Справа №671/132/25 від 27/05/2026
Предметом цього судового спору є заява матері про оголошення померлим її сина-військовослужбовця, який зник безвісти під час виконання бойового завдання в районі селища Білогорівка Луганської області.
Суд керувався тим, що для оголошення особи померлою у зв’язку з воєнними діями встановлено спеціальні строки, зокрема шестимісячний строк, перебіг якого має чітко визначений момент початку. Спираючись на обов’язкову правову позицію Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що цей шестимісячний строк необхідно обчислювати саме з дня закінчення активних бойових дій на конкретній території, де ймовірно загинула особа. Такий підхід є важливим юридичним запобіжником, який дозволяє мінімізувати ризик передчасного визнання померлою людини, яка насправді все ще може бути живою. Офіційні дані про статус територій визначаються затвердженим профільним міністерством Переліком, згідно з яким селище Білогорівка досі належить до територій активних бойових дій, які наразі не припинені. Оскільки бойові дії у вказаному населеному пункті тривають, відлік передбаченого законом строку для оголошення військовослужбовця померлим ще навіть не розпочався. Відтак, суд дійшов висновку, що звернення матері із такою заявою на даному етапі є передчасним, хоча вона матиме повне право звернутися до суду знову після завершення активних боїв у цій місцевості.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу представника заявниці без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в оголошенні особи померлою — без змін.
Справа №146/1220/23 від 29/04/2026
Предметом цього спору є вимоги орендаря до селищної ради про визнання укладеною додаткової угоди щодо поновлення договору оренди земельних ділянок комунальної власності на новий строк.
Верховний Суд наголосив, що переважне право орендаря на продовження оренди не є абсолютним і не може домінувати над виключним правом власника розпоряджатися своєю землею на власний розсуд після завершення строку договору. Для пролонгації орендних відносин необхідна згода обох сторін, тому самого лише волевиявлення орендаря для цього недостатньо. Суд роз’яснив, що селищна рада чітко висловила небажання продовжувати договірні відносини, прийнявши рішення про відмову на сесії та надіславши відповідні листи-повідомлення. Навіть за умови порушення місячного строку для відповіді на пропозицію орендаря, орендодавець направив заперечення протягом одного місяця після закінчення строку договору, що прямо передбачено профільним законом. Таке своєчасне заперечення повністю виключає можливість автоматичного продовження оренди та припиняє переважне право орендаря на укладення договору. Оскільки згоди між сторонами щодо нових умов оренди досягнуто не було, правові підстави для примусового визнання додаткової угоди укладеною в судовому порядку відсутні.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу селищної ради, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову орендаря.
Справа №2018/19064/2012 від 26/05/2026
1. Предметом цього спору є стягнення банківською установою з позичальника заборгованості за кредитним договором, а саме залишку тіла кредиту та відсотків, нарахованих після звернення стягнення на іпотечне майно.
2. Верховний Суд керувався тим, що після спливу визначеного договором строку кредитування або у разі пред’явлення вимоги про дострокове повернення коштів право банку нараховувати передбачені договором проценти припиняється. У цій справі фінансова установа змінила строк виконання основного зобов’язання, звернувшись до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису про стягнення всієї суми боргу. Відтак, з моменту вчинення цього напису правомірно нараховувати лише ті відсотки, які накопичилися до цієї дати, тоді як подальше нарахування договірних процентів є незаконним. Також суд врахував, що вимоги про стягнення залишку тіла кредиту є безпідставними, оскільки банк уже задовольнив свої вимоги за рахунок придбання іпотечного житлового будинку на прилюдних торгах. Окрім цього, колегія суддів відхилила нові доводи позичальника про більш раннє пред’явлення вимоги, оскільки суд касаційної інстанції в силу закону не має права досліджувати докази, які не були предметом оцінки в судах попередніх інстанцій.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу позичальника без задоволення, а постанову апеляційного суду про часткове задоволення позову (стягнення процентів лише до моменту вчинення виконавчого напису та відмову в стягненні тіла кредиту) — без змін.
Справа №953/8595/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимога позичальника визнати недійсним нотаріально посвідчений договір позики та додаткову угоду до нього на тій підставі, що вони нібито були укладені під впливом обману, на вкрай невигідних умовах через тяжкі обставини, а також суперечили закону в частині визначення неустойки та валюти зобов’язання.
Верховний Суд зазначив, що для визнання правочину недійсним через обман позивач мав довести навмисний умисел іншої сторони ввести його в оману щодо істотних обставин договору, чого в цій справі зроблено не було. Також суд наголосив, що для визнання договору недійсним через тяжку обставину необхідна обов’язкова сукупність двох умов — наявність самої тяжкої обставини та вкрай невигідних умов, а також причинно-наслідковий зв’язок між ними, що також не було доведено. Судді звернули увагу на те, що позивач добровільно підписав договір, текст якого йому зачитували, а згодом навіть погодився на збільшення суми боргу, що свідчить про його вільне волевиявлення. Крім того, оскарження договору через тривалий час — майже через 15 років після його укладення — ставить під обґрунтований сумнів твердження позивача про те, що його ввели в оману чи змусили підписати угоду. Наостанок, суд відхилив аргументи про незаконність визначення позики в іноземній валюті та особливого способу неустойки, оскільки сторони скористалися принципом свободи договору та добровільно погодили ці умови.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову — без змін.
Справа №442/940/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є стягнення заборгованості за чотирма договорами позики на загальну суму 74 300 доларів США, яку відповідач відмовлявся повертати, посилаючись на припинення його боргових зобов’язань.
Верховний Суд вказав, що для припинення зобов’язання шляхом передання відступного згідно зі статтею 600 Цивільного кодексу України необхідна чітка згода сторін, оформлена договором із визначенням розміру, строків та порядку такого надання. Судді зазначили, що розписка про отримання позивачем 5 000 доларів США не містить жодних посилань на конкретні попередні договори позики та не може вважатися угодою про відступне для всього боргу. Важливим аргументом стало й те, що оригінали боргових розписок залишилися у позивача, а за законом знаходження боргового документа у кредитора підтверджує невиконання боржником свого обов’язку. Суд також відхилив доводи відповідача про нібито прощення боргу, оскільки його процесуальна поведінка була суперечливою: він одночасно заявляв і про повне повернення коштів, і про відступне, і про прощення боргу. Водночас колегія суддів зауважила, що хоча апеляційний суд помилково оцінював пропорційність суми відступного до суми боргу, це не вплинуло на правильність вирішення спору по суті.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідача без задоволення, підтвердивши законність рішення апеляційного суду про стягнення з боржника 74 300 доларів США.
Справа №161/17187/25 від 26/05/2026
Предметом цього спору є вимога боржниці зобов’язати державну виконавчу службу виключити відомості про неї з Єдиного реєстру боржників, оскільки виконавчі документи раніше поверталися стягувачу, що, на її думку, безпідставно обмежує її право розпоряджатися власним майном.
Верховний Суд у своєму рішенні виходив із того, що повернення виконавчого документа стягувачу через відсутність у боржника майна не є законною підставою для виключення відомостей про нього з Єдиного реєстру боржників. Крім того, судді встановили, що банк-стягувач скористався своїм законним правом і повторно пред’явив виконавчі листи до виконання, внаслідок чого були відкриті нові виконавчі провадження, які наразі тривають. Заявниця не надала жодних доказів повного погашення кредитного боргу або відсутності фінансових претензій з боку банку. Суд також наголосив, що відомості про боржника виключаються з реєстру лише у чітко визначених законом випадках, зокрема при повному виконанні судового рішення, чого у цій справі не відбулося. Наостанок, колегія суддів відхилила посилання скаржниці на попередні правові позиції Верховного Суду щодо зняття арешту з майна, оскільки ті справи стосувалися зовсім інших правовідносин і не є релевантними до цього спору.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу боржниці без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні її скарги — без змін.
Справа №344/19303/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з держави грошової компенсації за моральну шкоду, завдану громадянину внаслідок тривалого та незаконного перебування під слідством і судом за обвинуваченням у службових злочинах, кримінальне провадження щодо яких у підсумку було закрите за відсутністю складу кримінального правопорушення.
Верховний Суд виходив із того, що право на відшкодування моральної шкоди у позивача виникло автоматично в силу закону після остаточного закриття кримінального провадження за реабілітуючими обставинами. Суд підтвердив, що загальний строк перебування особи під слідством та судом склав 134 місяці та 10 днів, обґрунтовано виключивши період, коли справа була закрита і жодні процесуальні чи слідчі дії щодо позивача не здійснювалися. При обрахунку суми компенсації суд застосував спеціальну норму закону, яка передбачає виплату не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць незаконного переслідування. Колегія суддів наголосила, що визначений судами попередніх інстанцій розмір відшкодування у сумі понад 1,07 мільйона гривень повністю відповідає засадам розумності, справедливості та співмірності. Окрім того, суд зазначив, що доводи касаційних скарг як прокурора (який просив зменшити суму), так і самого позивача (який вимагав її збільшення) фактично зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень касаційної інстанції.
Верховний Суд залишив касаційні скарги прокурора та позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про стягнення з державного бюджету на користь громадянина 1 074 666,67 гривень моральної шкоди — без змін.
Справа №568/1207/24 від 20/05/2026
Предметом цього судового спору є стягнення боргу за договором позики у розмірі 10 000 доларів США за первісним позовом тещі до колишнього зятя, а також зустрічна вимога зятя про визнання цієї боргової розписки недійсною через неотримання коштів та вчинення правочину під психологічним тиском під час розпаду сім’ї.
Верховний Суд виходив з того, що письмова боргова розписка за своєю правовою природою є належним підтвердженням не лише укладення договору позики, а й факту реального отримання грошових коштів боржником. Суд наголосив, що заперечення позичальника проти отримання грошей (так звана ексцепція) за наявності оригіналу розписки у кредитора потребує серйозного доведення, і цей тягар доказування повністю лежить на боржникові. Для визнання договору недійсним через психологічний тиск (стаття 231 ЦК України) позичальник мав довести факт реального насильства чи погроз, вчинення правочину проти волі та причинний зв’язок між цим тиском і підписанням розписки. Колегія суддів підкреслила, що написання розписки під час сімейних конфліктів чи розлучення саме по собі не свідчить про дефект волі або вчинення правочину під впливом стороннього психічного тиску. Відтак, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про недійсність договору та фактично не розглянули первісні вимоги про стягнення боргу по суті.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, повністю відмовив у задоволенні зустрічного позову про визнання договору позики недійсним, а справу в частині стягнення боргу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №278/3810/25 від 26/05/2026
Предметом цього спору є заява матері про оголошення померлим її сина-військовослужбовця, який зник безвісти під час бойових дій у місті Вовчанськ та, як було встановлено матеріалами кримінального провадження, був розстріляний у полоні російськими військовими.
Суд урахував беззаперечні докази загибелі захисника, зібрані під час розслідування воєнного злочину, зокрема показання та слідчий експеримент за участю підозрюваного російського військовослужбовця, який детально відтворив обставини розстрілу та впізнав загиблого за фотографією. Верховний Суд наголосив, що передбачені законом строки для оголошення особи померлою покликані запобігти передчасному визнанню смерті лише у випадках, коли людина зникла за обставин повної невизначеності. Водночас у цій справі обставини смерті воїна є очевидними, тому немає жодних обґрунтованих підстав вважати, що він може бути живим чи перебувати у полоні. Суд відхилив доводи Міністерства оборони про те, що шестимісячний строк має відраховуватися лише після завершення бойових дій у Вовчанську, назвавши такий підхід надмірно формальним. Колегія суддів роз’яснила, що за наявності переконливих доказів загибелі скорочений шестимісячний строк обчислюється з дня вірогідної смерті особи, а не з моменту припинення воєнних дій на конкретній території. Оскільки з моменту розстрілу військовослужбовця до звернення його матері до суду минуло більше року, встановлені законом часові вимоги були повністю дотримані для забезпечення соціального захисту родини загиблого героя.
Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу Міністерства оборони України, підтвердивши законність рішень попередніх інстанцій про оголошення військовослужбовця померлим.
Справа №991/1947/25 від 01/06/2026
**Предмет спору**
Предметом цього спору є позов держави в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури про визнання необґрунтованим активом автомобіля «Toyota Land Cruiser 200» вартістю 2 мільйони гривень, який був зареєстрований на близьку знайому колишньої депутатки Бобровицької міської ради, та його стягнення в дохід держави.
**Основні аргументи суду**
Суд дійшов висновку, що депутатка мала реальну можливість прямо та опосередковано контролювати спірний автомобіль, оскільки її було призначено належним користувачем у день купівлі, вона особисто застрахувала авто та навіть оформила нотаріальну довіреність із правом його продажу. Систематичне використання машини саме посадовицею та її чоловіком підтверджено численними показаннями свідків, даними системи відеоспостереження «Безпечне місто» та фактами притягнення до адміністративної відповідальності за порушення ПДР. Крім того, депутатка особисто займалася технічним переобладнанням автомобіля для роботи на газовому пальному, що виходить за межі звичайного користування та свідчить про поведінку фактичного власника. Суд критично оцінив версію відповідачів про те, що автомобіль нібито придбав за власні кошти військовослужбовець (третя особа) через близькі стосунки з номінальною власницею, оскільки цей факт не підтверджений фінансовими документами, а дані мобільного оператора взагалі спростували наявність телефонного зв’язку між ними протягом 15 місяців. Зіставивши доходи та витрати учасників справи, колегія суддів встановила, що номінальна власниця не мала легальних коштів для такої покупки, а різниця між вартістю машини та законними доходами депутатки склала повні 2 мільйони гривень. Оскільки ця сума суттєво перевищує встановлений законом поріг для цивільної конфіскації у розмірі 1 505 250 гривень, суд визнав докази прокурора значно переконливішими за аргументи сторони захисту.
**Рішення суду**
Вищий антикорупційний суд повністю задовольнив позовні вимоги, визнавши автомобіль «Toyota Land Cruiser 200» необґрунтованим активом та стягнувши його в дохід держави.
Справа №520/26626/24 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги колишнього військовослужбовця до військового університету щодо визнання протиправним розрахунку індексації його грошового забезпечення за період з березня 2018 року по грудень 2021 року та зобов’язання здійснити перерахунок і виплату так званої «індексації-різниці» у фіксованому розмірі.
Верховний Суд виходив з того, що в українському процесуальному праві діє суворе правило, яке забороняє повторний розгляд судами спорів, які є тотожними за складом сторін, предметом та підставами позову, якщо щодо них уже є рішення суду, яке набрало законної сили. Судді встановили, що позивач раніше вже звертався з позовом до цього ж відповідача, де просив перерахувати індексацію за ширший період, який повністю охоплює теперішні вимоги, і в задоволенні тих вимог йому було остаточно відмовлено. Колегія суддів наголосила, що інший словесний виклад правових обґрунтувань, зміна стилістики чи самостійне вирахування іншої суми «індексації-різниці» не змінюють правової природи самого спору та не роблять позов новим. Оскільки суди попередніх інстанцій чітко з’ясували, що питання правильності нарахування індексації за спірний період уже було вирішено по суті у попередній справі, вони мали всі законні підстави для закриття провадження. Таким чином, Верховний Суд підтвердив, що намагання позивача ініціювати повторний судовий розгляд уже вирішеного питання суперечить принципу правової визначеності.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі — без змін.
Справа №П/9991/1182/12 від 28/05/2026
Предметом цього спору є законність рішень Вищої ради юстиції стосовно позивача, які він вимагає визнати протиправними та скасувати, і наразі ця справа переглядається за виключними обставинами.
Оскільки ми маємо справу лише з вступною та резолютивною частинами постанови, детальні мотиви Великої Палати Верховного Суду в цьому документі не відображені, що є звичною практикою до моменту складення повного тексту рішення. Проте, виходячи з процесуальної суті справи, суд керувався тим, що наведені позивачем виключні обставини є достатньо вагомими для перегляду рішення тринадцятирічної давнини. Судді зважили на необхідність дотримання принципу верховенства права та забезпечення права особи на справедливий суд, яке могло бути порушене при первинному розгляді. Велика Палата дійшла висновку, що залишення в силі рішення Вищого адміністративного суду України від 2013 року за наявності таких обставин є неможливим. Саме тому суд визнав за необхідне скасувати це рішення в частині вимог позивача, аби надати можливість детально дослідити всі факти заново. З огляду на це, справу було вирішено повернути на новий розгляд до профільного суду касаційної інстанції, який має повноваження детально розібратися в суті спору.
Велика Палата Верховного Суду задовольнила заяву позивача, скасувала постанову Вищого адміністративного суду України від 28 лютого 2013 року в частині його вимог та направила справу в цій частині на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Справа №128/4858/23 від 29/04/2026
Предметом цього спору є вимоги позивача про визнання недійсними електронних торгів з продажу земельної ділянки, яка є спільною сумісною власністю подружжя, скасування свідоцтва про придбання майна та припинення права власності покупця, оскільки майно було примусово продано за борги його дружини-поручителя без виділення її частки.
