Справа «Федеріко та Радді проти Італії» стосується смерті ув’язненого А.Р., який страждав від значної та прогресуючої втрати ваги під час перебування у в’язниці Турина. Попри неодноразові сигнали з боку Національного гаранта прав осіб, позбавлених волі, та скарги самого в’язня, адміністрація в’язниці не провела своєчасних діагностичних досліджень, відхиливши втрату ваги як «маніпулятивну стратегію». Стан здоров’я в’язня погіршився настільки, що він потребував інвалідного візка, і зрештою він помер від септичного шоку внаслідок легеневої інфекції. Суд встановив, що надана медична допомога не була ні належною, ні своєчасною, і що органи влади не вжили необхідних заходів для захисту життя та фізичної недоторканності в’язня. Як наслідок, Суд постановив, що Італія порушила як матеріальні, так і процесуальні аспекти статей 2 (право на життя) та 3 (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Це рішення підкріплює усталену судову практику щодо позитивних зобов’язань держави стосовно затриманих осіб, що є надзвичайно актуальним для захисту прав людини в контексті війни, яка триває в Україні, зокрема щодо поводження з військовополоненими та цивільними заручниками.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі Європейського суду з прав людини:
1. **Прийнятність:** Суд відхилив заперечення Уряду щодо невичерпання внутрішньодержавних засобів правового захисту, підтвердивши, що заявники достатньою мірою використали доступні шляхи кримінального розслідування.
2. **Суть справи:** Суд проаналізував позитивні зобов’язання держави за статтями 2 і 3. Він оцінив, чи діяли органи влади добросовісно та своєчасно, щоб запобігти летальному результату.
3. **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив матеріальну компенсацію за витрати на поховання та моральну шкоду за страждання, завдані внаслідок бездіяльності держави.
Порівняно з попередніми версіями подібних справ, це рішення наголошує на тому, що відсутність співпраці з боку в’язня або його відмова від лікування не звільняє державу від обов’язку дослідити приховані медичні причини, особливо коли стан ув’язненого помітно погіршується.
### Основні положення для практичного використання
* **Позитивні зобов’язання:** Рішення роз’яснює, що обов’язок держави щодо збереження здоров’я в’язнів є абсолютним. Навіть якщо органи влади підозрюють, що в’язень «маніпулює» своїм станом (наприклад, відмовляється від їжі), вони юридично зобов’язані встановити справжні медичні причини шляхом об’єктивної клінічної практики, а не покладатися на суб’єктивні припущення.
* **Системні недоліки:** Суд підкреслив, що «відсутність можливостей» (наприклад, очікування на лікарняне ліжко) не звільняє державу від обов’язку надати невідкладну допомогу. Якщо стан в’язня є критичним, держава повинна забезпечити першочерговий доступ до спеціалізованих медичних закладів.
* **Докази недбалості:** Суд значною мірою спирався на висновки незалежних медичних експертів, які виявили «невиправдані затримки» та «відсутність координації» серед медичного персоналу. Це підкреслює важливість залучення незалежних експертних свідчень при оскарженні якості медичного обслуговування у в’язницях.
* **Актуальність для України:** Суд чітко послався на справи «Карпиленко проти України» та «Салахов і Іслямова проти України», підтвердивши, що застосовані тут стандарти узгоджуються з очікуваннями Суду від української влади щодо управління станом здоров’я осіб, які перебувають під вартою держави. Це слугує критично важливим орієнтиром для юристів, які представляють інтереси жертв медичної недбалості в місцях несвободи.
