СПРАВА «ШЕВЧУК ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення, **** для української правової системи, стосується звільнення у 2019 році пана Станіслава Шевчука з посад судді та Голови Конституційного Суду України (КСУ). Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що дисциплінарне провадження стосовно заявника було докорінно дефектним, що призвело до порушення як його права на неупереджений суд, так і права на повагу до приватного життя. Суд визначив, що КСУ діяв як «суд» у цьому контексті, проте не забезпечив необхідних процесуальних гарантій, передбачених Конвенцією. Зокрема, Суд піддав критиці відсутність неупередженості суддів, які виступали одночасно як обвинувачі та арбітри, а також відсутність чіткості у національній правовій базі, що регулює такі звільнення. Це рішення підкреслює критичну потребу в прозорих і передбачуваних дисциплінарних процедурах у межах судових інституцій найвищого рівня.
### Структура та положення
Рішення структуроване у чотири основні юридичні оцінки:
1. **Прийнятність:** Суд відхилив заперечення Уряду щодо зловживання правом на подання заяви та дотримання строків подання скарги, підтвердивши, що заявник вичерпав національні засоби правового захисту.
2. **Стаття 6 § 1 (Право на справедливий суд):** Суд застосував тест *Eskelinen*, дійшовши висновку, що стаття 6 є застосовною, оскільки КСУ діяв як «суд» у дисциплінарних питаннях. Він встановив порушення вимоги щодо неупередженості, але визнав скаргу щодо «доступу до суду» неприйнятною, оскільки сам КСУ виконував функцію суду.
3. **Стаття 8 (Право на приватне життя):** Суд встановив втручання у приватне життя заявника через професійні та репутаційні наслідки його звільнення. Він постановив, що втручання не було «передбаченим законом» через брак передбачуваності в національних нормах.
4. **Стаття 10 (Свобода вираження поглядів):** Ця скарга була визнана неприйнятною, оскільки заявник не зміг обґрунтувати, що його звільнення стало прямим наслідком реалізації ним свободи вираження поглядів, а не його загальної поведінки.
Порівняно з попередньою судовою практикою (наприклад, *Олександр Волков проти України*), це рішення підкріплює принцип, згідно з яким навіть судді найвищих конституційних судів мають право на базові гарантії справедливого судового розгляду, зокрема щодо розділення ролей між тими, хто ініціює дисциплінарне провадження, і тими, хто ухвалює рішення по суті.
### Ключові положення для правового застосування
* **Об’єктивна неупередженість:** Рішення встановлює, що порушенням статті 6 є ситуація, коли судді, які ініціюють дисциплінарне провадження та публічно формулюють обвинувачення, згодом входять до складу колегії, яка вирішує справу по суті.
* **Доктрина необхідності:** Суд уточнив, що хоча «доктрина необхідності» може допускати участь упереджених суддів у виняткових випадках для запобігання повному паралічу суду, вона не була застосовна у цій справі, оскільки КСУ налічував 18 суддів, і не було доведено, що колегію неможливо було сформувати без участі суддів, щодо яких існував конфлікт інтересів.
* **Якість закону (Стаття 8):** Суд наголосив, що дисциплінарні підстави повинні бути сформульовані з достатньою точністю. Дослівне цитування конституційних положень без пояснення того, які саме дії становлять «істотне» або «системне» нехтування обов’язками, не відповідає критерію «передбачуваності», який вимагається Конвенцією.
* **Процесуальна справедливість:** Рішення підкреслює, що відсутність у національних правилах положень про відвід суддів Конституційного Суду під час дисциплінарного провадження є суттєвою вадою, яка підриває зовнішню неупередженість та довіру громадськості до судової влади.
СПРАВА «БОТЯНСЬКА ТА ІНШІ ПРОТИ СЛОВАЧЧИНИ»
Рішення у справі «Ботянська та інші проти Словаччини» (заява № 56444/22) стосується тривалого адміністративного провадження щодо реституції, яке триває понад два десятиліття. Заявники стверджували, що надмірна тривалість цього провадження порушила їхнє право на справедливий суд упродовж розумного строку відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Крім того, вони доводили, що національна правова система не забезпечила ефективного засобу юридичного захисту від цієї затримки, що є порушенням статті 13. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) відхилив аргументи Уряду щодо складності справи та поведінки сторін, не знайшовши жодного виправдання надмірній тривалості провадження. Як наслідок, Суд одноголосно постановив, що було порушено як пункт 1 статті 6, так і статтю 13 Конвенції. Рішення підтверджує усталену позицію Суду про те, що національні засоби правового захисту повинні дозволяти оцінку *загальної* тривалості провадження, а не поділяти його на окремі частини.