Верховний Суд у цій справі взагалі не переглядав спір по суті, а зосередився виключно на питанні юрисдикції, дійшовши висновку, що цивільні суди не мали права розглядати цю справу. Суд керувався нормами Господарського процесуального кодексу України, які чітко відносять до юрисдикції господарських судів спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язань, де сторонами основного договору є юридичні особи або фізичні особи-підприємці. Оскільки первинний кредитний договір був підписаний між банком та товариством з обмеженою відповідальністю, характер цього спору є господарським, навіть попри те, що поручителем виступила фізична особа. Судді наголосили, що порука є додатковим зобов’язанням, яке повністю залежить від основного, тому саме суб’єктний склад кредитного договору визначає судову юрисдикцію. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій припустилися грубої процесуальної помилки, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства. Водночас колегія суддів зазначила, що позивач не позбавлений права на судовий захист і може просити передати справу до належного господарського суду.
Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги відповідачів, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і повністю закрив провадження у справі через порушення правил предметної юрисдикції, роз’яснивши позивачу право звернутися до господарського суду.
Справа №521/11518/24 від 19/05/2026
Предметом цього спору є розірвання договору асоційованого членства у споживчому товаристві через істотне порушення забудовником строків будівництва житла, а також повернення пайовику сплачених внесків з урахуванням курсової різниці та стягнення штрафу.
Суд керувався тим, що забудовник грубо порушив умови договору, не збудувавши та не ввівши будинок в експлуатацію у визначений строк (IV квартал 2023 року), через що позивачка була позбавлена того, на що розраховувала при укладенні угоди. Оскільки сторони чітко визначили в договорі грошовий еквівалент пайового внеску в іноземній валюті — 34 480 доларів США, то саме долар є валютою зобов’язання, тоді як гривня виступає лише валютою платежу. Відповідно до статті 533 Цивільного кодексу України та усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо в зобов’язанні визначено валютний еквівалент, сума до повернення у гривні має розраховуватися за курсом на день фактичного платежу. Суд наголосив, що повернення лише номінальної суми в гривнях без урахування зміни курсу суперечило б суті договору та закону, адже пайовик має отримати назад реальну вартість свого внеску. Аргументи відповідача про те, що виплата курсової різниці зашкодить іншим членам кооперативу, суд відхилив, оскільки фінансові ризики за невиконання договору несе саме порушник. Крім того, суди правомірно нарахували договірний штраф за кожен день прострочення будівництва, починаючи з 181-го дня затримки.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу забудовника без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про розірвання договору та стягнення пайового внеску з урахуванням курсової різниці та штрафу — без змін.
Справа №160/33593/24 від 02/06/2026
Предметом цього спору є протиправність дій Пенсійного фонду при обчисленні розміру пенсії за віком після переходу з пенсії за вислугу років, зокрема щодо незастосування показника середньої заробітної плати за три роки, що передували зверненню, та відмови у виплаті одноразової грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій.
Колегія суддів Верховного Суду виходила з того, що призначення пенсії за віком особі, яка раніше отримувала пенсію за вислугу років за іншим законом, є первинним призначенням нового виду пенсії, а не просто технічним переведенням. Через це для розрахунку виплат мав застосовуватися показник середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки, що передували зверненню, тобто за 2010–2012 роки, а не лише за 2010 рік. Водночас суд погодився, що позивачка не має права на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі десяти пенсій, оскільки ця пільга передбачена виключно для тих осіб, які раніше взагалі не отримували жодного виду пенсії. Крім того, судді підкреслили, що пенсія є щомісячним періодичним платежем, тому про її неправильний розмір позивачка мала дізнатися ще у 2013 році, коли почала отримувати виплати. Відповідно, через пропуск шестимісячного строку звернення до суду, вимоги про перерахунок пенсії за минулі роки (з 2013 по червень 2024 року) обґрунтовано залишено без розгляду.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а постанову апеляційного суду, якою зобов’язано перерахувати пенсію із застосуванням правильного показника заробітної плати лише в межах шестимісячного строку перед зверненням до суду (починаючи з 18.06.2024), — без змін.
Справа №240/9490/24 від 02/06/2026
Предметом цього спору є законність податкового повідомлення-рішення, яким підприємству було донараховано податок на доходи нерезидента через заперечення податківцями права на застосування пільгової 2% ставки оподаткування відсотків за кредитом, виплачених на користь кіпрської компанії.
Верховний Суд виходив з того, що для застосування зниженої ставки податку за міжнародною конвенцією нерезидент має бути дійсним бенефіціарним власником доходу, а не просто транзитним посередником. Суд вказав, що податковий орган не надав належних доказів того, що кіпрська компанія зобов’язана була передавати отримані кошти третім особам чи діяла як номінальний утримувач. Аналіз фінансової звітності та банківських виписок підтвердив відсутність ознак “транзитності” чи дзеркальності операцій, оскільки суми виплачених відсотків та кошти, спрямовані на викуп акцій, не були арифметично тотожними. Крім того, кіпрська компанія володіла кредитним портфелем як власним активом, самостійно несла всі фінансові та операційні ризики і визначала подальшу економічну долю отриманого доходу. Суд також наголосив, що використання іноземною компанією специфічних податкових режимів у своїй країні, зокрема режиму зниження податкового навантаження NID на Кіпрі, саме по собі не спростовує її статус бенефіціарного власника.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а постанову апеляційного суду про задоволення позову підприємства та скасування податкового повідомлення-рішення — без змін.
Справа №990/72/26 від 28/05/2026
Предметом цього спору є намагання громадянки в судовому порядку скасувати рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, яким її скаргу на дії судді було залишено без розгляду та повернуто, а також зобов’язати цей орган продовжити розгляд її звернення.
Велика Палата Верховного Суду наголосила, що згідно із профільним законом рішення про повернення дисциплінарної скарги є вмотивованим і взагалі не підлягає оскарженню. Судді пояснили, що саме по собі право особи подати скаргу на суддю не означає, що вона може в судовому порядку впливати на хід дисциплінарного провадження чи оскаржувати проміжні рішення Вищої ради правосуддя. Будь-які дії чи рішення цього органу на стадії попередньої перевірки скарги не створюють безпосередніх юридичних наслідків для самого скаржника та не порушують його особистих прав чи інтересів. Оскільки скаржник не є безпосереднім суб’єктом відносин щодо притягнення судді до відповідальності, у нього просто немає права на судовий захист у таких процедурних питаннях. Крім того, суд підтвердив, що відсутність судового контролю на цьому етапі не заважає громадянам повторно звертатися до Вищої ради правосуддя з належно оформленими скаргами. Також колегія суддів відхилила процесуальні зауваження позивачки, визнавши, що представник відповідача подав відзив вчасно та мав на це всі необхідні повноваження згідно з державним реєстром.
У підсумку Велика Палата Верховного Суду залишила апеляційну скаргу позивачки без задоволення, підтвердивши законність відмови у відкритті судового провадження.
Справа №914/1358/25 від 02/06/2026
У цій справі фізична особа-підприємець намагається в судовому порядку скасувати рішення та наказ Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України.
Розглядаючи цю справу, Верховний Суд виходив із меж своїх повноважень, які обмежуються перевіркою правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і не дозволяють заново переоцінювати докази. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішення антимонопольного органу було прийнято в межах його законних повноважень та за наявності достатніх правових підстав. Позивач, у свою чергу, не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували висновки АМКУ або доводили порушення процедури прийняття оскаржуваних актів. Колегія суддів погодилася з тим, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили обставини справи і дали їм належну правову оцінку. Більшість доводів касаційної скарги підприємця фактично зводилися до намагання переоцінити вже встановлені судами обставини, що прямо заборонено процесуальним законом на стадії касаційного провадження. Відтак, Верховний Суд не знайшов жодних правових підстав для визнання рішень судів попередніх інстанцій незаконними чи необґрунтованими.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу підприємця без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області та постанову Західного апеляційного господарського суду — без змін.
Справа №922/4069/23 від 22/05/2026
Предметом цього спору є оскарження бездіяльності приватного виконавця, який зупинив примусове виконання судового рішення про витребування та повернення законному власнику токарного верстата через відкриття справи про банкрутство боржника.
Суд першочергово виходив з того, що зобов’язання боржника повернути майно законному власнику є немайновим за своєю суттю, оскільки воно не пов’язане зі стягненням грошових коштів. Керуючись Кодексом України з процедур банкрутства, суд зазначив, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виконання судових рішень у таких немайнових спорах. Відповідно, у приватного виконавця не було законних підстав для зупинення виконавчого провадження після того, як судом було скасовано його попередню постанову про зупинення дій. Закон України «Про виконавче провадження» чітко зобов’язує виконавця продовжити примусове виконання не пізніше наступного робочого дня після усунення перешкод. Оскільки виконавець цього не зробив, суди абсолютно обґрунтовано кваліфікували його поведінку як протиправну бездіяльність. Крім того, колегія суддів відхилила аргументи боржника про нібито подвійне стягнення коштів та майна, вказавши на їх безпідставність у межах цього процесу.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу боржника без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про визнання бездіяльності виконавця протиправною та зобов’язання його продовжити виконання — без змін.
Справа №917/119/24(910/2521/24) від 21/05/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є стягнення з ПрАТ «Нафтогазвидобування» на користь ТОВ «Сервіс Ойл» пені у розмірі понад 4,7 мільйона гривень за несвоєчасну оплату виконаних робіт з буріння свердловини.
**Основні аргументи суду:**
Суд зазначив, що зменшення розміру неустойки є законним дискреційним правом судів першої та апеляційної інстанцій, які оцінюють винятковість кожного конкретного випадку. При вирішенні цього питання суди попередніх інстанцій обґрунтовано врахували повну відсутність доказів того, що позивач зазнав будь-яких реальних збитків через затримку розрахунків. Також суд взяв до уваги, що відповідач є стратегічним підприємством, яке забезпечує видобуток газу в Україні та змушене витрачати значні кошти на відновлення інфраструктури після ворожих ракетних обстрілів. Крім того, боржник продемонстрував добросовісну поведінку, повністю сплативши основний борг у межах наданої судом відстрочки. Верховний Суд погодився, що стягнення пені у повному обсязі було б несправедливим і надмірним тягарем для підприємства, тоді як її зменшення на 90% дозволило зберегти розумний баланс інтересів обох сторін. Наостанок, колегія суддів наголосила, що переоцінка встановлених обставин справи та доказів виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
**Рішення суду:**
Верховний Суд залишив касаційну скаргу ТОВ «Сервіс Ойл» без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про зменшення пені на 90% (до 472 013,61 грн) та її стягнення — без змін.
Справа №909/1056/15 від 21/05/2026
Предметом цього спору є законність закриття справи про банкрутство ВАТ «Пресмаш» на стадії санації у зв’язку з погашенням вимог конкурсних кредиторів, без належного дослідження виконання плану санації та розгляду клопотань про його зміну.
Верховний Суд наголосив, що суд першої інстанції передчасно закрив провадження, проігнорувавши обов’язкові вказівки суду вищої інстанції щодо необхідності детального дослідження фактичного виконання плану санації. Зокрема, місцевий господарський суд не з’ясував, чи були повністю погашені зобов’язання перед поточними кредиторами, що прямо передбачалося затвердженими заходами відновлення платоспроможності боржника. Крім того, поза увагою суду залишилося клопотання керуючого санацією про затвердження схвалених комітетом кредиторів змін до плану санації та продовження процедури на 12 місяців. Колегія суддів підкреслила, що за наявності нерозглянутих змін до плану санації суд зобов’язаний оцінити їх по суті, а не просто формально закривати справу. Також Верховний Суд відхилив посилання скаржника на інші судові прецеденти, пояснивши, що в тих справах не вирішувалися питання щодо долі поточних вимог та продовження санації за ініціативою кредиторів. Таким чином, закриття справи без повного аналізу фінансово-господарського стану боржника та виконання всіх умов плану санації є передчасним і неправомірним.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу ТОВ «Аурум Транс» без задоволення, а постанову апеляційного суду про скасування закриття справи та повернення її на стадію санації — без змін.
Справа №320/18068/24 від 02/06/2026
1. Предметом цього спору є право колишнього співробітника Служби судової охорони на отримання збільшеної додаткової грошової винагороди у розмірі до 100 000 гривень на місяць за безпосередню участь у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони під час дії воєнного стану.
2. Верховний Суд зазначив, що для закриття провадження у справі через наявність іншого судового рішення обов’язковою є одночасна сукупність трьох умов: тотожність сторін, предмета та підстав позову. Судді звернули увагу, що у попередній справі позивач вимагав виплати загальної додаткової винагороди у розмірі 30 000 гривень, яка призначається за сам факт проходження служби в період воєнного стану. Натомість у цій справі підставою позову є вимога про виплату збільшеної винагороди до 100 000 гривень, що безпосередньо пов’язано з його фактичною участю у бойових діях чи оборонних заходах. Колегія суддів наголосила, що правова природа цих двох виплат є різною, оскільки нарахування збільшеної суми вимагає дослідження абсолютно інших доказів, зокрема бойових розрахунків та довідок про залучення до бойових завдань. Таким чином, хоча сторони та нормативна база в обох справах збігаються, фактичні та юридичні підстави позовів є різними, що свідчить про виникнення нових спірних правовідносин. З огляду на це, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про тотожність спорів та безпідставно закрив провадження, позбавивши позивача права на судовий захист.
3. Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував постанову апеляційного суду про закриття провадження та направив справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Справа №495/3611/20 від 01/06/2026
Предметом цього судового спору є поділ спільного майна колишнього подружжя, зокрема часток у житлових будинках, земельної ділянки та автомобілів, а також вирішення зустрічних вимог чоловіка про визнання цього майна його особистою приватною власністю.
Виносячи рішення, Верховний Суд керувався законодавчою презумпцією спільності майна, набутого подружжям під час шлюбу, спростувати яку належними доказами мав саме чоловік. Суд відхилив аргументи чоловіка про придбання майна за подаровані матір’ю кошти, оскільки договори дарування значних сум не були нотаріально посвідчені, що за законом робить їх нікчемними. Надані банківські виписки також не містили призначення платежів, а сам по собі факт фінансової допомоги від родичів не означає, що майно автоматично стає особистою власністю лише одного з подружжя. Стосовно автомобілів, суд погодився з виключенням зі спільного майна машини, купленої до шлюбу, та тих транспортних засобів, які вже були продані третім особам на момент розгляду справи. Інші два автомобілі суди обґрунтовано поділили порівну (по 1/2 частині за кожним), оскільки сторони не надали їхньої грошової оцінки та не дійшли згоди щодо іншого способу поділу неподільних речей. Верховний Суд наголосив, що попередні судові інстанції правильно застосували норми права та ухвалили рішення на основі всебічно досліджених обставин справи, тоді як переоцінка доказів виходить за межі повноважень касаційного суду.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу чоловіка без задоволення, підтвердивши законність рішень попередніх інстанцій про поділ нерухомості та двох автомобілів порівну між колишнім подружжям.
Справа №740/3221/25 від 27/05/2026
Предметом цього спору є визначення спадкоємцю додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини в порядку спадкової трансмісії.
Верховний Суд наголосив, що право на прийняття спадщини в порядку трансмісії та право на прийняття спадщини після самого померлого спадкоємця є двома самостійними цивільними правами, які вимагають від особи вчинення окремих юридичних дій. Суд підкреслив, що необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку лише тоді, коли спадкоємець взагалі не знав про своє право на спадкування. Проте, якщо особа усвідомлює свій статус спадкоємця і бере участь у спадковій справі, її незнання про конкретне майно чи заповіт не свідчить про наявність об’єктивних та непереборних перешкод для подання заяви. У цій справі позивач знав про смерть свого сина, вчасно звернувся для прийняття спадщини після нього, а також усвідомлював родинні зв’язки сина з померлою раніше матір’ю. Відтак, позивач мав усі можливості своєчасно вчинити дії для оформлення прав у порядку спадкової трансмісії, але не зробив цього без об’єктивно поважних причин. Верховний Суд дійшов висновку, що сама по собі необізнаність про заповіт за таких обставин не є підставою для надання додаткового строку, оскільки закон вимагає від спадкоємців активної та обачної поведінки.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу відповідача, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким позивачу було відмовлено у визначенні додаткового строку для прийняття спадщини.
Справа №761/3887/25 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги колишньої дружини померлого позичальника про визнання припиненими зобов’язань за кредитним та іпотечним договорами, а також скасування записів про обтяження квартири іпотекою.
