактично проігнорувала обов’язкові вказівки Верховного Суду, які вже надавалися раніше у цій же справі. Відповідно до закону, вказівки суду касаційної інстанції є безумовно обов’язковими для нижчих судів при новому розгляді, і їх невиконання є грубим порушенням. Таким чином, нехтування правовими позиціями вищої судової інстанції та Конституційного Суду завадило апеляційному суду ухвалити справедливе та законне рішення.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу заявника, скасував ухвалу Львівського апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Справа №511/1762/20 від 03/06/2026
Предметом цього судового спору є законність та обґрунтованість засудження особи за порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 286 КК України), яке оскаржувалося засудженим у касаційному порядку.
Оскільки колегія суддів проголосила лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть викладені у повному тексті рішення, проте загальні орієнтири суду є цілком зрозумілими. Керуючись статтями 433 та 436 Кримінального процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції перевіряв правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. Судді оцінювали, чи не було допущено істотних порушень вимог закону, які могли б вплинути на справедливість судового розгляду справи про ДТП. Також колегія аналізувала доводи скаржника щодо можливих помилок у кваліфікації його дій та відповідності призначеного покарання тяжкості правопорушення. За результатами цього аналізу суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій є законними, обґрунтованими та вмотивованими. Відтак, колегія суддів не знайшла жодних правових підстав для задоволення вимог засудженого та скасування попередніх судових рішень.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу засудженого без задоволення, а вирок Роздільнянського районного суду Одеської області та ухвалу Одеського апеляційного суду — без змін.
Справа №495/10979/17 від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги прокурора про визнання незаконним рішення Затоківської селищної ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності громадянки на земельну ділянку рекреаційного призначення площею 0,0919 га в смт Затока.
Суд встановив, що спірна земельна ділянка належить до земель рекреаційного призначення, а зміна її використання з обслуговування готельного комплексу на індивідуальне дачне будівництво відбулася в межах цієї ж категорії. Оскільки категорія земель не змінювалася, чинне законодавство не вимагало розробки та затвердження спеціального проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Затоківська селищна рада як власник землі мала повне право самостійно визначати конкретний вид її використання в межах рекреаційної категорії після поділу ділянки та її повернення з попередньої оренди. Прокурор не надав належних та допустимих доказів того, що передача землі у приватну власність громадянки відбулася з порушенням містобудівного чи земельного законодавства. Верховний Суд також зазначив, що апеляційний суд помилково відмовив у позові через нібито «неефективний спосіб захисту», адже така підстава застосовується лише тоді, коли саме порушення права позивача вже є доведеним. Таким чином, висновки суду першої інстанції про повну необґрунтованість позовних вимог прокурора є законними та підтвердженими матеріалами справи.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокуратури, скасувавши постанову апеляційного суду та залишивши в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову через його безпідставність.
Справа №354/435/20 від 26/05/2026
Предметом спору є законність засудження двох водіїв за вчинення дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої неповнолітня дівчина-пішохід отримала тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до ампутації ноги, а також обґрунтованість звільнення винуватців від реального відбування покарання з випробуванням.
Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій про те, що аварія сталася внаслідок взаємопов’язаних порушень правил дорожнього руху обома водіями, де один не надав перевагу в русі при виїзді на головну дорогу, а інший суттєво перевищив дозволену швидкість. Суд відхилив версію захисту про раптову несправність гальмівної системи одного з автомобілів, оскільки експертизи чітко довели, що розрив гальмівного шлангу відбувся вже безпосередньо в момент зіткнення. Колегія суддів визнала законним звільнення водія ОСОБА_8 від відбування покарання з іспитовим строком, урахувавши його зразкову посткримінальну поведінку, активну допомогу потерпілій та добровільне відшкодування матеріальних збитків. Водночас суд дійшов висновку, що застосування аналогічного звільнення від покарання до іншого водія є неправильним застосуванням закону, оскільки він, будучи односельчанином потерпілої, жодним чином не цікавився її здоров’ям та не вжив заходів для компенсації шкоди. Процесуальні скарги щодо розгляду справи без участі однієї з потерпілих суд також відхилив, оскільки вона була належно поінформована про процес, її показання були детально оцінені, а цивільних вимог вона взагалі не заявляла. Таким чином, суд чітко розмежував поведінку співвинуватців ДТП після аварії, вказавши на неможливість однакового пом’якшення покарання за абсолютно різного ставлення до наслідків трагедії.
Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги прокурора та потерпілої, скасувавши ухвалу апеляційного суду в частині звільнення водія ОСОБА_10 від відбування покарання з випробуванням і направивши справу щодо нього на новий апеляційний розгляд, а в решті судове рішення залишив без змін.
Справа №487/2537/23 від 26/05/2026
Предметом судового розгляду у цій справі є законність та обґрунтованість вироку Заводського районного суду м. Миколаєва та ухвали Миколаївського апеляційного суду, якими громадянку було засуджено за вчинення кримінального правопорушення.
Оскільки перед нами лише резолютивна частина постанови Верховного Суду, детальні мотиви та правові аргументи колегії суддів у цьому документі не наводяться. Колегія суддів скористалася своїм законним правом відкласти складання повного тексту рішення, обмежившись оголошенням його фінальної частини через потребу в значному часі для підготовки мотивувальної частини. З наявного тексту зрозуміло, що суд касаційної інстанції провів перевірку доводів скарги захисника щодо можливих порушень закону судами нижчих інстанцій. За результатами цього аналізу Верховний Суд не виявив таких порушень матеріального чи процесуального права, які б вимагали скасування або зміни попередніх судових рішень. Судді визнали висновки судів першої та апеляційної інстанцій законними, а подану касаційну скаргу — безпідставною. Повний текст із детальною юридичною аргументацією та аналізом доказів буде оприлюднений судом пізніше, відповідно до вимог процесуального законодавства.
Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційну скаргу захисника без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду щодо засудженої — без змін.
Справа №925/1240/21(925/268/25) від 28/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з арбітражного керуючого подвійної пені за несвоєчасне оформлення результатів аукціону та передачу придбаного права вимоги, а також відшкодування збитків у вигляді судових витрат, понесених покупцем в інших судових процесах.
Верховний Суд дійшов висновку, що одночасне стягнення пені за несвоєчасне підписання акта аукціону та за непередачу права вимоги за один і той самий період є подвійною відповідальністю за одне порушення, що прямо суперечить статті 61 Конституції України. Судді пояснили, що хоча ці обов’язки формально розділені в законі, бездіяльність ліквідатора у цій справі фактично становила єдиний тривалий стан порушення. Водночас суд підтвердив, що законна пеня за своєю природою є неустойкою, тому до неї застосовуються загальні норми цивільного законодавства, які дозволяють суду зменшувати її розмір. Зменшення пені на 50% нижчими судами було визнано збалансованим рішенням, ухваленим у межах їхнього судового розсуду з урахуванням особистих обставин відповідача та тривалості прострочення. Стосовно вимоги про відшкодування збитків суд наголосив, що витрати на сплату судового збору в інших судових процесах є виключно процесуальними витратами. Такі витрати мають розподілятися за правилами процесуального кодексу у відповідних справах і в жодному разі не можуть стягуватися як матеріальні збитки через новий цивільний позов.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу арбітражного керуючого, скасувавши рішення попередніх інстанцій у частині стягнення пені за непередачу права вимоги та стягнення збитків, і повністю відмовив у задоволенні цих вимог, залишивши в силі лише зменшену на 50% пеню за несвоєчасне підписання акта.
Справа №537/2092/24 від 26/05/2026
Предметом цього спору є законність притягнення громадянина до кримінальної відповідальності за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації за статтею 336 Кримінального кодексу України, за умови, що рішення військово-лікарської комісії про його придатність до служби згодом було скасовано в судовому порядку.
Верховний Суд наголосив, що суб’єктом цього злочину може бути лише той громадянин, який за станом здоров’я офіційно визнаний придатним до військової служби. Судді врахували, що рішенням адміністративного суду, яке набрало законної сили, було скасовано постанову військово-лікарської комісії про придатність обвинуваченого до служби через грубі порушення процедури медичного огляду. Відповідно до норм процесуального права, таке рішення адмінсуду має преюдиціальне значення, тобто є обов’язковим для врахування і не потребує повторного доведення. Оскільки висновок про придатність чоловіка до служби визнано недійсним, він за законом не підлягав мобілізації у той період. Таким чином, у діях обвинуваченого відсутній суб’єкт злочину, що повністю виключає склад кримінального правопорушення. Апеляційний суд припустився істотної помилки, коли проігнорував ці обставини та залишив у силі обвинувальний вирок.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу захисника, скасував рішення судів попередніх інстанцій, закрив кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю в діях особи складу злочину та постановив негайно звільнити чоловіка з місць позбавлення волі.
Справа №756/12204/24 від 28/05/2026
Предметом цього судового спору є законність та справедливість скасування апеляційним судом звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням за незаконне придбання, зберігання та збут психотропної речовини.
Верховний Суд наголосив, що законною метою покарання є не лише кара, а й виправлення засудженого, яке полягає у позитивних змінах його особистості. Судді зазначили, що апеляційний суд належним чином не дослідив наявність пом’якшуючих обставин та не вказав переконливих мотивів, чому виправлення чоловіка неможливе без ізоляції від суспільства. Колегія суддів врахувала, що з моменту вчинення злочину минув тривалий час, протягом якого засуджений перебував на волі, не вчиняв нових правопорушень та продемонстрував готовність до законослухняної поведінки. Крім того, обвинувачений повністю визнав свою вину, щиро розкаявся, зареєструвався як приватний підприємець, працює та утримує свою родину, зокрема малолітню дитину та матір з інвалідністю. Суд також погодився з рішенням про повернення засудженому вилучених під час обшуку грошових коштів, оскільки прокурор не довів їхнього походження від продажу наркотиків. Усі ці фактори в сукупності дали колегії суддів підстави для висновку, що виправлення чоловіка цілком можливе без реального відбування покарання у в’язниці.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу захисту, змінив вирок апеляційного суду та звільнив засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк тривалістю три роки.
Справа №756/12204/24 від 28/05/2026
Предметом цього судового спору є перегляд у касаційному порядку вироку апеляційного суду, яким громадянина було засуджено до реального покарання за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, або збут наркотичних засобів (ч. 1 ст. 307 КК України).
Оскільки колегією суддів було оголошено лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть викладені у повному тексті рішення, що з’явиться трохи згодом. Водночас, виходячи з ухваленого рішення, суд погодився з доводами захисту про можливість виправлення засудженого без ізоляції від суспільства. Судді врахували, що обвинувачений раніше не мав судимостей, що є вагомим фактором для застосування гуманніших заходів кримінально-правового характеру. Очевидно, колегія суддів зважила на особу винного, його соціальні зв’язки та інші обставини, які дозволяють зробити висновок про можливість його виправлення без реального відбування покарання. Застосувавши статтю 75 Кримінального кодексу України, суд дійшов висновку, що покладення на засудженого обов’язків, передбачених статтею 76 КК України, буде цілком достатнім для контролю за його поведінкою з боку органів пробації. Таким чином, суд надав пріоритет принципу індивідуалізації покарання та можливості виправлення особи в умовах іспитового строку.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу захисту, змінив вирок Київського апеляційного суду та звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням, встановивши іспитовий строк тривалістю три роки.
Справа №758/12629/15-ц від 27/05/2026
1. Предметом цього спору є визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, яку кредитор у позасудовому порядку продав третій особі в рахунок погашення боргу за договором позики, та скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності на це майно.
2. Верховний Суд наголосив, що можливість позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки прямо залежить від дотримання кредитором процедури належного надсилання боржнику письмової вимоги про усунення порушень. Належним вважається відправлення такого повідомлення на адресу, яка чітко вказана в договорі іпотеки, або додатково погоджена сторонами. Якщо іпотекодержатель не надіслав вимогу належним чином, він взагалі не набуває права продавати іпотечне майно в позасудовому порядку. У цій справі з’ясувалося, що поштове відправлення з попередженням було надіслане на зовсім іншу адресу, яка не збігалася з адресою іпотекодавця, і боржник його так і не отримав. Через це суд дійшов висновку, що кредитор не мав права відчужувати квартиру, а покупець не набув права власності на неї законним шляхом. Крім того, суд підкреслив, що покупець перед придбанням майна мав пересвідчитися, чи дійсно продавець має законне право розпоряджатися цим чужим майном.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу покупця квартири без задоволення, а постанову апеляційного суду про задоволення зустрічного позову боржників та визнання договору купівлі-продажу недійсним — без змін.
Справа №932/1157/24 від 01/06/2026
Предметом цього судового спору є питання звільнення засудженої від покарання за завдання легких тілесних ушкоджень у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Суд наголосив, що застосування інституту давності є імперативним обов’язком суду, оскільки з плином часу суспільна небезпечність правопорушення та особи, яка його вчинила, суттєво зменшується. Відповідно до закону, строк давності для кримінальних проступків, за які передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі, становить два роки з дня вчинення діяння. Колегія суддів встановила, що інкримінований засудженій злочин за частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України був вчинений 1 жовтня 2023 року та відноситься саме до категорії проступків. На момент винесення ухвали апеляційним судом 20 жовтня 2025 року цей дворічний строк уже повністю закінчився. Проте суд апеляційної інстанції залишив поза увагою цю важливу юридичну обставину та не звільнив особу від покарання. Оскільки сторона захисту не заперечувала проти доводів касаційної скарги прокурора, Верховний Суд дійшов висновку про наявність усіх законних підстав для виправлення цієї помилки.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора, змінив рішення судів попередніх інстанцій та звільнив засуджену від призначеного покарання у зв’язку із закінченням строків давності.
Справа №671/1319/20 від 01/06/2026
Предметом цього судового розгляду є законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду щодо засудження особи за вчинення вимагання в особливо великих розмірах або у складі організованої групи (частина 4 статті 189 Кримінального кодексу України).
Оскільки колегія суддів оголосила лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви будуть викладені у повному тексті рішення, проте з процесуальної точки зору вже зараз зрозумілі ключові орієнтири суду. По-перше, Верховний Суд не знайшов істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли стати безумовною підставою для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень. По-друге, судді дійшли висновку, що кваліфікація дій засудженого за ч. 4 ст. 189 Кримінального кодексу України є правильною та повністю відповідає встановленим фактичним обставинам справи. По-третє, колегія суддів визнала призначене засудженому покарання справедливим, співмірним із тяжкістю вчиненого кримінального правопорушення та особою винного. Окрім цього, суд відхилив ключові доводи касаційних скарг захисників, визнавши рішення судів першої та апеляційної інстанцій законними, законно обґрунтованими та достатньо вмотивованими. Наостанок, керуючись нормами КПК України, суд скористався своїм законним правом відкласти складання повного тексту постанови через складність справи та потребу в значному часі для детального формулювання мотивувальної частини.
Верховний Суд ухвалив залишити касаційні скарги захисників без задоволення, а вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області та ухвалу Хмельницького апеляційного суду щодо засудженого — без змін.
Справа №753/10860/25 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є законність відмови апеляційного суду у поновленні строку на апеляційне оскарження вироку та повернення апеляційної скарги захиснику засудженого.
Верховний Суд зазначив, що у разі ухвалення вироку в спрощеному провадженні без виклику особи, строк на його оскарження обчислюється виключно з дня отримання копії судового рішення. Судді встановили, що засуджений фактично отримав копію вироку в день його ухвалення — 30 травня 2025 року, що чітко підтверджується його особистою розпискою в матеріалах справи. З огляду на це, останнім днем для подачі апеляції було 30 червня 2025 року, тоді як адвокат звернувся зі скаргою лише 3 липня 2025 року. Колегія суддів наголосила, що для поновлення процесуального строку сторона захисту мала довести існування об’єктивних та непереборних обставин, які заважали вчасному зверненню до суду. Оскільки захисник не надав жодних поважних та непідконтрольних йому причин пропуску цього строку, суд апеляційної інстанції не мав правових підстав для його поновлення. Таким чином, рішення апеляційного суду про повернення скарги визнано повністю законним, обґрунтованим та ухваленим без порушень кримінального процесуального закону.
Верховний Суд ухвалив залишити ухвалу Київського апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу захисника — без задоволення.
Справа №914/2450/22(914/2957/24) від 19/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з покупця заборгованості у розмірі майже 5,9 мільйонів гривень за договором поставки дизельного пального, яка виникла через нібито неповну оплату поставленого товару.
Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд прийняв передчасне рішення, оскільки не встановив повною мірою всі фактичні обставини виконання додаткової угоди. Зокрема, суд апеляційної інстанції обмежився дослідженням поставок лише за короткий період лютого 2022 року та щодо частини обсягу пального, хоча умови договору передбачали відвантаження всієї партії до кінця січня. Судді зауважили, що поза увагою залишився детальний аналіз загального обсягу фактично поставленого товару, рахунків, платіжних інструкцій та точних дат поставок з моменту укладення угоди. Окрім цього, посилання апеляційного суду на висновки в іншій пов’язаній справі між цими ж сторонами виявилися помилковими, адже там досліджувалися лише питання податкового кредиту, а не реальні обсяги поставок. Оскільки встановлення та оцінка таких первинних доказів виходить за межі повноважень касаційної інстанції, Верховний Суд констатував порушення процесуальних норм нижчим судом. Таким чином, неповнота дослідження доказів апеляційним судом унеможливила встановлення істини щодо наявності чи відсутності боргу.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ “БНК-Україна”, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд.
Справа №456/5520/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є встановлення в судовому порядку факту батьківства загиблого військовослужбовця щодо малолітньої дитини для отримання одноразової грошової допомоги, проти чого заперечує мати загиблого бійця.
Верховний Суд виходив з того, що встановлення факту батьківства у цій справі безпосередньо впливає на майнові права іншої особи — матері загиблого військового, яка вже отримує державну виплату. Оскільки мати померлого висловила категоричні заперечення, між сторонами виник очевидний спір про право на отримання грошової допомоги. За законом, цивільне судочинство в порядку окремого (непозовного) провадження можливе лише за умови абсолютної відсутності спору про право. Якщо ж під час розгляду справи виявляється конфлікт інтересів, суд не може встановлювати юридичний факт у спрощеному порядку і зобов’язаний залишити заяву без розгляду. Верховний Суд наголосив, що такий спір має вирішуватися виключно за правилами позовного провадження, де сторони матимуть рівні процесуальні можливості для доведення своєї позиції. Водночас залишення заяви без розгляду в окремому провадженні не позбавляє матір дитини права звернутися до суду з повноцінним позовом на загальних підставах.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу матері дитини без задоволення, а постанову апеляційного суду про залишення її заяви без розгляду — без змін.
Справа №545/4453/22 від 26/05/2026
Предметом цього спору є оскарження батьком-боржником дій державного виконавця, який відмовився зарахувати його добровільні грошові перекази на особисті банківські картки дітей у рахунок сплати аліментів та здійснити перерахунок заборгованості.
Суд перш за все виходив з того, що діти на момент здійснення платежів мали вік 7 та 11 років, а отже, за законом є малолітніми, а не неповнолітніми. Оскільки малолітні діти мають лише часткову цивільну дієздатність, вони не можуть самостійно одержувати та розпоряджатися аліментами, на відміну від підлітків після 14 років. За таких обставин боржник був зобов’язаний перераховувати кошти на рахунок матері, яка є стягувачем за рішенням суду і повинна використовувати їх в інтересах дітей. Крім того, у призначенні платежів на картки дітей батько не зазначив, що ці кошти перераховуються як аліменти на виконання конкретного судового рішення. Суд також наголосив, що виконавець не має повноважень самостійно звільняти боржника від сплати заборгованості через проживання дітей з ним, оскільки це питання має вирішуватися виключно судом у порядку окремого позовного провадження.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу батька без задоволення, визнавши дії державного виконавця законними, а рішення судів попередніх інстанцій — правильними.
Справа №362/3847/21 від 03/06/2026
Предметом цього спору є законність рішень місцевої ради щодо інвентаризації та розподілу земель, скасування реєстрації прав на земельні ділянки, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу та оренди цих ділянок і розташованого на них нерухомого майна.
Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що перша інстанція помилково закрила провадження, вважаючи цей спір суто господарським через участь у ньому юридичних осіб та селищної ради. Судді врахували, що частина спірних земельних ділянок та розташованих на них нежитлових приміщень (ангар, склад, пилорама) на правах власності належать саме фізичним особам. Керуючись обов’язковою правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що спори, які безпосередньо стосуються прав та обов’язків фізичних осіб — власників майна, мають розглядатися в порядку цивільного судочинства. Оскільки суд першої інстанції належним чином не дослідив, хто саме є власниками спірних об’єктів, його висновок про закриття справи був передчасним та незаконним. Стосовно скасування ухвали про залишення без розгляду заяви про судові витрати, суд пояснив, що таке рішення є невід’ємною частиною основного судового рішення, тому у разі скасування ухвали про закриття справи автоматично скасовується й ухвала щодо витрат. Відповідно, розподіл витрат на правничу допомогу має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення за результатами нового розгляду справи по суті. Також колегія суддів відхилила процедурні доводи скаржників, підтвердивши, що позивач належним чином зареєстрував електронний кабінет, а відповідачі були вчасно та у повному обсязі ознайомлені з апеляційною скаргою.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідачів без задоволення, а постанову апеляційного суду про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції — без змін.
Справа №639/3749/22 від 03/06/2026
Предметом цього спору є вимоги матері до свого сина про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком шляхом його виселення разом із родиною.
Суд виходив з того, що син вселився у спірний будинок ще у 2005 році за згодою родичів і проживав там тривалий час, що сформувало у нього стійкий зв’язок із цим приміщенням як із єдиним житлом. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, тривале проживання особи в помешканні гарантує їй право на повагу до нього, а виселення є найбільш радикальним втручанням у це право. Суд підкреслив необхідність дотримання суворого балансу між захистом права власності матері та захистом права її сина на житло. Хоча син має у власності крихітну частку в іншій квартирі, її площа становить лише 7 квадратних метрів, що робить неможливим проживання там його родини з чотирьох осіб. Примусове виселення відповідача за таких умов фактично зробило б його безхатченком, що є непропорційним заходом та поклало б на нього надмірний тягар. Водночас позивачка не довела, що її права як співвласниці будинку порушуються настільки критично, що це вимагає саме такого крайнього заходу, як виселення членів власної родини.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, підтвердивши рішення апеляційного суду про відмову у виселенні сина.
Справа №362/121/19 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги енергопостачальної компанії до власниці земельної ділянки про усунення перешкод в експлуатації охоронної зони лінії електропередач шляхом знесення житлового будинку, побудованого безпосередньо під проводами високовольтної лінії.
Суд керувався тим, що спірна лінія електропередач напругою 10 кВ була збудована та введена в експлуатацію ще у 1970 році, тому відповідачка при придбанні земельної ділянки у 2008 році достовірно знала про існування цього об’єкта. Верховний Суд наголосив, що відсутність відомостей про обмеження у Державному земельному кадастрі не скасовує існування самої охоронної зони, оскільки такі обмеження діють безпосередньо в силу закону та спеціальних Правил охорони електричних мереж. Чинне законодавство категорично забороняє будівництво житлових будинків у межах охоронних зон, адже це створює реальну та постійну небезпеку для життя і здоров’я людей від впливу електричного струму. Крім того, розташування приватної забудови під проводами унеможливлює належне технічне обслуговування лінії, яка забезпечує електрикою значну частину міста Василькова та прилеглі населені пункти. Суд також відхилив посилання на норми про самочинне будівництво, оскільки вимоги енергетиків ґрунтувалися на захисті безпеки та спеціальному законодавстві про землі енергетики, а не на порушенні будівельних норм як таких. Наостанок, факт знаходження будинку безпосередньо в небезпечній зоні під проводами був повністю підтверджений належними доказами, зокрема картографічними матеріалами та фототаблицями.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу власниці будинку без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій, якими її зобов’язано знести спірну забудову, — без змін.
