СПРАВА «АКІН ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Це рішення у справі «Акін та інші проти Греції» (заява № 82379/17) стосується групи заявників, які стверджували, що їхнє тримання під вартою у в’язниці Патри порушило статтю 3 Європейської конвенції з прав людини через суворе переповнення та неналежні умови тримання. Суд розглянув позови кількох заявників, дійшовши зрештою висновку, що грецька влада не забезпечила належного особистого простору, показники якого виявилися нижчими за мінімальні стандарти, що вимагаються Конвенцією. Хоча деякі заявники були вилучені зі справи через відсутність подальшого зв’язку або невичерпання внутрішньодержавних засобів правового захисту, Суд визнав правонаступність спадкоємців померлих заявників на продовження розгляду справ. Рішення підтверджує сталу судову практику Суду щодо тягаря доказування державою у справах про тримання під вартою, зокрема щодо розрахунку наявної площі на одного ув’язненого. Відповідно, Суд постановив, що умови тримання становили порушення статті 3, і присудив немайнову шкоду успішним заявникам.
**Структура та положення**
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Комітету Європейського суду з прав людини. Воно починається з процесуальної історії, за якою слідує розділ про «вилучення зі списку справ» заявників, які не підтримували зв’язок із Судом. Потім розглядається питання «locus standi» (правосуб’єктності) спадкоємців, підтверджуючи, що моральний вимір скарг за статтею 3 дозволяє продовження провадження після смерті заявника. Основна частина рішення зосереджена на суті скарг за статтею 3, зокрема на оцінці переповненості в’язниць. Порівняно з попередніми рішеннями щодо в’язниці Патри, це рішення підкріплює послідовну позицію Суду про те, що держава повинна надати конкретні докази, такі як плани приміщень, щоб спростувати твердження про переповненість; відсутність таких доказів змушує Суд приймати доводи заявників.
**Ключові положення для юридичної практики**
Для практиків особливе значення мають такі елементи:
* **Тягар доказування:** Рішення слугує нагадуванням про те, що саме уряд несе тягар доведення фактичних умов тримання під вартою. Якщо держава не надає первинних доказів (наприклад, планів приміщень або будівельної документації), Суд покладатиметься на доводи заявників, які часто підкріплюються звітами Європейського комітету із запобігання катуванням (ЄКЗК).
* **Правонаступність спадкоємців:** Суд чітко підтвердив, що «морального виміру» справ за статтею 3 достатньо для надання законним спадкоємцям права продовжувати розгляд заяви від імені померлого родича, незалежно від того, чи вважається основне право «таким, що підлягає передачі».
* **Невичерпання засобів правового захисту:** Суд роз’яснив, що для заявників, звільнених до подання заяви, позов згідно зі статтею 105 Вступного закону до Цивільного кодексу Греції є обов’язковим внутрішньодержавним засобом захисту. Невикористання цього засобу призводить до неприйнятності скарги.
* **Поріг для визнання поводження таким, що принижує гідність:** Суд підтвердив стандарт, встановлений у справі «Муршич проти Хорватії», зазначивши, що особистий простір менше 3 кв. м є вагомим показником порушення, і держава повинна надати точні дані про тривалість і рівень заповненості приміщень для виправдання будь-яких винятків.
**Висновок:** Це рішення є релевантним для ширшого контексту захисту прав людини ув’язнених, включаючи юрисдикції, що наразі стикаються зі значними викликами у підтриманні тюремних стандартів, такі як Україна. Принципи щодо тягаря доказування державою та права спадкоємців шукати справедливості за померлих родичів забезпечують чітку правову базу, яка може бути використана в аналогічних провадженнях за участю громадян України або в установах виконання покарань.