### Структура та положення
Рішення дотримується стандартної структури рішення на рівні Комітету:
* **Процесуальна історія:** окреслює хронологію заяви та її зв’язок із попередніми, пов’язаними справами («Балог та інші проти Словаччини»).
* **Факти справи:** детально описує триваюче адміністративне провадження в Земельному управлінні Комарно та невдалу спробу домогтися відшкодування через Конституційний суд Словаччини.
* **Право:**
* **Стаття 6 § 1:** Суд застосовує встановлені критерії «Фрідлендера» (складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади та предмет спору), щоб дійти висновку про порушення вимоги щодо «розумного строку».
* **Стаття 13:** Суд встановлює порушення через відсутність ефективного засобу правового захисту на національному рівні, зокрема критикуючи практику Конституційного суду відмовлятися від розгляду загальної тривалості провадження шляхом його сегментації.
* **Стаття 41:** Суд присуджує компенсацію моральної шкоди та відшкодування судових витрат, що відповідає його попереднім висновкам у справах групи «Балог».
Порівняно з попередніми версіями цієї справи, це рішення підсилює послідовність практики Суду, прямо спираючись на висновки в рішеннях у справах «Балог» 2018 та 2021 років, фактично закриваючи можливість для Уряду виправдовувати затримку процесуальною складністю.
### Ключові положення для юридичної практики
Для практиків та правових оглядачів найбільш значущими аспектами цього рішення є:
1. **Відмова від «надмірного формалізму» при вичерпанні засобів правового захисту:** Суд наголошує, що правило щодо вичерпання національних засобів правового захисту повинно застосовуватися гнучко. Він прямо відхиляє спробу Уряду виключити певні періоди судового розгляду з оцінки лише на тій підставі, що заявники не зазначили конкретно кожен суд у своїй конституційній скарзі.
2. **Вимога «загальної тривалості»:** Рішення слугує вагомим прецедентом того, що засіб правового захисту щодо тривалості провадження є «ефективним» лише тоді, коли він дозволяє національному суду розглядати провадження в цілому. Суд відхиляє практику поділу проваджень на частини з метою уникнення юрисдикції — тактику, яку органи державної влади часто використовують, щоб уникнути відповідальності за системні затримки.
3. **Стандарт «розумного строку»:** Суд повторює, що навіть у складних справах за участю численних позивачів (у цій справі — 345) держава залишається відповідальною за те, щоб адміністративні провадження не тривали десятиліттями. Аргумент про «складність» є недостатнім для виправдання 21-річної затримки.
Це рішення є чітким нагадуванням державам-членам, що адміністративна ефективність є фундаментальною складовою права на справедливий суд.
СПРАВА «БУЛАХ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення, **** у контексті триваючого конфлікту в Україні, стосується процесуальних зобов’язань держави згідно зі статтею 3 Конвенції. Справа «Булах проти України» (заява № 1380/25) стосується невжиття українськими органами влади заходів для проведення ефективного розслідування інциденту жорстокого поводження з боку приватної особи, вчиненого стосовно заявника у 2022 році. Після того, як заявник зник безвісти під час бойових дій у червні 2025 року, Суд дозволив його дружині продовжити розгляд заяви, підтвердивши її *locus standi* (право на звернення до суду). Суд встановив, що внутрішнє розслідування супроводжувалося значними затримками, процесуальними недоліками та нездатністю забезпечити ефективну участь заявника. Зрештою, Суд постановив, що держава не виконала вимоги статті 3, оскільки розслідування залишалося незавершеним та неефективним протягом багатьох років. Це рішення слугує нагадуванням про те, що навіть у випадках насильства з боку приватних осіб держава несе позитивне зобов’язання діяти старанно та невідкладно.
### Структура та основні положення
Рішення має стандартну структуру для рішень Комітету Європейського суду з прав людини. Воно розпочинається з процесуальної історії, за якою слідує рішення Суду щодо *locus standi* дружини заявника, що є вирішальним процесуальним кроком, враховуючи статус заявника як особи, що зникла безвісти. Основою рішення є аналіз процесуального аспекту статті 3, у якому Суд оцінює ефективність внутрішнього розслідування. Рішення завершується застосуванням статті 41, якою присуджено компенсацію моральної шкоди. Порівняно з попередніми версіями таких рішень, це рішення чітко містить додану таблицю, у якій детально описано конкретні недоліки внутрішнього розслідування, що узгоджується зі сталою судовою практикою, як-от справа «Мута проти України».
