Предметом цього спору є законність засудження керівниці підприємства за невиконання та перешкоджання виконанню судового рішення про стягнення боргу із заробітної плати, а також визначення правильного процесуального порядку звільнення особи від покарання у зв’язку із закінченням строків давності.
****: Суд у цьому рішенні відступив від попередніх позицій Верховного Суду, роз’яснивши, що у разі спливу строків давності суд повинен спочатку призначити особі конкретне покарання за загальними правилами, а вже потім звільнити від його відбування, оскільки закон чітко розрізняє засудження «без призначення покарання» та «зі звільненням від покарання». Також суд відхилив доводи прокурора про нероз’яснення обвинуваченій права на звільнення від відповідальності, вказавши, що сторона захисту самостійно обирає свою стратегію і в цій справі свідомо наполягала на спростуванні обвинувачення по суті. Що стосується кваліфікації злочину, колегія суддів погодилася, що дії засудженої, такі як неподання декларації про доходи та відкриття нового банківського рахунку в обхід арешту, повністю охоплюються поняттям «перешкоджання виконанню судового рішення». Водночас суд зауважив, що сама по собі пасивна поведінка боржника щодо несплати коштів не може вважатися умисним «невиконанням» рішення суду в розумінні кримінального закону. Суд наголосив, що кримінальний закон є крайнім засобом (ultima ratio) і не може підміняти собою цивільні механізми примусового стягнення, тому криміналізація дій боржника вимагає виключно вузького тлумачення. Попри необґрунтованість висновків судів у частині саме «невиконання» рішення, загальна кваліфікація дій засудженої за частиною 2 статті 382 КК України залишилася правильною, оскільки факт перешкоджання виконавчому провадженню був повністю доведений.
Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про визнання жінки винуватою та її звільнення від призначеного покарання у зв’язку із закінченням строків давності, відхиливши касаційні скарги як сторони захисту, так і обвинувачення.