СПРАВА «АНДЬЯЛ ТА ІНШІ ПРОТИ СЛОВАЧЧИНИ»
Це рішення у справі «Андьял та інші проти Словаччини» стосується системної проблеми надмірної тривалості адміністративного провадження у Словаччині. Європейський суд з прав людини (далі — Суд) розглянув заяви великої групи осіб, які беруть участь у тривалих справах щодо реституції, які залишаються невирішеними протягом понад двох десятиліть. Суд встановив, що національні органи влади не забезпечили своєчасного вирішення, чим порушили вимогу щодо «розумного строку», передбачену статтею 6 § 1 Конвенції. Крім того, Суд визначив, що заявники не мали ефективного національного засобу правового захисту для оскарження цієї затримки, оскільки Конституційний суд Словаччини неналежним чином сегментував провадження та відмовився від юрисдикції. Як наслідок, Суд ухвалив рішення проти Словаччини, присудивши заявникам компенсацію за моральну шкоду, завдану внаслідок цих затяжних проваджень.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Комітету, що складається з процесуальної історії, фактів справи, правової оцінки та остаточного рішення щодо відшкодування збитків.
* **Об’єднання справ та процесуальна правосуб’єктність (Locus Standi):** Суд об’єднав дві заяви через ідентичність їхнього предмета та підтвердив, що спадкоємці померлих заявників мають право продовжувати провадження.
* **Прийнятність:** Суд відхилив заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту, зокрема аргумент про те, що заявники повинні були використати новий адміністративний позов для прискорення провадження. Суд постановив, що конституційної скарги, яка вже була використана заявниками, було достатньо для цілей Конвенції.
* **Суть справи:** Суд підтвердив свої попередні висновки у серії справ «Балог та інші», дійшовши висновку, що складність справи та поведінка сторін не виправдовують надмірної тривалості провадження.
* **Порушення статті 13:** Важливим положенням є встановлення порушення статті 13, оскільки відмова Конституційного суду розглянути загальну тривалість провадження залишила заявників без ефективного засобу правового захисту на національному рівні.
### Ключові положення для юридичної практики
Для практикуючих юристів це рішення є особливо важливим з трьох причин:
1. **Вичерпання засобів правового захисту:** Рішення роз’яснює, що коли держава надає кілька паралельних засобів правового захисту для однієї і тієї ж скарги (наприклад, конституційні скарги проти адміністративних позовів про прискорення), заявник не зобов’язаний вичерпувати всі можливі шляхи, якщо один ефективний засіб уже було використано.
2. **Заборона сегментації:** Суд прямо відхилив практику національних судів «сегментувати» провадження, щоб уникнути оцінки загальної тривалості справи. Це зміцнює принцип, згідно з яким вимога щодо «розумного строку» має оцінюватися на основі *загальної* тривалості провадження, від початку адміністративного процесу до остаточного судового рішення.
3. **Прецедент і послідовність:** Цитуючи рішення у справі «Балог та інші», Суд дає зрозуміти, що він зберігатиме сувору позицію щодо Словаччини у цих конкретних справах про реституцію, що робить це рішення життєво важливим посиланням для будь-яких поточних судових процесів, пов’язаних із подібними адміністративними затримками в регіоні.
***: Це рішення є надзвичайно актуальним у контексті адміністративного правосуддя та захисту майнових прав — тем, що викликають значне занепокоєння в юрисдикціях, які проходять через складні процеси реституції, включаючи ті, що постраждали від історичних адміністративних завалів.*
СПРАВА «АНТОНОПУЛОС ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Рішення у справі «Антонопулос та інші проти Греції» (заява № 13353/18) стосується системної проблеми неналежних умов тримання під вартою у пенітенціарній системі Греції, зокрема у в’язниці для неповнолітніх в Авлоні. Суд розглянув скарги щодо критичного переповнення камер, де на кожного ув’язненого припадало менше ніж 3 квадратні метри особистого простору, а також інші незадовільні санітарно-побутові умови. Хоча заяви деяких заявників були вилучені з реєстру справ через відсутність контакту з їхнім юридичним представником, Суд встановив, що решта заявників зазнали поводження, яке порушує статтю 3 Конвенції. Рішення підтверджує зобов’язання держави забезпечувати гуманні умови для всіх осіб, позбавлених волі, незалежно від офіційної місткості закладу. Зрештою, Суд присудив успішним заявникам відшкодування моральної шкоди, наголосивши на серйозності встановлених порушень.
### Структура та положення
Рішення складається з чотирьох основних розділів:
1. **Процесуальна історія:** описує процес подання заяви та подальшу неспроможність певних заявників підтримувати зв’язок із Судом, що призвело до їх вилучення зі справи.
