СПРАВА «СТЕНТОН ТА БОУЕН ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»
Це рішення у справі «Стентон та Боуен проти Сполученого Королівства» стосується критичного перетину між судовими розпорядженнями про звільнення та практичною, залежною від ресурсів імплементацією цих рішень виконавчою владою. Заявники, обидва з яких відбували безстрокове покарання, оскаржили своє подальше тримання під вартою протягом 118 та 69 днів відповідно після рішень Комісії з умовно-дострокового звільнення (Parole Board), які санкціонували їхнє звільнення за умови проживання у спеціальних «затверджених приміщеннях» (Approved Premises). Суд дослідив, чи призвела ця адміністративна затримка, спричинена відсутністю вільних місць, до того, що їхнє тримання під вартою стало свавільним або порушило причинно-наслідковий зв’язок між їхнім первинним засудженням і триваючим позбавленням волі. Зрештою, Суд постановив, що тримання під вартою залишалося законним і таким, що відповідає Конвенції, за умови, що затримка була обґрунтованою, а ці умови були невід’ємною частиною плану управління ризиками. Рішення роз’яснює, що хоча адміністративні затримки не можуть використовуватися для обходу судового контролю, «тертя» між наявними закладами та необхідністю безпечного звільнення є допустимим у межах розумного.
### Структура та положення
Рішення структуровано як стандартне рішення Палати, переходячи від фактичних обставин справи обох заявників до національної правової бази, аргументів сторін та остаточної оцінки Суду.
* **Ключові положення:** Суд зосереджується на статті 5 § 1 (право на свободу) та статті 5 § 4 (право на судовий перегляд законності тримання під вартою).
* **Зміни/Контекст:** У рішенні наголошується на еволюції національної правової бази, зокрема, зазначається поправка 2022 року до Закону про злочини (вироки) 1997 року (розділ 32ZB). Ця поправка прямо вимагає від Державного секретаря виконати розпорядження Комісії з умовно-дострокового звільнення «якомога швидше, наскільки це обґрунтовано можливо», визнаючи необхідність узгодження умов ліцензії. Суд розглядає це як роз’яснення існуючої практики, а не відхід від неї, підтверджуючи, що система вже функціонувала згідно з цими принципами.
### Важливі положення для правозастосування
Для практиків та юридичних оглядачів найбільш значущими є такі моменти:
1. **Доктрина «невід’ємної умови»:** Суд постановив, що коли Комісія з умовно-дострокового звільнення робить звільнення залежним від конкретних умов (наприклад, проживання в «затвердженому приміщенні») для забезпечення громадської безпеки, ці умови є «невід’ємною частиною» розпорядження про звільнення. Таким чином, тримання під вартою до моменту виконання цих умов не порушує причинно-наслідковий зв’язок із первинним засудженням.
2. **Обґрунтованість адміністративної затримки:** Суд встановив, що хоча «чисто адміністративні формальності» не можуть виправдати значні затримки, затримки, спричинені необхідністю забезпечити конкретні заклади, що мінімізують ризики, є прийнятними, якщо вони є розумними. Суд оцінюватиме це на основі конкретних фактів, зокрема, чи була затримка передбачуваною та чи доклали органи влади щирих зусиль для пошуку вільних місць раніше.
3. **Відсутність структурної недосконалості:** Ключовим елементом аргументації Суду був висновок про відсутність «системної недосконалості» або «структурної нестачі потужностей» у забезпеченні Сполученим Королівством «затверджених приміщень». Суд відрізняє цю справу від попередніх рішень, де структурна нестача призводила до свавільного тримання під вартою, зазначаючи, що в цьому випадку затримки були локальними і не свідчили про несправність системи.
4. **Судовий нагляд:** Суд відхилив аргумент про те, що Комісії з умовно-дострокового звільнення бракувало достатнього контролю. Оскільки Комісія була повністю обізнана про очікуваний час очікування, коли вона видавала свої розпорядження, вона фактично здійснювала свою судову функцію, пристосовуючи звільнення до реалій наявної інфраструктури управління ризиками.
Це рішення слугує надійним захистом принципу, згідно з яким громадська безпека та практичні вимоги реабілітації можуть, за певних несвавільних обставин, виправдовувати період тримання під вартою після прийняття рішення.