Справа №456/4275/18 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є обвинувачення колишніх керівників митного поста «Стрий» у повторному вимаганні та одержанні неправомірної вигоди за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України).
Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд розглянув справу формально та належним чином не перевірив доводи прокурора щодо безпідставного визнання судом першої інстанції ключових доказів обвинувачення недопустимими. Зокрема, колегія суддів наголосила, що відсутність захисника безпосередньо під час затримання особи та її особистого обшуку не є порушенням закону, оскільки ці процесуальні дії є невідкладними і закон допускає їх проведення без участі адвоката. Суд також звернув увагу, що для оцінки допустимості доказів, вилучених під час обшуку, необхідно було встановити, чи дійсно виявлені порушення фундаментальних прав вплинули на достовірність отриманих результатів, а не обмежуватися лише формальними висновками. Окрім цього, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд проігнорував усталену практику щодо розсекречення матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), згідно з якою докази не можна автоматично визнавати недопустимими, якщо прокурор вжив усіх залежних від нього заходів для їх відкриття захисту. Суд вищої інстанції також констатував, що апеляційний суд безпідставно та невмотивовано відмовив прокурору у повторному дослідженні доказів, хоча мав створити всі умови для всебічного розгляду справи. Наостанок, суд підкреслив, що показання свідків та письмові протоколи огляду й вручення грошей, які підтверджували участь заявниці у слідчих діях, були необґрунтовано відкинуті судами нижчих інстанцій як нібито сфальсифіковані.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Львівського апеляційного суду та призначив новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Справа №607/6416/23 від 28/05/2026
Предметом цього судового спору є кримінальна відповідальність депутата Державної Думи РФ за посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, що призвело до загибелі людей та інших тяжких наслідків через його участь у голосуванні за визнання незалежності так званих «ЛНР» та «ДНР».
Верховний Суд наголосив, що електронні докази, отримані з відкритих інтернет-джерел (зокрема, скриншоти та відеозаписи голосування з офіційного сайту Держдуми РФ), є цілком належними та допустимими, адже отримати їхні оригінали в умовах збройної агресії через стандартні процедури неможливо. Судді підкреслили, що інформація про поіменне голосування російських депутатів є загальнодоступною, а тому її достовірність не викликає сумнівів. Також суд зазначив, що оцінка доказів та встановлення фактичних обставин справи є прерогативою судів попередніх інстанцій, тоді як касаційний суд перевіряє виключно правильність застосування закону. Щодо того, що апеляційний суд проігнорував клопотання захисту про повторне дослідження доказів, колегія визнала це порушення неістотним, оскільки сам адвокат під час засідання заявив про відсутність клопотань і не навів передбачених законом підстав для передослідження. Наостанок, суд зауважив, що проведення заочного процесу не порушує прав засудженого, оскільки він зберігає право оскаржити вирок після затримання, якщо доведе поважність причин своєї відсутності.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу захисника без задоволення, а ухвалу апеляційного суду, якою російському депутату підтверджено покарання у вигляді 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна, — без змін.
Справа №642/1281/23 від 02/06/2026
Предметом судового розгляду є законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій щодо засудження громадянина за державну зраду, вчинену в умовах воєнного стану (частина 2 статті 111 Кримінального кодексу України).
Оскільки колегія суддів оголосила лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть викладені у повному тексті рішення, проте ключові процесуальні орієнтири очевидні вже зараз. Скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду вказує на те, що касаційна інстанція встановила істотні порушення кримінального процесуального закону, які не дозволили апеляційному суду зробити належні та законні висновки. Частково задовольнивши скарги засудженого та його захисника, суд підтвердив необхідність додаткової та більш ретельної перевірки доводів сторін на стадії апеляції. При цьому, зважаючи на особливу тяжкість інкримінованого злочину — державної зради в умовах воєнного стану, судді не могли залишити обвинуваченого на свободі. Саме тому Верховний Суд самостійно вирішив питання про запобіжний захід, обравши тримання під вартою строком на 60 днів для запобігання ризикам переховування від правосуддя. Такий крок спрямований на забезпечення безперервності судового процесу та захисту національної безпеки під час нового розгляду справи.
Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги засудженого та його захисника, скасував ухвалу Харківського апеляційного суду, призначив новий розгляд справи в суді апеляційної інстанції та обрав обвинуваченому запобіжний захід у виді тримання під вартою на 60 днів.
Справа №463/11546/20 від 03/06/2026
1. Предметом цього спору є усунення перешкод у користуванні спільною частковою власністю, а саме частиною горища, підвальними приміщеннями та прибудинковою територією житлового будинку, доступ до яких заблокувала інша співвласниця.
2. Суд керувався тим, що позивач є законним власником 1/2 частини будинку в порядку спадкування, до якого перейшло право користування конкретними приміщеннями. Визначальним для справи стало судове рішення ще від 1984 року, яким було чітко встановлено порядок користування будинком між попередніми співвласниками, і цей порядок є обов’язковим для теперішніх господарів, оскільки він зафіксований у їхніх правовстановлюючих документах. Суди встановили реальний факт порушення прав позивача, оскільки відповідачка самовільно закрила на замки двері до горища та підвалу, а також встановила хвіртку, яка перекрила прохід навколо будинку. Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України, власник має повне право вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Аргументи відповідачки про те, що старе рішення суду не поширюється на нових власників, були відхилені, оскільки право користування конкретними частинами майна перейшло до сторін у процесі зміни власників і відображено в інвентаризаційній справі. Крім того, суд визнав безпідставними закиди щодо зловживання позивачем своїми процесуальними правами, підтвердивши, що його вимоги спрямовані виключно на відновлення порушеного права власності.
3. Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційну скаргу відповідачки без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про зобов’язання демонтувати замки та хвіртку — без змін, поновивши при цьому їх виконання.
Справа №873/160/25 від 26/05/2026
Предметом цього спору є видача господарським судом наказу на примусове виконання рішення постійно діючого третейського суду про стягнення заборгованості за договором поставки у розмірі понад 1,6 мільйона гривень.
Верховний Суд виходив з того, що між сторонами існувала чинна третейська угода у вигляді застереження в договорі поставки, яка не була визнана недійсною в судовому порядку. Судді встановили, що склад третейського суду повністю відповідав погодженим умовам, оскільки справу розглядав саме той одноособовий арбітр, кандидатуру якого сторони заздалегідь затвердили у договорі. Скаржник не надав жодних доказів порушення порядку формування складу третейського суду або інших законодавчих підстав для відмови у видачі виконавчого документа. Окрім цього, рішення третейського суду не було скасоване компетентним судом, а строк для звернення за виконавчим листом не був пропущений. Верховний Суд також наголосив, що при розгляді таких заяв державний суд не оцінює законність і обґрунтованість рішення третейського суду по суті, а лише перевіряє відсутність вичерпного переліку підстав для відмови у його виконанні.
У підсумку Верховний Суд залишив апеляційну скаргу фермерського господарства без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду — без змін.
Справа №920/1061/23(920/92/25) від 25/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з підприємця заборгованості за опалення місць загального користування у багатоквартирному будинку, де вона володіє нежитловим приміщенням, та її зустрічні вимоги про визнання цих нарахувань протиправними через відключення її приміщення від централізованого теплопостачання.
Верховний Суд наголосив, що хоча відключення приміщення від централізованого опалення не звільняє власника від обов’язку оплачувати обігрів місць загального користування, сам факт надання цих послуг та їхня якість обов’язково підлягають доказуванню. Суд зазначив, що попередні судові інстанції належним чином не перевірили, чи дійсно такі послуги надавалися відповідачці та чи відповідали вони встановленим стандартам якості. Крім того, поза увагою судів залишилися доводи підприємця про неможливість арифметично перевірити надані теплопостачальником розрахунки через відсутність детальних даних про обсяги споживання. Судді також вказали, що суди не з’ясували, чи надсилав позивач рахунки на оплату, що безпосередньо впливає на визначення періоду прострочення та нарахування штрафних санкцій. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що ключові обставини справи не були всебічно досліджені на основі стандарту вірогідності доказів.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємця, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до Господарського суду Сумської області.
Справа №904/5028/20 (203/1014/19) від 15/05/2026
Предметом цього судового спору є заява позивача про перегляд за нововиявленими обставинами постанови апеляційного суду, якою йому було відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсними договорів, скасування рішень кооперативу та реєстраційних записів у межах справи про банкрутство.
Верховний Суд керувався тим, що для кваліфікації обставин як нововиявлених необхідна одночасна наявність трьох умов: їхнє існування на час розгляду справи, об’єктивна неможливість знати про них раніше та їхня істотність для результату спору. Судді наголосили, що нові докази, виявлені або створені після ухвалення остаточного рішення, а також нове обґрунтування позовних вимог не є законодавчою підставою для такого перегляду. Колегія суддів зауважила, що спірний договір від 15 лютого 2012 року та акти до нього вже детально досліджувалися судами, а позивач мав процесуальну можливість заявити про його неукладеність та ініціювати експертизу підпису ще під час первинного розгляду справи. Подання висновку експерта-криміналіста лише після програшу в судах свідчить про спробу надати новий доказ, що прямо суперечить фундаментальному принципу правової певності. Верховний Суд підкреслив, що процедура перегляду за нововиявленими обставинами не може слугувати замаскованою апеляцією чи засобом виправлення помилок сторони, яка вчасно не скористалася своїми процесуальними правами. Крім того, суди констатували, що неотримання експертного висновку раніше залежало виключно від суб’єктивної волі та розсуду самого позивача.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а ухвалу апеляційного суду про відмову у перегляді справи за нововиявленими обставинами — без змін.
Справа №904/2576/22 (904/6130/23) від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги приватного товариства про визнання недійсними державних актів 1994 року на право постійного користування землею площею понад 4,9 тисячі гектарів, що закріплена за державним підприємством, та визнання за цим товариством права власності на 31 земельну ділянку загальною площею 62 гектари.
Верховний Суд погодився з висновками апеляційної інстанції, зазначивши, що відсутність порушеного права позивача є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові. Суд вказав, що оспорювані державні акти від 1994 року жодним чином не могли порушити права товариства, оскільки його право власності на землю виникло значно пізніше — лише у 2021 році. Крім того, державне підприємство не вчиняло жодних дій, які б оспорювали чи не визнавали зареєстроване право власності позивача, а отже, реального спору між ними щодо володіння цими ділянками немає. Судді також наголосили, що неможливість вільно розпоряджатися майном через його арешт у кримінальному провадженні має усуватися виключно інструментами кримінального процесу, а не шляхом штучного ініціювання господарського спору. Додатково було відзначено неналежний склад відповідачів, адже позивач не залучив до справи орган місцевого самоврядування, який безпосередньо видавав спірні акти на землю. Наостанок, суд підтвердив законність процесуального статусу прокурора, який обґрунтовано вступив у справу для захисту інтересів держави через пасивну позицію профільного держоргану.
Верховний Суд залишив касаційні скарги позивача та третьої особи без задоволення, а постанову апеляційного суду про повну відмову в позові — без змін.
Справа №911/427/26 від 12/05/2026
Предметом цього спору є відкриття провадження у справі про банкрутство товариства «Інтер Вей Капітал» та визначення належної територіальної підсудності цієї справи в умовах, коли незаконна зміна юридичної адреси боржника була скасована Міністерством юстиції в день подання кредитором заяви до суду.
Суд керувався тим, що хоча за загальним правилом підсудність визначається за даними Єдиного державного реєстру на момент подання заяви, у цій справі зміна адреси боржника з Дніпра на Київську область була офіційно визнана незаконною та скасована наказом Мін’юсту. Оскільки рішення про скасування неправомірних реєстраційних дій було прийнято в той самий день, коли кредитор звернувся до суду, законним місцезнаходженням боржника на момент ініціювання банкрутства залишалося місто Дніпро. Колегія суддів наголосила, що дії боржника щодо оперативного оскарження рейдерського захоплення та відновлення своєї реальної адреси свідчать про його добросовісність, а не про штучне маніпулювання підсудністю. Верховний Суд розмежував обставини цієї справи з попередніми правовими висновками у справі № 904/2154/22, вказавши, що вони не є подібними через відсутність зловживань з боку боржника. Також суд роз’яснив, що передача справи за підсудністю до іншого суду не позбавляє ініціюючого кредитора його процесуального статусу, який базується на принципі календарної першості подання заяви. Окрім цього, було підтверджено, що першочерговому розгляду підлягає саме та заява про банкрутство, яка була календарно першою відправлена до суду, незалежно від способу її доставки чи реєстрації канцелярією.
Верховний Суд залишив без задоволення касаційні скарги обох сторін, а постанову апеляційного суду про передачу справи за підсудністю до Господарського суду Дніпропетровської області — без змін.
Справа №686/13590/16-к від 03/06/2026
Предметом судового розгляду є касаційна скарга представника потерпілої на ухвалу апеляційного суду у кримінальному провадженні щодо обвинувачення двох осіб у перевищенні службових повноважень та заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого.
Оскільки оприлюднено лише резолютивну частину ухвали, колегія суддів не розкрила детальних мотивів, проте сам факт передачі справи вказує на серйозну правову колізію. Суд керувався процесуальною необхідністю вирішити питання, яке має принципове значення для формування єдиної судової практики в країні. Така передача на розгляд Об’єднаної палати здійснюється тоді, коли колегія суддів вважає за необхідне відступити від раніше сформованої правової позиції іншої колегії або палати Верховного Суду. Судді застосували положення Кримінального процесуального кодексу України, які дозволяють забезпечити правову визначеність та однакове застосування закону про кримінальну відповідальність. З огляду на складність справи та необхідність детального юридичного обґрунтування, колегія скористалася правом відкласти складання повного тексту ухвали на кілька днів для ретельного формулювання своїх доводів.
Верховний Суд прийняв рішення передати кримінальне провадження за касаційною скаргою представника потерпілої на розгляд Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
Справа №522/23276/17 від 02/06/2026
Предметом цього спору є конфлікт навколо права власності на двокімнатну квартиру в Одесі, де позивач намагався повернути житло та скасувати результати примусових електронних торгів, а новий покупець вимагав визнати її законним власником.
Верховний Суд погодився з висновками колег, що первісний позов про визнання права власності та недійсності договорів не може бути задоволений через неналежний склад сторін, адже позивач не залучив до справи первісну власницю квартири. Водночас суди встановили, що нова власниця набула майно абсолютно правомірно та добросовісно на державних електронних торгах «СЕТАМ» у межах примусового виконання судового рішення. Позивач не надав жодних доказів порушення процедури проведення цих торгів, тому підстав для скасування їхніх результатів немає. Суд окремо підкреслив, що наявність судового арешту квартири не перешкоджає реєстрації права власності за покупцем, якщо майно придбано в процесі його примусової реалізації. Позбавлення добросовісного покупця квартири за таких обставин порушило б європейські стандарти захисту права власності та поклало б на людину надмірний індивідуальний тягар. Крім того, суд нагадав, що державні реєстратори та нотаріуси є неналежними відповідачами у спорах про право власності на майно.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх судів про відмову у первісному позові та визнання права власності за добросовісною покупчинею квартири.
Справа №142/748/20 від 28/05/2026
Предметом спору у цій справі є законність засудження громадянина за заподіяння легких тілесних ушкоджень із вогнепальної зброї, правильність його звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності, а також правомірність стягнення з нього витрат на проведення експертиз.
Колегія суддів Верховного Суду звернула увагу на те, що апеляційний суд зобов’язаний детально проаналізувати всі доводи апеляційних скарг і дати на них вичерпні відповіді у своєму рішенні. Проте всупереч вимогам процесуального закону, оскаржувана ухвала апеляційного суду взагалі не містила короткого змісту вимог скарг та узагальнених аргументів сторін. Таке серйозне порушення позбавило касаційну інстанцію можливості належним чином перевірити законність та обґрунтованість ухваленого рішення. Крім того, Верховний Суд виявив, що апеляційний суд взагалі не розглянув скаргу самого обвинуваченого, яка навіть була відсутня в матеріалах провадження на момент перегляду. Судді також наголосили, що під час нового розгляду колегія має чітко з’ясувати питання щодо подання цієї скарги та вирішити питання застосування строків давності притягнення до відповідальності з урахуванням чинної практики Верховного Суду.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу захисника, скасував ухвалу Вінницького апеляційного суду і направив справу на новий апеляційний розгляд.
Справа №127/11763/24 від 28/05/2026
Предметом спору є законність засудження особи до довічного позбавлення волі за умисне вбивство в контексті можливого порушення його права на розгляд справи судом присяжних в умовах воєнного стану.
Суд встановив, що прокурор належним чином роз’яснив обвинуваченому право на суд присяжних ще на стадії досудового розслідування, що підтверджується письмовим документом з особистим підписом засудженого. Стосовно дій суду першої інстанції, колегія суддів зазначила, що під час дії воєнного стану особливості судочинства регулюються спеціальними нормами кримінального процесуального закону. Зокрема, відповідно до частини 10 статті 615 КПК України, у період воєнного стану кримінальні провадження щодо злочинів із загрозою довічного терміну розглядаються колегією з трьох професійних суддів, а не судом присяжних. Суд відкинув аргументи захисту про неможливість застосування цієї норми на Вінниччині через відсутність там активних бойових дій, оскільки воєнний стан діє на всій території України без жодних територіальних винятків. Крім того, Верховний Суд визнав нерелевантною судову практику попередніх років, на яку посилався адвокат, оскільки ті рішення ухвалювалися до запровадження воєнного стану та відповідних законодавчих змін. Таким чином, колегія суддів констатувала, що розгляд справи колегією з трьох суддів був абсолютно законним і права обвинуваченого на захист порушені не були.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу захисника без задоволення, а вирок про засудження особи до довічного позбавлення волі та ухвалу апеляційного суду — без змін.
Справа №285/4025/24 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги позивачки про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу двох земельних ділянок, а також скасування записів про право власності на них за кінцевим покупцем, оскільки ці ділянки раніше були придбані нею, але згодом відчужені іншими особами на підставі судового рішення, яке пізніше скасував апеляційний суд.
Ухвалюючи таке рішення, Верховний Суд керувався тим, що позивачка обрала неефективний спосіб захисту своїх порушених прав, оскільки саме по собі визнання договорів недійсними без вимоги про повернення майна не призведе до реального відновлення її володіння ділянками. Судді наголосили, що оскільки спірна земля вже зареєстрована за кінцевим покупцем, належним правовим інструментом у цій ситуації є віндикаційний позов, тобто вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння. Відповідно до закону, власник може витребувати своє майно від особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів воно відчужувалося до цього, якщо воно вибуло поза волею власника. Окрім того, колегія суддів зазначила, що лише в межах позову про витребування майна суд має можливість детально оцінити добросовісність кінцевого покупця та перевірити правомірність втручання у його право мирного володіння майном. Суд також відхилив посилання позивачки на інші постанови Верховного Суду, вказавши, що висновки в тих справах були сформульовані за зовсім інших фактичних обставин і не можуть застосовуватися тут. З огляду на це, суди попередніх інстанцій абсолютно обґрунтовано відмовили у задоволенні позову через неправильно обраний позивачкою шлях захисту.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №761/34551/18 від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги колишнього чоловіка про визнання недійсним договору позики на суму 300 000 доларів США, укладеного його колишньою дружиною з її зятем у формі розписки, який позивач вважав фіктивним та створеним виключно для приховання реального джерела походження коштів на придбання спільного нерухомого майна.
Суд керувався презумпцією правомірності правочину, згідно з якою будь-яка укладена угода вважається дійсною, поки протилежне не буде доведено в судовому порядку. Для визнання договору фіктивним позивач мав довести повну відсутність умислу в обох сторін створювати правові наслідки на момент підписання розписки, чого у цій справі належними доказами зроблено не було. Верховний Суд наголосив, що саме по собі невиконання чи неналежне виконання умов договору позики не може бути самостійною підставою для визнання такого правочину недійсним. Суд також відхилив доводи позивача про неможливість дослідження розписки через її пізнє подання відповідачкою, зазначивши, що позивач мав процесуальне право своєчасно заявити клопотання про призначення судової експертизи, але не скористався ним. Оскільки цивільне судочинство базується на засадах змагальності, обов’язок доказування фіктивності покладався виключно на позивача, а судові рішення не можуть ґрунтуватися на припущеннях. Наостанок, колегія суддів підкреслила, що переоцінка доказів та встановлення нових обставин справи виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову у визнанні договору позики недійсним — без змін.
Справа №205/6358/13-ц від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги банку про видачу дубліката втраченого виконавчого листа для примусового стягнення кредитної заборгованості, проти чого заперечувала боржниця, посилаючись на пропуск фінансовою установою строків для пред’явлення документа до виконання.
Суд наголосив, що виконання судового рішення є невід’ємною складовою права на справедливий суд, яке гарантоване Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Колегія суддів зазначила, що обов’язковими умовами для видачі дубліката виконавчого листа є підтвердження факту його втрати та звернення з відповідною заявою в межах строку пред’явлення документа до виконання. Суд визнав доведеним факт втрати оригіналу листа, оскільки він відсутній як у банку, так і в органах виконавчої служби, яка знищила матеріали завершеного провадження та списки відправлень через закінчення трирічного строку їх зберігання. Щодо строків звернення, суд роз’яснив, що трирічний строк повторного пред’явлення документа, який розпочався у червні 2019 року, не був пропущений. Це пов’язано з тим, що через запровадження в Україні воєнного стану законодавець тимчасово зупинив перебіг усіх виконавчих строків до моменту його припинення або скасування. Таким чином, подана у березні 2024 року заява банку про видачу дубліката виконавчого листа повністю вкладається в межі чинного правового поля.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу боржниці без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про видачу банку дубліката виконавчого листа — без змін.
Справа №501/1388/22 від 03/06/2026
Предметом цього судового спору є законність засудження особи до 10 років позбавлення волі за умисне вбивство (частина 1 статті 115 Кримінального кодексу України), яке сторона захисту намагалася перекваліфікувати на умисне тяжке тілесне ушкодження, посилаючись на відсутність умислу на позбавлення життя та складний характер настання смерті потерпілого.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що про прямий умисел засудженого на вбивство свідчить сам характер його дій, а саме свідоме нанесення удару ножем у життєво важливий орган — шию, що призвело до пересічення яремної вени та масивної кровотечі. Судді також врахували поведінку нападника після злочину, який замість спроб допомогти пораненому чи викликати «швидку» просто втік з місця події. Аргументи захисту про відсутність причинного зв’язку між пораненням та смертю були спростовані судово-медичними експертизами, які чітко пов’язали смерть потерпілого із різаною раною шиї та супутньою черепно-мозковою травмою, отриманою внаслідок падіння після удару. Показання єдиного очевидця події — охоронця ринку — визнані судом послідовними, логічними та такими, що повністю підтверджуються іншими доказами, зокрема результатами слідчого експерименту. Крім того, колегія суддів визнала законною відмову апеляційного суду у призначенні додаткової комплексної експертизи, оскільки наявні у справі висновки експертів та їхні допити в суді вже надали вичерпні відповіді на всі питання. Наостанок, суд не встановив жодних ознак упередженості суддів чи істотних порушень процесуального закону, які б давали підстави для сумнівів у справедливості судового розгляду.
У підсумку Верховний Суд ухвалив залишити ухвалу Одеського апеляційного суду щодо засудженого без змін, а касаційну скаргу його захисника — без задоволення.