2. **Прийнятність та суть (стаття 3):** ключова частина рішення, у якій Суд аналізує твердження про переповненість камер відповідно до критеріїв, встановлених у справі «Муршич проти Хорватії» (*Muršić v. Croatia*). Суд відхилив аргументи Уряду про те, що кількість ув’язнених перебувала в межах допустимих норм, вказавши на відсутність документальних доказів.
3. **Інші скарги:** Суд розглядає скарги за статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) та інші різнорідні скарги, врешті-решт вирішивши, що окреме рішення щодо перших не є необхідним, а інші відхиливши як неприйнятні.
4. **Справедлива сатисфакція (стаття 41):** містить чіткий розрахунок фінансової компенсації, присудженої кожному заявнику залежно від тривалості та тяжкості умов їхнього тримання під вартою.
Порівняно з попередньою прецедентною практикою, це рішення зберігає суворий стандарт щодо того, що тягар доказування лежить на Уряді, який має підтверджувати умови тримання під вартою точними документальними записами. Відсутність таких записів є суттєвою процесуальною перешкодою для держави-відповідача.
### Ключові положення для юридичної практики
Для практиків та спостерігачів найбільш важливими є такі елементи:
* **Правило «3 квадратних метрів»:** Суд прямо посилається на стандарт «Муршич», підтверджуючи, що особистий простір площею менше ніж 3 квадратні метри створює сильний презумпцію порушення статті 3.
* **Тягар доказування:** Рішення слугує попередженням для держав-учасниць про те, що загальні твердження щодо місткості в’язниць є недостатніми. Якщо уряд не може надати точні, періодичні та верифіковані дані щодо заповнюваності камер, Суд, ймовірно, прийме версію подій, викладену заявниками.
* **Процесуальне дотримання:** Вилучення зі списку чотирьох заявників (№ 4-6 та 9) підкреслює необхідність підтримки активного зв’язку із Судом. Невиконання запитів про надання інформації або оновлених довідок про умови тримання під вартою розцінюється як відсутність зацікавленості у продовженні справи, що веде до негайного припинення розгляду конкретних вимог.
* **Судова економія:** Суд продемонстрував прагматичний підхід, встановивши порушення статті 3 і згодом постановивши, що «немає необхідності» розглядати другорядні скарги (як-от за статтею 13 або щодо специфічних побутових умов), оскільки основне порушення вже забезпечувало максимальний рівень захисту згідно з Конвенцією.
Це рішення є нагадуванням про те, що Суд продовжує віддавати пріоритет фізичній недоторканності осіб, позбавлених волі, перед адміністративною доцільністю, а відсутність внутрішньодержавних засобів правового захисту щодо умов утримання у в’язницях залишається системною вадою Греції.
СПРАВА «ДЕМІРДЖІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Рішення у справі «Демірджі проти Туреччини» (заява № 41715/20) стосується порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини щодо неналежних умов тримання заявника під вартою. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що заявник зазнав такого поводження, що принижує гідність, через серйозну переповненість у закритій в’язниці типу E у м. Конья. Суд спирався на усталену практику, зокрема на критерії, визначені у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), у якій наголошується, що відсутність особистого простору в тюремній камері є критичним чинником для встановлення порушення. Посилаючись на прецедентну справу «Ілерде та інші проти Туреччини» (İlerde and Others v. Türkiye), Суд підтвердив, що системний характер таких умов у турецьких пенітенціарних установах залишається предметом занепокоєння. Відповідно, Суд одноголосно постановив, що держава-відповідач повинна надати грошову компенсацію за моральну шкоду та відшкодувати судові витрати. Це рішення підкріплює зобов’язання Суду притягати держави-члени до відповідальності за дотримання гуманних стандартів тримання у в’язницях.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішення на рівні Комітету, що складається з процесуальної історії, фактичних обставин справи, правової оцінки за статтею 3 та застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції. Рішення є лаконічним, що відображає покладання Суду на доктрину «прецедентної справи» (leading case) для спрощення розгляду повторюваних заяв. Порівняно з попередніми версіями подібних рішень, це рішення зберігає послідовність із прецедентом у справі «Ілерде», сигналізуючи про те, що Суд продовжує застосовувати стандартизований підхід до справ щодо переповненості в’язниць у Туреччині. Суттєвих відхилень від усталених процесуальних норм немає, проте рішення слугує чітким адміністративним підтвердженням нездатності держави виправити конкретні умови тримання під вартою.