### Основні положення для практичного застосування
Для юристів-практиків та спостерігачів першочергове значення мають такі аспекти:
* **Процесуальний *locus standi*:** Рішення Суду дозволити дружині зниклого безвісти військовослужбовця продовжити провадження є життєво важливим прецедентом. Це підтверджує, що право на пошук справедливості за порушення прав людини не припиняється через зникнення жертви за обставин, що становлять загрозу для життя.
* **Позитивні зобов’язання за статтею 3:** Рішення підтверджує, що обов’язок держави щодо розслідування не обмежується лише діями, вчиненими представниками держави. У ньому прямо зазначено, що органи влади повинні проводити ефективне розслідування фактів жорстокого поводження з боку приватних осіб, що вимагає незалежності, неупередженості та громадського контролю.
* **Критерії «ефективності»:** Суд наголошує, що розслідування має бути невідкладним і ретельним. Він окремо визначає, що «загальний затяжний характер» провадження та «нездатність забезпечити право заявника на ефективну участь» є чіткими порушеннями Конвенції.
* **Посиланням на прецеденти:** Цитуючи справи «Мута проти України» та «Чернега та інші проти України», Суд підкреслює, що зволікання з проведенням слідчих дій та неодноразове закриття проваджень через нібито відсутність доказів — попри наявність свідків — є системними проблемами, які держава повинна вирішити для підтримання верховенства права.
Це рішення є ****, оскільки воно підкреслює постійну необхідність підтримки українськими судовими та слідчими системами високих стандартів процесуальної старанності навіть під екстремальним тиском поточної війни, гарантуючи, що жертвам насильства не буде відмовлено у праві на ефективний засіб юридичного захисту.
СПРАВА «КИСЕЛЬОВ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
****
Це рішення у справі «Кисельов та інші проти України», ухвалене П’ятою секцією Європейського суду з прав людини 25 червня 2026 року, стосується системної проблеми щодо поводження з особами, які тримаються під вартою в українській пенітенціарній системі. Суд розглянув 14 об’єднаних заяв щодо неналежних умов тримання під вартою, зокрема критичного переповнення камер, відсутності належної гігієни та незадовільних санітарних умов. У своєму рішенні Суд підтвердив, що такі умови, якщо вони є тривалими, становлять порушення статті 3 Конвенції, яка забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Крім того, Суд встановив порушення статті 13, зазначивши, що заявники не мали жодного ефективного національного засобу юридичного захисту для оскарження цих умов або отримання компенсації. Рішення є суворим нагадуванням про обов’язок держави забезпечити гуманні умови для всіх осіб, позбавлених свободи. Як наслідок, Суд зобов’язав уряд України виплатити заявникам визначені суми відшкодування збитків, що відображає серйозність та тривалість їхніх страждань.
Рішення структуроване як стандартне рішення Комітету, яке зазвичай використовується у справах, що стосуються усталеної прецедентної практики. Воно розпочинається з об’єднання заяв з огляду на їхній ідентичний предмет, після чого слідує оцінка прийнятності та суті скарг за статтями 3 та 13. Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, уточнюючи, що компенсаторний засіб є ефективним лише тоді, коли неналежні умови вже припинилися. Рішення завершується застосуванням статті 41, якою присуджуються матеріальні та нематеріальні збитки. Порівняно з попередніми рішеннями, це рішення консолідує численні індивідуальні вимоги в одне спрощене провадження, підсилюючи послідовну позицію Суду щодо принципу «пілотної справи», встановленого у справах «Мельник проти України» та «Сукачов проти України».
Для юристів-практиків та спостерігачів найважливішими положеннями цього рішення є:
* **Відхилення заперечення щодо «вичерпання засобів захисту»:** Суд прямо постановив, що Уряд не може посилатися на невичерпання національних засобів юридичного захисту, якщо заявник продовжує перебувати в тих самих неналежних умовах. Це фактично знижує бар’єр для осіб, які тримаються під вартою, у зверненні за правосуддям безпосередньо до Суду під час продовження їхнього тримання під вартою.
