1. Предметом спору є визнання незаконною відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину на частку квартири.
2. Суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій, вказавши, що нотаріус неправомірно відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки договір купівлі-продажу квартири, укладений на товарній біржі у 1998 році, не підлягав обов’язковому нотаріальному посвідченню відповідно до законодавства, чинного на момент його укладення, а саме ЦК Української РСР 1963 року та Закону України “Про товарну біржу”. Суд зазначив, що договір купівлі-продажу не оспорювався учасниками та не був визнаний недійсним у судовому порядку, а також врахував наявність рішення суду, яким було визначено частки у праві спільної власності на квартиру. Крім того, суд підкреслив, що нотаріус помилково застосував положення чинного ЦК України, які не регулювали правовідносини, що виникли під час дії ЦК Української РСР 1963 року. Суд послався на висновок Об’єднаної Палати Верховного Суду у справі № 336/6023/20, де зазначено про пріоритетність спеціальної норми Закону України “Про товарну біржу” щодо форми договору, укладеного на товарній біржі, над загальними нормами ЦК УРСР 1963 року.
3. Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу та визнав незаконною відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, зобов’язавши нотаріуса видати свідоцтво та стягнувши з нотаріуса на користь позивача судові витрати.
