СПРАВА «АШУТТО ТА ІНШІ ПРОТИ ІТАЛІЇ»
Це рішення у справі «Ашутто та інші проти Італії» стосується сумісності італійського режиму «ergastolo ostativo» (довічне ув’язнення без можливості звільнення) з Європейською конвенцією з прав людини. Суд розглянув питання, чи порушує автоматична відмова в умовно-достроковому звільненні та коригуванні вироку для в’язнів, засуджених за злочини, пов’язані з мафією, які відмовилися співпрацювати з владою, заборону нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання. Суд встановив, що хоча режим, який діяв до 2022 року, створював нездоланну презумпцію небезпечності, що порушувало статтю 3, законодавча реформа 2022 року — при тлумаченні відповідно до стандартів Конвенції — наразі забезпечує реальну перспективу перегляду вироку. Відповідно, Суд постановив, що заявники зазнали порушення статті 3 протягом періоду, коли до них застосовувалася абсолютна заборона, але не після реформи 2022 року. Крім того, Суд визнав, що застосування національними судами зворотного та непередбачуваного характеру критеріїв «мафіозного методу» для перетворення довічних ув’язнень, які спочатку передбачали можливість скорочення, на такі, що її не передбачають, порушило статтю 7.
### Структура та положення
Рішення структуроване за трьома основними правовими засадами:
1. **Стаття 3 (Нелюдське або таке, що принижує гідність, покарання):** Суд підтверджує, що довічні вироки повинні бути як *de jure*, так і *de facto* такими, що можуть бути скорочені. Він оцінює реформу 2022 року, зазначаючи, що вона замінює абсолютну заборону на умовно-дострокове звільнення системою, яка вимагає судової оцінки реабілітації в’язня та залишкової небезпечності.
2. **Стаття 7 (Ніякого покарання без закону):** Суд розглядає питання про «суворіше покарання». Він визначає, що практика національних судів з перекваліфікації злочинів як «пов’язаних з мафією» на етапі виконання вироку — навіть якщо такі обставини були відсутні в первісному обвинувальному вироку — є ретроактивною та непередбачуваною зміною обсягу покарання.
3. **Справедлива сатисфакція:** Суд присуджує заявникам компенсацію моральної шкоди, визнаючи страждання, спричинені періодом невизначеності щодо їхніх перспектив звільнення.
### Ключові положення для правового застосування
* **Стандарт «реальної перспективи»:** Рішення роз’яснює, що для відповідності довічного ув’язнення статті 3 механізм перегляду не повинен бути суто теоретичним. Він має дозволяти оцінку прогресу в’язня, збалансовуючи реабілітацію із залишковою небезпечністю.
* **Застосовність статті 7:** Це критично важливий прецедент для справ, у яких національні суди «тлумачать» остаточні судові рішення для застосування більш суворих режимів виконання покарань. Суд встановлює, що якщо таке тлумачення фактично перетворює вирок, який підлягає скороченню, на такий, що не підлягає, це є зміною «покарання», на яку поширюється стаття 7, а не просто зміною «виконання».
* **Тягар доведення:** Суд зазначає, що хоча реформа 2022 року покладає на в’язня обов’язок довести, що він розірвав зв’язки з організованою злочинністю, це врівноважується обов’язком держави надавати конкретну, оновлену інформацію. Судове обґрунтування має бути чітким і прозорим, щоб відповідати вимогам Конвенції.
* **Незворотність дії закону в часі:** Суд наголошує, що критерії «мафіозного методу» не можуть застосовуватися до злочинів, вчинених до того, як правова база була чітко встановлена, що підкріплює принцип правової визначеності.
Це рішення має велике значення для практиків, які займаються виконанням довгострокових вироків та межами судового тлумачення при виконанні кримінальних покарань. Воно надає чіткий шлях для оскарження «автоматичних» режимів призначення покарань, у яких відсутній індивідуалізований судовий перегляд.
СПРАВА «A.S. ПРОТИ ЛАТВІЇ»
Цей аналіз стосується рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі «A.S. проти Латвії» (заява № 9327/23), винесеного 3 вересня 2026 року.
### 1. Суть рішення
Справа зосереджена на тому, чи виконала Латвія свої позитивні зобов’язання за статтею 4 Конвенції (заборона рабства, підневільного стану та примусової чи обов’язкової праці) щодо працевлаштування заявниці на молочній фермі. Заявниця стверджувала, що вона зазнала підневільного стану та примусової праці, посилаючись на невиплату заробітної плати, неналежні умови проживання та експлуатацію її вразливого стану. Суд дослідив, чи забезпечила держава належну правову базу та чи провела ефективне розслідування цих тверджень. Зрештою, Суд дійшов висновку, що, хоча скарга заявниці була «аргументованою» і, таким чином, прийнятною, національні органи влади провели ретельне розслідування в кількох інстанціях, яке відповідало процесуальним вимогам Конвенції. Отже, Суд не встановив порушення статті 4, наголосивши, що виправдувальний вирок за результатами змагального судового процесу сам по собі не є невиконанням процесуальних зобов’язань держави.
### 2. Структура та основні положення
Рішення структуровано на три основні розділи:
* **Прийнятність:** Суд відхилив заперечення Уряду щодо застосовності статті 4, постановивши, що заявниця представила «аргументовану скаргу», підкріплену доказами *prima facie* (на перший погляд). Важливо те, що Суд встановив, що ця оцінка має базуватися на обставинах, які існували на момент подання скарг, а не на остаточному рішенні національного суду.
* **Правова база:** Суд оцінив, чи була законодавча база Латвії достатньою. Він встановив, що Кримінальний закон Латвії (зокрема статті 154¹ та 154²) ефективно криміналізує торгівлю людьми та примусову працю, узгоджуючись із міжнародними стандартами (Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та Директива ЄС 2011/36/ЄС).
* **Процесуальні зобов’язання:** Суд ретельно вивчив розслідування, зазначивши, що воно було розпочато *ex officio* (з власної ініціативи держави), включало велику кількість свідчень, цифрові докази та неодноразові судові перегляди. Суд дійшов висновку, що в ході провадження не було допущено суттєвих недоліків.