Найважливішими положеннями для юристів-практиків та спостерігачів є:
* **Застосування стандарту справи «Муршич»:** Суд підтверджує, що серйозна нестача особистого простору (у цій справі від 1,69 м² до 2,31 м²) є основним показником поводження, що «принижує гідність» у значенні статті 3.
* **Покладання на прецедентні справи:** Цитуючи справу «Ілерде та інші проти Туреччини», Суд дає зрозуміти, що не буде повторно розглядати по суті питання системної переповненості, якщо факти відповідають раніше встановленим порушенням, фактично прискорюючи визнання факту порушення.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив конкретні суми за моральну шкоду (1 000 євро) та витрати (250 євро), встановивши чіткий орієнтир для майбутніх позовів, що стосуються аналогічних термінів та умов тримання під вартою.
* **Застереження про відсотки:** Рішення містить стандартне положення про пеню (гранична кредитна ставка Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти), що є важливим для забезпечення виконання фінансового зобов’язання у разі, якщо держава не здійснить виплату протягом тримісячного терміну.
СПРАВА «ГУКАСЯН ПРОТИ ВІРМЕНІЇ»
Рішення у справі «Гукасян проти Вірменії» (заява № 5195/17) стосується системної неспроможності судових органів Вірменії надати належні, відповідні та достатні підстави для тривалого тримання заявника під вартою до суду. Європейський суд з прав людини (далі — Суд) встановив, що національні суди виносили ухвали про тримання під вартою без встановлення чітких часових меж або обґрунтування необхідності подальшого ув’язнення, чим порушили право заявника на свободу. Крім того, Суд виявив значні затримки в процесі апеляційного перегляду, які не відповідали вимозі «швидкості», передбаченій Конвенцією. Посилаючись на усталену прецедентну практику, Суд підтвердив, що тримання під вартою має бути захищене від свавілля шляхом ретельного судового контролю. Зрештою, Суд виніс рішення на користь заявника, присудивши компенсацію за моральну шкоду та відшкодування судових витрат. Це рішення підкреслює постійні зусилля Суду щодо притягнення держав-членів до відповідальності за процесуальні недоліки в їхніх системах кримінальної юстиції.
### Структура та положення
Рішення дотримується стандартної структури для рішення на рівні Комітету, що складається з процесуальної історії, фактів, правової оцінки та остаточного рішення щодо справедливої сатисфакції.
* **Правова оцінка:** Суд поділяє скарги на три категорії: ті, що стосуються статті 5 § 1 (незаконне тримання під вартою), ті, що підпадають під усталену прецедентну практику (статті 5 § 3 та 5 § 4), і ті, що є неприйнятними або надлишковими (стаття 18).
* **Зміни/Послідовність:** Це рішення не запроваджує нової правової доктрини, а застосовує принципи, встановлені у справах «Вардан Мартиросян проти Вірменії» та «Бузаджі проти Республіки Молдова». Воно слугує підтвердженням послідовної позиції Суду про те, що національні суди повинні надавати конкретні, індивідуалізовані причини для тримання під вартою, а не покладатися на стандартні формулювання.
### Ключові положення для правозастосування
Для практиків та спостерігачів найбільш критичними є такі аспекти рішення:
1. **Захист від свавілля:** Суд наголошує, що відсутність підстав у судових рішеннях, які санкціонують тривале тримання під вартою, за своєю суттю є несумісною зі статтею 5 § 1. Це слугує життєво важливим прецедентом для оскарження ухвал про тримання під вартою, які не мають конкретних, заснованих на фактах обґрунтувань.
2. **Швидкість перегляду:** Суд чітко визначає конкретні часові рамки (наприклад, від 22 до 29 днів для апеляційного перегляду) як надмірні, посилаючись на справи «Ідалов проти Росії» та «Мамедова проти Росії». Це дає чіткий орієнтир щодо того, що становить порушення вимоги «швидкості» згідно зі статтею 5 § 4.
