Це рішення у справі «Якубов та інші проти Росії» стосується низки заяв, поданих особами, які були сторонами в судових провадженнях у Криму після російської окупації півострова. Заявники оскаржили легітимність судів, що діяли в Криму в межах російської правової системи, стверджуючи, що ці органи не можуть вважатися судами, «встановленими законом», як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції. Європейський суд з прав людини (Суд) об’єднав ці заяви через тотожність предмету розгляду та дослідив їх з огляду на встановлений прецедент щодо ефективного контролю Російської Федерації над Кримом. Суд зрештою постановив, що судова система, нав’язана Росією в Криму після березня 2014 року, не мала необхідного правового підґрунтя відповідно до Конвенції. Як наслідок, Суд встановив порушення права на справедливий судовий розгляд для всіх заявників, оскільки їхні справи вирішувалися судами, які не відповідали критерію «встановлених законом». Це рішення підтверджує позицію Суду щодо незаконності російської судової адміністрації на окупованих українських територіях і надає чіткий правовий засіб захисту для осіб, які постраждали внаслідок цих проваджень.
### Структура та положення
Рішення структуроване як стандартне рішення на рівні Комітету та складається з таких основних розділів:
* **Процесуальні та юрисдикційні рамки:** Суд підтверджує свою юрисдикцію щодо заяв, зазначаючи, що події відбулися до припинення членства Росії в Конвенції 16 вересня 2022 року. Він підтверджує принцип екстериторіальної юрисдикції, що ґрунтується на «ефективному контролі», який Росія здійснює над Кримом із 27 лютого 2014 року.
* **Прийнятність та процесуальна правоздатність (locus standi):** Суд розглядає процесуальні нюанси, такі як право спадкоємців продовжувати провадження (як у справі п. Рябоконя) та відхилення вимог від осіб, які не були безпосередніми сторонами у відповідних національних провадженнях (процесуальна правоздатність п. Тарасова).
* **По суті (пункт 1 статті 6):** Суд значною мірою спирається на висновки Великої палати у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)». Він доходить висновку, що поширення дії російського законодавства на Крим суперечило міжнародному гуманітарному праву, а отже, суди, що діяли в межах цієї системи, не можуть вважатися «встановленими законом».
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присуджує конкретні суми як компенсацію моральної шкоди та судові витрати, як детально зазначено в доданій таблиці, які має виплатити Російська Федерація.
### Ключові положення для правового використання
Для юристів-практиків та спостерігачів найбільш вагомими є такі аспекти рішення:
1. **Невизнання судових актів:** Рішення слугує остаточним підтвердженням того, що будь-яке судове рішення, ухвалене судом, який діяв за російським законодавством у Криму після березня 2014 року, є за своєю суттю неправомірним згідно з Конвенцією, оскільки сам суд не був «встановлений законом».
2. **Посилання на справу «Україна проти Росії (щодо Криму)»:** Суд прямо пов’язує свою аргументацію з рішенням Великої палати від 2024 року, підкріплюючи послідовну правову позицію високого рівня про те, що весь судовий апарат, створений окупаційною владою, є нелегітимним.
3. **Юрисдикційна безперервність:** Рішення уточнює, що Суд зберігає компетенцію розглядати порушення, які мали місце в період окупації, навіть після офіційного виходу Росії з Ради Європи, за умови, що події відбулися до граничної дати — 16 вересня 2022 року.
4. **Процесуальний прецедент:** Рішення надає шаблон того, як Суд вирішує питання смерті заявників у таких справах, та роз’яснює суворе тлумачення «статусу жертви», гарантуючи, що лише ті, хто безпосередньо постраждав від відсутності справедливого судового розгляду, можуть вимагати відшкодування.