Порівняно з попередньою судовою практикою, це рішення підтверджує принцип, згідно з яким процесуальне зобов’язання за статтею 4 є «зобов’язанням щодо засобів, а не щодо результату».
### 3. Ключові положення для практичного використання
Для юристів-практиків та спостерігачів найбільш значущими є такі моменти:
* **Поріг «аргументованої скарги»:** Суд уточнив, що застосовність статті 4 не залежить від винесення обвинувального вироку. Якщо заявник представляє переконливі докази *prima facie* експлуатації, держава зобов’язана провести розслідування, незалежно від того, чи визнає остаточний національний суд обвинуваченого винним.
* **Оцінка вразливості:** Суд підкреслив, що національні суди повинні проводити змістовну, а не лише формальну оцінку вразливості жертви. Хоча в цій конкретній справі Суд довірився оцінці доказів національним судом, він підтвердив, що суди повинні бути чутливими до того, як психологічний стан та економічна залежність можуть створити ситуацію «відсутності реальної альтернативи» для жертви.
* **Процесуальна доброчесність:** Рішення слугує еталоном того, що становить «ефективне розслідування». Ключові індикатори включають:
* Оперативність (наприклад, проведення інспекції на місці одразу після подання скарги).
* Дії *ex officio* (держава не повинна покладати тягар доказування на жертву).
* Всебічний збір доказів (використання цифрових, фінансових доказів та показань свідків, окрім свідчень самої жертви).
* **Відмінність від трудових спорів:** Суд уточнив, що хоча невиплата заробітної плати є відповідним індикатором експлуатації, вона не призводить автоматично до порушення статті 4, якщо інші елементи примусу або підневільного стану не були встановлені під час змагального процесу.
***: Хоча ця справа стосується Латвії, принципи щодо порогу «аргументованої скарги» та процесуальні вимоги до розслідування трудової експлуатації мають велике значення для правової системи України, особливо з огляду на те, що країна продовжує узгоджувати своє кримінальне законодавство та реакцію на торгівлю людьми та примусову працю з європейськими стандартами під час та після поточного конфлікту.*
СПРАВА «АСЛАНЯН ПРОТИ ВІРМЕНІЇ»
Це рішення стосується невиконання вірменською владою судового наказу про забезпечення тимчасових заходів, що надавали бабусі та дідусеві право на побачення з онуком. Заявники, громадяни Росії, намагалися відвідати дитину після того, як її мати переїхала до Вірменії без згоди батька. Попри чітку судову ухвалу про побачення, мати дитини неодноразово перешкоджала цим зустрічам, а Служба примусового виконання не забезпечила дотримання судового рішення. Суд встановив, що органи влади Вірменії залишалися пасивними, не застосувавши жодних санкцій і не залучивши соціальні служби для сприяння контактам. Як наслідок, Суд ухвалив, що Вірменія порушила статтю 8 Конвенції через невжиття необхідних і належних заходів для захисту права заявників на сімейне життя.
### Структура та положення
Рішення структуровано у трьох основних частинах: фактичні обставини справи, оцінка прийнятності заяви Судом та розгляд по суті вимог за статтею 8.
1. **Прийнятність:** Суд виключив третього заявника (батька) зі складу заявників, оскільки він не був стороною конкретного провадження щодо права на побачення і, отже, не мав «статусу жертви». Суд відхилив заперечення Уряду щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту та «передчасного» характеру заяви.
2. **По суті:** Суд застосував усталені принципи щодо позитивних зобов’язань держав забезпечувати виконання прав на контакти. Було проаналізовано період між першим судовим наказом (червень 2021 року) та моментом виїзду дитини з Вірменії (квітень 2022 року).
3. **Висновок:** Суд встановив порушення статті 8 протягом періоду проживання дитини у Вірменії, зауваживши при цьому, що держава не може нести відповідальність за виконання рішення після того, як дитина залишила її юрисдикцію.
### Ключові положення для юридичного застосування
* **Позитивні зобов’язання:** Рішення підтверджує, що коли один із батьків перешкоджає контактам, встановленим судовим рішенням, держава не є лише пасивним спостерігачем. Органи влади повинні вживати «практичних і адекватних заходів» для узгодження інтересів, включно з можливим залученням соціальних служб або служб у справах дітей.
* **Санкції:** Суд наголосив, що незастосування будь-яких адміністративних або кримінальних санкцій до батька чи матері, які систематично ігнорують судове рішення, є суттєвим показником невиконання державою своїх позитивних зобов’язань.
* **Чіткість наказів:** Рішення підкреслює, що національні суди повинні забезпечити достатню чіткість своїх наказів щодо місця та порядку проведення контактів. Неоднозначність судового рішення не може бути використана державою як виправдання для його невиконання.
* **Статус жертви:** Постанова слугує нагадуванням, що у справах сімейного права лише ті особи, які є безпосередніми учасниками конкретних проваджень щодо контактів і намагалися реалізувати ці права, мають право оскаржувати порушення статті 8 у Суді.
*Примітка: Хоча ця справа стосується громадян Росії та органів влади Вірменії, принципи щодо виконання прав на контакти та позитивних зобов’язань держави є надзвичайно актуальними для прецедентного права, що стосується захисту сімейного життя в усіх державах-членах, включаючи ті, що займаються транскордонними сімейними спорами за участю переміщених осіб.*
СПРАВА «Б.Ц. ПРОТИ ІТАЛІЇ»
Справа «Б.Ц. проти Італії» (заява № 42909/23) стосується свавільного затримання неповнолітнього без супроводу в центрі прийому, який не мав чіткої правової підстави для такого позбавлення свободи. Заявник, громадянин Кот-д’Івуару, був поміщений до Центру прийому прохачів притулку (C.A.R.A.) у Рестінко — закладу, що функціонував як де-факто центр утримання під вартою, звідки неповнолітні не могли вільно вийти. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що поміщення заявника не мало необхідної правової бази та обґрунтованих заходів, передбачених Конвенцією. Як наслідок, Суд постановив, що заявника було свавільно позбавлено свободи, що є порушенням його прав за статтею 5. Хоча заявник також скаржився на неналежні умови проживання, що дорівнюють нелюдському поводженню, Суд визнав цю частину скарги явно необґрунтованою. Це рішення є вкрай важливим для України та українських громадян, оскільки воно посилює суворий захист, наданий неповнолітнім без супроводу, які шукають міжнародного захисту, і підкреслює незаконність їх розміщення в установах, що функціонують як центри затримання без належної правової підстави.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Комітету в межах П’ятої секції Суду. Воно починається з встановлення фактів прибуття заявника та його подальшого розміщення в закладі в Рестінко. Потім Суд розглядає прийнятність скарг, зосереджуючись, зокрема, на ймовірних порушеннях статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) і статті 3 (заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження).