СПРАВА «ДЖОРДЖЕВИЧ ТА МІЛОСАВЛЄВИЧ ПРОТИ СЕРБІЇ»
Справа «Джорджевич та Мілосavlєвич проти Сербії» стосується порушення права на справедливий судовий розгляд через суперечливу судову практику щодо надбавок до заробітної плати працівників поліції. Заявники, двоє сербських поліцейських, вимагали компенсацію за роботу в ненормований час, проте їхні позови були відхилені національними судами, незважаючи на правовий висновок Верховного суду, виданий з метою врегулювання таких спорів. Хоча Верховний суд встановив, що для цілей визначення коефіцієнта заробітної плати поліцейських слід прирівнювати до «уповноважених осіб», суди нижчих інстанцій проігнорували це керівне роз’яснення у справах заявників. Конституційний суд Сербії згодом не зміг усунути ці невідповідності, фактично позбавивши заявників можливості отримати узгоджений правовий результат. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що така судова бездіяльність створила правову невизначеність і призвела до порушення статті 6 § 1 Конвенції. Як наслідок, Суд постановив, що держава не забезпечила послідовність власної судової системи, що призвело до визнання факту порушення.
Структура рішення відповідає стандартному формату ЄСПЛ: воно розпочинається з опису передумов системної проблеми суперечливої судової практики в Сербії, детально викладає процесуальну історію обох заявників та розглядає заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту. Оцінка Суду зосереджена на застосуванні статті 6 § 1, зокрема на принципі правової визначеності. Ключовою відмінністю або розвитком подій порівняно з попереднім рішенням у справі «Шабанович та інші проти Сербії» є те, що у цій справі національні суди винесли рішення проти заявників *після того*, як Верховний суд вже оприлюднив свій гармонізуючий правовий висновок. Це відрізняє ситуацію заявників від ситуації в попередніх справах, де основною проблемою була відсутність відповідних роз’яснень; у цьому випадку проблемою стала нездатність судової системи застосувати існуючі обов’язкові вказівки.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів є такими:
* **Принцип правової визначеності:** Суд підтверджує, що відповідальність за організацію правових систем у спосіб, що дозволяє уникнути суперечливих рішень, лежить на Договірних державах. Невиконання судами нижчих інстанцій гармонізуючого висновку національного верховного суду становить порушення статті 6 § 1.
* **Відмова від надмірного формалізму:** Суд постановив, що якщо Конституційний суд не відхиляє скаргу на підставі невичерпання конкретних процесуальних засобів захисту (наприклад, касаційної скарги), то для Уряду є «надмірно формалістичним» піднімати це питання як заперечення пізніше перед ЄСПЛ.
* **Обов’язок Конституційних судів:** Рішення наголошує на тому, що Конституційний суд зобов’язаний розглядати суть скарги щодо суперечливої судової практики, особливо коли заявник надає докази того, що його справа була вирішена всупереч усталеним роз’ясненням Верховного суду.
* **Оцінка доказів:** Суд уточнив, що якщо заявник надає достатні докази суперечливої судової практики, національний суд не може просто відхилити позов «автоматично», не розглянувши конкретний правовий контекст справи.
Це рішення слугує критично важливим нагадуванням про те, що наявності гармонізуючого правового висновку недостатньо, якщо національна судова система не застосовує його послідовно на практиці, а також про те, що конституційний контроль має бути змістовним, а не лише процесуальним.
СПРАВА «МАРИНОВ ПРОТИ БОЛГАРІЇ»
Рішення у справі «Маринов проти Болгарії» (заява № 45501/22) стосується правових стандартів короткострокового затримання поліцією та подальшого права на компенсацію. Заявника було затримано на термін менше двох годин після інциденту з поліцією, який згодом національні суди визнали таким, що ґрунтувався на «поліцейській провокації». Хоча заявник вимагав компенсації за це незаконне затримання, національні суди відхилили його позови, посилаючись на короткотривалість інциденту та відсутність доведеної шкоди. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що первинне затримання порушило статтю 5 § 1 Конвенції, оскільки воно не мало законних підстав. Проте Суд зрештою постановив, що право заявника на позов про відшкодування, який підлягає виконанню згідно зі статтею 5 § 5, було реалізовано шляхом проваджень у національних судах, навіть попри відсутність грошової виплати. Відтак, Суд вирішив, що встановлення факту порушення статті 5 § 1 є достатньою справедливою сатисфакцією.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Комітету:
1. **Прийнятність:** Суд розглянув заперечення Уряду щодо «статусу жертви» та «зловживання правом на подання заяви», зрештою відхиливши їх, оскільки попередня компенсація, отримана заявником у межах окремих кримінальних проваджень, не покривала конкретне незаконне затримання поліцією.