3. **Усталена прецедентна практика:** Об’єднуючи скарги за статтями 5 § 3 та 5 § 4 під категорією «усталена прецедентна практика», Суд сигналізує про те, що ці питання є повторюваними системними проблемами в державі-відповідачі. Це дозволяє спростити процес розгляду, що є важливим процесуальним інструментом для заявників, які стикаються з подібними моделями порушень прав.
4. **Справедлива сатисфакція:** Присудження 4 300 євро як компенсації моральної шкоди та 500 євро на покриття витрат слугує орієнтиром для майбутніх позовів, що стосуються аналогічних порушень права на свободу та особисту недоторканність.
***
*Примітка: У цьому рішенні зроблено посилання на справу «Єлоєв проти України» (№ 17283/02) як на прецедент щодо захисту від свавілля при триманні під вартою, що є важливим для тлумачення статті 5 у контексті української юриспруденції.*
СПРАВА «ГОЛОВАНОВ ТА ІНШІ проти УКРАЇНИ»
У рішенні у справі «Голованов та інші проти України» розглядається системна проблема тривалих кримінальних проваджень у судовій системі України. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув три об’єднані заяви, у яких заявники скаржилися на те, що їхні кримінальні справи залишалися невирішеними протягом необґрунтованого періоду часу, який у деяких випадках перевищував десять років. Суд дійшов висновку, що українська влада не забезпечила право на судовий розгляд упродовж «розумного строку», як це гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції. Крім того, Суд встановив порушення статті 13, зазначивши, що заявники не мали жодного ефективного внутрішнього засобу правового захисту для оскарження цих зволікань або отримання відшкодування. Як наслідок, Суд зобов’язав уряд України виплатити заявникам визначені суми компенсації за завдану моральну шкоду.
Структура цього рішення відповідає стандартному формату рішення Комітету ЄСПЛ. Воно розпочинається з процесуальної історії та об’єднання заяв, після чого слідує оцінка Судом суті справи на підставі статей 6 та 13. Рішення значною мірою спирається на усталену прецедентну практику, зокрема, з посиланням на ключову справу «Нечай проти України», яка є прецедентом для подібних типів порушень. На відміну від рішень Великої палати, які можуть запроваджувати нові правові доктрини, це рішення функціонує як повторне застосування існуючих стандартів до конкретних фактичних обставин. Головна зміна тут полягає у застосуванні цих усталених принципів до конкретних часових рамок та обставин трьох заявників, перелічених у додатку.
Найважливіші положення для практикуючих юристів та спостерігачів є такими:
* **Критерій «розумного строку»:** Суд підтверджує, що оцінка затримки не є суто математичною, а залежить від складності справи, поведінки заявника та поведінки національних органів влади. У цій справі Суд встановив, що органи влади не надали жодного виправдання надмірній тривалості проваджень.
* **Відсутність ефективного засобу правового захисту:** Висновок Суду щодо статті 13 є критично важливим, оскільки він підкреслює структурний недолік правової системи України: відсутність внутрішнього механізму, який дозволяв би особам прискорити провадження або отримати компенсацію за зволікання під час розгляду справи.
* **Прийнятність та суть справи:** Рішення слугує нагадуванням про те, що хоча Суд розглядатиме основні питання тривалості та засобів правового захисту, він залишається суворим щодо інших скарг; у цьому випадку Суд визнав «решту скарг» у заяві № 11274/25 неприйнятними через недотримання вимог статей 34 та 35.
* **Фінансове відшкодування:** Суд присудив визначені суми (від 1 500 до 4 800 євро) як справедливу сатисфакцію на підставі статті 41, наголосивши, що ці суми мають бути виплачені протягом трьох місяців, після чого на них нараховуватиметься пеня, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
СПРАВА «КУЮМДЖЯН ПРОТИ ВІРМЕНІЇ»
Справа «Куюмджян проти Вірменії» (заява № 24627/16) стосується скарги заявника на відсутність відповідних і достатніх підстав, наданих національними судами для обґрунтування його річного досудового тримання під вартою. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув, чи дотрималися судові органи Вірменії високого порогу, необхідного для виправдання позбавлення особи свободи. Суд відхилив заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту та шестимісячного строку, підтвердивши, що послідовні періоди тримання під вартою мають розглядатися як єдиний, безперервний процес. Зрештою, Суд встановив, що національні суди не надали необхідного обґрунтування для тримання під вартою, чим порушили статтю 5 § 3 Конвенції. Додаткову скаргу заявника за статтею 5 § 4 було визнано неприйнятною.