Порівняно з попередньою судовою практикою — такою як «Хлаїфія та інші проти Італії» та «Дж. А. та інші проти Італії» — це рішення підтверджує послідовну позицію Суду проти «де-факто» затримання вразливих мігрантів. Воно зберігає встановлений поріг для порушень статті 3, надаючи при цьому більш детальну оцінку процедурних вимог щодо затримання неповнолітніх згідно зі статтею 5. Рішення завершується застосуванням статті 41, якою присуджено компенсацію за моральну шкоду, тоді як вимоги щодо відшкодування витрат відхилено через відсутність підтверджувальної документації.
### Ключові положення для юридичного застосування
Для практиків та правозахисників найважливішими аспектами цього рішення є:
* **Свавільне позбавлення свободи (стаття 5):** Суд наголошує, що відсутність «чіткої та доступної правової підстави» для затримання неповнолітнього робить таке затримання свавільним. Це є життєво важливим прецедентом для оскарження розміщення неповнолітніх у закладах, де їхнє пересування обмежене без офіційного, вмотивованого судового чи адміністративного наказу.
* **Процесуальні права неповнолітніх:** Рішення підкреслює, що якщо саме затримання не має правової підстави, органи влади не можуть виконати свій обов’язок щодо інформування особи про причини її затримання або надання ефективного механізму для його оскарження (стаття 5 §§ 2 та 4). Це створює вагомий аргумент для правових представників вимагати негайного звільнення, коли неповнолітні утримуються в «центрах прийому», які діють як закриті заклади.
* **Поріг за статтею 3:** Відхилення Судом скарги за статтею 3 слугує нагадуванням про те, що заяви про «неналежні умови» повинні бути підкріплені конкретними доказами. Загальні скарги щодо гігієни чи відсутності діяльності, якщо вони не підтверджені конкретною датованою документацією, можуть не досягти високого порогу «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження», який вимагається Судом.
* **Докази та документація:** Рішення є суворим застереженням щодо важливості доказової бази. Суд відхилив вимогу заявника про відшкодування судових витрат саме через те, що не було подано жодних підтверджувальних документів. Це підкреслює необхідність ретельного ведення записів та подання деталізованих, перевірених витрат у всіх заявах про справедливу сатисфакцію.
СПРАВА «БЄЛОУС ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення, **** для захисту прав людини в Україні, стосується справи пана Федора Бєлоуса, довічно ув’язненого з інвалідністю II групи, який пересувається за допомогою крісла колісного. Заявник стверджував, що умови його тримання в Житомирській установі виконання покарань № 8 були нелюдськими через відсутність умов, адаптованих до його інвалідності, що змушувало його повністю покладатися на свого співкамерника у задоволенні базових щоденних потреб. Крім того, заявник стверджував, що після подання заяви до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) він піддавався систематичному залякуванню, зокрема погрозам, надмірним обшукам камери та цілеспрямованим діям щодо його співкамерника з метою його ізоляції. Суд встановив, що умови тримання під вартою, обтяжені його фізичним станом, становили таке, що принижує гідність, поводження, а держава не забезпечила ефективного національного засобу юридичного захисту. Важливо, що Суд дійшов висновку, що дії органів влади становили неправомірне втручання у право заявника на індивідуальну заяву відповідно до статті 34 Конвенції.
### Структура та положення
Рішення структуроване за трьома основними правовими оцінками:
1. **Прийнятність:** Суд застосував «шестимісячний строк» для виключення періодів тримання під вартою до 2019 року через перерву в «триваючій ситуації», спричинену переведенням заявника до медичного закладу. Суд відхилив аргумент Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, зазначивши, що не існувало ефективного компенсаторного механізму щодо умов тримання під вартою, що тривають.
2. **По суті (статті 3 та 13):** Суд підтвердив, що тримання паралізованої особи в неадаптованій установі, де вона не може самостійно пересуватися або забезпечити базову гігієну, становить таке, що принижує гідність, поводження. Він також встановив порушення статті 13 через відсутність ефективного засобу захисту для оскарження цих умов.
3. **Стаття 34 (Право на індивідуальну заяву):** Це важливий висновок, у якому Суд визначив, що держава не змогла захистити заявника від залякування. На відміну від попередніх справ, Суд поклав на Уряд тягар доведення (наприклад, шляхом надання звітів про внутрішні розслідування) для спростування тверджень заявника про тиск, чого Уряд не зробив.
### Ключові положення для юридичної практики
* **Доктрина «триваючої ситуації»:** Рішення роз’яснює, що переведення до медичного закладу, навіть на короткий період, може перервати «триваючу ситуацію» тримання під вартою, що є критично важливим для обчислення шестимісячного строку подання заяв.
* **Тягар доведення у справах про залякування:** Рішення підтверджує, що коли заявник надає послідовні свідчення про залякування з боку тюремної адміністрації, тягар доведення переходить до Уряду, який має надати первинні докази (наприклад, внутрішні звіти або результати незалежних розслідувань) для спростування цих тверджень. Неподання таких документів призведе до того, що Суд зробить негативні висновки щодо держави.
* **Вразливість як обтяжуюча обставина:** Суд чітко наголошує, що щодо ув’язнених з інвалідністю, які відбувають довічне ув’язнення, навіть непрямі заходи — наприклад, покарання співкамерника, який надає необхідну фізичну допомогу, — можуть розглядатися як навмисна спроба чинити тиск і перешкоджати праву на звернення до Суду.