* **Стандарт доказування:** Суд підтвердив, що після того, як заявник подає *prima facie* (достатні на перший погляд) докази жорстокого поводження, тягар доказування перекладається на державу. Уряд зобов’язаний надати первинні докази, такі як плани приміщень, фактичні дані про наповнюваність камер, а також конкретні записи щодо гігієни, температурного режиму та освітлення.
* **Системні порушення:** Об’єднуючи ці справи, Суд наголошує на триваючому, системному характері цих порушень прав людини в Україні. Включення додаткових порушень, таких як надмірна тривалість кримінального провадження (стаття 6) та тримання під вартою (стаття 5), у конкретних заявах свідчить про те, що Суд дедалі більше готовий розглядати ширші процедурні недоліки, що супроводжують неналежні умови тримання під вартою.
* **Фінансове відшкодування:** Додана таблиця містить чітку розбивку присудженої компенсації, що слугує орієнтиром для майбутніх позовів, які стосуються подібних періодів тримання під вартою та рівнів переповнення камер.
СПРАВА «МАКАВЕЙ ТА ІНШІ ПРОТИ РУМУНІЇ»
У справі «Макавей та інші проти Румунії» (2026) Європейський суд з прав людини розглянув системні проблеми, пов’язані з умовами тримання під вартою в румунських пенітенціарних установах. Суд дослідив чотири об’єднані заяви щодо осіб, які перебували у в’язницях та поліцейських дільницях в умовах, що характеризувалися значним переповненням, незадовільною гігієною та невідповідною інфраструктурою. Рішення підтверджує, що такі умови порушували статтю 3 Конвенції, яка забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Примітно, що Суд дозволив спадкоємцям померлого заявника продовжити провадження, підтвердивши їхню правомочність на підтримання вимог. Хоча уряд Румунії стверджував, що на національному рівні існували засоби правового захисту, Суд установив, що ці механізми не були ефективними протягом конкретних періодів тримання заявників під вартою. Як наслідок, Суд ухвалив рішення на користь заявників, присудивши їм компенсацію за немайнову шкоду.
Структура рішення відповідає стандартному формату для рішень на рівні Комітету, починаючи з об’єднання заяв через їхню тематичну схожість. У ньому розглядається процесуальне питання щодо правомочності спадкоємців, після чого йдеться про прийнятність скарг, де Суд розмежовує періоди тримання під вартою, які були охоплені ефективними національними засобами правового захисту, і ті, що не були. Рішення значною мірою спирається на усталену прецедентну практику, таку як «Резмівеш та інші проти Румунії», для оцінки обґрунтованості вимог за статтею 3. Важливою зміною в цьому рішенні порівняно з попередньою практикою є чітке визнання Судом ефективності конкретних національних засобів правового захисту (таких як скарга до судді з нагляду та деліктні позови), які лише нещодавно були визнані функціональними, що звужує можливості для майбутніх звернень такого характеру.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів є такими:
* **Правомочність спадкоємців:** Суд підтвердив, що близькі родичі мають законний інтерес у продовженні розгляду скарг щодо прав людини навіть після смерті первісного заявника, за умови, що характер скарги це виправдовує.
* **Часові обмеження прийнятності:** Суд роз’яснив, що він відхилятиме скарги щодо періодів тримання під вартою, протягом яких держава вже забезпечила «адекватне відшкодування» через національні правові механізми, такі як Закон № 169/2017.
* **Вичерпання засобів правового захисту:** Рішення встановлює чіткі часові рамки щодо ефективності румунських національних засобів правового захисту. Воно визначає, що «скарга до судді з нагляду» (стаття 56 Закону № 254/2013) стала ефективним засобом правового захисту з 6 квітня 2023 року, а «деліктний позов» — з 13 січня 2021 року.
* **Поріг за статтею 3:** Суд наголосив, що серйозна нестача особистого простору в камері є головним чинником у визначенні поводження як такого, що «принижує гідність», і часто є самодостатньою підставою для встановлення порушення, якщо вона не відповідає мінімальним стандартам, встановленим у справі «Муршич проти Хорватії».
Це рішення слугує остаточним нагадуванням про те, що, хоча держави досягають дедалі більших успіхів у створенні ефективних внутрішньодержавних засобів правового захисту для розгляду скарг на умови тримання у в’язницях, вони залишаються відповідальними за минулі системні недоліки, коли такі засоби правового захисту були ще недоступні для затриманих осіб.