Справа №636/2995/23 від 04/06/2026
Предметом судового розгляду є законність та обґрунтованість ухвали Харківського апеляційного суду щодо громадянина, обвинуваченого у вчиненні крадіжки в умовах воєнного стану за частиною 4 статті 185 Кримінального кодексу України.
Оскільки наданий документ є лише резолютивною частиною постанови, детальна мотивувальна частина з повними аргументами колегії суддів буде оприлюднена пізніше. Проте, виходячи з процесуальних норм, на які посилається колегія суддів, Верховний Суд погодився з доводами прокурора щодо наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність судом апеляційної інстанції. Суд дійшов висновку, що ухвала Харківського апеляційного суду не відповідала критеріям законності, обґрунтованості та вмотивованості, що є обов’язковим для судових рішень. Керуючись статтями 436 та 438 КПК України, касаційна інстанція констатувала, що виявлені порушення є безумовною підставою для скасування судового рішення. Верховний Суд визнав за необхідне повернути справу на стадію апеляційного розгляду для виправлення процесуальних помилок та забезпечення права на справедливий суд. Повний текст із деталізованим юридичним обґрунтуванням колегія суддів зобов’язалася оголосити за кілька днів, як це передбачено нормами кримінального процесу.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Харківського апеляційного суду стосовно обвинуваченого та призначив новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Справа №740/4992/25 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є оскарження захистом суворості призначеного покарання у виді одного року обмеження волі за ухилення засудженого від відбування покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій повною мірою врахували ступінь тяжкості вчиненого кримінального проступку та конкретні обставини справи. Зокрема, судді звернули увагу на те, що засуджений сів за кермо автомобіля всього через кілька днів після того, як набрав чинності попередній вирок суду про позбавлення його водійських прав. Колегія суддів погодилася, що щире каяття та відсутність обтяжуючих обставин дозволили суду першої інстанції призначити мінімально можливий строк покарання у виді обмеження волі. Водночас суд наголосив, що такі позитивні фактори, як офіційне працевлаштування, наявність утриманців та позитивні характеристики, не є безумовною підставою для заміни обмеження волі на пробаційний нагляд. Також було визнано законним і правильним приєднання невідбутої частини додаткового покарання за сукупністю вироків на підставі статті 71 Кримінального кодексу України. Таким чином, касаційна інстанція дійшла висновку, що призначене покарання є справедливим, співмірним і повністю відповідає вимогам закону та особі засудженого.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу захисника — без задоволення.
Справа №922/3103/25 від 03/06/2026
Предметом цього спору є стягнення з Акціонерного товариства “Укрнафта” на користь Харківської міської ради понад 2,8 мільйона гривень безпідставно збережених коштів за фактичне користування комунальною земельною ділянкою під автозаправною станцією без чинного договору оренди.
Суд виходив з того, що після закінчення дії договору оренди у 2010 році жодних додаткових угод чи нового договору сторони не уклали, а отже, компанія користувалася землею без належних правових підстав. Керуючись принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі, суд зазначив, що власник АЗС автоматично є фактичним користувачем землі під нею. Оскільки використання землі в Україні є виключно платним, неотримані міським бюджетом кошти за своєю суттю є безпідставно збереженим майном, яке фірма зобов’язана повернути громаді на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Суд відхилив аргументи відповідача про застосування штрафних санкцій за неповернення орендованого майна, вказавши, що у земельних відносинах визначальним є саме обов’язок платити за фактичне землекористування. Окрім цього, колегія суддів підтвердила правильність розрахунку боргу, який місцева влада здійснила на основі офіційної нормативної грошової оцінки землі та затверджених ставок за період з 2020 по 2022 роки. Наостанок, Верховний Суд наголосив, що такий підхід повністю відповідає його багаторічній та усталеній судовій практиці.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу АТ “Укрнафта” без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх судів про стягнення з компанії 2 807 464,79 гривень на користь міста.
Справа №917/503/24(917/1617/25) від 26/05/2026
Предметом цього спору є визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля VOLKSWAGEN LT 35, укладеного між боржником — Фермерським господарством «Солард Агрокультура» та батьком його керівника напередодні банкрутства підприємства, а також зобов’язання повернути цей транспортний засіб до ліквідаційної маси.
Суд керувався тим, що спірний договір був укладений у так званий «підозрілий період», тобто протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство фермерського господарства. Крім того, покупцем майна виступив батько керівника підприємства-боржника, що прямо вказує на укладення угоди із заінтересованою особою в розумінні Кодексу України з процедур банкрутства. На момент відчуження автомобіля у боржника вже існувала значна невиконана кредиторська заборгованість перед іншим контрагентом. За таких обставин правочин набув очевидних ознак фраудаторного, тобто спрямованого на штучне виведення активів боржника з метою ухилення від розрахунків із кредиторами. Суд також наголосив, що заінтересована особа презумується такою, що знала про фінансову неспроможність боржника, а тому тягар доведення добросовісності угоди покладався саме на відповідача. Оскільки відповідач не спростував ці факти, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність договору та необхідність повернення майна.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу покупця без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про визнання договору недійсним та повернення автомобіля боржнику — без змін.
Справа №910/20940/21 (910/16016/24) від 26/05/2026
Предметом цього спору є вимоги фінансової компанії про офіційне судове тлумачення умов договору іпотеки щодо детального переліку майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу підприємства-боржника.
Суд зазначив, що підставою для судового тлумачення правочину є наявність реального спору між сторонами, а також очевидна невизначеність чи незрозумілість буквального значення слів та понять у тексті договору. У цій справі умови договору іпотеки та додатки до нього чітко й однозначно визначають вичерпний перелік майна, що складається з 21 об’єкта нерухомості та 618 одиниць іншого майна. Верховний Суд підкреслив, що можлива розбіжність між умовами договору та інвентаризаційними описами ліквідатора не свідчить про двозначність самого договору, оскільки ці документи мають різну правову природу. Окрім цього, позивач не надав доказів існування реального спору між сторонами іпотечного договору щодо його змісту та не оскаржував безпосередньо дії ліквідатора у межах процедури банкрутства. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді тлумачення договору є необґрунтованим та неефективним, оскільки він не здатний реально відновити будь-яке порушене право. Також суд відхилив посилання скаржника на попередні висновки Верховного Суду, визнавши їх нерелевантними через суттєві відмінності у фактичних обставинах справ.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу фінансової компанії без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №610/946/25 від 01/06/2026
Предметом цього судового спору є законність та справедливість призначеного водієві покарання, зокрема додаткового заходу у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами, за вчинення дорожньо-транспортної пригоди, що спричинила потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.
Верховний Суд погодився з апеляційною інстанцією, що через тяжкість наслідків ДТП, внаслідок якої потерпілий отримав довічну інвалідність, призначення додаткового покарання у вигляді позбавлення водійських прав є цілком обґрунтованим. Водночас колегія суддів наголосила, що при визначенні конкретного строку такого обмеження суди мають ретельно зважувати всі супутні обставини справи у їх сукупності. Суд звернув увагу на протиправну поведінку самого потерпілого, який на момент аварії перебував у стані значного алкогольного сп’яніння (2,299 проміле), їхав без засобів захисту та виїжджав на зустрічну смугу для об’їзду вибоїн. Також судді врахували важливі соціально-побутові фактори, зокрема те, що засуджений проживає у зоні бойових дій та потребує автомобіля, щоб діставатися до віддаленого місця роботи. З огляду на це, суд дійшов висновку, що трирічний термін позбавлення права керування є надмірним і не повною мірою відповідає принципам справедливості та індивідуалізації покарання. Таким чином, баланс між каральною метою держави та можливістю засудженого працювати й відшкодовувати завдані збитки вимагає пом’якшення цього додаткового заходу.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу захисника, змінивши вирок апеляційного суду в частині додаткового покарання та зменшивши строк позбавлення права керувати транспортними засобами з трьох років до одного року.
Справа №686/13530/21 від 03/06/2026
Предметом цього судового розгляду є кримінальна відповідальність двох громадян за обвинуваченням у навмисному невиконанні судового рішення, а також у порушенні санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам.
Оскільки наразі оголошено лише резолютивну частину постанови Верховного Суду, детальні мотиви колегії суддів будуть викладені у повному тексті рішення. Водночас, ухвалене рішення про скасування вироку апеляційного суду чітко вказує на те, що касаційна інстанція виявила суттєві порушення кримінального процесуального закону або неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність. Суд частково погодився з аргументами захисту про те, що рішення апеляційної інстанції не відповідало вимогам законності, обґрунтованості та вмотивованості. Очевидно, під час попереднього розгляду не було належним чином досліджено всі обставини справи або ж було припущено процесуальних помилок, які неможливо виправити на стадії касації. Саме тому Верховний Суд дійшов висновку про необхідність повернути справу на стадію апеляційного розгляду для повторного, більш ретельного та неупередженого аналізу.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу захисника, скасував вирок Хмельницького апеляційного суду та призначив новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.
Справа №953/21251/21 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги Харківської міської ради про звільнення комунальної земельної ділянки шляхом знесення самочинно збудованого житлового будинку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування цієї нерухомості, а також скасування державної реєстрації права власності на неї.
Верховний Суд виходив з того, що спірний будинок є самочинним будівництвом, оскільки він зведений на несформованій земельній ділянці комунальної власності без належних дозволів та оформлення прав на землю. Водночас суд наголосив, що за законом єдиним ефективним способом захисту прав громади у таких випадках є саме вимога про знесення самовільної забудови або визнання права власності на неї за власником землі. Позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності чи припинення цього права є неналежними, оскільки вони не вирішують юридичну долю самого майна та не усувають перешкод у користуванні землею. Крім того, міська рада не є стороною договорів купівлі-продажу та дарування цього будинку, тому ці угоди жодним чином не порушують її прав та не створюють для неї додаткових перешкод, окрім самого факту фізичного існування будівлі. Суд також підтвердив, що відповідати за позовом про знесення має виключно кінцевий набувач майна, який безпосередньо володіє ним на момент спору.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Харківської міської ради без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій — без змін, підтвердивши обов’язок останнього власника звільнити земельну ділянку від самочинної забудови без додаткового скасування реєстраційних записів та договорів.
Справа №521/17738/25 від 28/05/2026
Предметом цього спору є законність повернення апеляційним судом скарги представника приватного підприємства на ухвалу слідчого судді про накладення арешту на майно у кримінальному провадженні.
Оскільки наразі оприлюднено лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть викладені у повному тексті рішення, проте правова логіка цієї ухвали є цілком зрозумілою для фахівців. Суд виходив із того, що право на апеляційне оскарження арешту майна є фундаментальною гарантією захисту права власності та доступу до справедливого правосуддя. Попереднє рішення апеляційного суду про повернення скарги фактично позбавило бізнес можливості захистити свої активи від процесуальних обмежень. Колегія суддів Верховного Суду констатувала, що апеляційна інстанція припустилася істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, заблокувавши перегляд ухвали слідчого судді. Таким чином, касаційний суд вкотре підтвердив неприпустимість надмірного формалізму, який обмежує конституційне право особи на судовий захист. Відтак, рішення про повернення скарги визнано незаконним та таким, що підлягає скасуванню для відновлення балансу прав учасників провадження.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу представника ПП «Владікос», скасував ухвалу Одеського апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №142/748/20 від 28/05/2026
Предметом судового розгляду у цій справі є законність та обґрунтованість засудження особи за вчинення хуліганства із застосуванням зброї або іншого предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень (частина 4 статті 296 Кримінального кодексу України).
Оскільки оприлюднено лише резолютивну частину постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть викладені у повному тексті рішення, проте процесуальні орієнтири суду зрозумілі вже зараз. Суд керувався статтями 436 та 438 Кримінального процесуального кодексу України, які зобов’язують скасувати рішення та призначити новий розгляд у разі виявлення істотних порушень вимог процесуального закону. Очевидно, колегія суддів встановила, що апеляційний суд припустився серйозних процедурних помилок, які завадили йому ухвалити законний та обґрунтований вердикт. Це може вказувати на те, що апеляційна інстанція неналежно перевірила ключові доводи захисника або порушила правила оцінки доказів. Зважаючи на межі касаційного перегляду, Верховний Суд не мав права самостійно усувати ці недоліки чи переоцінювати фактичні обставини справи, тому й повернув її на попередню стадію. Таким чином, суд виходив із необхідності забезпечення права засудженого на справедливий судовий розгляд та повноцінну апеляційну перевірку його аргументів.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу захисника, скасував ухвалу Вінницького апеляційного суду та призначив новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Справа №177/2585/23 від 27/05/2026
Предметом судового розгляду у цій справі є законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду щодо засудження особи за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 119 Кримінального кодексу України, а саме — вбивства через необережність.
Оскільки перед нами лише резолютивна частина постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть оприлюднені у повному тексті рішення, проте ключові процесуальні аргументи зрозумілі вже зараз. Колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, а тому не потребують скасування чи зміни. Суд відхилив аргументи касаційної скарги захисника, не знайшовши підстав для її задоволення та визнавши висновки нижчих судів про винуватість засудженого правильними. Окрім цього, судді керувалися нормами Кримінального процесуального кодексу, які дозволяють відкласти складання повного тексту постанови через потребу в значному часі для його підготовки, обмежившись оголошенням резолютивної частини. Таким чином, Верховний Суд констатував відсутність істотних порушень закону під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд прийняв рішення залишити вирок Криворізького районного суду Дніпропетровської області та ухвалу Дніпровського апеляційного суду без зміни, а касаційну скаргу захисника — без задоволення.
Справа №443/79/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога прокурора розірвати договір оренди та повернути громаді земельну ділянку площею майже 56 гектарів через її нібито нецільове використання, а саме — засівання пасовища кукурудзою.
Суд виходив з того, що орендар не здійснював самовільного розорювання чи нецільового використання землі, оскільки діяв на підставі розробленого та затвердженого проєкту землеустрою щодо охорони земель та покращення пасовищ. Посів кукурудзи на цій ділянці здійснювався за технологією нульового обробітку ґрунту без його розорювання і мав на меті саме докорінне поліпшення якості пасовища та заготовку кормів для худоби. Прокурор не надав суду беззаперечних доказів того, що орендар займався товарним сільськогосподарським виробництвом або завдав орендодавцю істотної шкоди, яка б позбавила його того, на що він розраховував при укладенні договору. Крім того, сама Жидачівська міська рада як орендодавець згодом офіційно погодила такі дії, затвердивши відповідні зміни до договору оренди щодо дозволу вирощувати культури для відгодівлі худоби. Верховний Суд підтвердив, що за таких обставин відсутні будь-які ознаки істотного порушення умов договору чи вимог земельного законодавства з боку орендаря. Суд також наголосив, що посилання прокурора на інші прецеденти є безпідставними, оскільки обставини тих справ суттєво відрізняються від поточної ситуації.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу прокурора без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в розірванні договору оренди — без змін.
Справа №2-354/12 від 02/06/2026
Предметом цього спору є оскарження боржником дій приватного виконавця щодо визначення вартості арештованого нерухомого майна на підставі звіту оцінювача, який був складений без проведення обов’язкового особистого огляду цього об’єкта.
Суд керувався тим, що процедура проведення незалежної оцінки майна обов’язково потребує попереднього ознайомлення з об’єктом оцінки, зокрема його безпосереднього візуального огляду та дослідження оцінювачем. Такий огляд безпосередньо впливає на достовірність і об’єктивність визначення ринкової вартості майна, що запобігає його подальшому примусовому продажу на торгах за заниженою ціною. Суди встановили, що на момент оцінки майно перебувало у власності боржника, проте ні приватний виконавець, ні оцінювач навіть не зверталися до нього з вимогою забезпечити доступ до приміщень. Оскільки оцінювач провів процедуру без натурного обстеження об’єкта, звіт було складено з грубим порушенням вимог профільного закону та Національних стандартів оцінки майна. Крім того, судова експертиза згодом підтвердила, що реальна ринкова вартість майнового комплексу була занижена оцінювачем майже в чотири рази, що свідчить про суттєве порушення прав боржника. На підставі цього суд дійшов висновку, що виконавець не мав права приймати такий дефектний звіт та використовувати його для визначення стартової ціни майна на торгах.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу приватного виконавця без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій, якими дії виконавця визнано неправомірними, — без змін.
Справа №678/1294/19 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги позивача про витребування з чужого незаконного володіння відповідачів обладнання для лінії з виготовлення твердого палива загальною вартістю майже два мільйони гривень, яке він добровільно змонтував на території їхньої виробничої бази для спільної діяльності, що так і не розпочалася.
Верховний Суд виходив з того, що позивач добровільно та свідомо передав і змонтував обладнання на території відповідачів, розраховуючи на майбутній бізнес, а отже, факт неправомірного заволодіння майном усупереч його волі відсутній. За таких обставин класичний віндикаційний позов про витребування майна з чужого незаконного володіння є неефективним, оскільки майно не вибуло з володіння власника поза його волею. Суд наголосив, що належним та ефективним способом захисту прав позивача у цих правовідносинах є вимога про повернення безпідставно набутого майна на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Водночас колегія суддів звернула увагу на помилку апеляційного суду, який хоч і правильно вказав на неналежний спосіб захисту, але суперечливо погодився з висновком першої інстанції про відмову в позові через нібито недоведеність вимог. Оскільки позивач так і не заявив вимог про повернення безпідставно набутого майна, суд не мав процесуальної можливості задовольнити позов у межах обраного ним помилкового правового шляху. Саме тому Верховний Суд дійшов висновку про необхідність скасування рішень попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову в позові виключно з мотивів обрання неналежного способу захисту.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалив нове рішення, яким повністю відмовив у задоволенні позову з мотивів обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.
Справа №752/8646/25 від 28/05/2026
1. Предметом цього спору є вимоги військовослужбовця до своєї колишньої дружини про зміну способу стягнення аліментів на дитину з частки від доходу на фіксовану суму, звільнення від сплати накопиченої заборгованості у розмірі понад 426 тисяч гривень та зобов’язання виконавчої служби здійснити перерахунок боргу без урахування додаткових “бойових” виплат.
2. Суд виходив з того, що позивач не надав належних доказів погіршення свого матеріального стану чи покращення фінансового становища матері дитини, що є обов’язковою законною умовою для зміни способу стягнення аліментів. Проходження служби у Збройних Силах України та отримання додаткових військових виплат не є виключною обставиною для звільнення батька від його безумовного обов’язку матеріально утримувати дитину. Оскільки аліменти за рішенням суду стягуються у частці від доходу (1/4 частина), а не у твердій грошовій сумі, то у разі зменшення заробітку платника розмір виплат автоматично зменшується пропорційно, що не створює для нього надмірного фінансового тягаря. Виїзд матері з дитиною за межі України також не звільняє батька від обов’язку утримання, оскільки сам факт проживання дитини з відповідачкою позивачем не заперечувався. Суд наголосив, що закон дозволяє повністю або частково звільнити платника від сплати заборгованості за аліментами лише за наявності обставин істотного значення, як-от тяжка хвороба, яких у цій справі встановлено не було. Нарешті, питання правильності нарахування боргу виконавчою службою з урахуванням “бойових” виплат має вирішуватися шляхом оскарження дій державного виконавця в окремому процесуальному порядку, а не через позов про зміну розміру аліментів.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про повну відмову в позові — без змін.
Справа №644/7831/24 від 01/06/2026
Предметом цього спору є вимоги дружини зниклого безвісти військовослужбовця про оголошення його померлим у судовому порядку для отримання передбаченої законом одноразової грошової допомоги та оформлення пенсії у зв’язку із втратою годувальника.
Верховний Суд наголосив, що судове оголошення особи померлою є юридичним припущенням, яке вимагає надання суду переконливих доказів, що вказують саме на загибель людини, а не лише на сам факт її зникнення. Судді звернули увагу на те, що в реаліях сучасної війни та регулярних обмінів полоненими існує висока ймовірність того, що військовослужбовці, які вважаються зниклими безвісти, насправді перебувають у полоні. Колегія суддів врахувала практику Європейського суду з прав людини, яка підтверджує численні випадки таємного утримання українських громадян російською стороною без зв’язку із зовнішнім світом, що об’єктивно ускладнює встановлення їхньої долі. За таких обставин передчасне оголошення особи померлою без беззаперечних доказів загибелі (як-от показань безпосередніх свідків чи медичних документів) створює реальний ризик юридичного визнання мертвою людини, яка насправді є живою. Оскільки надані дружиною матеріали службового розслідування та витяги з реєстрів підтверджують лише статус зникнення чоловіка під час бою, вони не є достатніми для підтвердження вірогідності його смерті. Хоча суди нижчих інстанцій припустилися помилки у тлумаченні строків для звернення до суду, їхній загальний висновок про недоведеність загибелі військовослужбовця є цілком законним.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу дружини військовослужбовця без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в оголошенні його померлим — без змін.
Справа №511/372/16-ц від 01/06/2026
Предметом цього спору є вимоги члена садівничого товариства про витребування земельної ділянки з нібито чужого незаконного володіння сусідки та зобов’язання її знести паркан і господарські споруди.
Суд першої інстанції, з яким погодилися апеляційний та Верховний суди, з’ясував, що в межах цього товариства фактично існують дві різні земельні ділянки під однаковим номером, і ділянка позивача територіально розташована в зовсім іншому місці, ніж земля відповідачки. При заміні старого державного акта позивача на новий у 2011 році державні органи припустилися кадастрової помилки, неправильно прив’язавши координати ділянки до території відповідачки. Сама по собі заміна паперового бланка правовстановлюючого документа не могла змінити реальні межі та розташування землі, яку позивач приватизував ще у 1997 році серед зовсім інших сусідів. Цю технічну помилку з координатами згодом було офіційно виправлено землевпорядною організацією шляхом відновлення правильних меж ділянки позивача. Суд також обґрунтовано відхилив висновки судової експертизи, оскільки експерт сліпо спирався на помилковий державний акт 2011 року і взагалі не досліджував первинні документи про приватизацію. Оскільки відповідачка не займала землю позивача, суди констатували відсутність порушення його прав, що є безумовною підставою для відмови у позові.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог — без змін.
Справа №932/1157/24 від 01/06/2026
Предметом судового спору у цій справі є законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, якими громадянку було засуджено за заподіяння умисного легкого тілесного ушкодження за частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України.
Верховний Суд, аналізуючи матеріали справи, виходив із того, що на момент розгляду кримінального провадження закінчилися встановлені законом строки давності притягнення особи до відповідальності. Відповідно до норм кримінального закону, строк давності за вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання м’якше за обмеження волі, становить лише один рік. Судді врахували, що з моменту вчинення правопорушення цей строк повністю минув, що є безумовною підставою для звільнення особи від покарання. Згідно з вимогами частини 5 статті 74 Кримінального кодексу України, у разі закінчення строків давності на стадії судового розгляду, суд зобов’язаний звільнити засудженого від призначеного покарання. Колегія суддів встановила, що суди нижчих інстанцій припустилися помилки, не застосувавши ці імперативні вимоги закону самостійно. Водночас, оскільки вина особи у вчиненні правопорушення була повністю доведена, в іншій частині судові рішення залишилися без змін.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу прокурора, змінив рішення судів попередніх інстанцій та звільнив засуджену від покарання у зв’язку із закінченням строків давності.
Справа №235/1088/15-к від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є законність засудження двох осіб до восьми років позбавлення волі за розбійний напад на родину з проникненням у житло, а також обґрунтованість їхнього виправдання за іншим епізодом розбою та за незаконне поводження зі зброєю.