* **Компенсаторні засоби захисту:** Суд повторив, що компенсаторний засіб захисту вважається «ефективним» лише тоді, коли він доступний у той час, поки ув’язнений все ще перебуває в оскаржуваних умовах, підкреслюючи необхідність надання національними судами негайного полегшення, а не теоретичної майбутньої компенсації.
Це рішення слугує суворим нагадуванням українській пенітенціарній системі про її позитивні зобов’язання щодо забезпечення належних умов для ув’язнених з інвалідністю та її абсолютний обов’язок гарантувати, що в’язні можуть спілкуватися з ЄСПЛ без страху репресій.
СПРАВА «І.В. ПРОТИ ПОЛЬЩІ»
Справа «І.В. проти Польщі» (заява № 17271/21) зосереджена на основоположному праві на доступ до суду, коли особа фактично позбавлена можливості шукати правосуддя через нездатність сплатити обов’язкові судові витрати. Заявниця, яка була безробітною та мала значні борги, намагалася подати позов проти свого колишнього роботодавця за домагання на робочому місці, проте польські суди відмовили їй у звільненні від сплати судових витрат. Національні органи влади мотивували це тим, що вона не надала вичерпну фінансову інформацію, не заощадила кошти з попередньої судової виплати та мала гіпотетичну спроможність отримувати дохід. Зрештою, Окружний суд повністю відхилив її позов через несплату витрат, що унеможливило будь-який розгляд справи по суті. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що такий жорсткий підхід не забезпечив справедливого балансу між інтересом держави у стягненні витрат та правом особи на судовий захист. Як наслідок, Суд постановив, що відмова у наданні звільнення від сплати витрат обмежила саму суть права заявниці на доступ до суду згідно зі статтею 6 § 1 Конвенції.
Структура рішення відповідає стандартному формату ЄСПЛ: вона розпочинається з процесуальної історії, окреслює предмет спору (відмова у звільненні від сплати витрат), деталізує оцінку Судом суті справи та завершується застосуванням статті 41 щодо справедливої сатисфакції. Рішення не запроваджує нових законодавчих положень, а підтверджує усталену прецедентну практику щодо права на доступ до суду, зокрема з посиланням на справи «Зубац проти Хорватії» (*Zubac v. Croatia*) та «Кройц проти Польщі» (*Kreuz v. Poland*). Ключова зміна полягає у суворому застосуванні Судом цих принципів до ситуації, коли національні суди покладалися на «гіпотетичну спроможність отримувати дохід», а не на документально підтверджені фінансові труднощі. Це є важливим нагадуванням про те, що національні суди повинні проводити змістовну, а не формалістичну оцінку фінансового стану заявника.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів:
* **Тест на «сутність»:** Суд наголосив, що коли фінансові обмеження не пов’язані з суттю позову, вони мають підлягати «особливо ретельній перевірці». Якщо судовий збір перешкоджає розгляду справи по суті, це створює ризик порушення самої суті статті 6 § 1.
* **Відхилення гіпотетичних оцінок:** Суд чітко розкритикував національний суд за те, що він ґрунтував своє рішення на «гіпотетичній спроможності заявниці отримувати дохід», а не на реальних доказах її бідності, таких як статус отримувача соціальної допомоги та документально підтверджені провадження щодо стягнення боргів.
* **Омана щодо «попередньої виплати»:** Суд роз’яснив, що нерозумно очікувати від незаможної заявниці збереження попередньої одноразової судової виплати виключно з метою сплати майбутніх судових витрат, коли ці кошти терміново необхідні для задоволення базових життєвих потреб та погашення боргів.
* **Пропорційність та часткове звільнення:** Рішення підкреслює, що національні суди мають дискреційні повноваження надавати часткове звільнення від сплати витрат. Нерозгляд цієї можливості в поєднанні з повною відмовою у задоволенні позову сприяли встановленню факту порушення.
* **Вичерпання засобів правового захисту:** Суд роз’яснив, що заявник не зобов’язаний подавати подальші апеляції, якщо ці апеляції не здатні вирішити конкретне питання (у цьому випадку — вже остаточну відмову у звільненні від сплати витрат).
Це рішення є важливим прецедентом для гарантування того, щоб судові витрати не ставали нездоланною перешкодою на шляху до правосуддя для вразливих осіб.
СПРАВА «МОЛІНА МАРІН ТА ІНШІ ПРОТИ ІСПАНІЇ»
Це судове рішення стосується кримінального засудження чотирьох осіб, які брали участь у протесті 2011 року біля Парламенту Каталонії, де їх звинуватили у перешкоджанні членам парламенту (депутатам) у відвідуванні бюджетної сесії. Спочатку заявники були виправдані Національною судовою колегією (*Audiencia Nacional*), яка визнала їхні дії реалізацією права на мирні зібрання, що підлягає захисту, проте згодом вони були засуджені Верховним судом до трьох років позбавлення волі. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув питання про те, чи порушили ці кримінальні засудження та відповідні вироки права заявників на свободу вираження поглядів і свободу зібрань згідно зі статтями 10 та 11 Конвенції. Хоча Суд визнав, що держава має законний інтерес у захисті функціонування парламентських інституцій, він зрештою постановив, що застосовані суворі кримінальні санкції були непропорційними. У рішенні наголошується, що навіть коли протести спричиняють порушення порядку, призначення тривалих термінів ув’язнення за ненасильницьку поведінку створює «ефект охолодження» (chilling effect) для демократичної участі. Як наслідок, Суд встановив порушення статті 11 у світлі статті 10, дійшовши висновку, що таке втручання не було «необхідним у демократичному суспільстві».
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішень ЄСПЛ: у ньому викладено фактичне підґрунтя демонстрації 2011 року, детально описано суперечливі тлумачення національних судів (від виправдання до засудження) та надано правову оцінку Суду. Суть рішення базується на тесті на «необхідність» згідно зі статтею 11. На відміну від попередніх справ, де Суд допускав незначні санкції за деструктивні протести, це рішення уточнює, що характер санкції — зокрема, трирічний термін ув’язнення — повинен підлягати надзвичайно ретельному аналізу, коли основна поведінка є ненасильницькою. Суд відрізняє цю справу від інших, зазначаючи, що заявники не були організаторами протесту, не відігравали провідної ролі у насильстві, вчиненому іншими особами, і не несли індивідуальної відповідальності за пошкодження майна чи фізичне насильство.