Суд керувався тим, що смерть боржника не припиняє кредитні зобов’язання, оскільки вони не є нерозривно пов’язаними з особою померлого і переходять до його спадкоємців як частина спадщини. Оскільки іпотека є похідною від основного зобов’язання, вона також залишається дійсною, а сама по собі смерть іпотекодавця не визначена законом як підстава для її припинення. Суди встановили, що попри відсутність відкритої спадкової справи, у померлого є спадкоємці першої черги, які проживали з ним на момент смерті, а отже, вважаються такими, що прийняли спадщину. Оскільки ці спадкоємці ще не отримали свідоцтва про право на спадщину, передбачений законом строк для пред’явлення вимог банком як кредитором ще навіть не розпочався. Позивачка не є спадкоємицею свого колишнього чоловіка, тому вона не має права порушувати питання про припинення зобов’язань через нібито пропуск банком строків пред’явлення вимог до спадкоємців. Крім того, в межах іншого судового процесу позивачці було остаточно відмовлено у визнанні за нею права одноосібної власності на цю квартиру, що спростовує її твердження про порушення її прав чинною іпотекою.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову — без змін.
Справа №359/12739/21 від 27/05/2026
Предметом цього спору є встановлення юридичного факту постійного проживання доньки разом зі своєю матір’ю на момент її смерті для подальшого отримання обов’язкової частки у спадщині всупереч наявному заповіту на користь іншої особи.
Верховний Суд виходив з того, що позивачка дійсно мала право на обов’язкову частку у спадщині як непрацездатна особа пенсійного віку на момент відкриття спадщини. Водночас суд звернув увагу, що вона пропустила встановлений законом шестимісячний строк для звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Раніше позивачка вже намагалася через суд визначити додатковий строк для подання такої заяви, проте в задоволенні того позову їй було остаточно відмовлено. Оскільки позивачка вважається такою, що не прийняла спадщину у встановленому законом порядку, встановлення факту спільного проживання з матір’ю не створить для неї жодних юридичних наслідків. Верховний Суд також наголосив, що судове рішення не може бути скасоване з суто формальних міркувань, якщо воно є правильним по суті. Окрім цього, колегія суддів відхилила посилання на попередні висновки Верховного Суду, оскільки обставини тих справ не були подібними до цієї справи.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а постанову апеляційного суду про відмову у задоволенні позову — без змін.
Справа №592/4226/24 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги громадянина до свого колишнього адвоката про визнання його дій неправомірними та стягнення матеріальних збитків, які, на думку позивача, були завдані йому через неналежне надання правничої допомоги.
Суд першочергово звернув увагу на те, що передбачені законом пільги щодо звільнення від сплати судового збору для осіб із психічними розладами застосовуються виключно у спорах, які безпосередньо стосуються захисту їхніх прав під час надання психіатричної допомоги. У цій же справі характер правовідносин є суто цивільно-правовим, адже позовні вимоги зводяться до стягнення збитків та оцінки якості виконання адвокатського договору. Оскільки позивач не надав доказів оплати судового збору та не усунув визначені судом недоліки, апеляційний суд мав усі законні підстави повернути його скаргу як неподану. Крім того, Верховний Суд наголосив на важливому процесуальному правилі: ухвала суду першої інстанції не може бути предметом касаційного перегляду, якщо вона попередньо не переглядалася в апеляційному порядку. З огляду на це, колегія суддів констатувала, що касаційне провадження в частині оскарження рішення районного суду було відкрите помилково та підлягає закриттю.
Верховний Суд закрив касаційне провадження щодо ухвали суду першої інстанції, а ухвалу апеляційного суду про повернення скарги позивачу залишив без змін.
Справа №905/2030/19 від 28/05/2026
Предметом цього спору є визнання грошових вимог банку-кредитора до підприємства-боржника, яке виступало поручителем за кредитом, у межах справи про банкрутство, де боржник намагався оскаржити борг через ненадання оригіналів первинних документів, попри наявність уже чинного судового рішення про стягнення цієї заборгованості.
Суд перш за все керувався принципом обов’язковості та преюдиційності судових рішень, оскільки заборгованість боржника як солідарного відповідача вже була стягнута попереднім рішенням суду, яке набрало законної сили. Верховний Суд наголосив, що за принципом правової визначеності (*res judicata*) безспірні вимоги кредитора, підтверджені остаточним судовим рішенням, можуть піддаватися сумніву в процедурі банкрутства лише у виняткових випадках, як-от зловживання правами чи штучне створення боргу. Оскільки боржник не навів жодних доказів існування таких виняткових обставин і не заперечував сам факт укладення договору поруки чи розмір боргу, суди попередніх інстанцій не мали підстав повторно перевіряти первинні документи. Суд також зазначив, що боржник не вказав, у чому саме полягає його сумнів щодо копій документів та чому вони нібито не відповідають оригіналам, хоча він був учасником попереднього процесу і мав можливість надати власні заперечення ще тоді. Крім того, колегія суддів відхилила посилання скаржника на інші постанови Верховного Суду, вказавши, що обставини тих справ суттєво відрізняються від цієї справи, де борг уже підтверджений остаточним судовим вердиктом. Таким чином, суди нижчих інстанцій абсолютно законно відмовили у витребуванні оригіналів документів та обґрунтовано визнали вимоги банку на підставі наявних доказів.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу підприємства “Геркулес” без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про визнання грошових вимог банку на суму понад 193 мільйони гривень — без змін.
Справа №761/22229/21 від 01/06/2026
Предметом цього спору є позов колишнього Президента України про захист честі, гідності та ділової репутації, а також визнання недостовірною інформації, поширеної відповідачем у прямому ефірі телепередачі та в мережі YouTube, щодо нібито укладення злочинної угоди про здачу міста Маріуполя у 2014 році.
Суд перш за все виходив з того, що оспорювані висловлювання відповідача є оціночними судженнями, а не фактичними твердженнями, тому вони не можуть бути перевірені на предмет відповідності дійсності та не підлягають спростуванню. Оскільки позивач є відомим політиком і публічною особою, межі допустимої критики щодо нього є значно ширшими, ніж щодо звичайної людини, і він має бути готовим до прискіпливої уваги та гострої суспільної дискусії. Колегія суддів наголосила на необхідності дотримання балансу між свободою вираження поглядів, гарантованою Конституцією та Конвенцією про захист прав людини, та правом особи на повагу до репутації. Суд врахував, що спірна інформація стосувалася військово-політичних подій у Маріуполі, які становлять надзвичайно високий суспільний інтерес, а тому громадськість має безумовне право на обговорення цих питань. Крім того, позивач не надав переконливих доказів того, що поширена інформація завдала реальної шкоди його немайновим правам або що відповідач діяв виключно з умислом зганьбити його репутацію. Суд також зазначив, що висловлювання відповідача хоч і мали провокативний характер, проте не містили звинувачень у конкретному кримінальному правопорушенні, а виражали лише суб’єктивну оцінку дій тодішнього керівництва держави.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу представника позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову — без змін.
Справа №757/18348/23-ц від 20/05/2026
Предметом цього спору є вимоги сина померлого політичного діяча про визнання недійсними свідоцтв на торговельні марки, які містять прізвище та карикатурне зображення його батька, через відсутність належної згоди на їх реєстрацію.
Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про недійсність свідоцтв, не дослідивши належним чином обставини політичної діяльності померлого та його розпорядження своїми немайновими правами за життя. Суд звернув увагу на те, що за життя відомий політик надав нотаріально посвідчену згоду на використання свого прізвища у назві політичної партії, а також дозволив використання свого імені та зображень для її статутної діяльності та реклами. Колегія суддів наголосила, що оспорювані торговельні марки є похідними від офіційно зареєстрованої символіки та найменування партії, лідером якої за життя був батько позивача. Верховний Суд сформував новий правовий висновок, згідно з яким у подібних спорах суди мають обов’язково досліджувати наявність згоди особи на використання її імені та портрета в загальній партійній символіці. Оскільки суди попередніх інстанцій не надали оцінки цим фактам та не з’ясували волевиявлення самого політика, фактичні обставини справи залишилися невстановленими. Крім того, скасування основного рішення автоматично потягло за собою скасування ухвали щодо розподілу витрат на правничу допомогу, оскільки це питання має вирішуватися за результатами остаточного розгляду справи.
Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №620/4201/25 від 01/06/2026
Предметом цього спору є протиправна бездіяльність Міністерства у справах ветеранів України, яка виявилася у відмові розглянути по суті заяву матері загиблого охоронника воєнізованої охорони про встановлення факту його безпосередньої участі в обороні України для отримання статусу члена сім’ї загиблого Захисника.
Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій помилково віднесли загиблого до категорії звичайних працівників підприємств чи установ, оскільки він служив в Управлінні поліції охорони та безпосередньо виконував завдання з охорони стратегічного об’єкта під час ворожого обстрілу. Судді наголосили, що міжвідомча комісія Мінветеранів має повноваження розглядати заяви членів сімей таких осіб, а тому відмова у розгляді документів була безпідставною. Крім того, колегія суддів звернула увагу на непослідовну поведінку самого міністерства, яке спочатку розглянуло першу заяву позивачки по суті, а вже другу аналогічну заяву повернуло нібито через відсутність компетенції. Верховний Суд також підкреслив, що чинне законодавство взагалі не передбачає процедури повернення таких заяв без розгляду. Додатково суд зафіксував грубі процесуальні порушення з боку апеляційного суду, який просто скопіював рішення першої інстанції та безпідставно розглянув справу в письмовому провадженні без виклику сторін.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував рішення судів попередніх інстанцій та зобов’язав Міністерство у справах ветеранів України розглянути її заяву по суті.
Справа №295/19388/14-ц від 27/05/2026
Предметом цього спору є правомірність апеляційного оскарження банком ухвали суду першої інстанції про зупинення стягнення у виконавчому провадженні, яка була винесена як забезпечувальний захід під час розгляду заяви боржника про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
Верховний Суд наголосив, що стаття 353 Цивільного процесуального кодексу України містить чіткий та вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції, які можна оскаржити в апеляційному порядку окремо від фінального рішення, і ухвали про зупинення виконання за виконавчим документом у цьому переліку немає. Судді пояснили, що будь-які заперечення проти такого зупинення стягувач має право включити до апеляційної скарги вже на підсумкове судове рішення, ухвалене за результатами розгляду заяви боржника по суті. Цей підхід повністю узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, яка спрямована на недопущення безладного руху судового процесу та забезпечення правової визначеності. Крім того, колегія суддів звернула увагу на те, що право банку на судовий захист не було обмежене, оскільки згодом він успішно оскаржив це процесуальне питання разом із фінальним рішенням суду першої інстанції, і апеляційний суд переглянув справу по суті. Таким чином, повернення первинної апеляційної скарги було абсолютно законним і не позбавило фінансову установу реального доступу до правосуддя.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» без задоволення, а ухвалу Житомирського апеляційного суду — без змін.
Справа №335/624/25 від 27/05/2026
1. Предметом цього судового розгляду є питання законності та обґрунтованості вжиття заходів забезпечення позову у справі про стягнення боргу в розмірі 2 175 000 грн шляхом заборони інвестиційному фонду передавати відповідачці майно та сплачені за нього кошти за інвестиційним договором.
2. Верховний Суд виходив з того, що забезпечення позову є тимчасовим заходом, який має на меті захистити позивача від недобросовісних дій відповідача та гарантувати реальне виконання майбутнього судового рішення. Судді погодилися, що заборона передавати відповідачці майно за інвестиційним договором є цілком співмірною із заявленими вимогами про стягнення боргу, оскільки вона спрямована виключно на збереження існуючого стану речей. Оскільки відповідачка не надала суду жодних доказів наявності у неї іншого майна, достатнього для покриття суми боргу, ризик невиконання рішення суду у разі незадоволення заяви про забезпечення позову є цілком реальним. Суд наголосив, що такий захід не вирішує спір по суті та не перешкоджає господарській діяльності інвестиційного фонду, а лише тимчасово обмежує можливість відчуження активів на користь третіх осіб. Крім того, колегія суддів зазначила, що обґрунтованість необхідності забезпечення позову має оцінюватися судом безпосередньо на момент подання відповідної заяви, незалежно від результатів розгляду аналогічних клопотань у минулому.
3. Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідачки без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про забезпечення позову — без змін.
Справа №454/2293/23 від 19/05/2026
Предметом цього спору є поділ майна колишнього подружжя, а саме житлового будинку та земельної ділянки, які чоловік вважав своєю особистою приватною власністю через отримання недобудови в дарунок, а дружина вимагала визнати спільною сумісною власністю через його суттєву добудову та збільшення вартості під час шлюбу.
Обґрунтовуючи своє рішення, Верховний Суд зазначив, що хоча недобудований будинок із готовністю 64% і був подарований чоловікові, його остаточне завершення та введення в експлуатацію відбулося вже під час перебування сторін у шлюбі. Суд застосував норми сімейного законодавства, які передбачають, що особисте майно одного з подружжя стає спільною власністю, якщо його вартість за час шлюбу істотно збільшилася внаслідок спільних грошових чи трудових затрат. Матеріалами справи підтверджено, що первинний об’єкт не мав підлоги, вікон, дверей та опалення, а в результаті спільних зусиль його площа зросла з 117,7 до 264,5 квадратних метрів, а також були зведені літня кухня, сарай та гараж. Інвентаризаційна вартість садиби внаслідок цих робіт зросла майже у 18 разів, що свідчить про те, що первинний об’єкт фактично «розчинився» у новому майні, створеному за час шлюбу. Оскільки чоловік не довів, що реконструкція здійснювалася виключно за його особисті кошти, суд застосував презумпцію спільності права власності подружжя. Крім того, керуючись принципом цілісності об’єкта нерухомості, суд вказав, що право власності на земельну ділянку під будинком автоматично переходить до співвласників будівлі в рівних частках.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу чоловіка без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про поділ житлового будинку та земельної ділянки між колишнім подружжям порівну (по 1/2 частці кожному) — без змін.
Справа №420/6675/23 від 02/06/2026
Я не можу надати детальний аналіз цього судового рішення, оскільки наданий текст містить лише його вступну та резолютивну частини, у яких відсутнє мотивувальне обґрунтування та аргументи, якими керувався Верховний Суд при прийнятті постанови.
Справа №916/1092/25 від 27/05/2026
1. Предметом цього спору є вимога сільськогосподарського підприємства витребувати з володіння зернового терміналу понад 695 тонн кукурудзи, яка була поставлена іноземному покупцеві, але так і не була ним повністю оплачена.
2. Верховний Суд наголосив, що суди попередніх інстанцій помилково відмовили у позові лише через те, що кукурудза є річчю з родовими ознаками, яку нібито не можна витребувати в судовому порядку. Судді підкреслили важливість принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), згідно з яким саме суд зобов’язаний самостійно надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін та застосувати належні норми права. Зокрема, у разі неможливості фізичного витребування майна з родовими ознаками, суди мали розглянути можливість застосування норм про повернення безпідставно набутого майна. Крім того, касаційна інстанція зафіксувала процесуальні порушення, оскільки суди прийняли від відповідача ключовий доказ — рішення міжнародного арбітражу — з порушенням строків та без належного обґрунтування поважності причин такого запізнення. Оскільки оцінка доказів та встановлення нових обставин справи не входять до повноважень суду касаційної інстанції, справу необхідно переглянути заново з урахуванням усіх цих вимог.
3. Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №990/51/26 від 01/06/2026
Предметом цього спору є законність рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, яким суддю Окружного адміністративного суду міста Києва було визнано таким, що не відповідає займаній посаді за критеріями професійної етики та доброчесності.
Суд перш за все звернув увагу на те, що процедура подолання негативного висновку Громадської ради доброчесності є особливою та вимагає кваліфікованої більшості голосів. Закон чітко визначає, що для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя за наявності негативного висновку громадськості необхідна підтримка двох третин голосів саме від *призначеного* складу Комісії, а не від кількості присутніх на конкретному засіданні членів. Оскільки на момент ухвалення рішення повноважний призначений склад Комісії налічував шістнадцять осіб, мінімальний поріг для ухвалення позитивного рішення становив одинадцять голосів. Позивач отримав на свою підтримку лише дев’ять голосів членів Комісії, що є недостатнім для подолання негативного висновку Громадської ради доброчесності. Суд також врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка підтверджує обов’язковість наявності щонайменше одинадцяти голосів членів Комісії у пленарному складі для ухвалення рішення на користь судді в аналогічних процедурах. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач діяв виключно в межах своїх повноважень, без процедурних порушень та у чіткій відповідності до вимог профільного закону.
Верховний Суд ухвалив рішення про повну відмову в задоволенні позовних вимог судді, підтвердивши правомірність рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Справа №727/12793/24 від 27/05/2026
Предметом судового розгляду у касаційній інстанції стала правомірність відмови апеляційного суду у відкритті провадження через пропуск відповідачем строку на оскарження рішення про стягнення з нього боргу в розмірі 2 500 000 гривень.