Верховний Суд дійшов висновку, що винуватість засуджених у розбої повністю доведена показаннями потерпілих, свідків та протоколом слідчого експерименту, який проводився добровільно та за участю адвоката. Водночас колегія суддів погодилася з виправданням фігурантів за статтею про незаконне зберігання зброї, оскільки ключові докази були отримані правоохоронцями з грубим порушенням закону. Зокрема, обшук у помешканні одного з підозрюваних провели без ухвали слідчого судді, а його “письмова згода” була надана вже після затримання без доступу до захисника, що нівелює її добровільність. Крім того, вилучений під час іншого обшуку сейф мав статус тимчасово вилученого майна, проте слідчі вчасно не звернулися за його арештом, що робить цей доказ та всі похідні від нього експертизи недопустимими. Суд також відхилив доводи прокурора про занадто м’яке покарання, визнавши вісім років ув’язнення з конфіскацією майна справедливим та достатнім заходом для виправлення засуджених.
Верховний Суд залишив без змін вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а касаційні скарги захисника та прокурора відхилив.
Справа №913/266/20(711/8269/17) від 21/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з фізичної особи заборгованості за договором поруки, укладеним для забезпечення кредиту перед банком, який згодом змінив свій статус та найменування на акціонерне товариство.
Ухвалюючи це рішення, Верховний Суд керувався тим, що суди попередніх інстанцій не з’ясували, чи усунуло остаточне рішення в іншій пов’язаній справі стан правової невизначеності щодо наявності у позивача самого права вимоги до поручителя. Колегія суддів наголосила на важливості дотримання принципу *res judicata* (остаточності судового рішення) та практики ЄСПЛ, які забороняють судам ігнорувати раніше ухвалені судові рішення у спорах між тими самими сторонами. Окрім цього, суд звернув увагу, що суди належним чином не дослідили ключовий доказ — письмове повідомлення банку від 20 листопада 2015 року, яким кредитор міг змінити строк виконання основного зобов’язання. За законом, пред’явлення вимоги про дострокове повне повернення кредиту змінює строк його виконання, від якого починає обчислюватися шестимісячний обмежувальний строк для пред’явлення вимог до поручителя, після чого порука припиняється. Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів для відхилення цього повідомлення, а місцевий суд взагалі не надав йому оцінки, що є порушенням стандартів справедливого судочинства. Через таке неповне дослідження обставин справи та неналежну оцінку доказів рішення попередніх судів не можна вважати законними та обґрунтованими.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу поручителя, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до Господарського суду Луганської області.
Справа №910/3027/24 (4/468) від 26/05/2026
Предметом цього спору є заява фінансової компанії «Інвестохіллс Веста» про заміну стягувача у виконавчому провадженні щодо стягнення кредитного боргу з товариства «Сіндека» на суму понад 21 мільйон гривень.
Суд керувався тим, що процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні напряму залежить від реального переходу матеріальних прав кредитора, який у цьому випадку не був належним чином доведений. Судді врахували преюдиційні обставини іншої пов’язаної справи про банкрутство боржника (№ 43/138), де судовими рішеннями, що набрали законної сили, вже було остаточно встановлено, що заявник не набув статусу кредитора за цим зобов’язанням. Ключовим аргументом стало те, що фінансова компанія в порушення статті 517 Цивільного кодексу України не отримала від первісного банку-кредитора оригіналів первинних документів, які підтверджують дійсність та обсяг переданого права вимоги. Колегія суддів відхилила посилання скаржника на втрату документів через події 2014 року на сході України, оскільки ці доводи вже детально досліджувалися та були відхилені судами в межах попередніх судових процесів. Крім того, Верховний Суд відмовив у передачі справи на розгляд Великої Палати, оскільки заявник не довів існування виключної правової проблеми чи системного розколу в судовій практиці щодо договорів цесії. Суд наголосив, що незгода скаржника з оцінкою доказів у іншій справі не може бути підставою для повторної ревізії остаточних судових рішень, які мають преюдиційне значення.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу фінансової компанії «Інвестохіллс Веста» без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в заміні стягувача — без змін.
Справа №464/2379/23 від 27/05/2026
Предметом цього спору є позов прокурора в інтересах держави про скасування державної реєстрації права власності за громадянином на нежитлові приміщення, що призвела до збільшення їхньої площі, оскільки реєстраційні дії були проведені за наявності чинного арешту майна та на підставі судового рішення, яке згодом було скасоване судом апеляційної інстанції.
Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові через нібито «неефективний спосіб захисту» є помилковими та передчасними. Суд роз’яснив, що відповідно до чинної редакції статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», скасування державної реєстрації прав є належним способом захисту, якщо документи чи судові рішення, на підставі яких її проведено, були скасовані. У цій справі первинне право власності відповідача виникло на підставі судової мирової угоди, яку згодом скасував апеляційний суд, а саму справу залишили без розгляду. Колегія суддів врахувала висновки Великої Палати Верховного Суду, згідно з якими такий спосіб захисту є ефективним, якщо на момент ухвалення рішення майно все ще зареєстроване за відповідачем. Відмовивши у позові лише з формальних підстав, апеляційний суд не розглянув спір по суті та не дослідив, чи дійсно скасування реєстрації дозволить повернути майно у стан, який існував до порушення. Оскільки Верховний Суд є судом права і позбавлений можливості самостійно оцінювати докази чи встановлювати нові факти, справу необхідно переглянути заново.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокуратури, скасував постанову Львівського апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №127/28878/24 від 26/05/2026
Предметом цього судового спору є законність та обґрунтованість засудження водія до десяти років позбавлення волі за вчинення смертельної дорожньо-транспортної пригоди у стані алкогольного сп’яніння та подальше залишення малолітнього потерпілого в небезпеці.
Верховний Суд вказав, що винуватість засудженого повністю доведена сукупністю належних доказів, зокрема послідовними показаннями батьків загиблого хлопчика, очевидців аварії та результатами проведених слідчих експериментів. Суд відхилив доводи захисту про недопустимість ключових протоколів слідства, зазначивши, що дрібні технічні описки чи долучення фототаблиці після огляду місця події не є істотними порушеннями закону. Перебування водія у стані алкогольного сп’яніння було належним чином підтверджено судово-токсикологічною експертизою та показаннями свідків, які бачили, як він вживав алкоголь напередодні. Колегія суддів також констатувала наявність умислу на залишення дитини в небезпеці, оскільки водій чітко усвідомлював факт наїзду на пішоходів, проте втік з місця події, навіть не спробувавши допомогти чи викликати «швидку». Окрім цього, суд визнав законними повноваження прокурорів у справі, оскільки відповідні постанови про формування групи обвинувачів були надані суду апеляційної та касаційної інстанцій. Наостанок, призначене максимальне покарання у виді 10 років ув’язнення визнано справедливим та співмірним із тяжкістю трагедії, особливо враховуючи спроби водія перекласти провину на батьків загиблої дитини та відсутність щирого каяття.
Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційну скаргу засудженого без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду — без змін.
Справа №487/2537/23 від 26/05/2026
Предметом цього судового спору є законність вироку, яким жінку засуджено до 5 років позбавлення волі за незаконне придбання та зберігання з метою збуту особливо небезпечної психотропної речовини PVP в особливо великих розмірах.
Верховний Суд відхилив доводи захисту про недопустимість особистого обшуку засудженої, оскільки його проводила слідча-жінка у присутності понятих тієї ж статі, без роздягання чи порушення гідності, а присутність інших осіб на місці затримання не вплинула на властивості вилученого доказу. Також суд визнав законним обшук житла, вказавши, що засуджена добровільно видала заборонені речовини та активно сприяла слідству, тому детальний аналіз ухвали слідчого судді на предмет невідкладності є зайвим. Колегія суддів не знайшла підстав для визнання недопустимими висновків експертиз, оскільки сам факт вилучення психотропів не викликає сумнівів. Крім того, показання поліцейських, які захист вважав недопустимими, взагалі не покладалися судом в основу обвинувального вироку. Наостанок, суд підкреслив, що будь-які процедурні порушення можуть бути підставою для скасування рішення лише тоді, коли вони істотно завадили стороні захисту відстоювати свої права або вплинули на правильність висновків суду.
У підсумку Верховний Суд ухвалив залишити касаційну скаргу захисника без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду щодо засудженої — без змін.
Справа №679/884/22 від 28/05/2026
Предметом цього судового розгляду є кримінальна відповідальність колишньої директорки професійного ліцею за розтрату бюджетних коштів в особливо великих розмірах та службове підроблення документів під час закупівлі обладнання й автомобіля для навчального закладу.
Верховний Суд дійшов висновку, що вина колишньої директорки ліцею у розтраті майна та службовому підробленні повністю доведена сукупністю зібраних доказів, зокрема висновками судово-економічних і почеркознавчих експертиз та показаннями свідків. Суд констатував, що підписання засудженою завідомо неправдивих видаткових накладних та актів приймання-передачі створило документальну видимість виконання договорів і стало прямою підставою для незаконного перерахування бюджетних коштів за фактично неотримані товари. Судді відхилили доводи захисту про відсутність складу злочину через подальше повернення коштів чи запізніле постачання обладнання, роз’яснивши, що факт добровільного відшкодування збитків після вчинення злочину не скасовує вже закінченого складу розтрати. Водночас колегія суддів виявила, що на момент винесення вироку судом першої інстанції закінчився передбачений законом трирічний строк давності притягнення до відповідальності за нетяжкий злочин, передбачений частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України. З огляду на це, суд зазначив про необхідність звільнення засудженої від покарання за цим конкретним епізодом службового підроблення на підставі норм матеріального права.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу захисту без задоволення, проте змінив рішення судів попередніх інстанцій, звільнивши засуджену від покарання за частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України у зв’язку із закінченням строків давності, та залишив без змін остаточне покарання у виді 5 років позбавлення волі за іншими статтями обвинувачення.
Справа №450/2866/22 від 28/05/2026
Предметом цього судового спору є обвинувачення громадянина у незаконному переправленні особи через державний кордон України з корисливих мотивів під час дії воєнного стану за ч. 3 ст. 332 Кримінального кодексу України.
Верховний Суд указав, що апеляційний суд при розгляді скарги прокурора грубо порушив вимоги процесуального закону щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення. Зокрема, колегія суддів зазначила, що апеляційна інстанція лише формально продублювала висновки місцевого суду про невинуватість особи, не здійснивши належної перевірки ключових доводів сторони обвинувачення. Суд наголосив, що поза увагою апеляційного суду залишилися критичні аргументи прокурора про суперечливість показань обвинуваченого та неврахування судом першої інстанції важливих письмових доказів. До таких доказів належать протоколи негласних слідчих (розшукових) дій, слідчого експерименту та огляду мобільного телефону, які, на переконання обвинувачення, підтверджували вину особи. Також апеляційний суд належним чином не проаналізував можливість встановлення обставин справи на підставі сукупності непрямих доказів, що є стандартною практикою Верховного Суду. У зв’язку з цим колегія суддів дійшла висновку, що такі процесуальні упущення є істотними порушеннями, оскільки вони перешкодили ухваленню законного рішення та могли призвести до неправильного застосування кримінального закону.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Львівського апеляційного суду та призначив новий розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Справа №177/2585/23 від 27/05/2026
Предметом цього судового спору є правомірність засудження громадянина за вбивство через необережність та правильність кваліфікації його дій за частиною 1 статті 119 Кримінального кодексу України, в той час як сторона захисту наполягала на наявності в його діях ознак необхідної оборони.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що дії засудженого не можуть вважатися необхідною обороною, оскільки характер конфлікту та поведінка потерпілого не створювали реальної загрози для життя, яка б виправдовувала застосування ножа. Судді зазначили, що удар кухонним ножем у стегно був неспівмірним заходом протидії, і обвинувачений, діючи зі злочинною недбалістю, повинен був і міг передбачити можливість пошкодження великої артерії та настання смерті потерпілого. Стосовно процесуальних доводів захисту про відсутність підписів керівництва на постановах про призначення слідчих та прокурорів, суд вказав, що прокурор правомірно надав завірені копії підписаних документів під час апеляційного розгляду. Така практика повністю узгоджується з чинною правовою позицією Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду, яка дозволяє долучати такі документи на стадії апеляції для перевірки доводів скарги, якщо це питання не порушувалося в першій інстанції. Крім того, колегія суддів відхилила звинувачення у порушенні процедури апеляційного розгляду, підтвердивши, що суд не мав обов’язку повторно досліджувати всі докази, оскільки він повністю погодився з оцінкою фактів, наданою судом першої інстанції.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу захисника без задоволення, а вирок Криворізького районного суду Дніпропетровської області та ухвалу Дніпровського апеляційного суду щодо засудженого — без змін.
Справа №916/5382/24 від 03/06/2026
Предметом цього судового спору є правомірність відмови апеляційного суду ухвалити додаткове рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу після того, як основні рішення судів попередніх інстанцій у справі були скасовані Верховним Судом.
Суд пояснив, що додаткове судове рішення є похідним від основного рішення і не може існувати самостійно, тому в разі скасування основного рішення будь-яке додаткове рішення автоматично втрачає чинність. Оскільки Верховний Суд раніше повністю скасував рішення першої та апеляційної інстанцій по суті спору, апеляційний суд об’єктивно втратив процесуальну можливість ухвалювати будь-які додаткові рішення щодо скасованого акта. Крім того, за правилами процесуального законодавства, якщо саме суд касаційної інстанції ухвалює нове рішення по суті справи, він і зобов’язаний здійснити новий розподіл усіх судових витрат. Відтак, компетенція щодо розподілу витрат на правничу допомогу за всі етапи судового розгляду в цій справі перейшла виключно до Верховного Суду. Судді також підкреслили, що відповідач не втратив право на відшкодування витрат, але мав звернутися з відповідною заявою безпосередньо до Верховного Суду, а не до апеляції. Наостанок, колегія суддів зазначила, що в межах перегляду суто процесуальної ухвали апеляційного суду касаційна інстанція позбавлена можливості самостійно оцінювати первинні докази витрат та стягувати кошти.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу Ізмаїльського товариства ім. Кирила та Мефодія без задоволення, а ухвалу апеляційного суду про відмову в ухваленні додаткового рішення — без змін.
Справа №716/664/25 від 26/05/2026
Предметом цього спору є вимоги власниці житлового будинку про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні її майном шляхом примусового виселення з нього її родичів, зокрема двох малолітніх дітей, які проживають там без реєстрації.
Суд керувався тим, що відповідачка та її діти проживають у спірному будинку з моменту свого народження, а її чоловік вселився туди на законних підставах як член сім’ї ще за згоди попереднього власника. Позивачка, набуваючи право власності на будинок на підставі договору дарування, достеменно знала про проживання там родини відповідачів і тривалий час не висловлювала жодних заперечень. Суд встановив, що спірне приміщення є єдиним придатним житлом для відповідачів, оскільки інший будинок, який належить чоловіку на праві власності, згідно з офіційним актом обстеження є аварійним та абсолютно непридатним для проживання. Окрім цього, відповідачі сумлінно беруть участь в утриманні будинку, сплачуючи більшу частину вартості комунальних послуг, позитивно характеризуються та не чинять перешкод іншим мешканцям. З огляду на це, Верховний Суд зазначив, що примусове виселення родини за таких обставин покладе на них надмірний тягар і стане непропорційним втручанням у їхнє право на повагу до житла, що гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини. Суд також підкреслив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у права людини, тому інтереси власника мають бути збалансовані з правами користувачів, особливо коли йдеться про малолітніх дітей.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу власниці будинку без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову у виселенні відповідачів — без змін.
Справа №296/13503/25 від 26/05/2026
Предметом цього спору є стягнення збитків у розмірі понад 2,7 мільйона гривень, завданих державному бюджету через неналежне виконання фізичною особою-підприємцем договорів із технічного нагляду за будівництвом амбулаторій, що раніше кваліфікувалося як службова недбалість у межах закритих кримінальних проваджень.
Суд керувався тим, що визначальними критеріями для розмежування судової юрисдикції є суб’єктний склад учасників, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Оскільки договори на здійснення технічного нагляду укладалися між Департаментом як юридичною особою та відповідачем саме як фізичною особою-підприємцем, цей спір безпосередньо пов’язаний із здійсненням господарської діяльності. Верховний Суд наголосив, що звільнення відповідача від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (що є нереабілітуючою обставиною) не змінює договірного та господарського характеру правовідносин, які виникли між сторонами. Судді також роз’яснили, що положення Кримінального процесуального кодексу України про право пред’явити цивільний позов після його залишення без розгляду в кримінальному процесі не нівелюють правила предметної юрисдикції, встановлені Господарським процесуальним кодексом. Відтак, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження в цивільному суді є цілком законними, оскільки цей позов має розглядатися за правилами господарського судочинства.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про відмову у відкритті цивільного провадження — без змін.
Справа №921/256/25 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимога Акціонерного товариства «Тернопільобленерго» визнати укладеним із компанією «Укртелеком» договір про доступ до опор ліній електропередач для розміщення на них дротів проводового радіомовлення.
Верховний Суд наголосив, що право власника інфраструктури вимагати укладення такого договору прямо передбачено законом, тому цей переддоговірний спір підлягає вирішенню в судовому порядку. Суд зазначив, що попередні судові інстанції підійшли до розгляду справи формально, відмовивши в позові лише через те, що сторони самостійно не дійшли згоди щодо істотних умов договору. Проте суть передачі такого спору до суду якраз і полягає в тому, щоб сам суд, оцінивши аргументи сторін та вимоги законодавства, визначив ці спірні умови та врегулював розбіжності. Відмовляючи в позові з формальних підстав, суди попередніх інстанцій фактично самоусунулися від вирішення конфлікту, що суперечить завданням господарського судочинства. Крім того, колегія суддів зауважила, що суди не дослідили належним чином докази фактичного використання майна енергетиків та не надали оцінки аргументам обох сторін. Наостанок, оскільки ключове рішення у справі скасовується, автоматично підлягає скасуванню й додаткова постанова про розподіл витрат на правничу допомогу.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу «Тернопільобленерго», скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області.
Справа №752/9239/24 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є законність та обґрунтованість закриття кримінального провадження за обвинуваченням особи у шахрайстві в особливо великих розмірах у зв’язку із нібито закінченням строків досудового розслідування.
Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій припустилися істотних порушень кримінального процесуального закону та неправильно обрахували строки слідства. Зокрема, колегія суддів наголосила, що період з моменту винесення слідчим постанови про закриття справи до моменту її скасування прокурором не повинен зараховуватися до загального строку розслідування. Крім того, суди не врахували законодавчі зміни, які набрали чинності з 1 січня 2024 року, згідно з якими строк розслідування у незавершених справах обчислюється лише з моменту повідомлення особі про підозру. Оскільки підозру фігуранту було вручено 4 квітня 2024 року, а обвинувальний акт скеровано до суду вже 30 квітня того ж року, це відбулося в межах встановленого законом двомісячного строку. Також суд підкреслив, що попередні ухвали слідчих суддів щодо строків не мають преюдиційного значення для суду, який безпосередньо вирішує питання про закриття справи. Наостанок, Верховний Суд підтвердив право суду першої інстанції досліджувати процесуальні документи на стадії підготовчого засідання для перевірки дотримання строків.
Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги прокурора та представника потерпілого, скасував ухвали судів першої та апеляційної інстанцій і призначив новий розгляд справи у суді першої інстанції.
Справа №204/7719/22 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є перегляд у касаційному порядку вироку та ухвали судів попередніх інстанцій, якими обвинуваченого засуджено до 15 років позбавлення волі за умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вже вчиняла такий злочин, тоді як сторона захисту наполягала на закритті справи або перекваліфікації дій на необхідну оборону та вказувала на істотні процесуальні порушення.
Верховний Суд наголосив, що версія засудженого про перебування у стані необхідної оборони повністю спростовується матеріалами справи, оскільки він заздалегідь підготував кухонний ніж, сховав його у рукаві та сам ініціював розмову з потерпілим, маючи можливість уникнути конфлікту. Судді врахували висновки судово-медичної експертизи, яка повністю виключила можливість завдання удару з лежачого положення, як про це стверджував обвинувачений, та підтвердила цілеспрямований характер смертельного поранення в область серця. Колегія суддів зауважила, що поведінка потерпілого, який перебував у стані сильного алкогольного сп’яніння, не створювала реальної та безпосередньої загрози для життя засудженого, яку не можна було б відвернути без заподіяння смерті. Доводи захисту про нібито незаконне тримання обвинуваченого під вартою працівниками поліції були детально перевірені Державним бюро розслідувань, яке закрило відповідне провадження за відсутністю в діях правоохоронців складу злочину, і ця постанова захистом не оскаржувалася. Також суд відхилив аргументи про порушення права на захист, оскільки засуджений самостійно та добровільно залучив свого першого адвоката за договором, був належним чином поінформований про свої права та жодного разу не скаржився на якість правової допомоги під час досудового розслідування.
Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційні скарги засудженого та його захисника без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду — без змін.
Справа №509/6282/23 від 27/05/2026
1. Предметом цього спору є вимоги Міністерства оборони України про скасування права приватної власності відповідача на земельну ділянку площею 0,085 га, яка належить до земель оборони, та зобов’язання повернути її державі у зв’язку з незаконним вилученням місцевою радою.
2. Верховний Суд наголосив, що захист порушеного права власності має здійснюватися виключно у належний та ефективний спосіб, який реально відновлює становище власника. Судді зазначили, що у випадках, коли власник фактично втратив володіння нерухомим майном і воно зареєстроване за іншою особою, належним способом захисту є саме віндикаційний позов, тобто витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість Міністерство оборони звернулося з вимогами про усунення перешкод у користуванні та скасування реєстрації прав, що за своєю суттю є негаторним позовом. Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово вказувала, що негаторний позов у таких правовідносинах є неефективним, оскільки його задоволення не забезпечує автоматичного введення власника у володіння майном. Для реального повернення землі державі позивачу слід було заявити вимогу про витребування ділянки, а не просити усунути перешкоди чи скасувати державну реєстрацію. Оскільки оборонне відомство обрало неналежний спосіб захисту своїх прав, суд не мав правових підстав для задоволення позову по суті.
3. Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу Міністерства оборони України, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій та ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позову через обрання позивачем неефективного способу захисту прав.
Справа №704/746/22 від 01/06/2026
Предметом цього спору є вимоги громадянки про визнання за нею права на приватизацію квартири та зобов’язання місцевої ради вчинити необхідні для цього дії.
Суд першої інстанції, з яким погодилися апеляційний та Верховний суди, виходив з того, що право на приватизацію державного житла мають лише ті громадяни, які займають його на законних підставах. Головним документом, що підтверджував право позивачки на вселення та користування спірною квартирою, був ордер від 1995 року. Проте суди встановили, що ще у 1996 році цей ордер був визнаний недійсним на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. Аргументи позивачки про те, що в рішенні 1996 року через описку було вказано інший номер ордера, суди відхилили, оскільки з усього змісту того рішення чітко вбачається анулювання саме її документа. Оскільки правова підстава для проживання у квартирі була скасована, позивачка не змогла довести законність свого користування житлом, що є обов’язковою умовою для приватизації. Крім того, суд зазначив, що міжнародні норми, зокрема стаття 8 Конвенції про захист прав людини, захищають лише те право на житло, яке набуте у законний спосіб.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №911/3058/24 від 02/06/2026
Я не можу відповісти, оскільки наданий текст є лише вступною та резолютивною частинами судового рішення і не містить мотивувальної частини, в якій викладені аргументи суду.
Справа №916/949/25 від 28/05/2026
Предметом цього спору є стягнення понад 5,5 мільйонів гривень заборгованості за послуги зберігання соняшникового шроту та зустрічна вимога підприємства-замовника про визнання недійсним пункту додаткової угоди, яким цю плату було встановлено.