### Ключові положення для застосування права
Для юристів-практиків та спостерігачів найбільш значущими аспектами цього рішення є:
* **Доктрина «ефекту охолодження»:** Суд підтверджує, що кримінальні вироки, навіть якщо вони не були фактично виконані (наприклад, через умовне засудження або закінчення строків давності), слугують стримувальним фактором, який відбиває в громадян бажання брати участь у політичних дебатах та публічних демонстраціях.
* **Пропорційність санкцій:** У рішенні встановлено, що, хоча держави мають певну свободу розсуду в обмеженні протестів, які перешкоджають функціонуванню парламенту, застосування «тривалих термінів ув’язнення» до ненасильницьких індивідуальних учасників є за своєю суттю непропорційним.
* **Індивідуальна проти колективної відповідальності:** Суд уточнює, що особа не втрачає захист статті 11 лише тому, що вона є частиною більшого натовпу, де інші можуть діяти насильницьки, за умови, що власні наміри та дії цієї особи залишаються мирними.
* **Розмежування поведінки:** Суд чітко відокремлює «послання протесту» від «обструктивних дій», зазначаючи, що хоча держави можуть обмежувати останні, суворість відповіді має бути співмірною з конкретною поведінкою індивіда, а не лише із загальним контекстом демонстрації.
***:*** *Це рішення є надзвичайно актуальним для України та її громадян, особливо в контексті триваючого розвитку демократичних інституцій та захисту громадянського суспільства. Оскільки Україна продовжує інтегруватися в європейський правовий простір, це рішення слугує життєво важливим прецедентом щодо пропорційності заходів держави у відповідь на публічні протести. Воно підкріплює принцип, згідно з яким захист парламентських процесів не повинен використовуватися як привід для придушення законного ненасильницького політичного інакомислення шляхом надмірної криміналізації — стандарт, який залишається критично важливим для захисту прав людини в будь-якому демократичному суспільстві.*
СПРАВА «НЕКРАСОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»
****
### 1. Суть рішення
Справа «Некрасова проти України» стосується права на доступ до суду для особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі та якій було відмовлено у можливості оскаржити її цивільну справу у Верховному Суді через неспроможність сплатити судовий збір. Попри те, що заявниця була ув’язненою особою без доходу, Верховний Суд відхилив її клопотання про відстрочення сплати цих зборів, посилаючись на недостатність доказів, незважаючи на надану нею офіційну документацію про свій статус. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що така відмова була надмірно формалістичною та фактично позбавила заявницю права на справедливий суд відповідно до статті 6 § 1 Конвенції. Натомість Суд відхилив скаргу заявниці щодо неможливості взяти участь у засіданні суду першої інстанції у режимі відеоконференції, визнавши, що її юридичне представництво та подальша участь в апеляційному провадженні забезпечили справедливість цього судового розгляду. Зрештою, Суд постановив, що жорстке застосування державою процесуальних норм щодо судових зборів стосовно незаможної ув’язненої особи є порушенням Конвенції.
### 2. Структура та положення
Рішення структуроване на три основні сегменти: предмет справи (процесуальна історія цивільного позову заявниці та подальша відмова у розгляді її касаційної скарги), правова оцінка Суду та застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції.
Порівняно з попередньою судовою практикою, це рішення підсилює усталену позицію Суду проти «надмірного формалізму» в судовому провадженні. Хоча Суд раніше вже виносив рішення щодо права на доступ до суду в різних контекстах, це рішення окремо підкреслює обов’язок національних судів надавати чіткі вказівки учасникам процесу — особливо тим, хто перебуває у вразливому становищі, як-от під вартою, — щодо того, які саме докази необхідні для обґрунтування клопотань про звільнення від сплати збору або його відстрочення. Воно уточнює, що коли державний орган припускається помилки або створює перешкоду, яка не є достатньо обґрунтованою, тягар цієї помилки не повинен покладатися на фізичну особу.
### 3. Основні положення для практичного застосування
Для практикуючих юристів та спостерігачів найбільш значущими є такі моменти:
* **Заборона надмірного формалізму:** Суд прямо постановив, що відмова Верховного Суду прийняти докази заявниці про її незаможність без надання вказівок щодо того, які додаткові документи необхідні, була «надмірно формалістичною». Це слугує прецедентом для оскарження рішень національних судів, які відхиляють процесуальні клопотання на основі розмитої або недостатньої аргументації.
* **Доступ до суду для ув’язнених:** Рішення підтверджує, що право на доступ до суду не є абсолютним, проте має залишатися «практичним та ефективним». Для ув’язнених, які не мають самостійного доходу, держава повинна гарантувати, що вимоги щодо сплати судового збору не стануть непереборною перешкодою на шляху до правосуддя.
* **Розмежування між особистою присутністю та ефективним представництвом:** Відхилення Судом скарги щодо засідання суду першої інстанції роз’яснює, що фізична присутність сторони не завжди є необхідною для справедливого суду, якщо сторона ефективно представлена адвокатом і має можливість представити свою позицію на стадії апеляції. Це встановлює чіткий поріг того, що становить «справедливий судовий розгляд» у цивільних справах за участю осіб, які відбувають покарання.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив 1 500 євро як відшкодування моральної шкоди, сигналізуючи про те, що, хоча порушення було процесуальним, воно все ж спричинило заявниці значні страждання, позбавивши її права на розгляд справи у найвищому суді.