Верховний Суд виходив з того, що направлення судового рішення рекомендованим листом за офіційно зареєстрованим місцем проживання відповідача є належним сповіщенням, оскільки фактичне неотримання листа адресатом перебуває поза межами контролю суду. Судді наголосили, що відповідач достеменно знав про існування судового процесу, адже раніше сам надсилав поштою заяву, в якій визнавав борг та просив розглядати справу без його участі. Аргументи захисту про те, що боржник з 2015 року постійно проживає в Російській Федерації й не мав доступу до українських державних реєстрів, колегія суддів відхилила, оскільки він не знявся з реєстрації місця проживання в Україні, а тому несе всі процесуальні ризики, пов’язані з офіційною комунікацією. Суд підкреслив, що учасники справи зобов’язані діяти добросовісно та з розумною періодичністю цікавитися станом відомого їм судового провадження. Безпідставне ж поновлення процесуальних строків через десять місяців після ухвалення рішення, за відсутності об’єктивних і непереборних перешкод, є прямим порушенням принципу правової визначеності (*res judicata*). Відтак, апеляційний суд цілком законно визнав причини пропуску строку неповажними, оскільки вони зумовлені виключно суб’єктивною поведінкою самого скаржника.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу представниці відповідача без задоволення, а ухвалу Чернівецького апеляційного суду про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №260/3723/24 від 02/06/2026
Предметом цього спору є протиправна бездіяльність військових органів щодо ненарахування та невиплати звільненому за станом здоров’я військовослужбовцю щомісячної грошової допомоги, яка передбачена законом для осіб, що не мають права на пенсію.
Верховний Суд наголосив, що щомісячна грошова допомога у зв’язку зі звільненням за станом здоров’я без права на пенсію за своєю правовою природою є періодичною соціальною виплатою, а не заробітною платою чи грошовим забезпеченням. Через це суди попередніх інстанцій помилково застосували до цих відносин обмежений тримісячний строк звернення до суду, передбачений Кодексом законів про працю України. Колегія суддів роз’яснила, що у цьому випадку діє загальний шестимісячний строк звернення, визначений Кодексом адміністративного судочинства України. Крім того, оскільки така допомога виплачується щомісячно протягом року після звільнення, обов’язок щодо її виплати виникає періодично, а отже, правовідносини мають триваючий характер. Відповідно, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли хибного висновку, що строк звернення до суду почав спливати виключно з дня звільнення позивача зі служби. Таким чином, передчасне залишення позову без розгляду через нібито пропуск строків є порушенням норм процесуального права, яке перешкоджає доступу громадянина до правосуддя.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, а справу направив до Закарпатського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Справа №917/70/24 від 26/05/2026
Предметом цього спору є визнання недійсними додаткових угод до договору про постачання електроенергії, через які було безпідставно збільшено ціну за одиницю товару на 44,4%, та стягнення з постачальника надмірно сплачених бюджетних коштів у розмірі понад 93 тисячі гривень.
Суд виходив з того, що будь-яке збільшення ціни за одиницю товару в публічних закупівлях має бути належним чином документально підтверджене реальними коливаннями цін на ринку. Наданий постачальником експертний висновок Торгово-промислової палати мав лише довідково-інформаційний характер і не містив точних даних про коливання цін саме на момент підписання спірної додаткової угоди. Крім того, енергопостачальник жодним чином не обґрунтував замовнику, чому саме ринкові коливання унеможливили виконання договору за первісною тендерною ціною та зробили його виконання вочевидь невигідним. Суд наголосив, що автоматичне збільшення вартості електроенергії без належних доказів порушує вимоги законодавства про публічні закупівлі та призводить до неправомірного зменшення обсягів постачання ресурсу для комунального закладу. Також судді підтвердили, що закінчення строку дії договору чи його припинення не заважає визнати додаткові угоди недійсними та повернути безпідставно отримані кошти до бюджету. Наостанок, Верховний Суд зазначив, що як суд права він не може переоцінювати докази, які вже були детально та всебічно досліджені судами попередніх інстанцій.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу постачальника без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про визнання додаткових угод недійсними та стягнення 93 389,13 грн на користь місцевого бюджету — без змін.
Справа №678/320/25 від 01/06/2026
Предметом цього спору є оскарження боржником дій державної виконавчої служби щодо накладення та відмови у знятті арешту з його банківського рахунку, на який було зараховано цільові кошти державної бюджетної субсидії для підтримки фермерського господарства.
Суд першочергово виходив з того, що відкритий боржником рахунок є звичайним поточним рахунком для ведення підприємницької діяльності, а не рахунком зі спеціальним чи обмеженим режимом використання, арешт якого заборонений законом. Чинне законодавство про виконавче провадження дозволяє виконавцю накладати арешт на будь-які кошти боржника, окрім чітко визначеного переліку соціальних виплат та спецрахунків. Сама по собі цільова природа отриманої фермером державної субсидії не створює законодавчого імунітету від арешту цих грошей для виконання судових рішень. Банківська установа також підтвердила виконавчій службі, що рахунок не має спеціального статусу, тому законних підстав для повернення постанови про арешт без виконання не було. Крім того, арешт коштів спрямований на забезпечення реального виконання вироку суду щодо відшкодування моральної шкоди дитині, мати якої загинула в ДТП з вини боржника.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу боржника без задоволення, підтвердивши законність рішень судів попередніх інстанцій про відмову у знятті арешту з рахунку.
Справа №320/7048/23 від 02/06/2026
Предметом цього спору є законність постанови Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про застосування найсуворішої санкції у вигляді анулювання ліцензії депозитарної установи через надання нею недостовірної інформації щодо відсутності російських бенефіціарів у структурі власності одного з емітентів.
Верховний Суд погодився з висновками про те, що ліцензіат дійсно надав недостовірні дані, оскільки мав усі технічні та правові можливості дізнатися про наявність громадян РФ серед бенефіціарів через відкриті бази даних, зокрема систему SMIDA. Водночас судді наголосили, що анулювання ліцензії є крайнім заходом впливу, застосування якого вимагає від регулятора належного обґрунтування тяжкості проступку та суворого дотримання принципу пропорційності. Суд роз’яснив, що загальні та бланкетні норми законодавства лише окреслюють межі повноважень Комісії, але не можуть бути самостійною підставою для позбавлення ліцензії без наявності чітко визначеного в законі конкретного складу правопорушення для такої санкції. Профільний закон за подання недостовірної інформації чи невиконання рішень регулятора передбачає фінансові санкції (штрафи), а не анулювання ліцензії. Крім того, колегія суддів відхилила аргументи про нібито “систематичні порушення” компанії в минулому, оскільки Комісія взагалі не зазначала про це в самій постанові про накладення санкції. Таким чином, суд дійшов висновку, що застосування найсуворішого покарання за відсутності прямої вказівки в законі є проявом необмеженої дискреції, що суперечить Конституції України та принципу правової визначеності.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу компанії, скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким рішення регулятора про анулювання ліцензії було визнано протиправним та скасовано.
Справа №916/5688/24(916/129/25) від 20/05/2026
Предметом цього спору є законність вимог акціонерного товариства «ПриватБанк» про визнання його кредиторських вимог до боржника у справі про банкрутство на суму понад 10,6 мільйона гривень, які виникли через нібито неналежне виконання договорів фінансового лізингу.
Верховний Суд погодився з висновками апеляційної інстанції, що банк не надав детального та зрозумілого розрахунку складових формули для нарахування лізингової винагороди, що унеможливило перевірку правильності цих нарахувань. Крім того, суд зауважив, що за одним із договорів банк взагалі заявив вимогу про стягнення комісії, яка не була передбачена умовами угоди. Щодо вимог про стягнення залишку вартості предметів лізингу, колегія суддів зазначила, що після одностороннього розірвання договорів банком та повернення майна у боржника припинилося зобов’язання з викупу цих об’єктів. Суд підкреслив, що лізингодавець не має права одночасно вимагати і повернення самого майна, і виплати його вартості, якщо інше прямо не передбачено договором. Також судді врахували преюдиційні обставини попередніх судових справ, якими банку вже було відмовлено у стягненні аналогічних сум винагороди за цими ж договорами.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу «ПриватБанку» без задоволення, а постанову апеляційного суду про відмову у визнанні спірних вимог на суму 10 612 791,12 гривень — без змін.
Справа №756/15702/17 від 20/05/2026
Предметом цього спору є оскарження боржником дій державного виконавця щодо нарахування заборгованості зі сплати аліментів у розмірі майже 73 тисячі гривень та звернення стягнення на його доходи, оскільки батько дитини стверджував, що сплачував кошти безпосередньо дідусю, який фактично опікувався дитиною після позбавлення матері батьківських прав.
Верховний Суд наголосив, що заявник є особою з інвалідністю з дитинства по слуху, для якої єдиним засобом комунікації є жестова мова, а його інтереси представляв спеціалізований адвокат, який володіє цією мовою. Судді підкреслили, що принцип рівності сторін та право на справедливий суд, гарантовані Конвенцією про захист прав людини, вимагають від держави забезпечення «розумного пристосування» для осіб з інвалідністю, аби їхня участь у процесі була реальною, а не формальною. Колегія суддів зазначила, що апеляційний суд проігнорував особливий статус скаржника та безпідставно відмовив у відкладенні засідання через хворобу його єдиного адвоката, який міг забезпечити комунікацію без посередників. Верховний Суд вказав, що такий надмірний формалізм апеляційного суду поставив нечуючу особу в суттєво менш сприятливе становище порівняно з іншими учасниками процесу. Таким чином, розгляд справи за відсутності хворого адвоката, який володіє мовою жестів, призвів до грубого порушення права заявника на доступ до правосуддя.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу представника позивача, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №200/8806/24 від 28/05/2026
Предметом цього спору є законність вимог та окремих пунктів рішення Ради приватних виконавців України, якими приватних виконавців зобов’язали інформувати Асоціацію про зупинення, припинення чи поновлення їхньої діяльності, а також про укладення договорів заміщення.
Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій поспішно закрили провадження у справі, не проаналізувавши належним чином правову природу оскаржуваного рішення. Колегія суддів звернула увагу, що основним видом діяльності Асоціації приватних виконавців України в Єдиному державному реєстрі визначено «Державне управління загального характеру», що безпосередньо вказує на її особливий публічний статус. Суд наголосив, що рішення Ради приватних виконавців є обов’язковими для всіх членів професійної спільноти, а за їх невиконання може наступати дисциплінарна відповідальність. Нижчі суди проігнорували необхідність перевірки оскаржуваних пунктів рішення на наявність ознак нормативно-правового акта, таких як загальний характер, встановлення обов’язкових правил поведінки та розрахунок на неодноразове застосування. У разі підтвердження таких ознак, цей спір має розглядатися саме за спеціальними правилами адміністративного судочинства. Таким чином, закриття справи без з’ясування цих ключових обставин є суттєвим порушенням норм процесуального права, яке перешкоджає доступу позивача до правосуддя.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження і направив справу для продовження розгляду до Харківського окружного адміністративного суду.
Справа №910/6690/24 від 28/05/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є вимоги прокурора в інтересах держави про визнання недійсним договору на постачання датчиків тиску для атомної електростанції та стягнення в дохід держави 408 000 гривень на підставі статті 228 Цивільного кодексу України через змову учасників під час проведення закупівлі.
**Основні аргументи суду:**
Суд керувався тим, що сам факт антиконкурентних узгоджених дій учасників закупівель, встановлений рішенням Антимонопольного комітету, не є автоматичною підставою для визнання договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Крім того, за порушення конкурентного законодавства відповідач уже поніс покарання у вигляді штрафу, а позбавлення права брати участь у тендерах на три роки є достатнім державним запобіжником. Судді врахували, що спірний договір був повністю та якісно виконаний сторонами, а прокурор не довів фактів завищення ціни чи завдання реальних збитків державі. Також суд наголосив, що застосування суворої конфіскаційної санкції статті 228 Цивільного кодексу за відсутності вироку суду у кримінальній справі або значних збитків є непропорційним втручанням у право власності та суперечить практиці Європейського суду з прав людини. Наостанок, колегія суддів підтвердила правомірність стягнення витрат на правничу допомогу, оскільки їхній розмір був обґрунтованим та підтвердженим матеріалами справи.
**Рішення суду:**
Верховний Суд залишив касаційну скаргу прокурора без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №918/1007/21(918/659/25) від 19/05/2026
Предметом цього спору є стягнення податковим органом з підприємства, що перебуває в процедурі банкрутства, заборгованості зі сплати податків та зборів у розмірі понад 24,8 мільйона гривень, яка виникла вже після відкриття провадження у справі.
Суд виходив з того, що платник податків має законне право самостійно виявляти помилки у раніше поданих деклараціях та подавати уточнюючі розрахунки для коригування своїх зобов’язань. Водночас податковий орган при розрахунку боргу безпідставно підсумував показники як первинних декларацій, так і уточнюючих розрахунків, що призвело до штучного та подвійного нарахування одних і тих самих сум на понад 17,4 мільйона гривень. Суд наголосив, що нарахування в інтегрованій картці платника за уточнюючими розрахунками мають відображати саме коригування (виправлення) показників, а не механічне збільшення боргу. Крім того, судами було належним чином враховано докази часткового добровільного погашення заборгованості підприємством на суму 1,6 мільйона гривень. Здійснений детальний перевірочний розрахунок підтвердив правомірність податкових вимог лише в частині 5,8 мільйона гривень, яка є дійсною та неотриманою бюджетом сумою. Верховний Суд також зазначив, що намагання податківців оскаржити ці висновки зводяться до вимоги переоцінити докази, що виходить за межі повноважень касаційної інстанції.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а постанову апеляційного суду про часткове задоволення позову та стягнення з боржника лише доведеної суми боргу в розмірі 5 836 372 гривень 51 копійки — без змін.
Справа №320/60498/24 від 01/06/2026
Предметом цього спору є законність висновку Держаудитслужби, яким комунальне підприємство зобов’язали припинити зобов’язання за договором про закупівлю робіт з реконструкції вартістю понад 727 мільйонів гривень через нібито порушення вимог щодо локалізації імпортного обладнання та подання учасником неповного пакета документів.
Верховний Суд зазначив, що замовник зобов’язаний включати до тендерної документації вимоги щодо підтвердження ступеня локалізації товарів, якщо для цього є передбачені законом умови, і це не є його вільним вибором. Водночас, застосувавши історичне та телеологічне тлумачення норм права, колегія суддів дійшла висновку, що при закупівлі робіт чи послуг вартісний поріг у 200 тисяч гривень для обов’язкової локалізації застосовується до кожної одиниці товару окремо, а не до їхньої сукупної вартості. Суд наголосив, що якщо вартість жодного з окремих товарів не перевищує цю межу, то вимоги про локалізацію на них не поширюються. Проте аудитори вказували на наявність у кошторисі конкретних насосів, вартість яких перевищувала 200 тисяч гривень за одиницю, що суди попередніх інстанцій взагалі не перевірили. Через це Верховний Суд констатував, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили ключових фактичних обставин справи та не оцінили належним чином докази сторін.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу Держаудитслужби, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.
Справа №380/8190/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є законність дій Держаудитслужби щодо внесення висновків про фінансові та земельні порушення до акта ревізії діяльності Департаменту Львівської міської ради, а також процесуальне питання щодо того, чи є подання такого позову зловживанням процесуальними правами з боку позивача.
Верховний Суд зазначив, що під зловживанням процесуальними правами слід розуміти умисні та несумлінні дії учасника процесу, які спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам або штучне перевантаження суду. Судді пояснили, що до категорії «штучних позовів» можна віднести лише ті провадження, де реальний спір між сторонами взагалі відсутній, а позовна заява подається виключно для досягнення нелегітимних цілей. Водночас чинний процесуальний закон не містить жодних застережень чи заборон щодо можливості оскарження дій та рішень суб’єкта владних повноважень, які передували прийняттю ним остаточного рішення. З огляду на це, висновок суду першої інстанції про те, що позивач очевидно зловживав своїми правами та намагався штучно створити преюдицію для іншої справи, є передчасним. Колегія суддів наголосила, що суди мають детально досліджувати цілі, які переслідує заявник, перш ніж обмежувати його конституційне право на судовий захист. Таким чином, апеляційний суд цілком обґрунтовано скасував ухвалу про залишення позову без розгляду, забезпечивши можливість вирішення спору по суті.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Держаудитслужби без задоволення, а постанову апеляційного суду — без змін, тим самим остаточно повернувши справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
Справа №759/1035/25 від 21/05/2026
Предметом цього спору є забезпечення позову у справі про поділ спільного майна подружжя шляхом заборони чоловікові відчужувати та перереєстровувати спірну квартиру та автомобіль до вирішення справи по суті.