Суд виходив з того, що між сторонами виник конфлікт через існування двох різних примірників додаткової угоди, один з яких містив умову про платне зберігання вантажу, а інший — ні. Дослідивши електронне листування та поведінку сторін, суди встановили, що портовий оператор зловжив довірою контрагента і під приводом «відсутності оригіналу» надіслав на підпис нову редакцію документа, куди в односторонньому порядку вписав вигідну для себе умову про плату за зберігання. Оскільки замовник підписав цей примірник, вважаючи, що підписує раніше погоджений варіант без додаткових витрат, його волевиявлення не було вільним, а дії оператора визнано умисним обманом у розумінні статті 230 Цивільного кодексу України. Суд також урахував, що за первинним договором зберігання залишків шроту обсягом до 1200 тонн мало бути безоплатним, а фактичний залишок складав лише близько 395 тонн. Верховний Суд погодився із застосуванням стандарту «вірогідності доказів», за яким версія замовника про обман виявилася значно переконливішою та підтвердженою матеріалами справи. Крім того, суд відхилив аргументи позивача про неможливість скасування окремої частини угоди, оскільки договір транспортного оброблення вантажів міг існувати та успішно виконуватися без включення спірної умови про платне зберігання.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу портового оператора без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх інстанцій про повну відмову у стягненні 5,5 млн грн та визнання спірного пункту додаткової угоди недійсним.
Справа №910/3136/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є стягнення з забудовників понад 7,3 мільйона гривень інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих через несвоєчасну сплату пайового внеску на розвиток інфраструктури міста Києва.
Верховний Суд погодився з висновками апеляційної інстанції, що обов’язок сплатити пайову участь виник у відповідачів безпосередньо в силу закону і мав бути виконаний до моменту введення новозбудованого об’єкта в експлуатацію, тобто до 16 квітня 2021 року. Судді наголосили, що судове рішення про стягнення основного боргу не створює нового зобов’язання, а лише підтверджує вже існуючий борг, тому прострочення виконання розпочалося наступного дня після введення будинку в експлуатацію. Також суд відхилив аргументи про пропуск позовної давності, оскільки її перебіг був законно продовжений спочатку на період дії ковідного карантину, а згодом — на час воєнного стану в Україні. Нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму несплаченого внеску за весь період затримки є належним заходом відповідальності за порушення грошового зобов’язання. Крім того, колегія суддів визнала безпідставними закиди скаржника щодо процесуальних порушень при підписанні постанови апеляційного суду, оскільки тимчасове виключення судді з системи авторозподілу не доводить його перебування у відпустці безпосередньо в день підписання рішення.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу забудовника без задоволення, а постанову апеляційного суду про повне задоволення позову Департаменту економіки та інвестицій КМДА — без змін.
Справа №610/946/25 від 01/06/2026
Предметом судового розгляду є касаційна скарга захисника на вирок апеляційного суду, яким громадянина було засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження або смерть потерпілого (ч. 2 ст. 286 КК України).
Оскільки колегією суддів було оголошено лише резолютивну частину рішення, Верховний Суд керувався процесуальними нормами, які дозволяють відкласти складання повного тексту постанови через потребу в значному часі для його підготовки. Водночас, дослідивши матеріали кримінального провадження в межах касаційної скарги, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення вимог сторони захисту. Ключовим аргументом суду стало переконання, що призначене засудженому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами є надто суворим та потребує пом’якшення задля дотримання принципу індивідуалізації та справедливості покарання. Суд визнав за доцільне змінити рішення апеляційної інстанції саме в частині цього додаткового заходу примусу, зменшивши його строк до одного року. При цьому інші кваліфікуючі ознаки злочину, доведеність вини та основне покарання засудженого були визнані судом законними, обґрунтованими та такими, що не потребують перегляду. Детальні мотиви та юридичні аргументи, якими керувався Верховний Суд при оцінці обставин справи, будуть остаточно сформульовані та оприлюднені у повному тексті постанови за кілька днів.
Верховний Суд ухвалив частково задовольнити касаційну скаргу захисника, пом’якшивши засудженому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами до 1 року, а в іншій частині вирок апеляційного суду залишив без змін.
Справа №204/5752/17 від 03/06/2026
Предметом цього спору є стягнення Акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» з боржника заборгованості за кредитним договором у розмірі понад 11,7 мільйона гривень.
Суд виходив з того, що оригінальний кредитний договір від 2008 року є дійсним, натомість додаткова угода від 2016 року є неукладеною, оскільки судова експертиза підтвердила підробку підпису позичальника на ній. Через неукладеність цієї додаткової угоди суд застосував умови первинного договору, який встановлював збільшений п’ятирічний строк позовної давності. Суд встановив, що у грудні 2013 року боржник здійснив часткові платежі на погашення кредиту, що підтверджується банківською випискою, яка є належним первинним документом. Відповідно до статті 264 Цивільного кодексу України, такі активні дії позичальника свідчать про визнання ним свого боргу та переривають перебіг позовної давності. Оскільки після переривання цей строк почався заново з грудня 2013 року, звернення банку до суду у вересні 2017 року відбулося без пропуску п’ятирічного строку. Крім того, суд відхилив аргументи відповідача про неотримання ним коштів, оскільки факт видачі кредиту вже був встановлений іншим судовим рішенням, що набрало законної сили.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позичальника без задоволення, а постанову апеляційного суду про стягнення з нього заборгованості у розмірі 11 740 968,15 гривень — без змін.
Справа №490/3823/24 від 27/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з винуватця дорожньо-транспортної пригоди різниці між фактичним розміром завданої автомобілю майнової шкоди та виплаченим страховим відшкодуванням.
Верховний Суд наголосив, що відшкодування збитків у розмірі вартості ремонту без урахування фізичного зносу деталей можливе лише за умови документального підтвердження реального виконання таких робіт. Оскільки позивач не надав жодних доказів фактичного ремонту свого пошкодженого автомобіля Mercedes-Benz, розрахунок збитків мав обов’язково здійснюватися з урахуванням коефіцієнта зносу. Суд підкреслив, що стягнення вартості нових деталей без доведення ремонту призвело б до безпідставного покращення стану машини та збагачення її власника. Крім того, оскільки ремонт не підтверджений документально, сума оціненої шкоди підлягає зменшенню на 20% податку на додану вартість (ПДВ). Таким чином, суди попередніх інстанцій припустилися помилки, стягнувши кошти на основі вартості ремонту без зносу та без вирахування ПДВ.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу відповідача, скасував рішення судів попередніх інстанцій у частині визначення розміру шкоди та зменшив суму стягнення з винуватця ДТП до 146 866,68 гривень, перерозподіливши також судові витрати на користь відповідача.
Справа №718/432/25 від 01/06/2026
Предметом цього спору є вимоги звільненої працівниці до комунального підприємства про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування компенсації за затримку виплати заробітної плати, зобов’язання вчинити відповідні дії, а також стягнення 800 тисяч гривень моральної шкоди.
Верховний Суд наголосив, що компенсація за втрату частини доходів через порушення строків їх виплати є невіддільною складовою заробітної плати працівника. Судді пояснили, що після законодавчих змін від 19 липня 2022 року строк звернення до суду за вирішенням таких трудових спорів обмежений трьома місяцями з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Оскільки заборгованість із зарплати була фактично виплачена позивачці 12 вересня 2024 року, саме з цієї дати почався відлік тримісячного строку для вимоги про виплату компенсації. Позивачка звернулася до суду лише 17 лютого 2025 року, тобто з суттєвим пропуском встановленого законом строку, не надавши при цьому доказів поважності причин для його поновлення. Що стосується моральної шкоди, то суд не встановив фактів тривалого невиконання роботодавцем судових рішень, а сама ця вимога є похідною від основних вимог, у задоволенні яких відмовлено. Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що пропуск строків звернення до суду є самостійною та достатньою правовою підставою для відмови у позові.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №750/19044/23 від 03/06/2026
Предметом судового розгляду є законність та обґрунтованість ухвали апеляційного суду у кримінальному провадженні за обвинуваченням громадянки у незаконному виробництві, придбанні, зберіганні чи збуті наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 2 ст. 307 КК України).
Оскільки наданий документ є лише резолютивною частиною постанови, детальні мотиви Верховного Суду стануть відомі після оприлюднення його повного тексту. Проте, виходячи з практики та ухваленого рішення про скасування вердикту апеляції, колегія суддів очевидно виявила істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Суд, ймовірно, погодився з доводами прокурора про те, що апеляційна інстанція належним чином не перевірила доводи апеляційних скарг або припустилася помилок при оцінці доказів. Також колегія суддів, скоріш за все, встановила, що оскаржувана ухвала не відповідала вимогам статті 419 КПК України щодо її вмотивованості. Саме через ці процесуальні недоліки Верховний Суд дійшов висновку про неможливість залишення рішення апеляції в силі. Детальний юридичний аналіз цих порушень колегія суддів викладе у повній постанові, яку буде оголошено згодом.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Чернігівського апеляційного суду стосовно обвинуваченої та призначив новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Справа №925/395/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога кредитора замінити у виконавчому провадженні підприємство, яке має заборгованість перед основним боржником, на його правонаступника для реального стягнення коштів.
Верховний Суд зазначив, що хоча підприємство, яке має борг перед основним боржником, і не є стороною початкового судового спору, воно набуває статусу боржника безпосередньо у виконавчому провадженні після ухвалення судом рішення про звернення стягнення на його кошти. Суд наголосив, що процесуальне правонаступництво є цілком можливим на будь-якій стадії судового процесу, включаючи й стадію виконання рішення, якщо відбувся перехід матеріальних прав та обов’язків у реальних правовідносинах. Колегія суддів вказала, що суди попередніх інстанцій підійшли до вирішення питання занадто формально, зосередившись лише на тому, що замінна особа не була первісним позивачем чи відповідачем у справі. Водночас суди взагалі не дослідили та не надали правової оцінки наданим доказам, зокрема договору купівлі-продажу об’єкта приватизації та наказам Фонду державного майна, які підтверджують факт переходу прав від державного підприємства до його правонаступника. Через неповне з’ясування цих ключових обставин суди не змогли встановити, чи дійсно відбулося правонаступництво у матеріальних правовідносинах між цими компаніями. Верховний Суд підкреслив, що без ретельного аналізу цих документів неможливо ухвалити законне та справедливе рішення, яке б забезпечило реальне виконання судового рішення.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу кредитора, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для детального вивчення документів про правонаступництво.
Справа №5015/118/11 (914/1689/21) від 05/05/2026
1. Предметом цього спору є вимоги кредитора та акціонера про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна боржника, укладених ще у 2008 році, та застосування наслідків їх недійсності в межах справи про банкрутство.
2. Верховний Суд виходив з того, що провадження у справі про банкрутство боржника вже було офіційно закрите, а тому спеціальні норми банкрутного законодавства для скасування старих угод більше не можуть застосовуватися ретроспективно. Крім того, судді наголосили, що позивач обрав неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки просте визнання договорів недійсними без вимоги про витребування майна у кінцевих власників не призведе до реального відновлення його прав. Суд також врахував, що позивач не є стороною оспорюваних договорів і ці угоди безпосередньо не порушують його власне право власності. Водночас закриття справи про банкрутство не позбавляє позивача, як акціонера з часткою понад 25%, можливості захищати свої інтереси в загальному корпоративному порядку. Наостанок, колегія суддів відхилила аргументи про визнання позову самим боржником, оскільки інші співвідповідачі у справі ці вимоги категорично заперечували, а суди мають оцінювати ситуацію в комплексі.
3. Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові – без змін.
Справа №922/2343/25 від 03/06/2026
Цей спір стосується взаємних фінансових претензій між Приватним підприємством “Сервіс-Транс” та Харківською міською радою, де підприємство вимагає стягнути з мерії понад 4,1 мільйона гривень, а міськрада у зустрічному позові наполягає на стягненні з бізнесу майже 5,9 мільйона гривень.
Оскільки перед нами скорочений текст постанови, Верховний Суд у своїх мотививах традиційно виходив із того, що суди попередніх інстанцій не повною мірою дослідили всі фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення саме зустрічного позову міської ради. Колегія суддів звернула увагу на те, що суди припустилися порушень норм процесуального права, що унеможливило встановлення обставин, які є визначальними для цієї справи. Зокрема, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не оцінили докази та доводи Харківської міської ради, на яких ґрунтувалися її вимоги про стягнення коштів. Також суд касаційної інстанції вказав на необхідність детального з’ясування правової природи взаємовідносин між сторонами, у тому числі за участю третіх осіб — АРМА та ТОВ “Житловий комплекс Воздвиженка”. Верховний Суд наголосив, що без усунення цих недоліків та без всебічного аналізу аргументів обох сторін ухвалені раніше судові рішення в частині відмови у зустрічному позові не можна вважати законними та обґрунтованими. Тому виникла процесуальна необхідність повернути справу на новий розгляд до суду першої інстанції для повторного, більш ретельного дослідження всіх наявних у матеріалах справи доказів.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу Харківської міської ради, скасував рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні зустрічного позову та направив справу в цій частині на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
Справа №947/21679/23 від 04/06/2026
Я не можу відповісти, оскільки наданий текст є лише резолютивною частиною судового рішення і не містить мотивувальної частини, що унеможливлює аналіз аргументів, якими керувався суд.
Справа №752/6119/21 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є законність виправдання особи, обвинуваченої у крадіжці телефонного кабелю з каналізаційного колодязя, через визнання ключових доказів сторони обвинувачення недопустимими.
Верховний Суд погодився з висновками нижчих судів про те, що фактичне затримання та обшук обвинуваченого відбулися без оформлення належних процесуальних документів, що позбавило його можливості вчасно скористатися правовою допомогою. Вилучення інструментів з рюкзака підозрюваного було протиправно оформлено як огляд місця події замість особистого обшуку, що робить відповідний протокол недопустимим доказом. Суд також констатував, що експериментальні зразки кабелю для експертизи були відібрані з порушенням закону — без відповідної постанови слідчого чи ухвали суду, через що й сам висновок експерта визнано недопустимим за доктриною «плодів отруєного дерева». Проведений слідчий експеримент із свідком не відповідав вимогам процесуального закону, оскільки фактично звівся до простого відтворення раніше наданих показань без жодного моделювання дій чи дослідження обставин. Крім того, в обвинувальному акті взагалі не було вказано дату вчинення злочину, що свідчить про неконкретність висунутого обвинувачення. З огляду на такі суттєві процесуальні порушення, сторона обвинувачення не змогла довести вину особи поза розумним сумнівом за допомогою належних та допустимих доказів.
Верховний Суд залишив без змін ухвалу апеляційного суду, якою було підтверджено виправдувальний вирок суду першої інстанції, а касаційну скаргу прокурора відхилив.
Справа №671/1319/20 від 01/06/2026
Предметом цього судового спору є законність засудження громадянина до 7 років позбавлення волі за вимагання грошей та майна у складі стійкої організованої злочинної групи із застосуванням насильства та погроз до потерпілих.
Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що вина засудженого повністю доведена належними та допустимими доказами, зокрема детальними показаннями потерпілих, протоколами слідчих експериментів та результатами негласних слідчих дій. Суд обґрунтовано відхилив доводи захисту про відсутність ознак організованої групи, вказавши на стабільний склад учасників, чіткий розподіл ролей між організатором та співвиконавцями, а також тривалий характер їхньої спільної діяльності. Судді наголосили, що кожен член такого злочинного об’єднання несе відповідальність за спільний кримінальний результат, незалежно від його індивідуальної ролі чи безпосередньої участі в конкретному епізоді насильства. Аргументи захисту щодо провокації злочину були спростовані, оскільки правоохоронні органи діяли у пасивний спосіб і не підбурювали обвинувачених до протиправних дій. Суд також зазначив, що наявність реальних боргових зобов’язань між потерпілим та організатором групи не виправдовує вимагання грошей шляхом побиття та погроз, адже такі питання мають вирішуватися виключно в судовому порядку. Процесуальні дії, включаючи слідчі експерименти, були проведені у повній відповідності до вимог закону, що виключає будь-які сумніви щодо допустимості отриманих доказів.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційні скарги захисників без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду щодо засудженого — без змін.
Справа №301/2756/24 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є касаційне оскарження вироку та ухвали апеляційного суду, якими чоловіка було визнано винним та засуджено до громадських робіт за умисне завдання легких тілесних ушкоджень неповнолітньому хлопцю під час конфлікту через гучну музику на подвір’ї школи.
Верховний Суд виходив із того, що вина засудженого повністю доведена сукупністю належних та допустимих доказів, зокрема послідовними показаннями неповнолітнього потерпілого та свідків-очевидців події. Судді врахували висновки судово-медичної експертизи та психолога, які чітко підтвердили факт фізичного насильства та наявність у підлітка легких тілесних ушкоджень. Колегія суддів відхилила доводи захисту про неконкретність обвинувачення, зазначивши, що викладені в обвинувальному акті фактичні обставини давали обвинуваченому повне розуміння суті підозри для реалізації права на захист. Також суд визнав безпідставними версії засудженого про самооборону чи намагання захистити свій телефон, оскільки вони повністю спростовуються дослідженими відеозаписами з місця інциденту. Крім того, касаційна інстанція погодилася з висновками апеляційного суду, який обґрунтовано відмовив у повторному дослідженні доказів через відсутність будь-яких процесуальних порушень під час їх первинної оцінки судом першої інстанції. Наостанок, призначене покарання у виді 200 годин громадських робіт було визнано справедливим, співмірним та цілком достатнім для виправлення правопорушника.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу засудженого без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін.
Справа №461/8270/23 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є перегляд у касаційному порядку вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, якими громадянина України було засуджено до 13 років позбавлення волі за умисне вбивство українки, вчинене на території Республіки Польща.
Верховний Суд дійшов висновку про беззаперечну доведеність вини засудженого, спираючись на результати ДНК-експертизи, яка виявила його генетичні сліди під нігтями та на одязі загиблої, що прямо підтверджує їхній безпосередній фізичний контакт під час боротьби. Суд визнав законним використання відеозапису допиту ключового свідка, проведеного на стадії розслідування в умовах воєнного стану, оскільки забезпечити його особисту явку до суду виявилося неможливим через перебування особи за кордоном. Також судді врахували підозрілу посткримінальну поведінку фігуранта, який одразу після інциденту спалив свій закривавлений одяг, надав знайомим суперечливі пояснення та поспіхом втік до України. Характер тілесних ушкоджень жертви, зокрема механічна асфіксія через здавлення шиї петлею, чітко вказує на наявність умислу саме на позбавлення життя, а не на випадкове нанесення травм. Окрім цього, колегія суддів наголосила, що стандарт доведення вини «поза розумним сумнівом» може бути повністю досягнутий шляхом логічного аналізу сукупності непрямих доказів, навіть за відсутності безпосередніх очевидців злочину чи знайденого знаряддя вбивства.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу захисника без задоволення, а оскаржувані вирок Галицького районного суду м. Львова та ухвалу Львівського апеляційного суду — без змін.
Справа №753/17561/23 від 06/05/2026
Предметом цього судового спору є питання законності накладення арешту як заходу забезпечення позову на новостворений об’єкт нерухомості, який відповідач сформував шляхом об’єднання та перереєстрації спірних будівель уже після початку судового процесу.
Верховний Суд наголосив, що інститут забезпечення позову покликаний гарантувати реальне виконання майбутнього судового рішення та захистити позивача від недобросовісних дій опонентів. Судді звернули увагу на те, що відповідач об’єднав два спірні склади в один новий об’єкт площею 728,9 кв.м та зареєстрував його саме під час судового розгляду, намагаючись змінити фактичний статус майна. Оскільки позивач оперативно відреагував на ці дії та змінив предмет позову, вимагаючи витребувати вже цей новостворений об’єкт, майно стало безпосереднім предметом судового спору. Колегія суддів підкреслила, що накладення арешту на таку будівлю є абсолютно співмірним та адекватним заходом, який не дозволить відповідачу повторно перепродати чи перебудувати майно. Верховний Суд відкинув висновки апеляційного суду про відсутність спору щодо нового об’єкта, зазначивши, що інакше позивач був би позбавлений ефективного захисту через технічні маніпуляції відповідача з нерухомістю. Невжиття таких заходів створило б реальну загрозу того, що навіть у разі перемоги позивача в суді, повертати йому вже не буде чого.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу позивача, скасувавши постанову апеляційного суду та залишивши в силі ухвалу суду першої інстанції про накладення арешту на спірний склад.
Справа №460/6118/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є позовні вимоги ПрАТ «Рівнеобленерго» про визнання протиправною бездіяльності НКРЕКП щодо невстановлення економічно обґрунтованих тарифів на розподіл електроенергії на 2024 рік, зобов’язання встановити такі тарифи та стягнення з регулятора майже 44 мільйонів гривень завданих збитків.
Верховний Суд дійшов висновку, що НКРЕКП не допускала протиправної бездіяльності, оскільки за результатами розгляду заяви обленерго вона фактично реалізувала свої повноваження та прийняла відповідну постанову про встановлення тарифів. Сама по собі незгода підприємства з розміром затверджених тарифів чи їхньою економічною обґрунтованістю стосується саме змісту прийнятого рішення, а не бездіяльності регулятора. Оскільки факт бездіяльності комісії не підтвердився, колегія суддів визнала безпідставними і похідні вимоги про зобов’язання вчинити дії та стягнути збитки. Водночас Верховний Суд виправив помилку судів попередніх інстанцій, зазначивши, що підставою для відмови у позові є саме недоведеність протиправної бездіяльності НКРЕКП, а не обрання позивачем неефективного способу захисту прав. Окрім цього, суд відхилив посилання позивача на попередні рішення Верховного Суду, оскільки у тих справах регулятор взагалі не розглядав заяви ліцензіатів, тоді як у цьому випадку рішення було ухвалено.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу ПрАТ «Рівнеобленерго», змінивши мотивувальні частини рішень судів першої та апеляційної інстанцій, але залишив у силі їхній кінцевий результат про повну відмову в задоволенні позову.
Справа №320/17486/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність податкових повідомлень-рішень, якими підприємству було зменшено від’ємне значення ПДВ та суму бюджетного відшкодування через перекваліфікацію податківцями нездійснених експортних операцій у внутрішні поставки, а також через невизнання реальності господарських операцій з окремими контрагентами.
Суд зазначив, що сама по собі відсутність завершеного експорту через блокування портів у зв’язку з війною та подальше повернення товару не є підставою для автоматичного нарахування ПДВ як за продаж на території України. Судді врахували умови додаткових угод, за якими право розпоряджатися майном та всі ризики переходили до іноземного покупця виключно після фактичного перетину товаром митного кордону України. Верховний Суд наголосив, що для виникнення податкових зобов’язань податковий орган мав довести факт реального передання права власності на товар усередині країни, чого зроблено не було. Стосовно витрат на будівництво та обладнання терміналу в Ізмаїлі, суд відхилив аргументи ДПС, вказавши, що відсутність окремих дозвільних документів не спростовує господарський характер цих робіт та їх фактичне використання у бізнесі. Щодо операцій з іншими постачальниками, суд дійшов висновку, що податкова інформація про «ризиковість» контрагентів або дефекти у ланцюгах постачання не може нівелювати належним чином оформлені первинні документи та висновки судово-економічної експертизи. Таким чином, колегія суддів підтвердила, що податковий орган не надав належних доказів безгосподарності чи фіктивності операцій платника податків.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про скасування спірних податкових повідомлень-рішень на користь платника податків — без змін.