СПРАВА «ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ “НОВЕ ПОКОЛІННЯ” ПРОТИ ВІРМЕНІЇ»
Справа «Громадська організація “Нове покоління” проти Вірменії» (заява № 5837/17) стосується спору щодо доступу до Касаційного суду після невдалого позову про захист честі, гідності та ділової репутації проти засобу масової інформації. Заявник — неурядова організація, що виступає за права ЛГБТ, — домагалася відшкодування за низку статей, які вона охарактеризувала як мову ворожнечі, проте її апеляційну скаргу було відхилено національним судом через спір щодо розрахунку судового збору. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що відмова національного суду розглянути апеляцію, ґрунтована на нечіткому та непередбачуваному застосуванні вимог щодо сплати збору, порушила право неурядової організації на суд згідно зі статтею 6 § 1 Конвенції. Хоча Суд визнав гомофобний характер оскаржуваних статей у ЗМІ, зрештою він постановив, що неурядова організація не змогла обґрунтувати рівень шкоди, необхідний для застосування захисту за статтею 8 щодо її репутації. Як наслідок, Суд визнав скаргу за статтею 6 прийнятною та обґрунтованою, відхиливши решту скарг щодо дискримінації та мови ворожнечі як неприйнятні.
**Структура та положення**
Рішення структуроване на три основні сегменти: фактичне підґрунтя щодо позову про захист репутації та подальші процесуальні перешкоди у Касаційному суді; правова оцінка Судом порушення статті 6; та оцінка решти скарг за статтями 8, 13 та 14. Рішення відповідає усталеній прецедентній практиці Суду щодо «права на доступ до суду», наголошуючи на тому, що процесуальні вимоги мають бути передбачуваними та не повинні бути надмірно формалістичними. Ключовою зміною у правовому полі, на яку вказав Суд, є те, що Цивільний процесуальний кодекс Вірменії був змінений у 2018 році для роз’яснення структури зборів; проте, оскільки справа заявника відбулася у 2016 році, Суд поклав на державу відповідальність за відсутність ясності, що існувала на той час.
**Ключові положення для юридичної практики**
* **Передбачуваність процесуальних вимог:** Це рішення є вагомим прецедентом для практиків, які виступають проти «надмірного формалізму». Суд постановив, що якщо національне законодавство не має чіткої законодавчої бази для розрахунку судових зборів, держава не може карати сторону процесу за нездатність передбачити конкретне, неочевидне тлумачення цих зборів.
* **Пропорційність у доступі до правосуддя:** Суд наголосив, що коли вищий суд відхиляє апеляцію через недоплату збору, не надаючи нового строку для виправлення помилки, це фактично позбавляє заявника його права на суд, що є непропорційною санкцією.
* **Поріг для юридичних осіб за статтею 8:** Рішення уточнює, що для того, аби юридична особа могла заявити про порушення статті 8 щодо своєї репутації, вона повинна надати конкретні, підтверджені докази реальної шкоди (наприклад, втрата фінансування, припинення діяльності або задокументована шкода репутації). Самі лише твердження про «кампанію з очорнення» є недостатніми, якщо неурядова організація не може довести відчутний вплив на свою діяльність чи статус.
* **Несумісність пов’язаних скарг:** Це рішення слугує нагадуванням про те, що якщо основна скарга (наприклад, за статтею 8) визнається несумісною *ratione materiae* (поза межами сфери застосування Конвенції), пов’язані з нею вимоги за статтями 13 та 14, як правило, також будуть відхилені, оскільки вони не мають «матеріального» права Конвенції, до якого їх можна було б приєднати.
Це рішення є [важливим орієнтиром] для юридичних практиків у межах Ради Європи, особливо в юрисдикціях, де процесуальні правила щодо судових зборів залишаються неоднозначними, оскільки воно підкріплює принцип, згідно з яким держава повинна забезпечувати правову визначеність для сторін, які прагнуть доступу до вищих судових інстанцій.
СПРАВА «САРГСЯН ПРОТИ ВІРМЕНІЇ»
Справа «Саргсян проти Вірменії» (заява № 53846/16) стосується примусового розгону мирної акції протесту, організованої батьками загиблих, включно із заявницею, біля Адміністрації Президента Вірменії у 2015 році. Заявниця, чий син загинув під час проходження строкової військової служби, протестувала проти відсутності ефективного розслідування обставин його смерті, коли працівники поліції силоміць перемістили її на протилежний бік шестисмугової дороги. Хоча заявниця скаржилася як на жорстоке поводження, так і на порушення її права на свободу зібрань, Суд визнав першу скаргу неприйнятною, проте ухвалив рішення на її користь щодо другої. Рішення підкреслює обов’язок держави терпимо ставитися до мирних протестів, якщо не продемонстровано конкретної, обґрунтованої загрози громадському порядку чи функціонуванню державних інституцій. Зрештою, Суд дійшов висновку, що втручання поліції було непропорційним і не відповідало критерію «необхідності в демократичному суспільстві», передбаченому Конвенцією.
### Структура та положення
Рішення структуроване у три основні частини: фактичне підґрунтя, оцінка Судом імовірних порушень та застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції.
* **Стаття 3 (Заборона катувань/жорстокого поводження):** Суд розглянув питання застосування фізичної сили поліцією. Він встановив, що інцидент був короткочасним, не мав на меті приниження гідності та не призвів до тривалої шкоди здоров’ю, а отже, не досяг високого порогу тяжкості, необхідного для визнання порушення статті 3.
* **Стаття 11 (Свобода зібрань):** Суд розглянув процесуальні заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту. Він роз’яснив, що відмова Касаційного суду прийняти до розгляду апеляцію заявниці через формальну причину — попри надання заявницею доказів затримки вручення рішення суду нижчої інстанції — була «надмірно формалістичною».
* **Суть питання за статтею 11:** Суд проаналізував, чи було втручання необхідним. Він встановив, що органи влади не обґрунтували, яким чином невелика група мирних батьків створювала загрозу для Адміністрації Президента. Крім того, Суд наголосив, що вибір місця був ключовим для змісту протесту, і примусове переміщення демонстрантів через шестисмугову дорогу суттєво послабило їхню можливість бути почутими.
### Ключові положення для юридичної практики
Для практиків та спостерігачів найбільш значущими аспектами цього рішення є:
1. **Відмова від «надмірного формалізму»:** Суд встановив, що у випадках, коли національний суд відмовляє у поновленні строку на оскарження, попри наявність чітких доказів затримки вручення процесуального документа, така відмова може вважатися «надмірно формалістичною», що дозволяє заявнику оминути суворе правило про вичерпання національних засобів захисту.