СПРАВА «МІШІН ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
****
Рішення у справі «Мішін та інші проти України» (заяви № 29381/16 та 13 інших) стосується системної проблеми у сфері здійснення правосуддя в Україні, а саме надмірної тривалості кримінального провадження. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув 14 об’єднаних заяв, у яких заявники стверджували, що їхні справи перебували на розгляді протягом необґрунтованих періодів часу, що варіювалися від кількох років до понад десятиліття. Суд дійшов висновку, що українська влада не забезпечила проведення цих кримінальних проваджень у «розумний строк», як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції. Крім того, Суд встановив, що заявники не мали жодного ефективного національного засобу юридичного захисту для оскарження цих затримок, що становить порушення статті 13. Як наслідок, Суд зобов’язав уряд України виплатити заявникам різні суми компенсації моральної шкоди, завданої внаслідок цих затяжних судових процесів.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішення Комітету П’ятої секції ЄСПЛ. Воно починається з процесуальної історії та об’єднання заяв, що є поширеною практикою, коли кілька справ стосуються одного й того самого предмета правового регулювання. Основна частина рішення поділена на оцінку стверджуваних порушень статей 6 та 13, за якою слідує застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції. Це рішення узгоджується зі сталою судовою практикою, зокрема, з посиланням на прецедентну справу «Нечай проти України» (2021), яка слугує прецедентом для висновків Суду щодо відсутності ефективних засобів юридичного захисту в Україні у справах щодо тривалості провадження. Рішення є примітним своїм консолідованим підходом, що охоплює різнорідну групу заявників в одному документі для оптимізації судового процесу.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів:
* **Критерій «розумного строку»:** Суд підтвердив, що розумність тривалості провадження оцінюється з урахуванням складності справи, поведінки заявників та поведінки національних органів влади. Суд чітко зазначив, що не вбачає виправдань для затримок у цих справах, наголошуючи, що тягар забезпечення своєчасного судового розгляду лежить на державі.
* **Системна відсутність засобу захисту:** Висновок Суду за статтею 13 підтверджує, що в українській правовій системі досі відсутній ефективний механізм, за допомогою якого особи могли б вимагати відшкодування або прискорення проваджень, що тривають надмірно довго. Це критично важливий момент для майбутніх судових процесів, оскільки він підкреслює необхідність звернення до ЄСПЛ, коли національні засоби захисту є вичерпаними або відсутніми.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив кожному заявнику грошову компенсацію у розмірі від 500 до 4 800 євро, залежно від конкретної тривалості та обставин їхніх індивідуальних справ. Ці суми підлягають виплаті протягом трьох місяців, із включенням положень про пеню у разі прострочення для забезпечення виконання рішення.
* **Прецедентне значення:** Посилаючись на справи «Нечай проти України» та «Ганиш та інші проти України», Суд підкріплює послідовну лінію прецедентної практики, сигналізуючи про те, що Україна залишається під наглядом через структурні недоліки у своїй системі кримінального правосуддя щодо швидкості судових розглядів.
СПРАВА «МОЙСЕ ТА ІНШІ ПРОТИ РУМУНІЇ»
Рішення у справі «Мойсе та інші проти Румунії» (заяви № 61328/19 та 10 інших) стосується системного невиконання Румунією остаточних рішень національних судів щодо реституції майна або виплати компенсації за активи, конфісковані під час комуністичного режиму. Суд встановив, що заявники, попри наявність остаточних судових наказів, якими визнавалися їхні права власності або право на компенсацію, залишилися в стані правової невизначеності через бездіяльність органів влади щодо виконання цих рішень. Об’єднавши ці одинадцять заяв, Суд розглянув повторювану проблему неефективності національних механізмів реституції. Він дійшов висновку, що нездатність держави забезпечити своєчасний правовий захист становить порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, яка захищає право на мирне володіння своїм майном. Як наслідок, Суд зобов’язав державу-відповідача забезпечити виконання цих рішень або, у разі неможливості, виплатити визначені суми як матеріальну та нематеріальну шкоду.
### Структура та положення
Рішення дотримується стандартної структури рішення комітету Європейського суду з прав людини:
* **Процесуальна історія:** Суд зазначає про об’єднання заяв через їхній ідентичний предмет та розглядає питання *locus standi* (процесуальної правоздатності) спадкоємця після смерті заявника.