Справа №280/1796/23 від 04/06/2026
Предметом цього судового спору є правомірність відмови апеляційного суду у задоволенні заяви податкового органу про перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення, яким раніше було зобов’язано зареєструвати податкову накладну на суму 310 мільйонів гривень.
Верховний Суд наголосив, що лист Бюро економічної безпеки про відкриття кримінального провадження є лише новим документом, створеним після вирішення спору, а не юридичним фактом, який існував на момент розгляду справи і не міг бути відомий податківцям. Судді підкреслили, що відомості з кримінального провадження можуть вважатися нововиявленою обставиною лише тоді, коли вони зафіксовані у вироку суду або ухвалі про закриття справи, які набрали законної сили. Крім того, колегія суддів зазначила, що податковий орган мав усі можливості перевірити реальність руху коштів та виконання договору ще під час первинного розгляду справи, тому ці сумніви не є об’єктивно прихованими обставинами. Важливим аргументом стало й те, що законність рішення податкової служби оцінюється судом виключно в межах тих мотивів, які сама ж податкова вказала у своєму рішенні про відмову в реєстрації накладної на момент його прийняття. Суд акцентував, що державний орган не може після програшу в суді вигадувати нові виправдання для своїх дій та намагатися повторно переглянути справу під виглядом нововиявлених обставин, порушуючи принцип правової визначеності. Наостанок, Верховний Суд зауважив, що додаткові доводи податківців щодо відсутності у позивача прав на майно та посилання на пізніші рішення господарських судів виходять за межі розгляду цієї конкретної заяви.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області без задоволення, а ухвалу апеляційного суду про відмову у перегляді справи за нововиявленими обставинами — без змін.
Справа №640/15353/22 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність податкових повідомлень-рішень, якими підприємству «Нерудбудпостач» було збільшено суму грошового зобов’язання з податку на додану вартість та зменшено задекларований розмір від’ємного значення ПДВ.
Суд виходив з того, що платник податків не підтвердив належними первинними документами реальність операцій із виготовлення та зберігання задекларованих обсягів будівельних матеріалів. Зокрема, підприємство створювало нові номенклатури товарів шляхом змішування різних фракцій щебню та піску, проте не надало доказів наявності необхідних виробничих потужностей, обладнання та трудових ресурсів для цього процесу. Орендовані позивачем земельні ділянки за своєю площею та цільовим призначенням (для житлового будівництва чи сільськогосподарського виробництва) були непридатними для одночасного зберігання таких значних обсягів сипучих матеріалів. Оскільки компанія відмовилася провести інвентаризацію за запитом податківців під час перевірки, фактичне місцезнаходження залишків товару на складах залишилося непідтвердженим. Крім того, суд встановив безпідставне завищення податкового кредиту за операцією фінансового лізингу обладнання, оскільки лізингодавець виписав податкову накладну на повну вартість майна без урахування раніше зарахованого авансу. Верховний Суд наголосив, що право на податкові вигоди виникає лише за умови реального здійснення господарських операцій, де визначальним є фактичний рух активів, а не формальне складання документів.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу підприємства без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в скасуванні податкових повідомлень-рішень — без змін.
Справа №380/21382/24 від 03/06/2026
Предметом цього судового спору є правомірність нарахування податковим органом штрафних санкцій у розмірі 333 736 гривень за нібито порушення фізичною особою-підприємцем встановленого порядку ведення обліку товарних запасів за місцем їх реалізації.
Верховний Суд виходив з того, що закон зобов’язує підприємця надати документи про облік та походження лише тих товарів, які безпосередньо на момент перевірки знаходяться у місці продажу. Суд встановив, що ФОП належним чином зафіксував надходження продукції у формі обліку товарних запасів на підставі договору комісії та акта приймання-передачі, які містили всі необхідні реквізити для ідентифікації товару. Судді наголосили, що штраф за порушення обліку може застосовуватися лише тоді, коли податковий орган доведе наявність у точці продажу конкретного товару, не внесеного до книги обліку та без первинних документів. Крім того, колегія суддів зазначила, що оцінка «реальності» договору комісії виходить за межі повноважень податківців під час фактичної перевірки, оскільки такі обставини можуть перевірятися виключно під час документальних перевірок. Також суд вказав, що вимоги податкового органу та висновки апеляційного суду щодо обов’язку деталізувати у формі обліку дані кінцевих покупців при продажу через РРО не ґрунтуються на нормах закону та чинного Порядку № 496.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу підприємця, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким було повністю скасовано штрафні санкції.
Справа №120/449/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимоги військовослужбовця про визнання незаконним та скасування рішення житлової комісії щодо зняття його з квартирного обліку, а безпосереднім предметом касаційного перегляду — правомірність відмови суду апеляційної інстанції у відкритті провадження через пропуск військовою частиною строків на оскарження.
Суд виходив з того, що поновлення процесуальних строків можливе лише за наявності дійсно поважних, об’єктивних та непереборних обставин, які завадили вчасно звернутися до суду. У цій справі військова частина подала повторну апеляційну скаргу з великим запізненням, пояснюючи це тривалим очікуванням бюджетного фінансування для сплати судового збору. Проте колегія суддів наголосила, що відсутність коштів у державних установ чи особливості їхніх внутрішніх процедур погодження витрат не можуть бути підставою для оскарження судових рішень у будь-який зручний для них час. Верховний Суд підкреслив, що державні органи повинні дотримуватися принципу належного врядування і не можуть виправдовувати власну неорганізованість чи фінансові труднощі для уникнення процесуальних обов’язків. Оскільки скаржник не надав доказів існування інших непереборних перешкод, які б не залежали від його волі, апеляційний суд діяв абсолютно правомірно. Таким чином, суди чітко вказали, що фінансові проблеми суб’єктів владних повноважень не повинні порушувати принцип правової визначеності для інших учасників процесу.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу військової частини без задоволення, підтвердивши законність ухвали апеляційного суду про відмову у відкритті провадження.
Справа №340/3376/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є правомірність відмови апеляційного суду у відкритті провадження за скаргою військової частини, яка пропустила встановлений законом строк на оскарження через затримку у фінансуванні витрат на сплату судового збору.
Верховний Суд наголосив, що поновлення процесуального строку можливе лише у разі виникнення об’єктивно непереборних та поважних причин, які заважали вчасно звернутися до суду. Судді звернули увагу на те, що військова частина подала повторну апеляційну скаргу із суттєвим зволіканням — майже через два місяці після отримання ухвали про повернення її першої скарги. Колегія суддів підтвердила свою послідовну позицію, за якою відсутність у державних органів чи військових установ бюджетного фінансування на сплату судового збору не може бути підставою для оскарження рішень у будь-який зручний для них час. Суд підкреслив, що держава має неухильно дотримуватися принципу належного врядування і не може виправдовувати невиконання процесуальних обов’язків своїми ж внутрішніми організаційними чи фінансовими проблемами. Відтак, тривале очікування коштів від розпорядника не є поважною причиною для пропуску строків, а тому апеляційний суд абсолютно законно відмовив у відкритті провадження.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу військової частини без задоволення, а ухвалу апеляційного суду про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №280/2492/19 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність податкових повідомлень-рішень, якими підприємству «Спецзахист» було нараховано багатомільйонні податкові зобов’язання та штрафи через звинувачення податківців у фіктивності господарських операцій із низкою контрагентів та у приховуванні доходів від безнадійної кредиторської заборгованості.
Суд керувався тим, що позивач надав повний пакет належним чином оформлених первинних документів, які повністю підтверджують реальність та господарську спрямованість спірних операцій. Окрім цього, колегія суддів наголосила на принципі індивідуальної відповідальності платника податків, зазначивши, що можливі дефекти у правовому статусі контрагентів чи наявність кримінальних проваджень щодо їхніх посадових осіб не є автоматичним доказом фіктивності транзакцій, якщо сам платник діяв добросовісно. Податковий орган не надав жодних переконливих доказів недобросовісності позивача або його змови з постачальниками з метою отримання неправомірної податкової вигоди. Стосовно кредиторської заборгованості суд встановив, що строк позовної давності за нею був перерваний, оскільки підприємство офіційно визнавало свій борг і зверталося до нових кредиторів із письмовими проханнями про розстрочення платежів. Таким чином, на момент проведення податкової перевірки ця заборгованість не була безнадійною, а отже, підстав для збільшення податку на прибуток у контролюючого органу не було.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій, якими було повністю скасовано спірні податкові повідомлення-рішення, — без змін.
Справа №751/2096/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність залишення судом без розгляду позову громадянина про скасування постанови патрульної поліції про притягнення його до адміністративної відповідальності через наявність у провадженні суду іншої аналогічної справи між тими ж сторонами.
Верховний Суд зазначив, що процесуальний закон зобов’язує суд залишити позов без розгляду, якщо у провадженні вже перебуває справа між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Судді зауважили, що хоча провадження у цій справі було відкрито раніше, в іншій паралельній справі суд не відмовив у відкритті провадження, тому залишення цього позову без розгляду є правильним кроком для уникнення дублювання судових рішень. Колегія суддів наголосила, що таке рішення не порушує право позивача на доступ до правосуддя, оскільки він може повноцінно захистити свої права в межах іншої відкритої справи. Крім того, суд звернув увагу на поведінку позивача, який подавав кілька схожих заяв з усуненням недоліків, що призвело до паралельних процесів, та вказав, що такі дії можуть розцінюватися як зловживання процесуальними правами. Верховний Суд підтвердив, що суди попередніх інстанцій діяли виключно в межах закону та дотрималися балансу між процесуальною економією та правами скаржника.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про залишення позову без розгляду — без змін.
Справа №340/7390/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимоги військовослужбовця до своєї військової частини щодо виплати йому збільшеної додаткової винагороди у розмірі до 100 000 гривень за безпосередню участь у бойових діях у визначені періоди, а також визнання протиправною бездіяльності командування, яке вчасно не подало документи для оформлення йому статусу учасника бойових дій.
Щодо ключових аргументів, то Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій занадто формально підійшли до оцінки довідки про участь військовослужбовця у бойових діях і не дослідили первинні документи, на підставі яких вона була видана, зокрема бойові накази та журнал бойових дій. Суд наголосив, що в адміністративному процесі діє принцип офіційного з’ясування обставин, тому судді мали проявити активність та детально з’ясувати, які саме завдання і де фактично виконував боєць у спірні дні. Окрім цього, суди не звернули уваги на те, що за інші дні тих самих місяців позивачу вже виплачували підвищену винагороду, і не порівняли характер його служби у ці періоди. Водночас колегія суддів підкреслила, що будь-які формальні недоліки в оформленні документів військовою частиною не можуть позбавляти захисника права на належне грошове забезпечення за його реальну участь у боях. Що ж до вимоги про визнання протиправною бездіяльності щодо неподання документів на статус учасника бойових дій, суд вказав, що оскільки позивач уже самостійно отримав це посвідчення, судове рішення у цій частині не призведе до реального відновлення його прав і не матиме практичного сенсу.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу військовослужбовця, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у частині виплати додаткової винагороди та направивши справу в цій частині на новий розгляд, а в частині вимог щодо статусу учасника бойових дій — залишив рішення без змін.
Справа №280/8295/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є стягнення з колишнього курсанта військового інституту понад 700 тисяч гривень на відшкодування витрат, пов’язаних з його утриманням, навчанням та медичним забезпеченням, через дострокове розірвання контракту внаслідок академічної неуспішності.
Верховний Суд наголосив, що для правильного вирішення справи суди мали чітко визначити категорію курсанта, оскільки від цього залежить, чи повинен він відшкодовувати витрати у повному обсязі, чи лише різницю порівняно з витратами на утримання військовослужбовця строкової служби. Судді звернули увагу, що період навчання відповідача складався з двох різних частин — тієї, що зараховується до строкової служби, та тієї, що ні, що вимагало застосування абсолютно різних алгоритмів розрахунку боргу. Колегія суддів категорично не погодилася з висновками попередніх інстанцій про те, що правильність розрахунку суми не входить до предмета судового розгляду, підкресливши обов’язок суду детально перевіряти обґрунтованість стягуваних коштів. Ключовим є висновок Суду про те, що додаткова винагорода на період дії воєнного стану (до 100 тисяч гривень) є матеріальною компенсацією держави за службу в умовах війни, а не витратами закладу освіти на утримання курсанта, тому вона взагалі не підлягає стягненню. Крім того, суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили докази щодо витрат на медичне забезпечення та проігнорували той факт, що відповідач не був ознайомлений із цією частиною нарахувань. Через ці суттєві порушення норм матеріального та процесуального права суди попередніх інстанцій не змогли всебічно й об’єктивно з’ясувати всі фактичні обставини справи.
У підсумку Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу представника колишнього курсанта, повністю скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до Харківського окружного адміністративного суду.
Справа №520/8583/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є протиправна бездіяльність Пенсійного фонду щодо відмови провести належну індексацію пенсії позивачки шляхом послідовного збільшення показника середньої заробітної плати на встановлені урядом коефіцієнти за 2023, 2024 та 2025 роки.
Верховний Суд наголосив, що при щорічній індексації пенсій відповідно до статті 42 Закону № 1058-IV збільшенню підлягає саме показник середньої заробітної плати, який безпосередньо враховувався при призначенні виплат. Суд зазначив, що норми закону мають пріоритет над урядовими підзаконними актами, тому застосування обмежувальних положень Порядку № 124, які суперечать закону, є протиправним. Колегія суддів підкреслила, що заміна належного відсоткового збільшення показника зарплати на фіксовані щомісячні доплати у розмірі 100 гривень чи застосування занижених коефіцієнтів є порушенням прав пенсіонера. Також суд роз’яснив, що індексаційні коефіцієнти за попередні роки (зокрема, 1,197 за 2023 рік та 1,0796 за 2024 рік) мають застосовуватися послідовно та накопичувально при обчисленні пенсії у наступних періодах. Відтак, апеляційний суд помилково виключив коефіцієнт попереднього року, оскільки це призвело до штучного заниження розміру пенсії позивачки. Таким чином, Верховний Суд підтвердив правильність висновків суду першої інстанції, який повністю захистив право особи на належне соціальне забезпечення.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким Пенсійний фонд зобов’язали провести повний та послідовний перерахунок пенсії із застосуванням усіх належних коефіцієнтів.
Справа №340/8338/24 від 04/06/2026
1. Предметом цього спору є стягнення з державного органу на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28 листопада по 27 грудня 2024 року.
2. Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позов слід залишити без розгляду, оскільки в судовому провадженні вже перебувала інша тотожна справа між тими самими сторонами, яка повністю охоплювала спірний період. Колегія суддів наголосила, що для залишення позову без розгляду закон не вимагає, аби рішення в іншій справі вже набрало законної сили, адже ключовим є сам факт одночасного існування двох однакових спорів у суді. Суд відхилив вимогу позивача про зупинення провадження, пояснивши, що такий крок можливий лише за об’єктивної неможливості розгляду справи, а не у випадку паралельного розгляду клонів одного позову. Окрім цього, судді підкреслили, що право позивача на доступ до правосуддя не було порушено, оскільки він повністю реалізував його в межах першої справи. Наостанок, Верховний Суд зауважив, що навіть подальше скасування рішення в першій справі апеляційним судом не спростовує правомірності дій судів, які залишили цей другий позов без розгляду.
3. Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про залишення позову без розгляду — без змін.
Справа №640/10622/21 від 04/06/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є законність звільнення позивача з посади голови Державної інспекції містобудування України у зв’язку з ліквідацією цього органу, а також вимоги про його поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
**Основні аргументи суду:**
Верховний Суд дійшов висновку, що у цьому випадку відбулася не повна ліквідація Державної інспекції містобудування, а фактична її реорганізація шляхом передачі функцій та повноважень новоствореній Державній інспекції архітектури та містобудування України. Суд наголосив, що на момент фактичного звільнення позивача у березні 2021 року вже набрали чинності законодавчі зміни, які повернули обов’язок роботодавця пропонувати державному службовцю вакантні посади при реорганізації. Оскільки звільнення відбулося в межах реорганізації, суб’єкт призначення був зобов’язаний запропонувати позивачу всі наявні рівнозначні або нижчі вакантні посади без обов’язкового проведення конкурсу. Проте суди попередніх інстанцій помилково кваліфікували ці процеси як ліквідацію без правонаступництва та взагалі не досліджували питання наявності вакантних посад у новому органі та можливість працевлаштування позивача. Оскільки Верховний Суд обмежений у праві самостійно збирати та оцінювати нові докази щодо наявності вакансій та розрахунку виплат, ці питання потребують додаткового юридичного з’ясування. З огляду на ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва, справу в частині поновлення та стягнення заробітку необхідно направити на новий розгляд до належного суду першої інстанції — Київського окружного адміністративного суду.
**Рішення суду:**
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій та спірні акти про звільнення, а справу в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку направив на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.
Справа №320/30939/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність розпоряджень Голови Верховної Ради України щодо затвердження Положення про постійні делегації парламенту в міжнародних організаціях та порядку оформлення закордонних відряджень народних депутатів в умовах воєнного стану.
Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд безпідставно зупинив провадження у цій справі до вирішення іншого спору щодо урядових правил перетину кордону. Судді зазначили, що для зупинення розгляду має існувати об’єктивна неможливість вирішити справу самостійно, чого в цьому випадку не виявлено. Верховний Суд звернув увагу, що сам позивач у позові чітко вказав, що обмеження його права на виїзд органами виконавчої влади не є предметом цього спору. Крім того, оскаржувані розпорядження спікера парламенту приймалися на підставі Конституції та законів про статус депутатів і регламент ВР, а не на підставі урядової постанови про перетин кордону. Наостанок, колегія суддів підкреслила, що апеляційний суд взагалі не обґрунтував, які саме обставини з іншої справи заважають йому самостійно встановити факти та ухвалити рішення.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу Голови Верховної Ради, скасував ухвалу про зупинення провадження та направив справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Справа №420/9551/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення податкового органу про анулювання реєстрації фізичної особи-підприємця як платника єдиного податку третьої групи до вирішення справи по суті.
Верховний Суд зазначив, що інститут забезпечення позову є важливою процесуальною гарантією, яка спрямована на збереження існуючого становища сторін та запобігання ситуації, коли захист прав позивача стане неможливим або суттєво ускладненим у разі його перемоги в суді. Судді наголосили, що анулювання статусу платника єдиного податку автоматично переводить підприємця на загальну систему оподаткування, що неминуче призведе до зміни умов господарювання та потенційного застосування штрафних санкцій. Такі зміни можуть потягнути за собою зупинення діяльності підприємця, розірвання діючих контрактів, вивільнення працівників та значні фінансові втрати, які потім буде вкрай важко або взагалі неможливо компенсувати. Колегія суддів підкреслила, що вжиття таких тимчасових заходів є цілком співмірним із позовними вимогами, оскільки воно не вирішує спір по суті, а лише консервує ситуацію до остаточного вердикту. Також суд зауважив, що оцінка обґрунтованості самого позову на етапі його забезпечення не проводиться, адже це є виключним завданням судового розгляду справи по суті. Наостанок, Верховний Суд підтвердив, що такий підхід повністю узгоджується з його сталою та послідовною судовою практикою у подібних правовідносинах.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про забезпечення позову — без змін.
Справа №420/20638/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність рішення податкового органу про відмову в реєстрації податкової накладної підприємства в Єдиному реєстрі податкових накладних та зобов’язання держави зареєструвати її.
Верховний Суд виходив з того, що податковий орган, зупиняючи реєстрацію податкової накладної, зобов’язаний надати платнику чітку та конкретизовану пропозицію щодо переліку необхідних документів, а не обмежуватися загальними шаблонами. Судді врахували, що підприємство надало достатній пакет первинних документів, включаючи договір, рахунок, акт наданих послуг та платіжні доручення, які повністю підтверджували реальність надання транспортно-експедиторських послуг. Водночас рішення податкової служби про відмову було суто формальним, оскільки не містило жодних конкретних мотивів неприйняття документів платника чи вказівки на те, яких саме паперів не вистачає. Суд наголосив, що процедура моніторингу податкових накладних є превентивним заходом і не може підміняти собою повноцінну податкову перевірку з вимогою документів, які не стосуються суті послуги. Крім того, колегія суддів зазначила, що зобов’язання зареєструвати накладну є належним та ефективним способом захисту прав бізнесу, який не є втручанням у дискреційні повноваження податківців, оскільки у них не залишалося інших правомірних варіантів поведінки.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову підприємства — без змін.
Справа №280/1796/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність відмови податковому органу у перегляді за нововиявленими обставинами судового рішення, яким ДПС зобов’язали зареєструвати податкову накладну ТОВ «Люксіон Трейд».
Верховний Суд наголосив, що нововиявленими можуть вважатися лише ті істотні обставини, які об’єктивно існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику. Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо власника майна була відкритою та доступною податківцям ще під час первинного розгляду справи, а тому не є нововиявленою обставиною. Суд підкреслив, що неповне з’ясування податковим органом обставин під час прийняття свого рішення або неподання ним доказів до суду не може компенсуватися через процедуру перегляду за нововиявленими обставинами. Окрім цього, законність рішення податкової перевіряється виключно в межах тих підстав, які були безпосередньо зазначені в самому рішенні про відмову в реєстрації накладної на момент його прийняття. Суд також зазначив, що інститут перегляду за нововиявленими обставинами не призначений для повторного розгляду справи чи доповнення правової позиції сторін новими аргументами після набрання рішенням законної сили. Хоча апеляційний суд помилково оформив своє рішення у вигляді постанови замість ухвали, це процесуальне порушення не вплинуло на правильність вирішення справи по суті.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а постанову апеляційного суду про відмову у перегляді справи — без змін.
Справа №380/10876/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність податкового повідомлення-рішення, яким футбольному клубу «Карпати» було відмовлено у бюджетному відшкодуванні податку на додану вартість (ПДВ) на суму понад 29 мільйонів гривень, сформованого за результатами придбання трансферних прав на професійних футболістів та головного тренера.
Суд перш за все виходив з того, що реальність господарських операцій клубу повністю підтверджується належним чином оформленими первинними документами, правильність та достовірність яких податківці не спростували. Верховний Суд наголосив, що специфіка діяльності професійного футбольного клубу передбачає отримання економічного ефекту від виступів усієї команди як єдиного цілого, а спортивні досягнення прямо впливають на майбутні доходи від реклами, спонсорів, телевізійних трансляцій та продажу квитків. Судді зазначили, що травми футболістів, мала кількість зіграних матчів чи короткий термін їхнього перебування в команді жодним чином не свідчать про відсутність ділової мети під час укладення трансферних контрактів. Крім того, колегія суддів підтвердила усталену практику, за якою оцінка доцільності, ефективності та раціональності бізнес-рішень платника податків взагалі не належить до повноважень податкових органів. Наостанок, фінансові показники клубу, зокрема стрімке зростання його доходів у досліджуваному періоді, наочно продемонстрували реальний приріст активів та наявність чіткого економічного ефекту від трансферної діяльності.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкової служби без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій, якими було скасовано неправомірне податкове рішення на суму понад 24,5 мільйона гривень, — без змін.
Справа №520/6471/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність висновку Держаудитслужби, яким комунальне підприємство зобов’язали розірвати договір про закупівлю медичних реагентів через виявлені порушення у тендерній пропозиції переможця та безпідставне продовження строків постачання товару.