2. **Пропорційність при розгоні протестів:** Рішення підкріплює принцип, згідно з яким сама лише потенційна можливість порушення порядку є недостатньою підставою для розгону мирних зібрань. Органи влади повинні надати конкретні докази того, що протест створює реальну загрозу громадському порядку або функціонуванню державних інституцій.
3. **Доктрина «символічного місця»:** Суд визнав, що місце проведення протесту часто є невід’ємною частиною його змісту. Примусове переміщення протестувальників у місце, яке робить їх невидимими або суттєво знижує вплив їхньої акції, становить серйозне втручання у право на свободу зібрань, що потребує високого рівня обґрунтування з боку держави.
4. **Поріг застосування статті 3:** Рішення слугує нагадуванням про те, що не кожен випадок застосування поліцейської сили під час протесту становить «принизливе поводження». Суд дотримується суворого порогу, зосереджуючись на інтенсивності сили, наявності наміру принизити та результативному фізичному чи психологічному впливі.
Це рішення є критично важливим нагадуванням державам-учасницям про те, що право на протест, особливо коли він спрямований до найвищих органів влади з приводу чутливих питань прав людини, має захищатися з особливою ретельністю.
СПРАВА «СПИРИДОНІДІС ПРОТИ ВІРМЕНІЇ»
Рішення у справі «Спиридонідіс проти Вірменії» (заява № 35845/24) стосується делікатного перетину проваджень щодо міжнародного викрадення дітей та права на повагу до сімейного життя згідно зі статтею 8 Європейської конвенції з прав людини. Справа стосувалася громадянина Греції, який домагався повернення двох своїх дітей з Вірменії до Греції відповідно до Гаазької конвенції після того, як їх утримала мати. Національні суди Вірменії відмовили у поверненні, посилаючись на інтеграцію дітей у Вірменії, висловлену старшою дитиною незгоду на повернення та потенційний ризик психологічної травми. Хоча Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) залишив у силі рішення національних судів щодо суті питання про залишення дітей у Вірменії, він встановив процесуальне порушення стосовно тривалості судового розгляду. Зрештою, Суд ухвалив, що 15-місячна тривалість розгляду справи не відповідає вимозі «невідкладності», встановленій Конвенцією у справах про викрадення дітей.
### Структура та положення
Рішення структуроване у вигляді двох окремих правових оцінок за статтею 8:
1. **Оцінка по суті:** Суд дослідив, чи була відмова у поверненні дітей «необхідною в демократичному суспільстві». Він дійшов висновку, що вірменські суди навели відповідні та достатні підстави, належним чином зваживши найкращі інтереси дітей та права заявника.
2. **Процесуальна оцінка:** Суд ретельно проаналізував часові рамки судового процесу. Він розмежував провадження в суді першої інстанції (яке було визнане ґрунтовним та таким, що відбувалося в розумні строки) та наступні стадії апеляційного й касаційного оскарження, які були визнані надмірно повільними та безпідставними.
Порівняно з попередньою судовою практикою, це рішення підсилює послідовну позицію Суду про те, що хоча держави мають певну свободу розсуду при оцінці винятку щодо «серйозного ризику» згідно з Гаазькою конвенцією, вони мають чітке позитивне зобов’язання забезпечити вирішення таких проваджень з надзвичайною оперативністю.
### Ключові положення для юридичної практики
Для юристів це рішення містить кілька критично важливих висновків:
* **«Серйозний ризик» та експертні докази:** Суд уточнив, що використання приватно замовленого психологічного висновку в позасудовому порядку не призводить до автоматичного скасування рішення національного суду за умови, що такий висновок не є єдиною підставою для ухвалення рішення, а заявник мав можливість оскаржити його або подати власні докази.
* **Голос дитини:** Рішення підтверджує, що незгода дитини на повернення, якщо вона досягла достатнього рівня зрілості, може самостійно слугувати підставою для відмови в задоволенні заяви про повернення згідно з Гаазькою конвенцією.
* **Вимога «оперативності»:** Це найбільш значущий аспект рішення. Суд прямо заявив, що 15-місячний період для розгляду справ про повернення є несумісним зі статтею 8. Юристам слід враховувати, що навіть якщо суд першої інстанції діє ефективно, затримки на стадії апеляційного розгляду — особливо якщо нові докази не досліджуються — найімовірніше, призведуть до встановлення факту порушення.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив 4 500 євро як компенсацію моральної шкоди, наголосивши, що порушення процесуальної вимоги діяти оперативно у сімейно-правових спорах має відчутні юридичні наслідки для держави-відповідача.
**Примітка:** Ця справа є особливо актуальною в поточному геополітичному контексті, оскільки вона підкреслює складність транскордонних сімейних спорів за участю сімей, переміщених внаслідок війни в Україні. Вона слугує нагадуванням для фахівців про те, що, хоча травма війни та переміщення є вагомим чинником при оцінці «найкращих інтересів» дитини, це не звільняє національні суди від обов’язку розглядати заяви про повернення з максимальною швидкістю.
СПРАВА «СИТНИК ПРОТИ УКРАЇНИ»
****
**1. Суть рішення**
Справа «Ситник проти України» стосується тривалої неможливості власника майна виселити попередніх власників із квартири, яку він придбав на прилюдних торгах після звернення стягнення на предмет іпотеки. Попри те, що заявник мав дійсне право власності, Верховний Суд України відмовив у задоволенні його позову про виселення, посилаючись на статтю 109 Житлового кодексу Української РСР 1983 року, яка вимагає надання іншого житлового приміщення особам, що підлягають виселенню. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що таке тлумачення поклало на заявника надмірний і непропорційний тягар, фактично змусивши приватну особу нести соціальні витрати на забезпечення житлом інших. Суд дійшов висновку, що держава не змогла досягти справедливої рівноваги між суспільним інтересом щодо запобігання бездомності та правом заявника на мирне володіння своїм майном. Як наслідок, Суд постановив, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
**2. Структура та основні положення**
Рішення відповідає стандартній структурі постанов ЄСПЛ: у ньому викладено факти, аргументи сторін, оцінку Судом прийнятності, суть справи та остаточне присудження справедливої сатисфакції. Ключовим структурним елементом є рішення Суду про об’єднання попередніх заперечень Уряду (щодо статусу жертви та вичерпання національних засобів правового захисту) із розглядом справи по суті. Рішення підкреслює зміну в судовому обґрунтуванні порівняно з попередньою національною практикою: тоді як Верховний Суд України покладався на Житловий кодекс 1983 року для захисту мешканців, ЄСПЛ наголосив, що це законодавство радянської епохи є застарілим і непридатним для сучасних спорів щодо приватної власності. Суд окремо розкритикував відсутність ясності в національному законодавстві щодо того, хто — держава чи приватний власник — несе відповідальність за надання іншого житла.