* **Прийнятність:** Суд відхиляє заперечення Уряду щодо «зловживання правом на індивідуальну заяву», уточнюючи, що заявники надали точну інформацію щодо стану своїх національних позовів.
* **Суть справи:** Спираючись на прецедентну справу «Веляну та інші проти Румунії», Суд підтверджує, що остаточні судові рішення щодо реституції становлять «майно» згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Він встановлює, що держава не доклала необхідних зусиль для забезпечення виконання цих прав.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд застосовує методологію, встановлену у справі «Веляну», для розрахунку матеріальної шкоди, прямо відхиляючи застосовність нової Надзвичайної постанови № 38/2025 до цих конкретних справ, оскільки вони були подані до набрання нею чинності. Суд також надає чіткі інструкції щодо вирахування будь-яких сум, уже виплачених на національному рівні, щоб запобігти «безпідставному збагаченню».
### Ключові положення для юридичної практики
Для юристів-практиків та зацікавлених сторін першочергове значення мають такі пункти:
1. **Визначення «майна»:** Рішення підтверджує, що остаточне судове рішення, яке визнає право на реституцію або компенсацію, саме по собі є «майном», що захищається Конвенцією.
2. **Строки виконання:** Суд встановлює суворий дванадцятимісячний термін для виконання державою невиконаних рішень, після закінчення якого матеріальна шкода, присуджена у додатку, підлягає негайній виплаті.
3. **Методологія розрахунку:** Суд прямо виключає застосування нещодавньої Надзвичайної постанови № 38/2025 до справ, що вже перебувають на розгляді в Суді, забезпечуючи оцінку вимог заявників на основі встановлених, більш сприятливих критеріїв прецедентного права.
4. **Запобігання подвійному відшкодуванню:** Параграф 16 є критично важливим; він вимагає, щоб будь-яка компенсація, вже отримана заявниками через національні адміністративні канали, була відрахована від присудженої Судом суми, щоб уникнути безпідставного збагачення.
5. **Відхилення спекулятивних вимог:** Суд дотримується твердої позиції щодо відмови у присудженні збитків за «упущену вигоду» у справах про реституцію, характеризуючи такі вимоги як спекулятивні та такі, що важко піддаються кількісній оцінці, обмежуючи таким чином обсяг фінансового відшкодування вартістю майна та нематеріальною шкодою.
Це рішення слугує нагадуванням про незмінний обов’язок держави забезпечувати ефективні засоби правового захисту від історичних зловживань щодо власності, підкреслюючи, що сплив часу не звільняє державу від обов’язку виконувати остаточні судові рішення.
СПРАВА «ПУШКАШ ТА ІНШІ ПРОТИ РОМУНІЇ»
Справа «Пушкаш та інші проти Румунії» стосується системної неспроможності Румунської держави забезпечити виконання рішень національних судів щодо реституції майна, конфіскованого за часів комуністичного режиму. Заявники або їхні спадкоємці мали остаточні судові рішення від 2002 року, якими визнавалися їхні права власності, проте протягом понад двох десятиліть вони залишалися неспроможними повернути володіння або отримати ефективну компенсацію. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що таке тривале невиконання становить чітке порушення права на мирне володіння своїм майном згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Суд відхилив процесуальні заперечення Уряду, підтвердивши, що спадкоємці первісних заявників мають правовий статус для продовження цих позовних вимог. Зрештою, Суд зобов’язав державу виконати первісне рішення або, у разі неможливості цього, виплатити матеріальну та нематеріальну шкоду спадковому майну померлих заявників.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі для рішень Комітету згідно з Європейською конвенцією з прав людини. Воно розпочинається з історії провадження, переходить до оцінки Судом *locus standi* (права спадкоємців продовжувати справу), розглядає по суті порушення майнових прав і завершується застосуванням статті 41 щодо справедливої сатисфакції.
Порівняно з попередньою судовою практикою, це рішення посилює усталену позицію Суду в низці справ «Валяну та інші проти Румунії». Воно підтверджує, що Суд не толеруватиме неспроможність держави запровадити механізми реституції, фактично розглядаючи рішення національного суду від 2002 року як «майно», що підлягає захисту згідно з Конвенцією. Рішення є примітним детальним опрацюванням складного ланцюга правонаступництва, що гарантує збереження прав первісних заявників для їхніх нащадків.