2. **По суті (стаття 5 § 1):** Суд підтвердив, що будь-яке затримання повинно суворо відповідати «процедурі, встановленій законом». Оскільки національні суди вже визнали затримання незаконним, ЄСПЛ встановив порушення Конвенції.
3. **По суті (стаття 5 § 5):** Суд дослідив, чи забезпечили національні суди ефективний засіб правового захисту від незаконного затримання. Він відмежував цю справу від попередніх рішень, зазначивши, що Вищий адміністративний суд відійшов від надмірно формалістичного підходу, натомість використавши свій розсуд для відмови у компенсації на основі конкретних фактів та короткотривалості затримання.
4. **Справедлива сатисфакція (стаття 41):** Суд скористався своїм правом не присуджувати грошову компенсацію, постановивши, що саме рішення є достатнім відшкодуванням.
### Ключові положення для юридичної практики
* **Презумпція страждань:** Суд підтвердив, що незаконне затримання, як правило, створює презумпцію моральних страждань, а вимога надання суворих доказів такої шкоди часто є «надмірно формалістичною».
* **Розсуд у питанні компенсації:** Рішення роз’яснює, що хоча стаття 5 § 5 гарантує *право на позов* про відшкодування, яке підлягає виконанню, вона не зобов’язує присуджувати грошову виплату в кожному окремому випадку. Якщо національний суд надає вмотивоване рішення — навіть якщо він відмовляє у компенсації через незначний характер інциденту — це може відповідати вимогам Конвенції.
* **Статус жертви:** Суд уточнив, що компенсація, отримана в межах окремих паралельних проваджень (наприклад, за безпідставні кримінальні обвинувачення), не позбавляє заявника автоматично «статусу жертви» щодо окремого незаконного адміністративного затримання.
* **Судові витрати та видатки:** Це рішення нагадує про те, що вимоги про відшкодування судових витрат у ЄСПЛ будуть відхилені, якщо заявник не надасть доказів того, що такі витрати були фактично понесені або що існує юридичне зобов’язання їх сплатити.
Це рішення є важливим нагадуванням про те, що, хоча ЄСПЛ захищає від незаконного втручання держави, «справедлива сатисфакція» може обмежуватися моральною вагою самого рішення, якщо відповідне порушення визнається незначним за тривалістю та наслідками.
СПРАВА «МЕЛЛІУ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Справа «Мелліу проти Греції» (заява № 15807/19) стосується принизливого поводження з фотожурналісткою, яка була піддана повному особистому обшуку з роздяганням поліцією після «доставлення для встановлення особи», що не було арештом. Заявницю доставили до Головного управління поліції Аттики після того, як вона занотувала номерні знаки поліцейських автомобілів, де її згодом роздягли та обшукали, попри відсутність висунутих обвинувачень у будь-якому злочині. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) проаналізував, чи був цей інвазивний захід суворо необхідним, особливо з огляду на відсутність менш інвазивних альтернатив, таких як сканери тіла. Суд зрештою дійшов висновку, що обшук не мав жодної встановленої мети безпеки і не був виправданий поведінкою заявниці. Як наслідок, Суд постановив, що інцидент становить порушення статті 3 Конвенції, яка забороняє принизливе поводження. Це рішення підкріплює принцип, згідно з яким правоохоронні органи повинні поважати людську гідність навіть під час взаємодії з особами, які не перебувають під офіційним арештом.
**Структура та положення**
Рішення відповідає стандартній структурі постанов ЄСПЛ: у ньому викладено факти, історію процесу, аргументи сторін та правову оцінку Суду. Важливим аспектом цього рішення є відхід Суду від аргументації національного апеляційного суду, який раніше виправдовував обшук як «превентивний захід» через нібито підозри в тероризмі. Суд відхилив аргументи Уряду щодо необхідності обшуку, наголосивши, що заявниця ніколи не була заарештована або офіційно обвинувачена. Порівняно з попередньою судовою практикою, це рішення застосовує «суворіше тлумачення» існуючих стандартів, оскільки заявниця не була ув’язненою або затриманою особою, а була представником громадськості, доставленим для встановлення особи.
**Ключові положення для юридичного застосування**
Для практикуючих юристів та правозахисників особливо важливими є такі елементи рішення:
* **Поріг «суворої необхідності»:** Суд встановив, що для осіб, які не перебувають під арештом або офіційним затриманням, поріг виправдання повного особистого обшуку з роздяганням є надзвичайно високим. Відсутність менш інвазивних альтернатив (таких як металодетектори або сканери тіла) є критичним фактором при встановленні порушення.