**Структура та положення**
Рішення відповідає стандартній структурі для рішень рівня Комітету: у ньому розглядаються процесуальні заперечення (прийнятність), застосовується усталена судова практика до суті справи та робиться висновок щодо застосування статті 41 стосовно справедливої сатисфакції. Важливим процесуальним уточненням у цьому рішенні є підтвердження Судом «шестимісячного правила» в контексті досудового тримання під вартою: відлік шестимісячного строку починається лише з моменту закінчення останнього періоду тримання під вартою, а не з кожного окремого рішення про продовження строку. Це забезпечує більш сприятливе тлумачення для заявників, які оскаржують довготривале, багатоетапне тримання під вартою.
**Ключові положення для юридичного використання**
1. **Стандарт «відповідних і достатніх» підстав:** Рішення слугує нагадуванням про те, що наявність «обґрунтованої підозри» є обов’язковою умовою (*sine qua non*) для тримання під вартою, проте її недостатньо самої по собі після спливу певного періоду. Органи влади повинні продемонструвати «особливу ретельність» і надати конкретні, індивідуалізовані причини, чому тримання під вартою залишається необхідним.
2. **Обов’язок розглянути альтернативні заходи:** Суд прямо підтвердив, що судові органи мають позитивний обов’язок розглянути альтернативні заходи (такі як застава або домашній арешт) для забезпечення явки особи до суду. Недокументування такого розгляду є головним індикатором порушення.
3. **Безперервність тримання під вартою:** Відхилення Судом аргументу Уряду щодо шестимісячного строку є важливим прецедентом. Це підтверджує, що для цілей Конвенції послідовні рішення про тримання під вартою розглядаються як єдине, безперервне позбавлення свободи, що перешкоджає державам намагатися «обнулити» відлік своїх зобов’язань шляхом послідовних короткострокових продовжень.
4. **Послідовність із прецедентом:** Посилаючись на справи *Muradkhanyan* та *Ara Harutyunyan*, Суд підтверджує, що це рішення є частиною усталеної судової практики проти Вірменії щодо системної неспроможності національних судів забезпечити належне обґрунтування досудового тримання під вартою.
Це рішення посилює високий стандарт судового контролю, необхідний, коли держава обмежує особисту свободу, наголошуючи, що шаблонні обґрунтування в судових рішеннях є недостатніми для виконання вимог статті 5.
СПРАВА «МАДЖИТ ТА ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
Рішення у справі «Маджит та інші проти Туреччини» (заяви № 41386/17 та 7 інших) стосується системної проблеми тривалого досудового тримання під вартою та відсутності ефективного судового контролю в системі кримінального правосуддя Туреччини. Європейський суд з прав людини (далі – Суд) об’єднав ці вісім заяв через спільність їхнього предмета, встановивши, що національні суди послідовно не надавали «відповідних і достатніх» підстав для продовження тримання під вартою. Суд зауважив наявність моделі повторюваних, шаблонних обґрунтувань, що часто ґрунтувалися на характері ймовірних «каталожних злочинів» (злочинів, перелічених у законі), а не на індивідуальних обставинах справи. Крім того, заявникам було відмовлено в ефективних засобах правового захисту для оскарження правомірності їхнього тримання під вартою, включаючи такі питання, як обмежений доступ до матеріалів розслідування та відсутність слухань. Як наслідок, Суд встановив порушення пункту 3 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність / тривалість тримання під вартою) та пункту 4 статті 5 (право на швидкий розгляд питання щодо правомірності тримання під вартою) Конвенції.
### Структура рішення
Рішення відповідає стандартній структурі рішень на рівні Комітету:
1. **Процедура та факти:** короткий огляд заяв із зазначенням об’єднання справ через спільну правову підставу.