**3. Важливі положення для практичного застосування**
* **Верховенство права власності:** Суд підтвердив, що навіть у справах, що стосуються питань соціального житла, держава не може перекладати весь фінансовий і соціальний тягар надання іншого житлового приміщення на приватного власника майна.
* **Незастосовність застарілого законодавства:** Рішення посилює позицію про те, що Житловий кодекс 1983 року, розроблений для системи житла, контрольованої державою, не повинен застосовуватися до спорів щодо приватної власності таким чином, щоб робити право власності ілюзорним.
* **Відповідальність держави:** Суд роз’яснив, що коли національні суди тлумачать закони у спосіб, що перешкоджає власнику отримати доступ до свого майна, держава стає причетною до такого втручання. Для держави недостатньо стверджувати, що спір є суто «приватним»; держава зобов’язана забезпечити правову базу, яка не покладає на власника «непропорційний тягар».
* **Тест на збалансованість:** Для практиків рішення є вирішальним, оскільки воно зобов’язує суди проводити ретельне зважування інтересів, враховуючи конкретні фінансові обставини мешканців та те, чи є вони справді вразливими, замість застосування загального правила, що унеможливлює виселення у всіх справах про звернення стягнення.
* **Статус жертви:** Суд установив, що заявник може вважатися жертвою порушення права власності навіть після продажу майна, за умови, що продаж був прямим наслідком розчарування та відчаю, спричинених нездатністю держави захистити його права.
СПРАВА «ТОВМАСЯН ПРОТИ ВІРМЕНІЇ»
Рішення у справі «Товмасян проти Вірменії» (заява № 5442/15) стосується процесуальних зобов’язань держави згідно зі статтею 2 Європейської конвенції з прав людини після смерті доньки заявниці, М. Гулоян, у її помешканні в шлюбі. Розслідування обставин її смерті супроводжувалося значними невідповідностями, зокрема наявністю нез’ясованих тілесних ушкоджень, видимих на тілі, які були проігноровані в офіційному звіті про розтин, а також суперечливими свідченнями очевидців щодо хронології подій. Попри ці тривожні сигнали, національні органи влади передчасно та неодноразово доходили висновку про самогубство, спираючись на спекулятивні теорії, а не на ретельну судово-медичну експертизу. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що вірменські органи влади не провели ефективного розслідування, оскільки не усунули критичні прогалини в доказах і не узгодили суперечливі свідчення очевидців. Як наслідок, Суд постановив, що мало місце порушення процесуального аспекту статті 2, оскільки держава не спромоглася повністю з’ясувати обставини смерті.
### Структура та положення
Рішення структуроване як стандартне рішення Комітету П’ятої секції Суду. Воно дотримується встановленого формату:
* **Предмет справи:** Окреслює фактичне підґрунтя, смерть доньки заявниці та подальше кримінальне розслідування.
* **Оцінка Суду:** Аналізує дотримання державою процесуальних вимог статті 2. Вона оцінює оперативність, незалежність і, що найважливіше, ретельність розслідування.
* **Застосування статті 41:** Розглядає вимогу щодо справедливої сатисфакції, наслідком якої стало присудження 12 000 євро як відшкодування моральної шкоди.
Це рішення підкріплює усталену прецедентну практику Суду щодо «процесуального аспекту» права на життя. На відміну від попередніх справ, де Суд міг фокусуватися на системних законодавчих недоліках, це рішення зосереджується на **практичній неспроможності правоохоронних органів** перевіряти альтернативні версії слідства та їхньому покладанні на хибну початкову гіпотезу (самогубство) попри суперечливі фізичні докази.
### Ключові положення для правозастосування
Для практиків та спостерігачів найбільш значущими є такі моменти:
1. **Обов’язок досліджувати альтернативні гіпотези:** Суд наголосив, що від самого початку органи влади зосередилися виключно на теорії «самогубства». Рішення слугує прецедентом того, що слідчі повинні зберігати неупередженість і активно досліджувати альтернативні сценарії, особливо в побутових умовах, де не можна виключати можливість насильницької смерті.
2. **Поводження із судово-медичними доказами:** Суд вказав на недоліки в діях судово-медичного експерта, який не зафіксував ушкодження, а також на подальше «зникнення» фотодоказів як на грубе порушення обов’язку щодо проведення ретельного розслідування. Це підкреслює, що знищення або неналежна фіксація доказів є прямим порушенням процесуальних зобов’язань держави.
3. **Достовірність свідків та суперечності:** Рішення демонструє, що коли ключові свідки надають суперечливі свідчення — особливо щодо хронології смерті — органи влади мають чіткий обов’язок усунути ці невідповідності шляхом проведення допитів (перехресних допитів) або інших слідчих дій. Просте повторення свідчень очевидців у фінальному рішенні, як це зробили вірменські органи влади, є недостатнім.
4. **Доступ до матеріалів справи:** Хоча Суд зауважив, що заявниці спочатку було відмовлено в доступі до матеріалів справи, він уточнив, що це не завжди автоматично становить порушення, якщо згодом заявнику надається доступ під час судового перегляду і він може ефективно брати участь у провадженні. Однак це залишається зоною високого ризику для державних органів.
Це рішення слугує суворим нагадуванням національним органам влади, що «ефективність» розслідування вимірюється його здатністю вирішувати суттєві суперечності та готовністю слідувати за доказами, куди б вони не вказували, а не просто закриттям справи для дотримання адміністративних термінів.