Суд керувався тим, що невжиття заходів забезпечення позову може зробити майбутнє рішення суду невиконуваним, оскільки відповідач уже намагався переоформити майно на третіх осіб без згоди дружини. Заборона на відчуження квартири та автомобіля є абсолютно співмірною та адекватною заявленим позовним вимогам про поділ цього майна. Таке обмеження є тимчасовим заходом, який не позбавляє відповідача права користування, а лише обмежує його у розпорядженні майном до остаточного вирішення спору. Суд відхилив аргументи відповідача про те, що квартира належить третій особі, оскільки вона була придбана ним за попереднім договором купівлі-продажу і права третіх осіб на неї наразі не зареєстровані. Також колегія суддів наголосила, що забезпечення позову в цьому випадку гарантує справедливий баланс інтересів обох сторін та запобігає виникненню нових судових процесів. Наостанок, суд підтвердив, що посилання відповідача на інші рішення Верховного Суду є безпідставними, оскільки обставини тих справ суттєво відрізняються від цієї справи.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу чоловіка без задоволення, а постанову апеляційного суду про задоволення заяви про забезпечення позову — без змін.
Справа №728/2657/21 від 28/05/2025
Предметом цього спору є законність наказу АТ «Українська залізниця» про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати електромеханіка, який відмовився від обов’язкового профілактичного щеплення проти COVID-19.
Верховний Суд керувався правовою позицією Великої Палати, згідно з якою відсторонення працівника без збереження заробітку вимагає обов’язкової індивідуальної оцінки загрози, яку він може нести на робочому місці. Судді врахували, що позивач працював електромеханіком у лабораторії, де було всього чотири працівники, а його обов’язки здебільшого полягали в ремонті та перевірці приладів. За таких умов ризик поширення ним інфекції серед колег чи сторонніх осіб був мінімальним, а його контакти — вкрай обмеженими. Роботодавець не довів, що не міг застосувати менш суворі заходи безпеки замість повного позбавлення працівника засобів до існування. Крім того, суд наголосив, що автоматичне відсторонення лише через належність підприємства до стратегічної галузі, без оцінки реальних ризиків, є непропорційним втручанням у право людини на працю. Тому колегія суддів дійшла висновку, що таке відсторонення не відповідало критеріям законності та нагальної суспільної необхідності.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу працівника частково, скасувавши постанову апеляційного суду та змінивши мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, яке визнало відсторонення незаконним.
Справа №757/3989/15-ц від 02/06/2026
1. Предметом цього спору є перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення про стягнення кредитної заборгованості у зв’язку з подальшим визнанням у судовому порядку недійсним договору відступлення права вимоги новому кредитору.
2. Верховний Суд зазначив, що встановлений іншим судовим рішенням факт недійсності договору відступлення права вимоги є класичною нововиявленою обставиною, оскільки цей юридичний факт існував на момент ухвалення первинного рішення, але став відомим лише після набрання чинності новим судовим рішенням. Судді наголосили, що оскільки договір відступлення права вимоги за кредитним договором на користь ОСОБА_2 був визнаний недійсним у судовому порядку, до неї не перейшли права та обов’язки кредитора. Через це ОСОБА_2 є неналежним позивачем у справі, а відсутність порушеного права з її боку є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення боргу. Суд також відхилив доводи про необхідність залучення попереднього кредитора на стадії апеляційного перегляду, оскільки спір вирішувався виключно в межах вимог, заявлених самою ОСОБА_2. Окремо колегія суддів спростувала звинувачення у порушенні процесуальних прав адвоката скаржниці щодо участі у відеоконференції, вказавши, що суд надав таку можливість, а технічні ризики непідключення до системи покладаються безпосередньо на учасника справи. Таким чином, апеляційний суд цілком обґрунтовано скасував попереднє рішення про стягнення боргу та ухвалив нове рішення про відмову в позові.
3. Верховний Суд прийняв рішення залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду про відмову у стягненні заборгованості — без змін.
Справа №308/12880/25 від 20/05/2026
Предметом цього спору є законність звільнення працівника з посади лікаря-нарколога, скасування відповідного наказу роботодавця та поновлення його на роботі.
Верховний Суд наголосив, що згідно із профільним законом позивачі у справах про поновлення на роботі повністю звільнені від сплати судового збору на всіх стадіях судового розгляду. Судді зазначили, що вимога про скасування наказу про звільнення та вимога про поновлення на роботі є нерозривними, оскільки скасування незаконного наказу є логічним та обов’язковим наслідком для самого поновлення працівника. Таким чином, весь цей спір за своєю суттю є спором про поновлення на роботі, незалежно від словесного формулювання позовних вимог. Колегія суддів підкреслила, що апеляційний суд безпідставно вимагав від громадянина сплати збору за вимогу про скасування наказу, проігнорувавши сталу практику Верховного Суду. Така незаконна вимога, на думку суду, є прямим обмеженням доступу особи до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Верховний Суд також нагадав, що процесуальні норми мають забезпечувати належне правосуддя, а не створювати надмірний формалізм для громадян.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував ухвалу апеляційного суду та направив справу назад до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Справа №175/1853/23 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги колишньої дружини про визнання житлового будинку, збудованого під час шлюбу, її особистою приватною власністю на тій підставі, що будівництво нібито здійснювалося за рахунок коштів, подарованих їй матір’ю.
Суд керувався законодавчою презумпцією спільності майна подружжя, оскільки спірний будинок був зведений та прийнятий в експлуатацію в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Тягар спростування цієї презумпції покладався на позивачку, яка мала довести, що майно набуте виключно за її особисті кошти, проте вона не надала для цього достатніх та беззаперечних доказів. Зокрема, договір дарування грошей був укладений лише у березні 1998 року, тобто на завершальному етапі будівництва, яке тривало з 1996 року, що виключає прямий причинно-наслідковий зв’язок між отриманням дарунка та фінансуванням робіт. Водночас суди встановили, що чоловік у цей період був офіційно працевлаштований на посаді директора товариства та отримував дохід, що спростовує твердження про його фінансову неспроможність брати участь у будівництві. Додатковим аргументом стало те, що земельна ділянка під будівництво спочатку виділялася батькові відповідача, який згодом переоформив її на сина. Верховний Суд також наголосив, що як суд права він позбавлений можливості переоцінювати докази, які вже були належним чином та всебічно досліджені судами попередніх інстанцій.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №904/6795/23 від 26/05/2026
Предметом цього спору є вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування рішень сільської ради щодо надання дозволу на розробку проєкту землеустрою та подальшої передачі земельної ділянки в оренду приватному товариству.
Суд виходив з того, що первинне рішення ради про надання дозволу на розробку проєкту відведення землі було прийняте за безпосередньої участі депутатки, яка мала реальний конфлікт інтересів, оскільки працювала на підприємстві-бенефіціарі та проголосувала «за» без публічного оголошення про це. Факт вчинення цією депутаткою корупційного правопорушення був офіційно встановлений судовим рішенням, що набрало законної сили. Відповідно до антикорупційного законодавства, рішення колегіального органу, ухвалене в умовах конфлікту інтересів навіть одного з його членів, підлягає безумовному скасуванню, оскільки це нівелює суспільну довіру до органів влади. Суд також наголосив, що друге рішення ради про затвердження проєкту землеустрою та передачу землі в оренду перебуває у прямому причинно-наслідковому зв’язку з першим незаконним рішенням, а тому теж є протиправним. Крім того, суд відхилив аргументи відповідача про неефективність обраного прокурором способу захисту, зазначивши, що скасування таких рішень є достатнім заходом для відновлення законності. При цьому підприємство не позбавлене права звернутися за виділенням землі повторно, але вже з дотриманням усіх вимог закону.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу товариства без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову прокурора та скасування незаконних рішень сільської ради — без змін.
Справа №160/4286/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є стягнення податкової заборгованості з Акціонерного товариства «КРИВОРІЗЬКА ТЕПЛОЦЕНТРАЛЬ» на користь держави в особі Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків.
Залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, Верховний Суд виходив із того, що контролюючий орган належним чином підтвердив наявність та точний розмір податкового боргу підприємства. Судді погодилися з висновками нижчих інстанцій, що процедура стягнення заборгованості була ініційована податківцями у повній відповідності до вимог чинного Податкового кодексу України. Доводи відповідача щодо наявності обставин, які нібито звільняють його від обов’язку сплати чи дають підстави для відтермінування, колегія суддів визнала юридично неспроможними. Верховний Суд підтвердив, що суди першої та апеляційної інстанцій детально дослідили всі матеріали справи та правильно застосували норми матеріального і процесуального права. Окрім цього, касаційна скарга підприємства не містила нових переконливих аргументів, які могли б спростувати законність уже ухвалених судових рішень.
Верховний Суд прийняв остаточне рішення відхилити касаційну скаргу Акціонерного товариства «КРИВОРІЗЬКА ТЕПЛОЦЕНТРАЛЬ», залишивши без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення заборгованості.
Справа №917/1275/17 від 18/05/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є оскарження Акціонерним товариством «Українська залізниця» дій державного виконавця щодо повернення без виконання наказу суду про витребування п’яти тепловозів із незаконного володіння заводу-боржника через зміну їхнього технічного стану внаслідок проведеної модернізації та розукомплектування.
**Основні аргументи, якими керувався суд при винесенні рішення:**
Верховний Суд наголосив, що конституційний принцип обов’язковості судового рішення є абсолютним і його виконання не може ставитися в залежність від волі боржника чи зміни стану самого майна. Суд зазначив, що судове рішення про витребування тепловозів не містило жодних умов щодо обов’язкового перебування техніки виключно у тому стані, в якому вона колись передавалася боржнику. Сама по собі зміна технічних характеристик майна (навіть його перебування у вигляді окремих комплектуючих чи модернізованих моделей) не є законною підставою для висновку про повну відсутність майна у боржника. Колегія суддів підкреслила, що суди попередніх інстанцій грубо порушили принцип правової визначеності, оскільки проігнорували вже висловлену раніше позицію Верховного Суду у цій же справі. Окрім цього, судді зауважили, що повернення виконавчого документа стягувачу фактично нівелює право на судовий захист та блокує реальне відновлення прав залізниці. Водночас Суд роз’яснив, що вимога зобов’язати виконавчу службу відновити провадження є зайвою, оскільки після скасування постанови про повернення документа виконавець зобов’язаний відновити всі процедури автоматично в силу закону.
**Рішення, яке прийняв суд:**
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу «Української залізниці», скасувавши рішення нижчих судів та визнавши протиправною постанову державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу, що зобов’язує виконавчу службу продовжити примусове стягнення майна.
Справа №910/9344/23 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Консалт Агро” про визнання недійсним свідоцтва на торговельну марку та зобов`язання вчинити відповідні реєстраційні дії.
Оскільки ми маємо справу лише з вступною та резолютивною частинами постанови, ключові мотиви суду можна реконструювати через посилання на процесуальні норми, зокрема статтю 310 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись цією нормою, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій припустилися суттєвих процесуальних порушень, які завадили повному та всебічному встановленню фактичних обставин справи. Зокрема, це вказує на те, що суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази або встановили важливі обставини на підставі недопустимих доказів. Також суд керувався межами розгляду справи в касаційній інстанції, визначеними статтею 300 ГПК України, які забороняють Верховному Суду самостійно збирати чи переоцінювати докази. З огляду на це, колегія суддів визнала висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними та такими, що зроблені без належного з’ясування всіх обставин спору щодо торговельної марки. Таким чином, головним аргументом суду стала необхідність забезпечення права на справедливий суд через виправлення процесуальних помилок у суді першої інстанції.
Верховний Суд прийняв рішення частково задовольнити касаційні скарги відповідачів, скасувати всі рішення судів першої та апеляційної інстанцій (включаючи додаткові рішення) та направити справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Справа №345/1982/24 від 27/05/2026
Предметом цього судового спору є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ІС-ТРАНС» до фізичної особи про визнання недійсними договорів позики на суму 30 000 доларів США та іпотеки нерухомого майна, а також припинення пов’язаного з ними обтяження.
Верховний Суд керувався тим, що єдиний засновник та учасник товариства, який згідно зі статутом є його вищим органом управління, мав усі необхідні повноваження на укладення договору позики від імені юридичної особи на підставі прийнятого ним же рішення. Суд наголосив, що будь-які обмеження повноважень представника не мають юридичної сили для третьої особи (кредитора), якщо компанія не доведе, що цей контрагент діяв недобросовісно та знав про обмеження, чого позивач у цій справі довести не зміг. Окрім цього, колегія суддів зазначила, що факт отримання коштів підтверджується письмовою розпискою безпосередньо у тексті договору, а невідображення цієї операції в бухгалтерському обліку підприємства не спростовує укладення правочину. Оскільки сам договір позики є дійсним, суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування похідного договору іпотеки, який забезпечував виконання цього зобов’язання. Водночас суд підтвердив правильність визначення підсудності за місцезнаходженням нерухомого майна, оскільки у справі об’єднано вимоги, на одну з яких поширюється виключна підсудність.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу відповідачки, повністю скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення, яким повністю відмовив товариству в задоволенні позову та стягнув на користь відповідачки судові витрати.
Справа №927/940/25 від 19/05/2026
Предметом цього спору є правомірність відкриття провадження у справі про банкрутство підприємства за заявою кредитора, вимоги якого ґрунтуються на кредитній заборгованості, що заперечується боржником та за частиною якої сплив строк позовної давності, а також питання розподілу витрат на правничу допомогу.
Суд зазначив, що обов’язковою умовою для відкриття провадження про банкрутство є повна відсутність спору про право між кредитором та боржником щодо заявлених вимог. Стосовно частини боргу, у стягненні якої раніше було відмовлено судом через сплив позовної давності, Верховний Суд наголосив, що таке зобов’язання втрачає здатність до примусового виконання, тому його не можна стягнути і через процедуру банкрутства. Щодо іншої частини заборгованості, боржник послідовно заперечував її існування ще з 2015 року, а сам кредитор раніше відмовився від позову про її стягнення у третейському суді. Така суперечлива поведінка кредитора та стійкі заперечення боржника чітко вказують на наявність спору про право, який має вирішуватися виключно у порядку повноцінного позовного провадження, а не в межах підготовчого засідання у справі про банкрутство. Крім того, суди врахували статус боржника як містоутворюючого підприємства та об’єкта критичної інфраструктури, безпідставне зупинення роботи якого в умовах воєнного стану зашкодило б економіці регіону. Наостанок, суд визнав обґрунтованими та підтвердженими витрати боржника на професійну правничу допомогу, оскільки кредитор не зміг спростувати їхню реальність та співмірність.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу кредитора без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження про банкрутство та стягнення витрат на адвоката — без змін.
Справа №676/3830/25 від 19/05/2026
Предметом цього спору є визнання жінки недієздатною через стійкий психічний розлад та призначення її рідного брата опікуном.
Верховний Суд виходив з того, що призначення опікуна має першочергово відповідати якнайкращим інтересам підопічного, а не бути формальним кроком. Судді врахували, що хвора жінка з 2014 року перебуває на повному державному забезпеченні у спеціалізованому психоневрологічному інтернаті, де отримує цілодобовий професійний догляд. Водночас її брат працює позмінно у три зміни та проживає окремо, що об’єктивно унеможливлює здійснення ним постійної та безперервної турботи. Крім того, висновок органу опіки та піклування виявився суто формальним, оскільки чиновники належним чином не перевірили майновий стан заявника, умови його життя та реальну можливість забезпечити сестрі належний догляд. Суд також зауважив, що в матеріалах справи відсутні обов’язкові медичні документи, які б підтверджували фізичну спроможність самого брата за станом його здоров’я виконувати обов’язки опікуна.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу брата без задоволення, підтвердивши рішення судів попередніх інстанцій про визнання жінки недієздатною, але з відмовою у призначенні брата її опікуном.
Справа №404/10017/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є заміна боржника у виконавчому провадженні про стягнення невиплаченої заробітної плати у зв’язку з реорганізацією Національного авіаційного університету шляхом його поділу на дві нові юридичні особи.
Верховний Суд наголосив, що процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального, тому для заміни сторони у виконавчому провадженні необхідно чітко встановити факт переходу конкретних зобов’язань до правонаступника на підставі первинних документів. Суд звернув увагу, що в матеріалах справи відсутній повний текст розподільчого балансу реорганізованого університету, а наявні лише окремі витяги з нього. Через це апеляційний суд зробив передчасний висновок про правонаступництво, не дослідивши належним чином, як саме між двома новоствореними установами було розподілено кредиторську заборгованість із заробітної плати. Зокрема, поза увагою суду залишилося питання, у зв’язку з діяльністю якого саме підрозділу виник борг перед працівницею та до штату якої з нових установ її було зараховано. Оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а Верховний Суд позбавлений можливості самостійно досліджувати нові докази, рішення апеляційної інстанції не можна вважати законним та обґрунтованим.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №904/2990/23 (904/3672/25) від 19/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з банку на користь підприємства-банкрута понад 5,5 мільйонів гривень лізингових платежів, які були сплачені як викупна вартість нерухомого майна, але після одностороннього розірвання договору банком та повернення йому цього майна так і не перейшли у власність лізингоодержувача.