2. **Право:** Суд застосовує усталену прецедентну практику щодо пунктів 3 та 4 статті 5. У рішенні прямо посилаються на провідні прецеденти, такі як «Кудла проти Польщі» та «Терджан проти Туреччини».
3. **Висновки:** Суд встановлює, що держава-відповідач не обґрунтувала необхідність продовження тримання під вартою, зазначаючи, що національні суди спиралися на абстрактні підстави, а не на конкретні докази.
4. **Стаття 41 (Справедлива сатисфакція):** Суд присуджує конкретні суми як відшкодування немайнової шкоди та судових витрат, деталізовані в доданій таблиці для кожного заявника.
5. **Додаток:** вичерпна таблиця, що містить індивідуальні дані, зокрема конкретну тривалість тримання під вартою, характер процесуальних порушень та присуджену грошову компенсацію.
Порівняно з попередніми версіями подібних рішень, це рішення посилює тверду позицію Суду щодо «крихкості та повторюваності» судового обґрунтування в турецьких судах, сигналізуючи про те, що Суд і надалі застосовуватиме свою усталену практику для притягнення держави до відповідальності за системні процесуальні недоліки.
### Основні положення для практичного застосування
Для юристів-практиків та спостерігачів особливе значення мають такі аспекти рішення:
* **Стандарт обґрунтування:** Рішення підтверджує, що національні суди повинні надавати конкретні, індивідуалізовані підстави для тримання під вартою. Використання «колективних постанов про тримання під вартою» та посилання виключно на «характер злочину» або «каталожні злочини» відповідно до Кримінального процесуального кодексу є недостатніми для дотримання вимог пункту 3 статті 5.
* **Процесуальні гарантії за пунктом 4 статті 5:** Рішення наголошує, що право на оскарження тримання під вартою є нікчемним, якщо заявнику відмовлено в доступі до матеріалів розслідування або якщо процедура перегляду не передбачає усного слухання. Це критичний момент для обстоювання принципу «рівності сторін» у провадженнях щодо перегляду тримання під вартою.
* **Нерозгляд альтернативних заходів:** Суд прямо критикує нездатність національних органів влади вивчити можливість застосування менш суворих запобіжних заходів, що є обов’язковою вимогою згідно з Конвенцією.
* **Посилання на прецеденти:** Рішення слугує консолідованою довідковою точкою для практиків, оскільки воно перелічує конкретні попередні висновки (наприклад, «Терджан проти Туреччини», «Кавала проти Туреччини»), на які можна посилатися в національних або міжнародних провадженнях для демонстрації повторюваної моделі порушень прав людини у схожих контекстах.
СПРАВА «ШИТИКОВ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Рішення у справі «Шитиков та інші проти України» (2026) стосується системної проблеми надмірної тривалості цивільного провадження в межах судової системи України. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) об’єднав три окремі заяви, встановивши, що час, витрачений на вирішення цих цивільних спорів, перевищив вимогу «розумного строку», передбачену статтею 6 § 1 Конвенції. Крім того, Суд визнав, що заявники були позбавлені ефективного засобу юридичного захисту на національному рівні для оскарження цих затримок, що є порушенням статті 13. Посилаючись на встановлений прецедент у справі «Карнаушенко проти України», Суд підтвердив, що держава не змогла забезпечити судове середовище, в якому справи завершуються в межах строків, сумісних із Конвенцією. Як наслідок, Суд ухвалив рішення на користь заявників, присудивши їм визначені суми як відшкодування моральної шкоди.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішення Комітету, починаючи з об’єднання заяв у зв’язку з їхньою тотожністю за предметом розгляду. Далі йде розділ «Право», в якому Суд оцінює суть справи, базуючись на встановлених критеріях: складності справи, поведінці сторін та ставках, що стоять на кону. На відміну від рішень пленарного складу або Великої палати, це рішення є стислим і зосередженим на застосуванні існуючої, усталеної прецедентної практики до конкретних представлених фактів. У ньому немає суттєвих відхилень від попередніх версій таких рішень; навпаки, воно слугує послідовним застосуванням незмінної позиції Суду щодо структурних недоліків у системі цивільного судочинства України.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів:
1. **Стандарт «розумного строку»:** Суд підтверджує, що оцінка затримки не є суто математичною, а залежить від складності справи та поведінки як заявника, так і державних органів.