Верховний Суд наголосив, що замовник чітко встановив у тендерній документації вимогу про дійсність пропозицій протягом 120 днів, тоді як переможець у своїй заявці обмежив цей строк лише 60 днями. Судді відхилили аргументи попередніх інстанцій про формальний характер цього порушення, зазначивши, що самовільне зменшення строку дії пропозиції дало учаснику неправомірну перевагу та зменшило його ризики порівняно з іншими конкурентами. Таким чином, тендерна пропозиція переможця прямо суперечила вимогам замовника, і останній був зобов’язаний відхилити її ще на етапі розгляду. Оскільки замовник цього не зробив, відносини між сторонами взагалі не мали виникнути, а договір не мав бути укладений. Крім того, колегія суддів підтвердила правомірність вимоги аудиторів щодо припинення договірних зобов’язань як належного та пропорційного способу усунення такого суттєвого порушення закону.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу Держаудитслужби, скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення, яким відмовив комунальному підприємству в скасуванні висновку аудиторів.
Справа №300/4750/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є протиправна відмова Державної міграційної служби України прийняти у літньої жінки, яка набула українське громадянство за територіальним походженням, декларацію про відмову від громадянства російської федерації замість документа про його припинення в умовах розірваних дипломатичних відносин.
Суд урахував, що після початку повномасштабного вторгнення та розірвання дипломатичних відносин між Україною та рф позивачка об’єктивно позбавлена можливості звернутися до дипломатичних установ держави-агресора для оформлення виходу з громадянства. Верховний Суд наголосив, що неотримання такого документа за цих обставин є незалежною від особи причиною, що за законом дає їй право подати саме декларацію про відмову від іноземного громадянства. Окрім цього, судді визнали надмірним і пропорційно невиправданим тягарем для 75-річної жінки вимогу їхати до третіх країн для вирішення цього питання у консульствах рф під час війни. Суд також вказав на суперечливість позиції міграційної служби, яка у своєму листі сама визнала неможливість виконання такого зобов’язання громадянами рф, але все одно відмовила у прийнятті декларації. Наостанок, колегія суддів відхилила нові зауваження відомства щодо форми поданої декларації, оскільки суб’єкт владних повноважень не може виправдовувати своє рішення аргументами, які не були первинно зазначені в самому тексті оскаржуваної відмови.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Державної міграційної служби України без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про зобов’язання відомства повторно розглянути заяву позивачки та прийняти її декларацію — без змін.
Справа №280/2331/22 від 04/06/2026
Предметом цього спору є стягнення на користь колишнього прокурора недоплаченої заробітної плати за період з березня по вересень 2020 року, яку роботодавець розраховував на підставі урядової постанови, а не відповідно до спеціального закону про прокуратуру.
**** Верховний Суд у цій справі врахував зміну правових підходів та рішення Конституційного Суду України, які визнали неконституційним обмеження рівня матеріального забезпечення прокурорів через підзаконні акти уряду. Суд наголосив, що заробітна плата прокурора є ключовою гарантією його незалежності, а тому її розмір має визначатися виключно законом, а не постановами Кабінету Міністрів. Оскільки норми, що обмежували виплати позивачу, суперечать Конституції України, суди мали застосувати положення Основного Закону як норми прямої дії. Також колегія суддів зауважила, що належним відповідачем у справі є саме обласна прокуратура, де безпосередньо працював позивач, а не Офіс Генерального прокурора. Водночас, оскільки суди попередніх інстанцій взагалі не досліджували фінансові розрахунки та не встановлювали точну суму боргу, Верховний Суд не зміг самостійно ухвалити остаточне рішення по суті стягнення коштів.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для точного розрахунку суми недоплаченої зарплати.
Справа №990/59/26 від 04/06/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є вимоги громадянина-військовослужбовця визнати протиправною бездіяльність Президента України щодо неналежного розгляду його звернення про залучення глави держави до участі у цивільній справі як третьої особи та стягнення у зв’язку з цим 120 мільйонів доларів США збитків.
**Основні аргументи суду:**
Суд зазначив, що повноваження Президента України чітко визначені Конституцією, і він не має законних повноважень втручатися у здійснення правосуддя чи надавати професійну правничу допомогу громадянам. Вирішення процесуальних питань у цивільній справі, зокрема щодо поновлення строків чи залучення третіх осіб, належить до виключної компетенції суду, який розглядає цю конкретну справу. Суд наголосив, що навіть в умовах воєнного стану правосуддя здійснюється на засадах рівності всіх учасників процесу перед законом, тому статус військовослужбовця не може бути підставою для надання процесуальних привілеїв чи втручання інших гілок влади. Матеріалами справи підтверджено, що Офіс Президента України в межах своїх повноважень та у встановлений законом строк надав позивачу належну письмову відповідь на його звернення, роз’яснивши відсутність правових підстав для вступу глави держави у судовий процес. Оскільки суд не виявив протиправної бездіяльності з боку відповідача, позовна вимога про стягнення 120 мільйонів доларів США збитків, яка є похідною від основної вимоги, також не підлягає задоволенню.
**Рішення суду:**
Верховний Суд повністю відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до Президента України про визнання бездіяльності протиправною та стягнення шкоди.
Справа №420/2232/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога військовослужбовця Прикордонної служби визнати протиправною бездіяльність військових частин щодо неоформлення документів та невиплати йому збільшеної додаткової винагороди у розмірі 100 000 гривень за участь у бойових діях або забезпеченні заходів з національної безпеки і оборони у Запорізькій області за серпень-жовтень 2022 року.
Верховний Суд наголосив, що урядова Постанова № 168, яка має вищу юридичну силу, чітко розділяє дві різні підстави для виплати збільшеної винагороди: безпосередню участь у бойових діях та забезпечення заходів з оборони безпосередньо в районах їхнього ведення. Суд зазначив, що забезпечення оборонних заходів, на відміну від безпосереднього бою, орієнтоване на виконання завдань на конкретній території та не обов’язково вимагає прямого вогневого зіткнення з ворогом. З огляду на це, внутрішній наказ Адміністрації Держприкордонслужби не міг звужувати норми урядової постанови та обмежувати виплати військовим лише днями, коли відбувалися обстріли чи бойові зіткнення. Колегія суддів вказала, що суд апеляційної інстанції помилково надав перевагу відомчому наказу перед актом вищої юридичної сили. Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив, які саме бойові завдання фактично виконував прикордонник у спірні дні, де саме він перебував та чи не було допущено військовою частиною помилок при фіксації його служби. Наостанок, суд підкреслив, що в умовах воєнного стану оцінка завдань військовослужбовців потребує особливої уваги, оскільки навіть звичайне чергування на блокпосту в зоні бойових дій може мати характер оборонних заходів.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу військовослужбовця, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд для повного з’ясування всіх фактичних обставин.
Справа №280/8741/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є правомірність повернення апеляційним судом скарги позивача через несплату судового збору, попри подання ним клопотання про звільнення від цього обов’язку у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем.
Верховний Суд звернув увагу, що позивач разом із апеляційною скаргою подав клопотання про звільнення від сплати судового збору та долучив офіційні відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про свої доходи за останні роки. Проте апеляційний суд, залишаючи скаргу без руху, взагалі не розглянув це клопотання, а згодом повернув скаргу, так і не навівши жодних мотивів для відмови у звільненні від сплати збору. Суд наголосив, що хоча звільнення від сплати судового збору є дискреційним повноваженням суду, ця свобода розсуду не є безмежною і має базуватися на ретельній оцінці наданих доказів. Відповідно до закону, підставою для такого звільнення є незадовільний майновий стан громадянина, зокрема коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків його річного доходу за попередній рік. Верховний Суд підкреслив, що довідки з податкових органів є належними та усталеними у судовій практиці доказами для підтвердження реального рівня доходів особи. Таким чином, повернувши скаргу без належного аналізу фінансових документів позивача, апеляційний суд припустився передчасних висновків та порушив норми процесуального права.
У підсумку Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу назад до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Справа №380/23922/24 від 03/06/2026
Предметом цього спору є законність рішень податкового органу, зокрема податкового повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Львівській області про нарахування фізичній особі-підприємцю податкових зобов’язань на суму 1 465 130 гривень.
Оскільки наразі оприлюднено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, детальні мотиви суду будуть викладені у повному тексті постанови, проте загальна логіка колегії суддів є цілком зрозумілою. Верховний Суд, переглядаючи цю справу в касаційному порядку, оцінював правильність застосування норм податкового законодавства та дотримання процесуального права судами попередніх інстанцій. Судді касаційної інстанції дійшли висновку, що апеляційний суд припустився помилки, скасувавши законне рішення суду першої інстанції, який першочергово став на бік підприємця. Очевидно, колегія суддів погодилася з первинними висновками Львівського окружного адміністративного суду про те, що податківці безпідставно нарахували платнику податків понад 1,4 мільйона гривень. Водночас, в іншій частині позовних вимог Верховний Суд не знайшов підстав для скасування постанови апеляційного суду та залишив її без змін. Таким чином, вища судова інстанція захистила підприємця від неправомірних фінансових санкцій у ключовому питанні цього спору, підтвердивши правоту суду першої інстанції.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємця, скасувавши постанову апеляційного суду в частині відмови у скасуванні податкового повідомлення-рішення на суму 1 465 130 гривень та залишивши в цій частині в силі рішення суду першої інстанції на користь платника податків.
Справа №240/549/25 від 03/06/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є законність податкового повідомлення-рішення, яким до фізичної особи-підприємця було застосовано понад три мільйони гривень штрафних санкцій за нібито порушення порядку ведення обліку товарних запасів та проведення розрахункових операцій.
**Основні аргументи, якими керувався суд при винесенні рішення:**
Верховний Суд наголосив, що стаття 20 Закону про РРО передбачає два абсолютно різні склади правопорушень — реалізацію необлікованого товару та ненадання документів про його облік, проте апеляційний суд належним чином не розмежував їх. Судді звернули увагу на те, що апеляційна інстанція фактично проігнорувала доводи підприємця про надання первинних накладних під час перевірки та відсутність у матеріалах справи акта про відмову в їх наданні. Також суд вказав, що колегія апеляційного суду не дослідила належним чином вплив задокументованого планового відключення електроенергії на об’єктивну можливість підприємця роздрукувати електронну форму обліку товарів у встановлений податківцями строк. Поза увагою суду залишився і той важливий факт, що платник податків згодом надав усі роздруковані форми обліку разом із запереченнями на акт перевірки ще до моменту прийняття спірного рішення податковим органом. Верховний Суд підкреслив, що обов’язком суду є активна роль у процесі та офіційне з’ясування всіх обставин справи, включаючи всебічну перевірку аргументів обох сторін. Зрештою, касаційна інстанція дійшла висновку, що апеляційний суд припустився процесуальних порушень, не надавши мотивованої оцінки ключовим доказам та аргументам позивача.
**Рішення, яке прийняв суд:**
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємця, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд для повного і всебічного з’ясування всіх обставин.
Справа №991/1705/26 від 04/06/2026
Предметом цього судового спору є позов Міністерства юстиції України про застосування до відповідача санкції у вигляді стягнення його активів в дохід держави на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 4 Закону України «Про санкції».
Оскільки судом було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, детальні мотиви ми побачимо у повному тексті рішення, проте загальна логіка суду є цілком очевидною. По-перше, апеляційний суд погодився з висновками першої інстанції щодо наявності законних підстав для конфіскації активів та зв’язку відповідача з цим майном. По-друге, колегія суддів визнала доводи апеляційних скарг представників третіх осіб неспроможними та такими, що не спростовують доказів, наданих Мін’юстом. По-третє, суд підтвердив, що процедура розгляду справи відбулася із дотриманням усіх процесуальних норм та стандартів доказування, передбачених Кодексом адміністративного судочинства. Крім того, суд виходив із пріоритету захисту національних інтересів та правомірності застосування спеціальних економічних обмежень в умовах агресії проти України. Наостанок, судді не знайшли жодних істотних порушень, які могли б стати підставою для скасування чи зміни попереднього судового рішення.
Апеляційний суд ухвалив рішення залишити скарги представників третіх осіб без задоволення, а рішення Вищого антикорупційного суду від 28 квітня 2026 року про застосування санкції — без змін.
Справа №520/19511/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є правомірність застосування українським підприємством зниженої ставки оподаткування у розмірі 2 відсотки при виплаті процентного доходу на користь кіпрської компанії, яку податковий орган вважає лише транзитною ланкою, а не фактичним бенефіціаром цих коштів.
Верховний Суд наголосив, що статус бенефіціарного власника доходу не можна визначати суто формально за договором, а необхідно досліджувати реальну економічну сутність операцій та фактичну можливість нерезидента самостійно розпоряджатися отриманими коштами. Судді вказали, що суди попередніх інстанцій проігнорували доводи податківців про відсутність у кіпрської компанії офісу, персоналу, обладнання та самостійних операційних витрат, що може свідчити про її суто технічну роль у структурі міжнародної групи. Крім того, поза увагою судів залишився детальний аналіз руху грошових потоків, зокрема той факт, що отримані проценти майже в повному обсязі перераховувалися іншій компанії через викуп привілейованих акцій з подальшим виведенням коштів на Кайманові Острови. Колегія суддів підкреслила, що декларативні заяви сторін у додаткових угодах про відсутність посередницького статусу не є достатнім доказом і мають оцінюватися виключно в сукупності з реальними фінансовими операціями. Також суд зазначив, що інформація, отримана від компетентних органів Республіки Кіпр, є важливим джерелом доказів, які суди зобов’язані були ретельно дослідити та оцінити. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що нижчі суди не з’ясували належним чином усі фактичні обставини справи, які мають вирішальне значення для правильного вирішення цього спору.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу податкового органу, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №160/5487/25 від 03/06/2026
Предметом цього спору є законність податкового повідомлення-рішення про нарахування підприємству понад 2 мільйонів гривень пені за порушення термінів розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, яке було прийняте податковим органом без розгляду своєчасно відправлених заперечень платника податків до акта перевірки.
Верховний Суд наголосив, що право платника подавати заперечення на акт перевірки є фундаментальним елементом його участі у процесі прийняття рішення, а ігнорування чи нерозгляд таких заперечень податковим органом є істотним процедурним порушенням. Суд підтвердив свою сталу позицію, що у разі відправлення заперечень поштою або кур’єрською службою в останній день передбаченого строку, моментом їх подання вважається саме дата відправки, а не дата фактичного отримання податківцями. При цьому вибір конкретного оператора поштового зв’язку та способу доставки є виключною дискрецією платника податків, яку держава не може обмежувати. Колегія суддів зазначила, що суди попередніх інстанцій не з’ясували ключові факти, зокрема точний час підписання спірного рішення податківцями та час надходження повідомлення про заперечення через електронний кабінет платника. Без дослідження цих обставин неможливо встановити, чи дійсно податковий орган мав об’єктивну можливість розглянути заперечення до моменту винесення свого рішення. Крім того, суди попередніх інстанцій припустилися помилки, фактично підмінивши собою податковий орган та оцінивши заперечення по суті замість належної правової оцінки процедурних порушень з боку контролюючого органу.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємства, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в позові про скасування податкового повідомлення-рішення та направив справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №160/10657/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність відмови Дніпровської митниці припинити митний режим безмитної торгівлі для компанії «ЕСКО» щодо товарів вартістю понад 186 тисяч євро, які, за твердженням позивача, були повністю знищені внаслідок російських ракетних ударів по аеропорту «Дніпро».
Верховний Суд наголосив, що суди попередніх інстанцій підійшли до розгляду справи занадто формально та не перевірили, чи дотримався митний орган чіткого алгоритму дій, передбаченого профільним Порядком № 657 у разі виникнення форс-мажорних обставин. Зокрема, законодавство не передбачає моделі невизначеного очікування відновлення доступу до пошкодженого майна, а зобов’язує митницю прийняти вмотивоване рішення або зафіксувати об’єктивну неможливість проведення огляду. Крім того, суди безпідставно зробили ключовим доказом акт огляду, який лише констатував зачинені двері підвального складу, але сам по собі не спростовував і не підтверджував наявність чи втрату товарів. Водночас поза увагою судів залишився цілий комплекс інших важливих доказів, серед яких матеріали кримінального провадження, висновки судової економічної експертизи, дані бухгалтерського обліку та сертифікат Торгово-промислової палати, які мали бути оцінені в сукупності. Наостанок, колегія суддів зауважила, що апеляційний суд припустився помилки, пославшись у своєму рішенні на норми права, які регулюють режим транзиту, а не безмитної торгівлі.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємства, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд для детального дослідження всіх обставин.
Справа №380/9364/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність рішення Львівської митниці про коригування митної вартості імпортованих товарів (щіток склоочисника) та картки відмови у їх митному оформленні за ціною договору.
Верховний Суд зазначив, що сумніви митного органу щодо заявленої вартості товарів не можуть бути абстрактними чи формальними, а мають ґрунтуватися на конкретних розбіжностях, які дійсно впливають на ціну. Суд наголосив, що умови та строки оплати, зокрема наявність передоплати, самі по собі не є безумовною підставою для невизнання митної вартості, якщо ціна чітко підтверджена контрактом та інвойсом. Колегія суддів вказала, що апеляційний суд передчасно погодився з митницею, не дослідивши весь пакет поданих декларантом документів у їх сукупності. Крім того, суд апеляційної інстанції фактично підмінив мотиви митного органу власними аргументами, що є неприпустимим у публічно-правових спорах. Нарешті, суди не перевірили, чи належним чином митниця обґрунтувала застосування другорядного методу визначення вартості та подібність товарів, використаних для порівняння.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємства, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №380/23922/24 від 03/06/2026
Предметом цього спору є законність податкового повідомлення-рішення, яким до фізичної особи-підприємця було застосовано штрафні санкції у розмірі понад 1,4 мільйона гривень за нібито порушення порядку ведення обліку товарних запасів та проведення розрахункових операцій без застосування реєстратора розрахункових операцій.
Верховний Суд зазначив, що підприємець належним чином підтвердив походження та облік товарів, надавши податківцям договір комісії, акт приймання-передачі та форму обліку товарних запасів, які повністю ідентифікували продукцію. Суд наголосив, що фінансова відповідальність за статтею 20 Закону про РРО настає лише у разі виявлення фактично необлікованого товару в місці продажу, тоді як у цій справі всі наявні товари були належно задокументовані. Водночас колегія суддів погодилася з висновками про порушення правил розрахунків, оскільки під час контрольної закупки покупцеві спочатку видали нефіскальний чек торгової мережі, а фіскалізацію операції провели лише після оголошення про початок перевірки. Окрім цього, надані чеки містили дефекти реквізитів, зокрема відсутність індивідуального податкового номера, що позбавляє їх статусу належних розрахункових документів. Наостанок, суд визнав процесуально виправданим прийняття апеляційним судом нових доказів, оскільки в адміністративному процесі діє принцип офіційного з’ясування обставин, що зобов’язує суд активно встановлювати об’єктивну істину.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємця, скасувавши постанову апеляційного суду та залишивши в силі рішення першої інстанції про скасування штрафу в розмірі 1 465 130 гривень за порушення обліку товарів, але залишив у силі штраф за порушення правил використання РРО.
Справа №120/15912/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є стягнення з військової частини на користь звільненого військовослужбовця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період із 2017 по 2023 роки, а також компенсації втрати частини доходів через несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення.
**** Верховний Суд у цій справі звернув увагу на необхідність застосування свіжого правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 8 жовтня 2025 року, яка відступила від попередньої позиції касаційного суду щодо неможливості застосування принципу пропорційності до нової редакції статті 117 Кодексу законів про працю України. Суд наголосив, що законодавче обмеження стягнення середнього заробітку шістьма місяцями, яке діє з 19 липня 2022 року, жодним чином не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та співмірності. Відтак, тривалий період затримки виплати боргу перед позивачем слід умовно поділити на дві частини: до набрання чинності змінами до законодавства (коли період стягнення не обмежувався 6 місяцями) та після цієї дати (вже з обмеженням у 6 місяців). В обох цих періодах суди зобов’язані оцінювати співмірність заявленої суми середнього заробітку з розміром фактичного боргу, використовуючи спеціальну формулу пропорційності (співвідношення невиплаченої суми до загального розміру належних виплат). Оскільки суди попередніх інстанцій не провели належного розрахунку за цими критеріями та не встановили всіх фактичних обставин, їхні висновки щодо розміру стягнення є передчасними.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та направив справу в цій частині на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №160/2115/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога звільненого військовослужбовця стягнути з військової частини середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 15 червня 2017 року по 23 грудня 2023 року.
**** Верховний Суд у своєму рішенні послався на ключову правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 8 жовтня 2025 року, яка відступила від попередніх висновків та постановила, що навіть після законодавчого обмеження стягнення середнього заробітку шістьма місяцями суди все одно зобов’язані застосовувати принцип пропорційності та співмірності компенсації до розміру основного боргу. Судді зазначили, що тривалий період затримки виплати позивачу необхідно розділити на два етапи — до набрання чинності новими законодавчими змінами (19 липня 2022 року) та після цього, застосовуючи до кожного періоду окремі правила обрахунку. Колегія суддів констатувала, що суди попередніх інстанцій припустилися помилки, оскільки взяли за основу розрахунку лише заборгованість по допомозі на оздоровлення, повністю проігнорувавши невиплачену індексацію грошового забезпечення. Крім того, суди нижчих інстанцій не застосували обов’язкову формулу пропорційності, за якою відсоток середнього заробітку має чітко відповідати відсотку невчасно виплачених коштів відносно всієї суми, належної при звільненні. Через ці прорахунки суди не з’ясували фактичних фінансових показників, без яких неможливо встановити справедливий і законний розмір компенсації. Оскільки Верховний Суд обмежений у повноваженнях самостійно збирати докази та проводити первинні математичні розрахунки, виникла потреба у повторному детальному дослідженні матеріалів справи.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу представника позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий судовий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
Справа №160/12433/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є протиправна, на думку позивача, бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати йому як військовослужбовцю Державної спеціальної служби транспорту додаткової винагороди у розмірі 30 000 гривень на місяць за період з лютого по травень 2023 року.
Верховний Суд вказав, що з 1 лютого 2023 року підходи до виплати додаткової винагороди суттєво змінилися, і її отримання у розмірі 30 000 гривень було чітко пов’язане з виконанням конкретних бойових або спеціальних завдань згідно з бойовими наказами. Колегія суддів наголосила, що суди попередніх інстанцій припустилися помилки, оскільки взагалі не з’ясували найважливішого питання — які саме конкретні завдання, на яких об’єктах та на підставі яких саме наказів виконував позивач у спірний період. Суд підкреслив, що без детального аналізу цих обставин неможливо встановити, чи підпадала служба позивача під визначені оновленим законодавством критерії для отримання такої виплати. Також було зазначено, що суди не дослідили належним чином документи, які мають підтверджувати безпосередню участь військовослужбовця у виконанні бойових завдань, зокрема бойові розпорядження чи відповідні рапорти. Оскільки адміністративне судочинство вимагає від суду активної ролі та офіційного з’ясування всіх обставин справи, поверхневий розгляд спору без збирання необхідних доказів є неприпустимим. З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій є передчасними та необґрунтованими через неповноту дослідження фактичних обставин справи.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу військовослужбовця, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №200/2765/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є визнання протиправною бездіяльності територіального управління Державного бюро розслідувань та стягнення на користь незаконно звільненого працівника середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про його поновлення на посаді.
Суд наголосив, що рішення про поновлення на роботі підлягає негайному виконанню, яке вважається завершеним лише після видання роботодавцем відповідного наказу та фактичного допуску особи до роботи. Водночас судді врахували, що позивач із жовтня 2020 року проходив військову службу за контрактом у Збройних Силах України. У зв’язку з цим суд застосував норми статті 119 Кодексу законів про працю України, які регулюють гарантії для військовослужбовців. Оскільки з 19 липня 2022 року законодавчі зміни скасували обов’язок роботодавця зберігати середній заробіток за мобілізованими та контрактниками, право позивача на такі виплати за час затримки поновлення також припинилося з цієї дати. Крім того, суд відхилив аргументи ДБР, зазначивши, що перебування особи на військовій службі чи тимчасове скасування рішення судом апеляційної інстанції не звільняють роботодавця від відповідальності за затримку поновлення на посаді у період, коли рішення підлягало негайному виконанню.
