Вітаю. Як юрист з багаторічним стажем, проаналізував надане вами судове рішення. Ось детальний аналіз:
1. Предметом спору є позов матері про примусове відібрання малолітньої дитини у батька та її повернення, оскільки, на думку позивачки, батько самочинно змінив місце проживання дитини після конфлікту.
2. Верховний Суд скасував рішення попередніх інстанцій через те, що суди формально підійшли до розгляду справи, відмовивши у позові лише через відсутність попереднього рішення про визначення місця проживання дитини. Суд наголосив, що стаття 162 Сімейного кодексу України, яка дозволяє відібрання дитини, має застосовуватися за аналогією закону навіть тоді, коли офіційне місце проживання дитини ще не було визначено судом чи органом опіки. Важливо, що суди не забезпечили обов’язкову участь органу опіки та піклування, не з’ясувавши причин відсутності їхнього висновку, що є грубим процесуальним порушенням. Також суд вказав на необхідність обов’язкової перевірки фактів домашнього насильства, на які посилалася позивачка, оскільки це безпосередньо впливає на інтереси дитини. Суди попередніх інстанцій не надали оцінки доводам про насильство, що є порушенням вимог щодо всебічного дослідження доказів. В результаті, ВС підкреслив, що відібрання дитини — це насамперед спосіб захисту її інтересів, а не лише спір між батьками, тому суд зобов’язаний оцінити реальні умови для життя дитини та ризики для неї.
3. Верховний Суд прийняв рішення скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій (включаючи додаткове рішення про судові витрати) та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
: Суд у цьому рішенні відступив від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 682/2778/17, щодо застосування статті 162 СК України.
