Предметом спору у цій справі є стягнення заборгованості за договором про надання послуг з диспетчерського управління, зокрема правомірність нарахування 3% річних на суми планової вартості послуг.
Суд при винесенні рішення керувався тим, що зобов’язання зі сплати 3% річних та інфляційних втрат є акцесорним (додатковим) до основного грошового зобов’язання, тому їх нарахування має здійснюватися виключно на суму фактично наданих послуг, а не на планові обсяги. Верховний Суд врахував правову позицію об’єднаної палати Касаційного господарського суду, яка наголошує на необхідності визначення вартості послуг на підставі актів надання послуг, а не абстрактних планових показників. Суди попередніх інстанцій не перевірили належним чином розрахунки позивача та не встановили, яка частина стягуваних сум стосується фактично наданих послуг, а яка — планових. Оскільки суди не надали правової оцінки доводам відповідача щодо неправомірності нарахування процентів на планові обсяги, це було визнано порушенням норм процесуального права. Відтак, суд дійшов висновку, що рішення в частині нарахування 3% річних є передчасними та потребують додаткового дослідження доказів. : Суд у своєму рішенні послався на правову позицію об’єднаної палати Касаційного господарського суду у справі №914/2625/23, яка фактично уточнює підхід до застосування ст. 625 ЦК України у правовідносинах щодо диспетчеризації, відступаючи від попередньої практики нарахування санкцій на планові обсяги.
Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення 3% річних у розмірі 396 040,67 грн та передав справу в цій частині на новий розгляд до Господарського суду Запорізької області.