Суд виходив із того, що договір фінансового лізингу є змішаним і поєднує в собі елементи оренди та купівлі-продажу, де частина платежів є фактично попередньою оплатою за придбання майна у власність. Оскільки банк розірвав договір в односторонньому порядку та повернув собі об’єкт лізингу, його зобов’язання передати це майно у власність клієнта припинилося, а отже, припинилося й право банку утримувати сплачену за нього викупну вартість. Керуючись нормами Цивільного кодексу України, суд наголосив, що у разі неотримання товару покупець має безумовне право вимагати повернення суми попередньої оплати. Суд також підкреслив, що лізингодавець не може одночасно вимагати і повернення самого об’єкта лізингу, і залишення собі коштів, сплачених у рахунок його викупної вартості. Окремо колегія суддів відхилила доводи банку про пропуск трирічного строку позовної давності, оскільки його перебіг був законно зупинений та продовжений у зв’язку з карантинними обмеженнями через COVID-19 та введенням в Україні воєнного стану. Крім того, суд підтвердив сталість судової практики у подібних спорах, зазначивши, що аналогічні висновки вже неодноразово висловлювалися Верховним Судом та Великою Палатою.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу банку без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про стягнення коштів на користь лізингоодержувача — без змін.
Справа №748/655/25 від 19/05/2026
Предметом цього спору є вимоги громадянина про визнання за ним одноосібного права власності на житловий будинок за набувальною давністю, у якому він разом із сім’єю тривалий час проживає, але не може приватизувати через відсутність чіткого балансоутримувача.
Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду, що позивач звернувся з позовом до неналежного складу відповідачів, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Суд урахував, що раніше судовим рішенням право користування цим житлом було законно визнано не лише за позивачем, а й за його дружиною та двома дітьми. Визнання права власності на весь будинок одноосібно за позивачем автоматично позбавило б інших членів його родини їхніх житлових і майнових прав на це приміщення, зокрема права на подальшу приватизацію. Оскільки інші члени сім’ї не виступали співпозивачами, вони мали бути залучені до участі у справі як співвідповідачі, адже позивач фактично претендував і на їхні частки. Визначення правильного та повного складу сторін у процесі є обов’язком позивача, а суд не може вирішувати питання про права осіб, які не були належним чином залучені до розгляду. Крім того, колегія суддів відхилила аргументи про порушення правил спрощеного провадження, оскільки цей спір стосувався саме набувальної давності, а не безпосередньо приватизації державного житлового фонду.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №536/1242/24 від 02/06/2026
Предметом цього спору є поділ у натурі житлового будинку з господарськими будівлями та прилеглої земельної ділянки, які належать двом сестрам на праві спільної часткової власності у рівних частинах після отримання спадщини.
Суд виходив з того, що кожен співвласник має законне право на виділ своєї частки із спільного майна в натурі, а у разі неможливості ідеального поділу — на отримання відповідної грошової компенсації від іншого співвласника. Оскільки судова експертиза підтвердила технічну неможливість поділити будинок абсолютно порівну через його архітектурне планування, суди попередніх інстанцій обґрунтовано обрали запропонований експертом третій варіант поділу, який є найбільш наближеним до рівності часток та найменш витратним для обох сторін. Верховний Суд наголосив, що при вирішенні таких спорів визначальними є саме розмір часток співвласників у правовому полі та технічна можливість поділу, а не фактично сформований між ними порядок користування майном. Суд відхилив аргументи скаржниці про несправедливість такого рішення, оскільки обидва варіанти експертизи передбачали необхідність перепланування та облаштування автономних комунікацій для обох новостворених ізольованих частин будинку. Оскільки вартість нерухомості, яка виділяється одній із сестер, перевищила її ідеальну частку, суд визнав законним стягнення з неї на користь іншої сестри грошової компенсації у розмірі понад 11 тисяч гривень для збереження балансу інтересів. Також колегія суддів підтвердила правильність поділу земельної ділянки навпіл, що дозволить уникнути подальших конфліктів між родичами щодо меж та користування спільною територією.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про поділ майна за третім варіантом експертизи та стягнення грошової компенсації — без змін.
Справа №460/377/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є протиправна бездіяльність органів Пенсійного фонду щодо ненарахування та невиплати непрацюючому пенсіонеру, який проживає в зоні гарантованого добровільного відселення внаслідок Чорнобильської катастрофи, підвищення до пенсії у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Колегія суддів Верховного Суду виходила з того, що рішенням Конституційного Суду України було відновлено дію статті 39 Чорнобильського закону, яка гарантує право непрацюючих пенсіонерів у зоні забруднення на отримання відповідної доплати. Водночас суд зазначив, що у зв’язку з прийняттям Закону № 1774-VIII мінімальна заробітна плата більше не може застосовуватися як розрахункова величина для соціальних виплат, тому для обчислення цієї доплати має використовуватись саме прожитковий мінімум для працездатних осіб. Суд окремо наголосив, що держава не має права обмежувати чи зменшувати встановлені законом соціальні гарантії чорнобильцям через щорічні закони про Державний бюджет, як це було спробовано зробити у бюджеті на 2025 рік. Оскільки позивач офіційно проживає на забрудненій території та є непрацюючим пенсіонером, його право на отримання підвищення є беззаперечним. Крім того, Верховний Суд відкинув аргументи судів попередніх інстанцій про те, що права позивача вже були повністю захищені в іншій судовій справі, оскільки пенсійний орган згодом знову неправомірно зменшив розмір виплат.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу пенсіонера, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалив нове рішення, яким визнав бездіяльність Пенсійного фонду протиправною та зобов’язав Головне управління Пенсійного фонду в Рівненській області нараховувати і виплачувати позивачу підвищення до пенсії у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, починаючи з 3 грудня 2024 року.
Справа №910/5546/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Будівельне управління механізації” про визнання частково недійсним рішення Антимонопольного комітету України щодо порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Оскільки наразі оприлюднено лише вступну та резолютивну частини постанови, детальні мотиви колегії суддів стануть відомі після складення повного тексту, проте процесуальні підстави такого вердикту вже є очевидними. Керуючись статтями 300 та 310 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції припустився суттєвих порушень норм процесуального права. Зокрема, апеляційний суд не дослідив належним чином усі зібрані у справі докази та не встановив фактичні обставини, які мають ключове значення для правильного вирішення цього спору. Окрім цього, судом попередньої інстанції не було в повній мірі перевірено обґрунтованість висновків антимонопольного органу щодо наявності чи відсутності антиконкурентних узгоджених дій. Саме ці процесуальні недоліки та неповнота з’ясування обставин справи унеможливили ухвалення законного рішення на стадії апеляційного розгляду. Тому Верховний Суд вказав на необхідність усунення зазначених помилок та детальної переоцінки доказів під час нового судового розгляду.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував постанову Північного апеляційного господарського суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №593/617/24 від 21/05/2026
Предметом цього спору є вимоги колишнього власника про скасування рішення нотаріуса щодо відновлення запису про право власності фінансової компанії на магазин з офісом та витребування цього нерухомого майна у кінцевого покупця.
Суд керувався принципом преюдиційності, оскільки у попередній судовій справі між цими ж сторонами вже було остаточно встановлено, що позивач правомірно втратив право власності на спірне майно ще у липні 2018 року внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки позивач перестав бути власником нерухомості, будь-які подальші реєстраційні дії щодо цього майна, зокрема відновлення запису про право власності за іпотекодержателем, жодним чином не порушують його прав чи інтересів. Судді наголосили, що право власності фінансової компанії виникло не на підставі судового рішення, а в позасудовому порядку на виконання умов договору іпотеки, законність якого вже була підтверджена Верховним Судом у 2021 році. Технічні затримки у відновленні раніше анульованого запису в реєстрі, які тривали майже три роки через судові процеси, не свідчать про відсутність у кредитора дійсного речового права на майно. Крім того, колегія суддів відхилила посилання скаржника на інші постанови Верховного Суду, оскільки він не обґрунтував, у чому саме полягає подібність правовідносин та які саме висновки не були враховані судами. Наостанок, суд зауважив, що аргументи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №754/14774/25 від 01/06/2026
Предметом спору у цій справі є законність та обґрунтованість окремої ухвали суду апеляційної інстанції, якою було звернуто увагу керівництва Департаменту патрульної поліції на суттєві процесуальні порушення, допущені поліцейськими під час притягнення водія до адміністративної відповідальності.
Верховний Суд зазначив, що окрема ухвала є дієвим процесуальним інструментом реагування на виявлені під час судового розгляду порушення закону, а також формою профілактичного впливу на суб’єктів владних повноважень. Судді наголосили, що хоча винесення такої ухвали є правом, а не обов’язком суду, правосуддя має належним чином реагувати на випадки очевидного та недбалого порушення процедури з боку посадових осіб. У цій справі було чітко встановлено, що патрульні не роз’яснили водієві його конституційні права та позбавили можливості скористатися правовою допомогою, що є грубим порушенням закону. Колегія суддів відхилила аргументи поліції про те, що ухвала має лише загальний «виховний» характер, підтвердивши, що вона ґрунтується на конкретних і безспірно встановлених фактах недбалого виконання службових обов’язків. Також суд підкреслив, що подібні процесуальні порушення з боку правоохоронців не лише підривають суспільну довіру до поліції, а й призводять до невиправданих витрат державного бюджету на судові збори. Наостанок, Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції діяв виключно в межах своїх процесуальних повноважень, а тому підстав для скасування його рішення немає.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу Департаменту патрульної поліції без задоволення, а окрему ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду — без змін.
Справа №420/21469/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ОДЕМАРА» до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень податкового органу, які безпосередньо впливали на фінансове становище підприємства.
Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із необхідності забезпечення принципу правової визначеності та належного захисту прав платника податків. Колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції припустився помилок у застосуванні норм матеріального права та порушив норми процесуального права, скасувавши законне рішення першої інстанції. Водночас суд підтвердив правильність висновків Одеського окружного адміністративного суду, який належним чином дослідив обставини справи та встановив безпідставність претензій податківців. Оскільки у судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини, детальні мотиви та правові позиції суддів будуть викладені у повному тексті постанови, складення якого відкладено на строк до п’яти днів. Проте вже зараз очевидно, що касаційний суд став на бік бізнесу, визнавши рішення податкового органу такими, що не відповідають критеріям законності та обґрунтованості. Також суд поклав на податковий орган обов’язок компенсувати підприємству витрати на сплату судового збору, що додатково підтверджує неправомірність позиції фіскальної служби у цій справі.
Верховний Суд повністю задовольнив касаційну скаргу ТОВ «ОДЕМАРА», скасував постанову апеляційного суду, залишивши в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду на користь підприємства, та стягнув з податкового органу 60 560 гривень судових витрат.
Справа №280/9547/23 від 02/06/2026
**Предмет спору:**
Предметом цього спору є вимоги Комунального некомерційного підприємства «Стоматологічна поліклініка № 3» Запорізької міської ради до Головного управління ДПС у Запорізькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.
**Аргументи суду:**
Оскільки ми маємо справу лише з вступною та резолютивною частинами постанови, детальні мотиви Верховного Суду будуть викладені у повному тексті рішення, складання якого відкладено на строк до п’яти днів. Водночас, направлення справи на новий розгляд чітко вказує на те, що суди попередніх інстанцій припустилися суттєвих процесуальних порушень або не повністю дослідили обставини справи. Верховний Суд дійшов висновку, що без усунення цих недоліків та без детального аналізу всіх доказів неможливо встановити, чи дійсно податкове повідомлення-рішення було протиправним. Як суд касаційної інстанції, він не має права самостійно оцінювати нові докази, тому єдиним законним виходом було повернення справи на першу інстанцію. Суд фактично зобов’язав колег нижчої інстанції провести більш ретельне дослідження фінансово-господарських операцій комунальної стоматології. Це рішення демонструє прагнення суду забезпечити максимальну об’єктивність та повноту судового процесу у спорі між комунальним підприємством та державою.
**Рішення суду:**
Верховний Суд ухвалив рішення частково задовольнити касаційну скаргу податкової служби, скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відправити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №757/51922/24-ц від 27/05/2026
1. Предметом цього спору є визнання частково недійсним попереднього договору купівлі-продажу квартири в частині утримання штрафу за односторонню відмову від договору, а також стягнення з інвестиційного фонду сплаченого забезпечувального авансу разом із фінансовими санкціями.
2. Верховний Суд виходив з того, що за своєю правовою природою неустойка (штраф) є мірою відповідальності за порушення зобов’язання, а тому її встановлення за правомірну односторонню відмову від договору суперечить сутності цього правового інституту. Судді наголосили, що свобода договору не є безмежною і сторони не можуть відступати від імперативних положень цивільного законодавства. Окрім цього, колегія суддів зазначила, що умова про стягнення з покупця 10% штрафу за реалізацію його законного права на вихід з договору є несправедливою, недобросовісною та створює істотний дисбаланс у правах сторін на шкоду споживачу. Суд також зауважив, що недійсність цієї окремої штрафної санкції не тягне за собою недійсності всього попереднього договору, оскільки правочин міг бути вчинений і без цієї дискримінаційної умови. Зрештою, оскільки покупець діяв правомірно, забудовник не мав права утримувати кошти, а суди попередніх інстанцій помилково проігнорували ці базові засади цивільного права.
3. Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині та ухвалив нове рішення, яким визнав недійсним пункт договору щодо вирахування 10% штрафу при поверненні авансу.
Справа №459/3214/20 від 20/05/2026
Предметом цього судового розгляду є правомірність стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу та проведення судових експертиз у межах тривалого спору щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Верховний Суд наголосив, що додаткове судове рішення про розподіл судових витрат має ухвалюватися з обов’язковим повідомленням сторін про дату, час і місце засідання, аби забезпечити ключові принципи змагальності та рівності сторін. Судді зазначили, що норми процесуального закону не звільняють суд від обов’язку належним чином сповістити учасників справи про розгляд заяви про стягнення витрат, навіть якщо їхня явка не є обов’язковою. У матеріалах цієї справи повністю відсутні будь-які докази того, що позивач був поінформований про судове засідання, в якому вирішувалося питання стягнення з нього коштів. Через це людина була позбавлена законної можливості надати свої заперечення та довести неспівмірність заявлених іншою стороною витрат на адвоката. Апеляційний суд, у свою чергу, взагалі проігнорував це грубе порушення, хоча воно було однією з ключових підстав апеляційної скарги позивача. Верховний Суд підкреслив, що розгляд справи за відсутності учасника, якого не повідомили належним чином, є безумовною підставою для скасування судового рішення, оскільки це прямо порушує право на справедливий суд та доступ до правосуддя.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу представника позивача, скасував постанову Львівського апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Справа №642/1929/24 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги військовослужбовців зобов’язати їхнього роботодавця, комунальне підприємство «Харківський метрополітен», нарахувати та виплатити їм середній заробіток за період проходження військової служби, починаючи з 19 липня 2022 року і до дня їхнього звільнення зі служби.
Суд керувався тим, що з 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України № 2352-IX, який звільнив роботодавців від обов’язку зберігати середній заробіток за працівниками, призваними на військову службу, залишивши за ними лише місце роботи та посаду. Відповідно до конституційного принципу дії закону в часі, нові норми права підлягають застосуванню до спірних відносин з моменту набрання ними чинності, незалежно від того, що позивачі уклали контракти та були увільнені від роботи раніше. Суд зауважив, що мобілізовані працівники не виконують роботу за трудовим договором, натомість отримують грошове забезпечення як військовослужбовці, яке держава компенсувала та збільшила відповідними рішеннями уряду. Окрім цього, колегія суддів посилалася на практику Конституційного Суду України та ЄСПЛ, вказавши, що в умовах воєнного стану держава має право обмежувати окремі соціально-економічні гарантії задля збереження балансу інтересів усього суспільства. Наостанок, Верховний Суд підкреслив, що судова практика у подібних спорах є абсолютно сталою, а тому законні підстави для відступу від раніше сформованих правових позицій відсутні.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачів без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову — без змін.
Справа №640/27112/20 від 01/06/2026
Предметом цього спору є правомірність наказу про виключення військовослужбовця Служби безпеки України зі списків особового складу науково-дослідного інституту під час його перебування на лікуванні, а також пов’язані з цим вимоги про поновлення на службі та стягнення грошового забезпечення.
Верховний Суд наголосив, що відповідно до профільного законодавства та Положення про проходження військової служби в СБУ, військовослужбовець не може бути виключений зі списків особового складу під час перебування на лікуванні. Суд підтвердив, що оскільки позивач у день виключення перебував на лікарняному, дії відповідача щодо його виключення саме з цієї дати були протиправними. Водночас колегія суддів зазначила, що наказ про звільнення позивача зі служби є чинним і не скасованим, а тому виключення зі списків є лише процедурним актом фіксації дати закінчення служби, а не самим звільненням. Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій помилково застосували норми Кодексу законів про працю щодо повного поновлення на службі та стягнення середнього заробітку за вимушений прогул, адже позивач таких вимог навіть не заявляв. Натомість належним та пропорційним способом захисту прав військовослужбовця у такому випадку є не поновлення на службі, а виключно зміна дати його виключення зі списків на перший день після завершення лікарняного.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу установи СБУ, скасував рішення нижчих судів у частині поновлення позивача на службі та стягнення коштів, і ухвалив нове рішення, яким просто змінив дату виключення позивача зі списків особового складу з 08 вересня 2020 року на 29 вересня 2020 року.
