1. Предметом спору є оскарження наказу про скасування попереднього наказу про поновлення позивача на посаді в органах прокуратури та вимоги про поновлення на посаді і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
2. Суд касаційної інстанції, розглядаючи справу, виходив з того, що позивача було звільнено з посади на підставі наказу від 22 жовтня 2019 року, який позивач оскаржив в судовому порядку. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, наказ про звільнення було скасовано, а позивача поновлено на посаді. Однак, згодом Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позову про скасування наказу про звільнення. У зв’язку з цим, Офіс Генерального прокурора видав наказ про скасування наказу про поновлення позивача на посаді. Верховний Суд зазначив, що оскільки рішення судів, якими було скасовано наказ про звільнення позивача, втратили законну силу, то підстава поновлення позивача також перестала мати законне підґрунтя. Суд вказав, що оспорюваний наказ про скасування поновлення не є наказом про звільнення, а є кадровим рішенням, прийнятим на підставі чинного наказу про звільнення. Водночас, Верховний Суд відступив від попередньої практики і вказав, що в такому випадку роботодавець повинен був зазначити у спірному наказі фактичну дату звільнення позивача з урахуванням відпрацьованого ним часу після поновлення на посаді.
3. Суд касаційної інстанції частково задовольнив касаційну скаргу, скасувавши рішення судів попередніх інстанцій в частині вимог про визнання протиправним і скасування наказу та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову, визнавши протиправним і скасувавши наказ Офісу Генерального прокурора в частині визначення фактичної дати звільнення та змінивши фактичну дату звільнення позивача на 19 грудня 2022 року.