### Ключові положення для юридичної практики
Для практиків та спостерігачів найбільш значущими є такі елементи:
* **Статус спадкоємців:** Суд чітко підтвердив, що у справах, які стосуються майнових інтересів, що підлягають передачі, спадкоємці мають право продовжувати провадження замість померлих заявників. Це має вирішальне значення для тривалих справ про реституцію, де первісні заявники помирають протягом тривалого судового процесу.
* **Визначення «майна»:** Суд повторив, що остаточне рішення національного органу про визнання права на реституцію становить «майно» згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Це створює надійне підґрунтя для аргументації того, що невиконання державою такого рішення є прямим порушенням Конвенції.
* **Запобігання безпідставному збагаченню:** Суд включив спеціальне застереження (пункт 20), яке вимагає, щоб будь-яка компенсація, вже отримана через національні адміністративні або судові канали, відраховувалася від суми, присудженої ЄСПЛ. Це запобігає подвійному відшкодуванню, забезпечуючи при цьому відповідальність держави за залишок суми.
* **Суворий графік виконання:** Рішення встановлює обов’язковий дванадцятимісячний строк для держави на виконання первісного рішення 2002 року або виплату зазначених матеріальних збитків, підкреслюючи нагальність вирішення цих історичних майнових спорів.
***
*Примітка: Хоча ця конкретна справа стосується Румунії, принципи щодо обов’язку держави виконувати остаточні судові рішення та захисту майнових прав є універсально актуальними для держав-членів Ради Європи. З огляду на поточні виклики щодо реституції майна та захисту приватної власності в контексті постконфліктного врегулювання або перехідного правосуддя, суворий захист цих прав залишається **** для ширшого європейського правового ландшафту, включаючи контекст повоєнного відновлення та захисту майнових прав в Україні.*
СПРАВА «ВУКОВИЧ ПРОТИ ЧОРНОГООРІЇ»
Рішення у справі «Вукович проти Чорногорії» (заява № 5522/25) стосується висновку Європейського суду з прав людини щодо надмірної тривалості конституційного провадження в Чорногорії. Заявник, Іван Вукович, оскаржив тривалість розгляду його справи в Конституційному Суді, яка становила понад сім років і п’ять місяців. Суд оцінив обґрунтованість цієї тривалості з огляду на встановлені критерії, включаючи складність справи та поведінку національних органів влади. Зрештою, Суд дійшов висновку, що затримка не відповідає вимозі «розумного строку», встановленій статтею 6 § 1 Конвенції. Це рішення підтверджує послідовну позицію Суду щодо того, що національний конституційний розгляд має здійснюватися з належною ретельністю для забезпечення ефективного судового захисту. Як наслідок, Суд визнав порушення права заявника на справедливий суд і присудив йому компенсацію за моральну шкоду та відшкодування судових витрат.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішень Комітету Суду. Воно розпочинається з викладу процесуальної історії із зазначенням дати подання заяви та подальшої комунікації уряду. Основна частина рішення міститься у розділі «Щодо права», в якому окреслено правову базу згідно зі статтею 6 § 1 та застосовано встановлені критерії *Frydlender* до конкретних фактів справи. Примітною особливістю цього рішення є відхилення Судом заперечення уряду щодо «зловживання правом на звернення», висунутого через те, що заявник не повідомив Суд негайно після завершення національного провадження. Посилаючись на усталені прецеденти, такі як «Стакіч проти Чорногорії» та «Сініштай проти Чорногорії», Суд зберігає наступність своєї прецедентної практики, підтверджуючи, що системна проблема тривалості конституційних проваджень у Чорногорії залишається предметом занепокоєння.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів містяться у пунктах з 7 по 10. Пункт 7 слугує важливим нагадуванням про чотирискладовий тест на «розумність строку»: складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади та значення справи для заявника. Пункт 9 є особливо значущим, оскільки він роз’яснює, що завершення національного провадження після комунікації заяви не робить скаргу автоматично зловживанням правом на звернення. Це забезпечує чітку процесуальну гарантію для заявників, справи яких можуть бути вирішені під час розгляду їхньої заяви в Страсбурзькому суді. Крім того, рішення слугує чіткою директивою для чорногорських органів влади про те, що тривалість конституційного розгляду має бути пропорційною характеру спору, підкріплюючи принцип, згідно з яким зволікання з правосуддям є відмовою в правосудді згідно з Конвенцією.