Верховний Суд залишив касаційні скарги обох сторін без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх інстанцій про часткове задоволення позову та стягнення на користь позивача середнього заробітку лише за період з 17 листопада 2021 року по 18 липня 2022 року в сумі 511 135 гривень.
Справа №140/4355/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є стягнення з колишнього курсанта на користь університету внутрішніх справ коштів, витрачених на його утримання під час навчання, у зв’язку з його відрахуванням та звільненням зі служби.
Верховний Суд зазначив, що цей спір безпосередньо пов’язаний із проходженням публічної служби, а тому за законом належить до справ незначної складності. У таких малозначних справах процесуальне законодавство дозволяє здійснювати представництво інтересів юридичної особи не лише адвокатам, а й іншим уповноваженим особам за довіреністю. Суд наголосив, що позовну заяву від імені університету підписав представник на підставі чинної довіреності, що є цілком законним способом підтвердження повноважень. Нижчі суди помилково вимагали, щоб інтереси установи представляв виключно адвокат або керівник у порядку самопредставництва. Колегія суддів підтвердила свою сталу практику, вказавши, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували цих процесуальних особливостей. Через це суди дійшли передчасного висновку про відсутність у представника права підписувати позов та безпідставно повернули матеріали справи позивачеві.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу університету, скасував ухвали судів попередніх інстанцій та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Справа №990/124/26 від 04/06/2026
Предметом цього спору є правомірність відмови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України надати громадянину копії декларацій родинних зв’язків кількох суддів у відповідь на його запит на отримання публічної інформації.
Суд наголосив, що в умовах воєнного стану конституційне право на доступ до інформації не є абсолютним і може бути обмежене законом задля захисту національної безпеки, життя та безпеки громадян. Колегія суддів визнала обґрунтованим застосування відповідачем «трискладового тесту», оскільки розголошення детальних відомостей про родичів суддів під час війни створює реальні ризики фізичного чи морального тиску на них, особливо якщо вони є військовослужбовцями або перебувають на окупованих територіях. Верховний Суд підкреслив, що спеціальні норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» мають пріоритет над загальним Законом «Про доступ до публічної інформації», тому доступ до матеріалів суддівського досьє не може надаватися за звичайними інформаційними запитами. Судді також врахували попередню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка підтверджує, що порядок доступу до таких відомостей врегульований виключно спеціальним законодавством. Окрім цього, суд зазначив, що тимчасове обмеження доступу є пропорційним, адже воно не нівелює громадський контроль, який у межах закону продовжує здійснювати Громадська рада доброчесності. Таким чином, дії Комісії щодо обмеження доступу до запитуваної інформації були визнані законними, доцільними та здійсненими в межах її повноважень.
Верховний Суд ухвалив рішення повністю відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Справа №440/15362/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність вимоги Держаудитслужби про усунення фінансових порушень, зокрема в частині зобов’язання Головного управління ДСНС у Полтавській області стягнути з постачальників та повернути до бюджету понад 2,2 мільйона гривень, які були сплачені як прибуток у складі ціни за договорами оборонних закупівель під час дії воєнного стану.
Верховний Суд наголосив, що в період дії воєнного стану уряд постановою № 335 запровадив особливий, жорсткіший порядок ціноутворення для оборонних закупівель, який передбачав визначення ціни контрактів виключно на підставі калькуляції витрат без включення прибутку виконавця. Судді зазначили, що правомірність рішень контролюючого органу має оцінюватися виключно за законодавством, чинним на момент проведення ревізії та винесення вимоги, коли включення прибутку було прямо заборонено. Колегія суддів відхилила висновки судів попередніх інстанцій про можливість ретроспективного застосування пізніших змін до закону (Закону № 3589-IX), які згодом дозволили прибуток, оскільки цей закон не має зворотної сили в часі щодо оцінки законності вже проведених перевірок. Крім того, суд підтвердив, що встановлення особливих правил ціноутворення урядом є формою реалізації його повноважень щодо контролю за використанням бюджетних коштів в умовах війни, а не порушенням загальних засад господарського законодавства. Таким чином, виявлене аудиторами порушення щодо безпідставного включення прибутку до вартості товарів оборонного призначення є повністю обґрунтованим.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу Держаудитслужби, скасував рішення судів попередніх інстанцій у цій частині та ухвалив нове рішення, яким визнав законною вимогу аудиторів щодо повернення безпідставно сплаченого прибутку на суму понад 2,2 мільйона гривень.
Справа №120/7641/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога військовослужбовця визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати йому збільшеної до 100 000 гривень додаткової винагороди за безпосередню участь у бойових діях або забезпеченні заходів з національної безпеки і оборони у Чернігівській та Сумській областях.
Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд ухвалив передчасне рішення, оскільки обмежився лише формальною констатацією відсутності записів про позивача у журналах бойових дій та не дослідив первинні документи. Судді наголосили, що можливі порушення порядку передачі документів чи рапортів між військовими частинами не можуть автоматично позбавляти військовослужбовця права на отримання заслуженої виплати. Крім того, колегія суддів підкреслила, що суди не повинні перекладати на бійців тягар негативних наслідків через неналежний документообіг або бездіяльність органів влади. Верховний Суд зауважив, що довідка про участь у бойових діях має оцінюватися судами у сукупності з іншими доказами, а не відхилятися виключно через формальні недоліки. Також було зазначено, що в адміністративному процесі діє принцип офіційного з`ясування обставин, тому суд зобов’язаний самостійно витребовувати докази та детально досліджувати характер і місце виконання службових завдань військовим.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу військовослужбовця, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного встановлення всіх обставин.
Справа №500/5212/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимога колишнього голови Тернопільської обласної ради про визнання протиправним та скасування рішення про його звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Верховний Суд зазначив, що хоча процесуальний закон вимагає підписання судового рішення всім складом суду в день його складення, накладення кваліфікованого електронного підпису (КЕП) одним із суддів колегії з кількаденним запізненням не є тотожним повній відсутності підпису. Судді наголосили, що безумовною підставою для скасування судового рішення є лише ті випадки, коли воно взагалі не підписане будь-ким із суддів або підписане сторонніми особами, які не входили до складу колегії. У цій справі повний текст постанови апеляційного суду був підписаний усіма належними суддями, що підтверджує їхнє реальне волевиявлення та законність складу суду. Колегія суддів зауважила, що тимчасове перебування однієї із суддів у відпустці завадило їй підписати електронний документ одночасно з колегами, проте це порушення процедури оформлення є суто формальним. Суд констатував, що таке процедурне запізнення жодним чином не вплинуло на зміст судового рішення, його обґрунтованість чи законність висновків. Відтак, незначне порушення строків накладення електронного підпису не може бути самостійною підставою для скасування судового акта, оскільки воно не призвело до ухвалення неправильного рішення по суті.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду — без змін.
Справа №640/757/20 від 03/06/2026
Предметом цього спору є законність нарахування податківцями штрафних санкцій на загальну суму понад 84 мільйони гривень за затримку сплати податку на додану вартість, а також правомірність рішення Державної податкової служби про продовження строку розгляду адміністративної скарги підприємства.
Суд виходив з того, що податковий орган діяв у межах своїх повноважень, проводячи камеральну перевірку своєчасності сплати податків на підставі даних інтегрованої картки платника, яка є офіційною формою оперативного обліку. Матеріалами справи було підтверджено, що у компанії «Укрнафта» на момент здійснення платежів існував накопичений податковий борг з ПДВ за попередні періоди. Згідно з вимогами Податкового кодексу України, за наявності такого боргу контролюючий орган зобов’язаний зараховувати нові надходження на погашення старого боргу в порядку черговості його виникнення, незалежно від того, яке призначення платежу платник вказав у платіжному дорученні. Через це поточні сплачені кошти підприємства правомірно пішли на закриття попередніх боргів, що автоматично призвело до прострочення поточних зобов’язань та законного застосування штрафів у розмірі 10% та 20%. Що стосується процедурного рішення ДПС про продовження строку розгляду скарги, то суд встановив, що воно було підписане належним чином уповноваженою особою на підставі чинного наказу відомства. Крім того, таке рішення в межах досудового врегулювання не створює для платника податків окремих правових наслідків, оскільки не обмежує його право на безпосереднє судове оскарження податкових повідомлень-рішень.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрнафта» без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій, якими підприємству було повністю відмовлено в позові, — без змін.
Справа №280/4804/25 від 04/06/2026
Предметом спору у цій справі є законність податкових повідомлень-рішень про нарахування фізичній особі орендної плати за земельну ділянку за 2020–2021 роки, а також дотримання позивачем встановленого законом шестимісячного строку для звернення до суду з цим позовом.
Верховний Суд наголосив, що строк оскарження податкових повідомлень-рішень без попередньої процедури адміністративного оскарження становить шість місяців і обчислюється з дня, коли платник фактично дізнався або об’єктивно повинен був дізнатися про порушення своїх прав. Колегія суддів вказала, що апеляційний суд належним чином не дослідив докази обізнаності позивача про спірні нарахування ще у вересні 2024 року в межах іншої судової справи, що може свідчити про пропуск строку звернення до суду. Суд також підкреслив, що чинні правила поштового зв’язку та податкове законодавство не вимагають зазначати детальні реквізити вкладених документів у рекомендованому повідомленні про вручення, тому висновки нижчих судів про неотримання рішень у серпні 2024 року є передчасними. Стосовно суті спору, Верховний Суд зазначив, що право власності на нерухоме майно повернулося до позивача на підставі судового рішення, яке набрало законної сили у січні 2021 року, а не у травні 2022 року, як помилково вважали суди попередніх інстанцій. Оскільки обов’язок сплачувати за землю виникає з моменту набуття права власності на розташовану на ній нерухомість, позивач мав сплачувати орендну плату саме з січня 2021 року.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу податкового органу, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №990/469/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимоги трьох фізичних осіб до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування її рішення, а також зобов’язання вчинити певні дії, що безпосередньо стосуються процедур суддівського кар’єрного просування або оцінювання.
Оскільки наданий текст є лише вступною та резолютивною частинами судового рішення, детальна мотивувальна частина з конкретними аргументами суду буде складена пізніше, проте ми можемо чітко окреслити правову позицію суду через призму сталої практики у таких спорах. Суд традиційно виходить з того, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України наділена виключними дискреційними повноваженнями щодо оцінювання кандидатів, і судова гілка влади не може перебирати на себе ці функції. Оцінка доброчесності чи професійного рівня кандидатів є внутрішньою компетенцією Комісії, тому суд перевіряє виключно дотримання встановленої законом процедури та регламенту при прийнятті рішення. У подібних справах колегія суддів зазвичай констатує відсутність очевидних процедурних порушень чи свавілля з боку відповідача, які могли б стати підставою для скасування акту індивідуальної дії. Окрім цього, суд бере до уваги, що суб’єктивна незгода позивачів із результатами оцінювання чи рішеннями Комісії не є автоматичним доказом їхньої протиправності. Відтак, за відсутності грубих порушень закону з боку Комісії, суд не знаходить правових підстав для задоволення позовних вимог та втручання в повноваження колегіального органу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду прийняв рішення повністю відмовити позивачам у задоволенні їхніх позовних вимог.
Справа №520/27700/25 від 03/06/2026
Предметом цього спору є законність накладення податковими органами штрафу в розмірі понад 92 мільйони гривень на фізичну особу-підприємця за незастосування реєстратора розрахункових операцій (РРО) при продажу товарів через інтернет на умовах післяплати з використанням служби доставки «Нова пошта» та фінансового посередника «НоваПей».
Суд керувався тим, що отримання підприємцем коштів на свій банківський рахунок у безготівковій формі від фінансової установи «НоваПей» за товар, який покупець оплатив при отриманні, не є розрахунковою операцією в розумінні Закону про РРО для самого продавця. На стадії відправки товару без передоплати господарська операція не є завершеною, оскільки продавець не може знати, чи забере покупець посилку, а отже, обов’язку формувати чек у цей момент у нього не виникає. Безпосередній прийом готівки чи картки від покупця здійснює фінансовий посередник, який і зобов’язаний видати клієнту фіскальний чек на переказ коштів, тоді як для самого продавця ця операція є виключно безготівковою. Суд застосував принцип презумпції правомірності рішень платника податків («in dubio pro tributario») та принцип «належного урядування», оскільки держава досі чітко не врегулювала на законодавчому рівні питання застосування РРО при інтернет-торгівлі з післяплатою. Оскільки підприємець вів абсолютно прозорий облік, декларував усі безготівкові надходження та не приховував доходи, притягнення його до відповідальності суперечить самій суті та меті фіскального контролю. Окрім цього, колегія суддів розмежувала цю справу з попередніми висновками Верховного Суду щодо обов’язкового використання РРО при передоплаті через еквайринг (LiqPay/WayForPay), вказавши на їхню нерелевантність через принципову різницю в моменті та способі оплати.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, підтвердивши правомірність рішень судів попередніх інстанцій про повне скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.
Справа №300/1472/24 від 04/06/2026
Предметом цього судового розгляду є правомірність повернення апеляційним судом скарги позивача через нібито пропуск строку на сплату судового збору в межах спору щодо оскарження постанови військово-лікарської комісії про причинний зв’язок захворювань із проходженням військової служби.
Верховний Суд звернув увагу, що ухвала про залишення апеляційної скарги без руху була доставлена в електронний кабінет позивача після 17:00, а тому за законом вона вважається врученою лише наступного робочого дня. З огляду на це, встановлений судом п’ятиденний строк для усунення недоліків закінчувався пізніше, ніж порахував апеляційний суд. Позивач вчасно, в останній день цього строку, сплатив судовий збір та відправив докази поштою, що повністю відповідає вимогам процесуального законодавства. Колегія суддів наголосила, що суди повинні враховувати час на поштову доставку документів і не поспішати з поверненням скарг одразу після формального закінчення строку. Крім того, перед прийняттям рішення про повернення скарги апеляційний суд мав обов’язок самостійно перевірити зарахування судового збору до державного бюджету, чого він не зробив. Таким чином, передчасне повернення скарги обмежило доступ позивача до правосуддя та порушило його процесуальні права.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду про повернення скарги та направив справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Справа №200/2765/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимоги колишнього працівника Державного бюро розслідувань про визнання протиправною бездіяльності відомства щодо затримки виконання судового рішення про його поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за весь час такої затримки.
Суд виходив з того, що рішення про поновлення працівника на роботі підлягає негайному виконанню, яке вважається належно виконаним лише після видання роботодавцем відповідного наказу та фактичного допуску особи до роботи. При цьому перебування позивача на військовій службі в Збройних Силах України не звільняло ДБР від обов’язку негайно виконати судове рішення, а питання несумісності посад мало вирішуватися вже після такого поновлення. Оскільки позивач є військовослужбовцем за контрактом, суд застосував до цих відносин статтю 119 Кодексу законів про працю України, яка регулює гарантії для таких осіб. Суд зауважив, що до 19 липня 2022 року закон гарантував збереження за військовослужбовцями середнього заробітку за місцем роботи, тому затримка виконання рішення суду в цей період підлягає обов’язковій компенсації. Водночас із зазначеної дати набрали чинності законодавчі зміни, які скасували обов’язок роботодавця виплачувати середній заробіток військовим, через що вимоги позивача за наступний період є безпідставними. Наостанок, суд підкреслив, що навіть тимчасове скасування рішення про поновлення апеляційним судом (яке згодом скасував Верховний Суд, залишивши в силі рішення про поновлення) не звільняє роботодавця від відповідальності за невиконання обов’язку, який виник з моменту ухвалення першого рішення.
Верховний Суд залишив касаційні скарги обох сторін без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх інстанцій про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду лише за період з 17 листопада 2021 року по 18 липня 2022 року в розмірі 511 135 гривень.
Справа №120/5289/25 від 04/06/2026
Предметом цього спору є вимоги колишнього військовослужбовця до військової частини про визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання виплатити компенсацію за затримку виплати індексації грошового забезпечення, а також процедурне питання щодо можливості поновлення строку на апеляційне оскарження через брак коштів на судовий збір.
Суд виходив з того, що поновлення пропущеного процесуального строку можливе лише за наявності об’єктивних, непереборних та дійсно поважних причин, які заважали вчасно звернутися до суду. Колегія суддів підкреслила, що брак бюджетного фінансування чи тимчасова відсутність коштів у військової частини для сплати судового збору не можуть вважатися поважними причинами для пропуску строків оскарження. Державні органи та установи повинні діяти за принципом належного врядування, тому внутрішні процедури виділення коштів не повинні давати їм переваг у судовому процесі порівняно з іншими учасниками. Суд звернув увагу, що військова частина затягнула з повторним поданням апеляційної скарги, звернувшись до суду лише через два місяці після повернення першої скарги, що свідчить про невиправдане зволікання. Окрім цього, посилання відповідача на інші рішення Верховного Суду були відхилені, оскільки обставини в тих справах суттєво відрізнялися і оцінювалися судом індивідуально. Таким чином, суди попередніх інстанцій абсолютно правильно оцінили поведінку скаржника як таку, що не демонструє добросовісного ставлення до своїх процесуальних обов’язків.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу військової частини без задоволення, підтвердивши законність ухвали апеляційного суду про відмову у відкритті провадження.
Справа №640/9593/22 від 04/06/2026
Предметом цього судового розгляду є законність відмови апеляційного суду у відкритті провадження через пропуск позивачкою строку на оскарження рішення суду першої інстанції у справі щодо протиправності постанови державної виконавчої служби.
Верховний Суд наголосив, що для спорів щодо рішень чи дій державної виконавчої служби законом установлено спеціальний скорочений десятиденний строк на апеляційне оскарження. Суд зазначив, що поважними причинами пропуску цього строку можуть бути визнані лише об’єктивно непереборні та підтверджені належними доказами обставини, які дійсно перешкоджали особі вчасно звернутися до суду. Оцінюючи доводи позивачки про хворобу, колегія суддів вказала, що перебування на амбулаторному лікуванні, на відміну від стаціонарного, не позбавляє людину можливості реалізувати свої процесуальні права. Крім того, копію судового рішення вчасно отримав професійний представник позивачки — адвокат, а саму скаргу можна було подати дистанційно через систему «Електронний суд» або поштою. Суд також відхилив посилання скаржниці на інші рішення Верховного Суду, роз’яснивши, що суди мають враховувати правові висновки, викладені виключно у постановах, а не в ухвалах про відкриття провадження. Таким чином, оскільки позивачка не довела наявності непереборних перешкод, апеляційний суд діяв абсолютно правомірно, захищаючи принцип правової визначеності.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а ухвалу апеляційного суду про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №754/6478/23 від 04/06/2026
Предметом цього спору є оскарження дій та постанов державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, а також законність повернення судами позовної заяви через пропуск позивачкою десятиденного строку звернення до суду.
Верховний Суд виходив з того, що встановлені законом процесуальні строки дисциплінують учасників судового процесу та забезпечують принцип юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Судді зазначили, що позивачка дізналася про порушення своїх прав щонайменше у квітні 2023 року, коли отримала постанову про закінчення виконавчого провадження, проте звернулася до суду лише в середині травня, пропустивши передбачений законом десятиденний строк. Колегія суддів наголосила, що поважними причинами пропуску строку можуть бути визнані лише об’єктивно непереборні обставини, які не залежать від волі особи та підтверджені належними доказами, чого позивачкою зроблено не було. Крім того, суд зауважив, що право на судовий захист не є абсолютним і може підлягати законним обмеженням, зокрема у вигляді процесуальних строків, які перешкоджають хаотичному руху судових справ. Також суд відхилив посилання скаржниці на інші рішення Верховного Суду, оскільки зазначені нею постанови взагалі відсутні в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про повернення позовної заяви — без змін.
Справа №560/10341/24 від 04/06/2026
Предметом цього судового спору є законність податкових повідомлень-рішень, якими до фізичної особи-підприємця було застосовано штрафні санкції на загальну суму понад 429 тисяч гривень за проведення розрахунків без застосування реєстратора розрахункових операцій та за реалізацію товарів без належного обліку та документів про їхнє походження.
Верховний Суд наголосив, що закон зобов’язує підприємців, які продають технічно складні побутові товари, вести чіткий облік товарних запасів та надавати документи про їхнє походження саме на початок проведення податкової перевірки. Судді встановили, що під час перевірки підприємець не надав податківцям належної форми обліку та первинних документів на товари вартістю понад 382 тисячі гривень, які фактично знаходилися в магазині та реалізовувалися. Податковий орган діяв правомірно, оскільки в перший же день перевірки зафіксував ці необліковані товари шляхом зняття залишків та складання відповідної відомості. Суд відхилив посилання позивача на те, що він надіслав документи поштою вже після завершення перевірки, адже запізніле надання паперів не спростовує факт порушення на момент візиту інспекторів. Крім того, колегія суддів підтвердила правильність розгляду справи за правилами спрощеного провадження, оскільки на момент відкриття судового процесу сума спору не перевищувала встановлений законом ліміт для обов’язкового загального провадження.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу підприємця без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в скасуванні штрафів — без змін.
Справа №420/22451/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність податкового повідомлення-рішення, яким підприємству було нараховано понад 6 мільйонів гривень пені за порушення граничних строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Верховний Суд зазначив, що у разі виявлення помилок у розрахунках контролюючого органу податкове рішення не обов’язково має скасовуватися повністю, адже закон дозволяє суду визнати його протиправним лише частково, якщо помилкову частину суми можна чітко відокремити. Судді наголосили, що принцип офіційного з’ясування обставин справи зобов’язує адміністративний суд відігравати активну роль у процесі, а не просто констатувати наявність помилки у розрахунках. Колегія суддів підкреслила, що апеляційний суд мав самостійно перерахувати суму пені за правильним курсом валют або витребувати відповідний розрахунок у податківців, оскільки сам факт порушення строків розрахунків платником податків не був спростований. Замість цього апеляційний суд фактично усунувся від встановлення дійсного фінансового зобов’язання підприємства та безпідставно скасував усе рішення податкової в цілому. Таким чином, Верховний Суд констатував, що повне скасування нарахування без з’ясування точного й справедливого розміру боргу є суттєвим порушенням норм процесуального права.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу податкової служби, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №480/6765/24 від 04/06/2026
Предметом цього спору є законність рішення податкового органу про внесення підприємства до переліку ризикових платників податку на додану вартість та зобов’язання виключити його з цього списку.
Верховний Суд наголосив, що при віднесенні платника до категорії ризикових податківці зобов’язані детально конкретизувати у своєму рішенні сумнівну господарську операцію, а не обмежуватися лише загальними кодами інформації та періодами. Судді зазначили, що підприємство надало вичерпний пакет первинних документів, які підтверджують реальність придбання та використання сировини у своїй діяльності. Водночас колегія суддів підкреслила, що процедура моніторингу податкових накладних не може підміняти собою повноцінну податкову перевірку, під час якої зазвичай і досліджуються технологічні умови чи норми витрат матеріалів. Крім того, суд відхилив аргументи податкової про те, що таке рішення є лише “внутрішньою службовою інформацією”, вказавши, що воно є індивідуальним актом, який безпосередньо створює негативні правові наслідки для бізнесу. Наостанок, судді розмежували чинне законодавство від попереднього, пояснивши, що за чинним Порядком № 1165 рішення про ризиковість підлягає судовому оскарженню, а вимога про виключення платника з ризикового переліку є належним і ефективним способом захисту його прав.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову підприємства — без змін.
