Це рішення, **** щодо захисту прав людини в Україні, стосується справи пана Федора Бєлоусова, довічно ув’язненого з інвалідністю II групи, який пересувається на кріслі колісному. Заявник стверджував, що його тримання в Житомирській установі виконання покарань № 8 було нелюдським через відсутність умов, пристосованих до його інвалідності, що змушувало його повністю покладатися на свого співкамерника у задоволенні базових щоденних потреб. Крім того, заявник заявив, що після подання ним заяви до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) він піддавався систематичному залякуванню, включаючи погрози, надмірні обшуки камери та дії стосовно його співкамерника з метою його ізоляції. Суд встановив, що умови тримання під вартою, посилені його фізичним станом, становили таке, що принижує гідність, поводження, і що держава не надала ефективного національного засобу правового захисту. Важливо, що Суд дійшов висновку, що дії органів влади становили неправомірне втручання у право заявника на індивідуальну скаргу згідно зі статтею 34 Конвенції.
### Структура та положення
Рішення структуровано за трьома основними правовими оцінками:
1. **Прийнятність:** Суд застосував «шестимісячне правило» для виключення періодів тримання під вартою до 2019 року через переривання «триваючої ситуації», спричинене переведенням заявника до медичного закладу. Суд відхилив аргумент Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту, зазначивши, що не існувало ефективного компенсаційного механізму щодо поточних умов тримання під вартою.
2. **Суть справи (статті 3 та 13):** Суд підтвердив, що тримання паралізованої особи в неадаптованому закладі, де вона не може пересуватися самостійно або отримати доступ до базової гігієни, становить поводження, що принижує гідність. Він також встановив порушення статті 13 через відсутність ефективного засобу правового захисту для оскарження таких умов.
3. **Стаття 34 (Право на індивідуальну скаргу):** Це значущий висновок, у якому Суд визначив, що держава не змогла захистити заявника від залякування. На відміну від попередніх справ, Суд поклав на Уряд тягар доведення (шляхом надання, наприклад, звітів про внутрішні розслідування) з метою спростування тверджень заявника про тиск, чого Уряд не зробив.
### Ключові положення для юридичної практики
* **Доктрина «триваючої ситуації»:** Рішення уточнює, що переведення до медичного закладу, навіть на короткий період, може перервати «триваючу ситуацію» тримання під вартою, що є критично важливим для розрахунку шестимісячного строку подання заяв.
* **Тягар доказування у справах про залякування:** Рішення підтверджує, що коли заявник надає послідовні свідчення про залякування з боку адміністрації в’язниці, тягар доказування переходить до Уряду для надання первинних доказів (таких як внутрішні звіти або незалежні розслідування) для спростування звинувачень. Неподання таких документів призведе до того, що Суд зробить висновки, несприятливі для Держави.
* **Вразливість як обтяжуюча обставина:** Суд чітко наголошує, що стосовно ув’язнених з інвалідністю, які відбувають довічне ув’язнення, навіть непрямі заходи — такі як покарання співкамерника, що надає необхідну фізичну допомогу — можуть розглядатися як навмисна спроба чинити тиск і втручатися у право звертатися до Суду.
* **Компенсаційні засоби правового захисту:** Суд повторив, що компенсаційний засіб правового захисту вважається «ефективним» лише в тому випадку, якщо він доступний, поки в’язень все ще перебуває в оскаржуваних умовах, підкреслюючи необхідність надання національними судами негайного полегшення замість теоретичної майбутньої компенсації.
Це рішення слугує суворим нагадуванням українській пенітенціарній системі щодо її позитивних зобов’язань забезпечити умови для ув’язнених з інвалідністю та її абсолютного обов’язку гарантувати, що в’язні можуть спілкуватися з ЄСПЛ без страху репресій.