2. **Порушення статті 13:** Рішення підтверджує, що в Україні, як і раніше, відсутній ефективний засіб внутрішнього правового захисту від надмірної тривалості провадження, що залишається критичною процесуальною прогалиною для сторін у справі.
3. **Прецедентна вага:** Посилаючись на справу «Карнаушенко проти України», Суд сигналізує про те, що він продовжуватиме застосовувати встановлені стандарти до аналогічних справ, надаючи чіткий орієнтир щодо того, як він оцінює системні затримки в Україні.
4. **Фінансове відшкодування:** Суд встановлює чіткий прецедент щодо розміру відшкодування (від 1 200 до 1 800 євро у цих випадках), що слугує еталоном для майбутніх позовів, пов’язаних із подібною тривалістю судової бездіяльності.
СПРАВА «ВРАЧЕВСЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Справа «Врачевський проти України» (заява № 35336/24) стосується порушення права на швидкий судовий розгляд правомірності тримання під вартою, гарантованого статтею 5 § 4 Європейської конвенції з прав людини. Заявник, Федір Анатолійович Врачевський, оскаржив своє тримання під вартою, призначене Васильківським міськрайонним судом Київської області у серпні 2024 року. Попри своєчасне подання апеляційної скарги, апеляційне провадження залишалося без розгляду протягом кількох місяців, доки зрештою не було закрито у зв’язку зі зміною запобіжного заходу. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що судова система України не забезпечила необхідної оперативності, яка вимагається під час перегляду тримання під вартою. Як наслідок, Суд ухвалив, що така затримка становить порушення Конвенції, що узгоджується зі сталою прецедентною практикою щодо системних проблем в Україні. Суд присудив заявникові компенсацію за моральну шкоду та відшкодування судових витрат.
Структура цього рішення відповідає стандартному формату рішення Комітету П’ятої секції ЄСПЛ. Воно починається з процесуальної історії, переходить до фактів справи та розглядає правові аспекти по суті відповідно до статті 5 § 4. Рішення значною мірою спирається на доктрину «пілотної справи», зокрема з посиланням на справу «Харченко проти України» (2011), яка створила прецедент щодо системних недоліків у провадженнях щодо перегляду тримання під вартою в Україні. На відміну від більш складних рішень Палати, це рішення є стислим і зосереджується на застосуванні усталеної прецедентної практики до конкретних фактів, наведених у доданій таблиці. Суттєвих змін у тлумаченні норм права порівняно з попередніми версіями немає; натомість воно слугує підтвердженням незмінної позиції Суду щодо вимоги оперативності при апеляційному перегляді тримання під вартою.
Найважливішими положеннями для практикуючих юристів та спостерігачів є:
1. **Вимога «оперативності»:** Суд наголошує, що стаття 5 § 4 не є лише формальною вимогою, а вимагає, щоб судовий перегляд тримання під вартою здійснювався з особливою швидкістю. Будь-яка значна затримка в апеляційному провадженні — навіть якщо запобіжний захід згодом було змінено — може становити порушення.
2. **Застосування прецеденту:** Посилаючись на справу «Харченко проти України», Суд підтверджує, що процесуальні недоліки в українських судах щодо апеляцій на тримання під вартою є добре задокументованими, і держава залишається зобов’язаною забезпечити ефективність та своєчасність таких переглядів.
3. **Прийнятність «припинених» апеляцій:** Важливим висновком є те, що Суд вважає скаргу прийнятною, навіть якщо апеляційне провадження було зрештою закрите через зміну запобіжного заходу. Сам факт того, що апеляційна скарга залишалася без розгляду протягом певного часу, є достатнім для встановлення порушення вимоги щодо «оперативності».
4. **Фінансова відповідальність:** Рішення підтверджує практику Суду щодо присудження конкретних сум як компенсації за моральну шкоду та відшкодування витрат, підсилюючи фінансові наслідки для держави-відповідача у випадках, коли національні засоби правового захисту не відповідають стандартам Конвенції.