* **Стаття 3 проти статті 8:** Суд надав пріоритет висновку за статтею 3 (заборона принизливого поводження) над статтею 8 (право на приватність). Встановивши порушення статті 3, Суд надав сигнал про те, що приниження та втрата гідності, властиві невиправданому обшуку з роздяганням, досягають рівня «принизливого поводження», що робить окремий розгляд за статтею 8 непотрібним.
* **Неприйнятність позовів про відшкодування шкоди в національних судах:** Суд підтвердив, що позов про відшкодування шкоди до держави в межах національного цивільного права не є «ефективним засобом правового захисту» щодо скарг на жорстоке поводження з боку поліції, тим самим підтверджуючи, що заявникам не потрібно вичерпувати такі цивільні шляхи перед зверненням до ЄСПЛ.
* **Вплив процесуального контексту:** Суд наголосив, що відмова у доступі до адвоката під час процесу встановлення особи посилила відчуття ізоляції та вразливості заявниці, що сприяло висновку про принизливе поводження.
Це рішення є чітким попередженням правоохоронним органам про те, що адміністративні процедури, такі як перевірка особи, не можуть використовуватися як привід для приниження або залякування громадян шляхом інвазивних фізичних обшуків.
СПРАВА «ШИРІНОВА ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ»
Рішення у справі «Ширінова проти Азербайджану» (заява № 19381/16) стосується незаконного знесення житлової квартири органами державної влади в Баку. Заявниці, дві сестри, оскаржили знесення їхнього майна, яке відбулося попри судову заборону, що прямо унеможливлювала проведення таких робіт. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що держава не дотрималася обов’язкових правових процедур щодо знесення майна та проігнорувала судові приписи. Як наслідок, Суд постановив, що було порушено майнові права першої заявниці та право на повагу до житла другої заявниці. Рішення підкреслює необхідність суворого дотримання державами національної правової бази та судових заборон під час реалізації проектів міського розвитку або знесення будівель.
### Структура та положення
Рішення структуроване як стандартне рішення Комітету, що фокусується на ключових скаргах за статтею 1 Протоколу № 1 (захист власності) та статтею 8 (право на повагу до житла).
* **Прийнятність:** Суд розділив вимоги, визнавши скаргу щодо майна прийнятною лише для власника (перша заявниця), а скаргу щодо «житла» — лише для особи, яка в ньому проживала (друга заявниця).
* **По суті:** Суд застосував усталену прецедентну практику щодо «законності» втручання. Він визначив, що оскільки органи влади оминули конкретні процесуальні вимоги Житлового кодексу Азербайджану та порушили пряму судову заборону, втручання було за своєю суттю незаконним.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив відшкодування моральної шкоди (3000 євро кожній заявниці) та часткове відшкодування витрат, проте відхилив вимоги про додаткове відшкодування матеріальної шкоди через відсутність доказів щодо неадекватності компенсації, вже отриманої під час національного провадження.
### Ключові положення для застосування права
Для практиків та спостерігачів найбільш значущими є такі моменти:
1. **Суворе дотримання «умов, передбачених законом»:** Суд підтвердив, що будь-яке втручання у право власності або право на житло повинно суворо відповідати процесуальним крокам, передбаченим національним законодавством. Неотримання попереднього судового рішення, що підтверджувало б необхідність знесення, призвело до того, що дії держави стали порушенням Конвенції.
2. **Обов’язковий характер судових заборон:** Рішення слугує суворим нагадуванням про те, що органи державної влади не можуть ігнорувати проміжні заходи або судові заборони. Факт знесення майна в період дії судової заборони став вирішальним чинником при встановленні Судом факту порушення.
3. **Розмежування між правом власності та проживанням:** Суд наголосив на важливості процесуальної правоздатності (locus standi). Він уточнив, що стаття 1 Протоколу № 1 захищає *власника* (володіння), тоді як стаття 8 захищає *особу, що проживає* (житло). Це розмежування є життєво важливим для майбутніх судових процесів, пов’язаних із багатосторонніми сімейними майновими спорами.
4. **Тягар доказування при присудженні справедливої сатисфакції:** Суд підкреслив, що заявники повинні надати конкретні докази (такі як звіти про оцінку або підтвердження фінансових втрат) для обґрунтування вимог про матеріальну шкоду. Нечіткі твердження або ненадання документів про національну оцінку призведуть до відхилення таких вимог.
Ця справа є важливим прецедентом для справ, пов’язаних із примусовим виселенням та редевелопментом міст, підтверджуючи, що державні проекти розвитку не надають органам влади імунітету від внутрішніх судових процесів або стандартів Конвенції.