Справа №926/2973/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є визнання кредиторських вимог державного банку до фізичної особи у справі про її неплатоспроможність, зокрема в частині стягнення курсової різниці за валютним кредитом та нарахування процентів після пред’явлення вимоги про дострокове повернення боргу.
Суд керувався тим, що банк раніше вже стягнув заборгованість за цим кредитом у судовому порядку в національній валюті (гривні) та не оскаржував відповідне рішення, а отже, погодився на виконання зобов’язання в гривні й втратив право вимагати будь-яку курсову різницю. Крім того, суд наголосив, що право банку нараховувати передбачені договором проценти за «користування кредитом» припиняється після пред’явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення всієї суми боргу. З цього моменту регулятивні договірні відносини трансформуються в охоронні, тому кредитор не має права нараховувати звичайні договірні проценти поза межами строку кредитування. Натомість у разі прострочення боржника банк може претендувати лише на компенсаційні заходи, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, наприклад, три проценти річних від простроченої суми. Суд також підкреслив, що надання банку можливості нараховувати проценти за користування кредитом після вимоги про його дострокове повернення порушило б баланс інтересів сторін та поклало б на позичальника безпідставний обов’язок. Наостанок, Верховний Суд зазначив, що намагання банку переоцінити докази та обставини справи виходить за межі повноважень касаційної інстанції.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу банку без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову у визнанні більшої частини вимог банку — без змін.
Справа №907/562/25 від 12/05/2026
Предметом цього спору є стягнення з постачальника понад 3,4 мільйона гривень збитків та попередньої оплати через неналежне виконання умов договорів щодо поставки бензину та дизельного пального.
Верховний Суд наголосив, що для повернення передплати за законом необхідно чітко встановити факт порушення строків поставки саме з вини продавця. Оскільки за умовами договорів пальне мало отримуватися покупцем самовивозом за скретч-картками на АЗС, суди мали з’ясувати, чи дійсно позивач звертався за пальним і чи відмовляли йому в його відпуску. Крім того, суд підкреслив важливість стандарту доказування «вірогідності доказів», який зобов’язує суди оцінювати реальний рух активів та фактичне виконання господарських операцій, а не лише формальні документи. Попередні судові інстанції помилково відмовили у стягненні частини коштів (майже 1,4 млн грн), спираючись виключно на текст досудової претензії позивача, де згадувався факт поставки. Водночас суди взагалі не дослідили інші надані позивачем докази, які могли підтвердити, що паливні картки фактично не були використані, повернулися покупцю, а пальне фізично не відпускалося. Таким чином, без з’ясування цих ключових обставин ухвалити законне та справедливе рішення було неможливо.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу Департаменту, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в позові на суму 1 397 655,00 грн, та направив справу в цій частині на новий розгляд до Господарського суду Закарпатської області.
Справа №160/22622/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є законність рішення Дніпровської міської ради про проведення земельного аукціону та визнання недійсним укладеного за його результатами договору оренди земельної ділянки, яка, за твердженням позивача, розташована в межах природоохоронних зон та прибережних захисних смуг.
Верховний Суд виходив з того, що оскаржуване рішення міськради про проведення торгів є адміністративним актом органу місцевого самоврядування, який у цих правовідносинах реалізував свої владні управлінські функції. Судді наголосили, що договір оренди комунальної землі, укладений за результатами аукціону, є адміністративним договором, оскільки він оформлює результати публічної адміністративної процедури та спрямований на реалізацію суспільних інтересів. Колегія суддів зауважила, що при визначенні юрисдикції необхідно виходити з публічно-правової природи спірних відносин, де орган ради діє як суб’єкт владних повноважень. З огляду на це, обидві позовні вимоги — і про скасування рішення, і про визнання договору недійсним — мають єдину публічно-правову основу та пов’язані між собою. Таким чином, Верховний Суд констатував, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про належність спору щодо договору до господарської юрисдикції та безпідставно повернули позовну заяву громадянину.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій про повернення позову та направив справу до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Справа №202/5192/24 від 27/05/2026
Предметом цього спору є примусове припинення права власності громадянки Російської Федерації на успадковану нею частку земельної ділянки сільськогосподарського призначення шляхом її конфіскації на користь держави, оскільки відповідачка не відчужила цю землю протягом законодавчо встановленого однорічного строку.
Верховний Суд виходив з того, що землі сільськогосподарського призначення в Україні в жодному разі не можуть перебувати у власності іноземців, а тому прийнята ними у спадщину земля підлягає обов’язковому відчуженню протягом року. Якщо іноземний громадянин не продав ділянку добровільно, закон передбачає її примусову конфіскацію виключно за рішенням суду. Колегія суддів наголосила, що суди попередніх інстанцій помилково відмовили прокурору у конфіскації землі саме на користь держави в особі Держгеокадастру. Суд пояснив, що конфіскація земельної ділянки на користь держави є обов’язковою та необхідною передумовою для її подальшого продажу на земельних торгах. Саме територіальний орган Держгеокадастру виступає організатором таких електронних аукціонів та є стороною договору купівлі-продажу, що укладається за їхніми результатами. Тому право власності іноземця припиняється шляхом конфіскації майна на користь держави для його подальшої реалізації, а колишньому власнику згодом повертається виручена сума за вирахуванням витрат на продаж.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу прокуратури, змінивши рішення судів попередніх інстанцій та постановивши конфіскувати 1/3 частку спірної земельної ділянки саме на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області для її подальшого продажу на земельних торгах.
Справа №947/23278/20 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги прокурора в інтересах Одеської міської ради щодо скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсними договорів дарування та зобов’язання знести самочинно збудовані садові будинки на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді.
Верховний Суд керувався тим, що апеляційний суд ухвалив рішення про знесення нерухомого майна, яке на момент розгляду справи вже було реконструйоване, об’єднане в інший об’єкт та подароване особі, яку взагаді не залучили до участі у процесі. Судді наголосили, що вирішення питання про права, свободи чи обов’язки особи, яка не була залучена до справи, є безумовною та обов’язковою підставою для скасування судового рішення. Нова власниця майна довела наявність очевидного і безпосереднього правового зв’язку зі спором, оскільки судове рішення про знесення будинку прямо порушує її право власності. Оскільки апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості залучати нових співвідповідачів на стадії апеляційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність повернення справи на самий початок для формування правильного складу учасників. Через наявність цього фундаментального процесуального порушення колегія суддів не перевіряла інші доводи касаційних скарг по суті спору, оскільки будь-яка оцінка суті є передчасною до моменту забезпечення права на справедливий суд усім зацікавленим особам.
Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги, скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №120/9381/25 від 01/06/2026
Предметом судового розгляду у Верховному Суді стала законність відмови апеляційного суду у відкритті провадження через пропуск військовою частиною строків на оскарження рішення щодо перерахунку грошового забезпечення військовослужбовця.
Верховний Суд зазначив, що тимчасова відсутність у суб’єкта владних повноважень бюджетних коштів на сплату судового збору не може вважатися поважною причиною для пропуску процесуальних строків. Судді наголосили, що держава та її органи зобов’язані дотримуватися принципу «належного урядування», а тому внутрішні організаційні чи фінансові процедури установи не повинні створювати переваг перед іншими учасниками процесу. Колегія суддів звернула увагу на те, що військова частина не продемонструвала належної добросовісності, адже навіть після фактичної сплати судового збору вона зволікала з повторним поданням апеляційної скарги ще вісім днів. Щодо посилань на воєнний стан, суд роз’яснив, що сам факт його введення не зупиняє перебіг процесуальних строків і не є автоматичною підставою для їх поновлення без надання конкретних доказів перешкод у роботі. Оскільки військова частина є юридичною особою з відповідним штатом адміністративних працівників, які безпосередньо не беруть участі у бойових діях, вона мала об’єктивну можливість вчасно підготувати та подати документи. Таким чином, право на повторне звернення до суду після повернення першої скарги не звільняє сторону від обов’язку доводити поважність причин пропуску строків.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу військової частини без задоволення, підтвердивши законність ухвали апеляційного суду про відмову у відкритті провадження.
Справа №260/953/21 від 02/06/2026
Предметом цього спору є законність звільнення керівника апарату ліквідованого Апеляційного суду Закарпатської області та її вимоги щодо поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, а також зобов’язання призначити її на аналогічну посаду в новоствореному суді в порядку переведення.
Суд виходив з того, що відповідно до профільного закону призначення на посаду керівника апарату апеляційного суду чи його заступника обов’язково потребує погодження голови відповідного суду, якого позивачка так і не отримала. Крім того, вона добровільно взяла участь у відкритому конкурсі на цю посаду в новому суді, де зайняла друге місце, і результати цього конкурсу не оскаржувала. Звернення ж із заявами про переведення без конкурсу відбулися вже після її програшу, коли посада фактично перестала бути вакантною. Суд також наголосив, що чинне на момент звільнення законодавство про державну службу надає роботодавцю право, а не обов’язок пропонувати інші вакантні посади при ліквідації органу. Попри це, Державна судова адміністрація все ж пропонувала позивачці альтернативні посади в межах області та України, які не потребували згоди голови суду, проте вона на них не погодилася. Нарешті, колегія суддів зауважила, що посилання позивачки на інші рішення Верховного Суду є безпідставними, оскільки обставини тих справ не є релевантними до цієї конкретної ситуації.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №718/460/25 від 27/05/2026
Предметом цього спору є оскарження громадянином постанови державного виконавця про зупинення виконавчого провадження щодо стягнення заборгованості з виплати заробітної плати з державного підприємства, яке було включене до переліку об’єктів малої приватизації.
Верховний Суд звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій вирішили спір по суті, взагалі не перевіривши, чи підлягає ця скарга розгляду в порядку цивільного судочинства. Державний виконавець у своїх запереченнях вказував, що спірне виконавче провадження входить до складу зведеного виконавчого провадження, де об’єднано виконання рішень судів різних юрисдикцій. Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду, якщо оскаржуються дії виконавця у межах зведеного провадження, в якому об’єднано рішення судів різних юрисдикцій, такий спір належить до юрисдикції саме адміністративних судів. Суди першої та апеляційної інстанцій залишили ці доводи поза увагою та не з’ясували належним чином питання предметної юрисдикції. Оскільки встановлення цих фактичних обставин є першочерговим для правильного вирішення справи, а касаційний суд позбавлений можливості самостійно досліджувати нові докази, судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу громадянина, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для належного визначення юрисдикції спору.
Справа №620/8523/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є вимоги громадянина визнати протиправною бездіяльність Міністерства соціальної політики та Пенсійного фонду України щодо ненадання чітких відповідей на його запити, а також стягнути з них понад 2,6 мільйона гривень матеріальної шкоди, яка фактично є невиплаченою пенсійною заборгованістю за попередніми судовими рішеннями.
Суд зазначив, що державні органи надали відповіді на запити позивача в межах своєї компетенції та у встановлені законом строки, тому звинувачення у протиправній бездіяльності є безпідставними. Щодо стягнення коштів, суд наголосив, що невиконання або затримка виконання попередніх судових рішень про перерахунок пенсії не може бути самостійним предметом нового судового спору. Для захисту своїх прав у разі затримки виплат позивач мав скористатися спеціальними процесуальними інструментами судового контролю, такими як подання заяви про звіт про виконання рішення або визнання дій боржника протиправними. Суд також підкреслив, що заборгованість за судовими рішеннями виплачується Пенсійним фондом у порядку черговості за датою набрання ними законної сили та виключно в межах виділених бюджетних асигнувань. Окрім цього, колегія суддів зауважила, що невиплачена пенсія не є матеріальною шкодою в розумінні цивільного законодавства. Задоволення таких вимог призвело б до подвійного стягнення однієї й тієї самої суми, оскільки попередні рішення судів про перерахунок пенсії вже перебувають на виконанні.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №908/1194/24 від 27/05/2026
1. Предметом спору у цій справі є правомірність визнання податкового боргу фізичної особи-підприємця безнадійним і його списання в процедурі реструктуризації, а також законність подальшого закриття провадження у справі про неплатоспроможність.
2. Верховний Суд зазначив, що списання податкового боргу боржника не є автоматичним процесом і не може ґрунтуватися виключно на формальному співставленні календарних дат. Суд наголосив, що для застосування цієї процедури необхідно чітко встановити момент виникнення податкового боргу відповідно до норм Податкового кодексу України, тобто з першого дня прострочення саме узгодженого грошового зобов’язання. Крім того, судова палата вказала на обов’язковість активного судового контролю, який включає ретельну перевірку майнових декларацій боржника, інвентаризацію його активів та оцінку добросовісності його поведінки. Суд підкреслив, що інститут неплатоспроможності покликаний захищати лише чесних боржників, тому списання податкових зобов’язань без аналізу реального фінансового стану особи є передчасним. Також було роз’яснено, що ініціювати питання списання боргу може будь-який учасник справи, включаючи арбітражного керуючого, але остаточне рішення завжди приймає суд. Наостанок, оскільки ключове рішення про списання боргу було скасовано, суд визнав передчасним і закриття провадження у справі про неплатоспроможність.
3. Верховний Суд частково задовольнив касаційні скарги податкового органу, скасував рішення судів попередніх інстанцій про списання боргу та закриття справи і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №925/617/21 від 19/05/2026
Предметом цього судового спору є визнання протиправними дій державної виконавчої служби під час примусового виселення підприємця з приміщення магазину, повернення його майна, а також стягнення матеріальних збитків, упущеної вигоди, моральної шкоди та витрат на правничу допомогу.
Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій про те, що державний виконавець діяв із суттєвими порушеннями закону, оскільки письмово не попередив боржника про час виселення та проводив процедуру без залучення поліції. Через ці незаконні дії виконавча служба зобов’язана повернути підприємцю всі описані особисті речі на підставі відповідного акта. Суд також визнав обґрунтованим стягнення 50 тисяч гривень моральної шкоди, оскільки було доведено причинно-наслідковий зв’язок між стресовими діями виконавця та подальшим важким захворюванням і отриманням інвалідності позивачем. Водночас вимоги про відшкодування матеріальних збитків та упущеної вигоди не могли бути переглянуті в касації, оскільки позивач належним чином не оскаржив відмову в їх задоволенні в апеляційному суді. Щодо витрат на адвоката, суд підтвердив правильність їхнього пропорційного зменшення відповідно до обсягу задоволених вимог. Наостанок, колегія суддів підкреслила, що аргументи обох скаржників фактично зводяться до вимоги переоцінити докази, що виходить за межі повноважень касаційної інстанції.
Верховний Суд залишив касаційні скарги підприємця та державної виконавчої служби без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову — без змін.
Справа №645/4472/21 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги дружини про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля «Lexus GX-460», який її чоловік відчужив без її згоди, хоча транспортний засіб був придбаний під час їхнього шлюбу та є спільною сумісною власністю.
Суд виходив з того, що хоча спірний автомобіль і є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, сама по собі відсутність письмової згоди одного з них на продаж майна не є безумовною підставою для визнання договору недійсним. Для скасування такого правочину позивачка мала довести недобросовісність покупця, тобто те, що він знав або за обставинами справи об’єктивно міг знати про відсутність згоди іншого з подружжя на продаж. Оскільки автомобіль був зареєстрований одноособово за чоловіком, а покупка здійснювалася через офіційного комісіонера, у покупця не виникало додаткових обов’язків перевіряти сімейний стан продавця чи правовий режим майна. Суд наголосив, що чинне законодавство та усталена судова практика захищають права саме добросовісного набувача, на користь якого діє презумпція згоди другого з подружжя. Посилання позивачки на рішення суду в іншій справі як на доказ недобросовісності покупця були відхилені, оскільки те рішення ухвалювалося без залучення належних сторін і не має преюдиційного значення. Також суд зазначив, що продаж автомобіля за заниженою ціною чи неотримання дружиною коштів від продажу самі по собі не свідчать про недобросовісність покупця та не є підставою для визнання договору недійсним.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивачки без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові — без змін.
Справа №320/34788/23 від 01/06/2026
Предметом цього спору є вимоги позивача про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України про його звільнення з публічної служби, а також поновлення на роботі.
Верховний Суд наголосив, що сам по собі факт пропуску строку звернення до суду не є безумовною підставою для залишення позову без розгляду. Суд пояснив, що відповідно до вимог процесуального закону, виявивши пропуск строку, суд зобов’язаний спочатку надати позивачу можливість подати заяву про його поновлення та обґрунтувати поважність причин такого пропуску. Для цього суд мав залишити позовну заяву без руху та встановити строк для усунення цього недоліку. Проте апеляційний суд не вжив жодних заходів для надання позивачу такої процесуальної можливості та не виносив відповідних ухвал. Верховний Суд підкреслив, що такий підхід апеляційної інстанції є передчасним та грубо порушує право особи на судовий захист. Крім того, колегія суддів підтвердила сталість своєї практики, зазначивши, що аналогічні висновки вже неодноразово викладалися у попередніх рішеннях Верховного Суду.
Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача, скасував постанову апеляційного суду про залишення позову без розгляду та направив справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Справа №140/3751/23 від 02/06/2026
Предметом цього судового спору є законність податкового повідомлення-рішення, яким Товариству з обмеженою відповідальністю «Грандтермінал» було нараховано акцизний податок та штрафні санкції на загальну суму понад 28,7 мільйона гривень через нібито неправомірне використання ліміту обсягу пального без його фінансового поповнення.
Суд виходив з того, що передача пального від попереднього розпорядника акцизного складу до нового (позивача) відбулася на підставі договору зберігання та була належним чином зафіксована зареєстрованими акцизними накладними в системі електронного адміністрування. Колегія суддів наголосила, що за своєю правовою природою операції з передачі пального на відповідальне зберігання не є операціями з його реалізації, оскільки вони не передбачають переходу права власності на товар до зберігача. Оскільки право власності на пальне не переходило, у позивача не виникло об’єкта оподаткування акцизним податком та, відповідно, обов’язку додатково поповнювати електронний ліміт чи сплачувати податок до бюджету. Суд також врахував, що попередня компанія-розпорядник складу після анулювання її ліцензії діяла абсолютно правомірно, передавши залишки пального новому ліцензованому зберігачу для обнулення своїх показників у системі контролю. Податковий орган не надав жодних первинних документів чи доказів, які б підтверджували факт реального продажу або нецільового відпуску цього пального третім особам з боку позивача. Наостанок, Верховний Суд зазначив, що доводи податківців зводяться лише до переоцінки вже встановлених судами обставин справи та доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу податкового органу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову ТОВ «Грандтермінал» та скасування податкового повідомлення-рішення — без змін.
Справа №361/983/25 від 27/05/2026
Предметом цього спору є оскарження дій державного виконавця щодо зупинення виконавчого провадження про стягнення невиплаченої заробітної плати з Державного підприємства «Укрспирт» у зв’язку з його включенням до переліку об’єктів малої приватизації.
Верховний Суд звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили юрисдикцію цього спору перед тим, як розглядати скаргу по суті. Згідно з матеріалами справи, виконавче провадження щодо стягнення коштів на користь позивачки входило до складу зведеного виконавчого провадження, де також перебували вимоги інших категорій стягувачів, зокрема державних органів. Велика Палата Верховного Суду раніше неодноразово вказувала, що оскарження дій виконавця у межах зведеного провадження, де об’єднано виконання рішень судів різних юрисдикцій, належить до компетенції саме адміністративних, а не цивільних судів. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували ці доводи виконавчої служби та не з’ясували, чи підлягає скарга розгляду в порядку цивільного судочинства, вони припустилися суттєвого порушення процесуального права. Верховний Суд наголосив, що без встановлення цих фактичних обставин ухвалити законне рішення неможливо, а сам суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості самостійно збирати чи перевіряти такі докази.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для належної перевірки юрисдикції спору.
Справа №560/9476/25 від 02/06/2026
Предметом цього спору є оскарження повнолітньою донькою загиблого військовослужбовця рішення Міністерства оборони України щодо повернення її документів на доопрацювання та фактичної відмови у призначенні одноразової грошової допомоги в розмірі 15 мільйонів гривень.
У цій справі Верховний Суд керувався принципом незворотності дії закону в часі, закріпленим у статті 58 Конституції України. Судді зазначили, що право на отримання одноразової грошової допомоги є похідним від юридичного факту загибелі військовослужбовця і виникає безпосередньо в день його смерті. Саме на момент виникнення цього права визначається чітке коло осіб, які мають право на виплату, що є принциповим для її справедливого розподілу. Зміни до законодавства, які розширили коло отримувачів і дозволили повнолітнім дітям претендувати на допомогу незалежно від перебування на утриманні, набрали чинності вже після смерті батька позивачки. Відтак, суд дійшов висновку, що нові норми не мають зворотної сили, а до правовідносин має застосовуватися закон, чинний на дату загибелі бійця. Оскільки на той момент позивачка вже була повнолітньою і не перебувала на утриманні батька, вона не набула права на отримання цієї державної виплати.
Верховний Суд ухвалив рішення залишити касаційну скаргу позивачки без задоволення, а постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову — без змін.
Справа №2-91/11 від 21/05/2026
Предметом цього спору є заява нового кредитора про заміну стягувача у виконавчому провадженні та видачу дубліката втраченого виконавчого листа щодо стягнення з боржника кредитної заборгованості у розмірі понад 580 тисяч гривень.
Суд керувався тим, що оригінал виконавчого листа дійсно був втрачений під час його пересилання поштою від державної виконавчої служби до первісного стягувача, що підтверджується офіційними листами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та «Укрпошти». Верховний Суд наголосив, що строк пред’явлення цього виконавчого документа до виконання не закінчився, оскільки його перебіг був зупинений у зв’язку із введенням в Україні воєнного стану. Згідно із законодавчими змінами, на період дії воєнного стану встановлені законом строки пред’явлення виконавчих документів перериваються і встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану. Оскільки цей строк не сплив, новий кредитор мав повне право звернутися до суду із заявою про видачу дубліката втраченого документа. Також суд зазначив, що заміна кредитора є цілком правомірною, адже відбулося реальне відступлення прав вимоги у матеріальних правовідносинах, а процесуальний строк для виконання рішення суду все ще триває. Попередні судові рішення про відмову у поновленні строків не завадили повторному розгляду цього питання, оскільки заявник надав нові належні докази переривання строків та фактичної втрати документа.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу представника боржника без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про заміну стягувача та видачу дубліката виконавчого листа — без змін.
Справа №638/18253/14-ц від 21/05/2026
Предметом цього спору є заява фізичної особи про заміну первісного стягувача у виконавчому провадженні з виконання судового рішення про стягнення кредитного боргу на підставі укладених договорів відступлення права вимоги.
Верховний Суд виходив з того, що процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального, а перехід прав до нового кредитора повністю підтверджується наданими суду належними доказами, зокрема договорами цесії, актами приймання-передачі та платіжними документами. Судді наголосили на важливості презумпції правомірності правочину, оскільки договори відступлення прав вимоги не були визнані недійсними в судовому порядку та не є нікчемними за законом. Колегія суддів роз’яснила, що чинне законодавство не вимагає залучення до виконавчого провадження абсолютно кожного посереднього правонаступника з ланцюга відступлення прав, оскільки це лише зашкодило б правовій визначеності щодо особи стягувача. Аргументи боржника про відсутність його згоди на зміну кредитора суд відхилив, оскільки за законом така заміна за загальним правилом не потребує згоди боржника. Також суд зазначив, що скаржник не може посилатися на порушення процесуальних прав інших осіб (зокрема, щодо їх неповідомлення судом) як на підставу для скасування рішення у власних інтересах. Крім того, суд підтвердив, що попередня судова відмова у заміні сторони через брак доказів не перешкоджає повторному зверненню з такою ж заявою після збору та надання належних документів.
У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу представника боржника без задоволення, а постанову апеляційного суду про заміну стягувача у виконавчому провадженні — без змін.
Справа №369/16184/25 від 21/05/2026
Предметом цього спору є заява батька про встановлення в судовому порядку юридичного факту самостійного виховання ним неповнолітньої дитини, що мало на меті отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Суд керувався тим, що встановлення факту одноосібного виховання дитини батьком безпосередньо пов’язане з оцінкою виконання чи невиконання своїх обов’язків іншим з батьків, тобто матір’ю. Оскільки сімейне законодавство України закріплює принцип рівності прав та обов’язків обох батьків, а також невідчужуваності сімейних обов’язків, це питання не може вирішуватися безвідносно до дій матері. Колегія суддів наголосила, що ухилення від виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав, що вказує на існування прихованого спору про право. За таких обставин, подібні справи зачіпають публічно-правові інтереси та не можуть розглядатися за спрощеною процедурою окремого (непозовного) провадження. Верховний Суд підтвердив чинну правову позицію, за якою такі вимоги мають вирішуватися виключно в порядку позовного провадження із забезпеченням змагальності сторін. Крім того, суд відхилив клопотання про передачу справи до Великої Палати, оскільки заявник не обґрунтував наявність виключної правової проблеми чи необхідності відступу від уже сформованої практики.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу заявника без задоволення, а ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження — без змін.
Справа №990/33/26 від 28/05/2026
1. Предметом спору є оскарження колишнім суддею рішення Вищої ради правосуддя про його звільнення у відставку в частині незарахування до його суддівського стажу періодів роботи слідчим та навчання у закладі вищої освіти, що безпосередньо впливає на розмір його майбутнього довічного грошового утримання.
2. Суд наголосив, що оскільки спір стосується проходження та звільнення з публічної служби, для звернення до суду встановлено чіткий місячний строк, який позивач значно пропустив, звернувшись із позовом лише через шість місяців після ухвалення рішення. Велика Палата зазначила, що позивач був достеменно обізнаний про оскаржуване рішення в день його прийняття, оскільки тоді ж підписав наказ про своє відрахування зі штату суду. Судді відхилили аргумент про триваючий характер порушення, пояснивши, що прийняття індивідуального акта є одноразовим юридичним фактом, а його подальші фінансові наслідки не змінюють моменту виникнення права на оскарження. Також суд вказав, що звернення до Вищої ради правосуддя із заявою про виправлення помилки не є альтернативним чи досудовим порядком врегулювання спору і не зупиняє перебіг процесуальних строків. Водночас Велика Палата підкреслила, що пропуск строку на оскарження рішення ВРП не позбавляє позивача права у майбутньому оскаржити дії чи рішення органів Пенсійного фонду, якщо вони неправильно розрахують його виплати. Наостанок, суд зауважив, що дотримання процесуальних строків забезпечує принцип юридичної визначеності, а позивач не надав жодних доказів існування об’єктивно непереборних обставин, які заважали йому вчасно подати позов.
3. Суд прийняв рішення залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду про повернення позовної заяви через пропуск строку — без змін.
Справа №229/649/22 від 01/06/2026
Предметом цього спору є стягнення заборгованості за договором позики, оформленим у вигляді боргової розписки, на загальну суму 32 250 євро, що включає основний борг та проценти за користування коштами.
Суд керувався тим, що письмова розписка за своєю правовою природою є підтвердженням не лише укладення договору позики, а й фактичної передачі грошових коштів позичальнику. Ключовим доказом у справі став висновок судової почеркознавчої експертизи, який повністю спростував заперечення відповідача та підтвердив, що і текст розписки, і підпис на ній виконані ним особисто. Крім того, факт передачі валюти в сумі 30 000 євро був додатково підтверджений підписами свідків на розписці та усними показаннями одного з них у судовому засіданні. Судді відхилили аргументи відповідача про відсутність у документі його повних паспортних даних, оскільки сам факт знаходження оригіналу розписки у позивача (кредитора) за законом є беззаперечним свідченням того, що борг не повернуто. Також суд наголосив на презумпції правомірності правочину та обов’язковості договору для виконання, зазначивши, що будь-які сумніви щодо дійсності угоди мають тлумачитися на користь її чинності. Наостанок, твердження відповідача про те, що ці кошти нібито стосувалися інших господарських відносин між сторонами, суд визнав абсолютно недоведеними.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій про стягнення з боржника заборгованості у розмірі 32 250 євро — без змін.
Справа №459/593/25 від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги звільненої працівниці про визнання незаконним та скасування наказу про її звільнення за прогул, поновлення на посаді заступника генерального директора з правових питань Державного підприємства «Львіввугілля» та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Верховний Суд виходив із того, що скасування судами попередніх інстанцій наказу про звільнення через порушення роботодавцем строків притягнення до дисциплінарної відповідальності свідчить про незаконність самого звільнення. Суд наголосив, що за змістом статті 235 Кодексу законів про працю України незаконне звільнення — як без законної підстави, так і з порушенням встановленого законом порядку — автоматично тягне за собою обов’язкове поновлення працівника на попередній роботі. Колегія суддів зазначила, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій є суперечливими, оскільки вони одночасно визнали звільнення незаконним і відмовили у поновленні на роботі через фактичну відсутність позивачки на службі. Верховний Суд підкреслив, що вирішення вимог про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку безпосередньо залежить від законності самого звільнення, а тому відмова у їх задоволенні за умови скасування наказу про звільнення є передчасною та свідчить про надмірний формалізм. Крім того, суд вказав, що такий підхід нижчих судів призводить до правової невизначеності та грубо порушує конституційне право особи на працю.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував постанову апеляційного суду в частині відмови у поновленні на роботі та стягненні середнього заробітку і направив справу в цій частині на новий апеляційний розгляд.
Справа №560/4130/25 від 01/06/2026
Предметом цього спору є відмова органів Пенсійного фонду перевести позивачку на пенсію державного службовця за віком та врахувати при її розрахунку довідки про заробітну плату, видані податковим органом за її попереднім місцем роботи.
Верховний Суд звернув увагу на те, що раніше судом уже було ухвалено рішення у справі № 560/3731/24, яким Пенсійний фонд зобов’язали призначити позивачці саме цей вид пенсії. Проте суди попередніх інстанцій взагалі не з’ясували, чи було виконано це попереднє судове рішення та чи отримує жінка вже призначену їй пенсію держслужбовця. Це питання є ключовим, адже у разі виконання попереднього рішення новий спір щодо призначення пенсії просто відсутній, а у разі невиконання — позивачка мала використовувати спеціальні процесуальні механізми контролю за виконанням судового рішення, а не подавати новий позов. Крім того, суди не дослідили саму заяву позивачки від 24 грудня 2024 року, якої навіть не було в матеріалах справи, та не з’ясували мотиви її повторного звернення до пенсійного органу. Судді також зауважили, що нижчі суди надмірно зосередилися лише на оцінці довідок про заробітну плату, повністю проігнорувавши з’ясування реальних підстав відмови Пенсійного фонду у переведенні на пенсію. Таким чином, через недослідження цих суттєвих обставин суди першої та апеляційної інстанцій припустилися грубих процесуальних порушень і не забезпечили всебічного розгляду справи.
Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу позивачки, скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Справа №902/158/24 від 20/05/2026
Предметом цього спору є правомірність визнання поточних кредиторських вимог податкового органу до боржника у процедурі банкрутства на суму понад 1,2 мільярда гривень пені за порушення термінів розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Верховний Суд наголосив, що апеляційний суд припустився грубої помилки, визначивши нараховану податківцями пеню як «основну вимогу», оскільки за своєю правовою природою будь-яка пеня є лише похідною неустойкою (забезпеченням) за порушення зобов’язання. Суд зазначив, що колегія суддів апеляційної інстанції повністю проігнорувала обов’язкові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, де чітко визначено виключно штрафну природу такої валютної пені. Крім того, поза увагою апеляційного суду залишилися ключові доводи ліквідатора про те, що податкова служба намагається повторно стягнути ті самі вимоги, які вже були остаточно відхилені судом першої інстанції у серпні 2025 року. Верховний Суд підкреслив, що формальний підхід до розгляду кредиторських вимог без глибокого аналізу підстав їх виникнення створює небезпеку легалізації фіктивних боргів у процедурах банкрутства. Оскільки касаційна інстанція є судом права і не має повноважень самостійно переоцінювати докази чи встановлювати нові факти, рішення апеляційного суду було визнано передчасним та необґрунтованим.
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу ліквідатора, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд для детального дослідження всіх обставин.
Справа №757/26792/21-ц від 27/05/2026
Предметом цього спору є вимоги вкладника до «ПриватБанку» про зобов’язання надати дублікат квитанції про внесення готівкових коштів на депозит та виписки з його особових рахунків.
Верховний Суд наголосив, що процесуальний закон встановлює чіткий річний обмежувальний строк для подання апеляційної скарги з дня складення повного тексту рішення, який є преклюзивним і не може бути поновлений, за винятком випадків неповідомлення особи про розгляд справи або дії обставин непереборної сили. Судді врахували, що представник банку брав активну участь у процесі та був присутній під час проголошення рішення суду першої інстанції, а отже, фінансова установа була належним чином обізнана про наявність судового рішення. Колегія суддів відхилила аргументи банку про неотримання тексту рішення, зазначивши, що сторони зобов’язані самостійно та з розумним інтервалом цікавитися станом своєї справи. Крім того, суд підкреслив, що несвоєчасне оприлюднення рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не змінює моменту його фактичного складення та не зупиняє перебіг річного строку на оскарження. З огляду на це, Верховний Суд зазначив, що принцип правової визначеності вимагає поваги до остаточності судових рішень, а тому апеляційний суд законно відмовив у відкритті провадження через значний пропуск строку.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу «ПриватБанку» без задоволення, а ухвалу апеляційного суду про відмову у відкритті провадження — без змін.
