СПРАВА «ДЕРЕВ’ЯНКО ТА ТАРАСОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення у справі «Дерев’янко та Тарасова проти України» (заяви № 39465/23 та № 43066/23) стосується питання стандартів досудового тримання під вартою в Україні під час дії воєнного стану. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув, чи відповідало тримання під вартою двох осіб, підозрюваних у злочинах проти національної безпеки — зокрема у «колабораційній діяльності» та «пособництві державі-агресору» — вимогам статті 5 Конвенції. Суд встановив, що, хоча первинне взяття під варту другої заявниці не було свавільним, національні суди не надали «доречних і достатніх» підстав для виправдання подальшого позбавлення волі обох заявників. У рішенні наголошується, що суворість потенційного покарання, хоч і є певним фактором, не може бути єдиною підставою для тримання під вартою без індивідуальної оцінки таких ризиків, як переховування від слідства або перешкоджання встановленню істини у справі. Зрештою, Суд ухвалив, що посилання українських органів влади на шаблонні обґрунтування замість конкретних доказів призвело до порушення пункту 3 статті 5 у обох випадках.
### Структура та основні положення
Рішення структуроване на дві окремі частини, що відповідають кожному із заявників, за якими йде єдина правова оцінка.
* **Перший заявник (Дерев’янко):** Суд зосередився на відсутності конкретних доказів щодо ризику втечі або впливу на свідків. Було зазначено, що національні суди посилалися на «суворість покарання» за «менш тяжкий» злочин, що, на думку ЄСПЛ, було непереконливим.
* **Друга заявниця (Тарасова):** Суд проаналізував як пункт 1 статті 5 (законність арешту), так і пункт 3 статті 5 (обґрунтованість тримання під вартою). Хоча Суд не виявив порушення пункту 1 статті 5 — визнавши, що початкова підозра не була свавільною, незважаючи на новизну законодавства, — він встановив порушення пункту 3 статті 5 через неврахування попередньої співпраці заявниці зі слідством.
* **Зміни/Уточнення:** Важливим аспектом цього рішення є виправлення Судом «хибного уявлення», що існувало у національних судах. Українські суди цитували формулу щодо «необхідності більшої суворості в оцінці порушень суспільних цінностей», ніби це є усталеною практикою ЄСПЛ (посилаючись на справу «Летельє проти Франції»). ЄСПЛ роз’яснив, що таке формулювання було неправильним тлумаченням іншого принципу зі справи «Сельмуні проти Франції» (яка стосувалася статті 3, а не статті 5), і чітко заявив, що цей стандарт «суворості» не застосовується для виправдання досудового тримання під вартою.
### Ключові положення для юридичної практики
Для практикуючих юристів надзвичайно важливими є такі пункти:
1. **Індивідуальна оцінка:** Суд підтвердив, що ризик втечі не може оцінюватися виключно на основі потенційного строку покарання. Суди повинні оцінювати інші фактори (соціальні зв’язки, відсутність попередніх спроб втечі, співпраця з органами влади).
2. **Відмова від шаблонного обґрунтування:** Рішення слугує суворим попередженням проти використання «стандартних» або повторюваних судових формулювань. Якщо суд продовжує строк тримання під вартою, він повинен пояснити, чому ризики (втечі, впливу на свідків) залишаються високими *саме в цей конкретний момент часу*.
3. **Співпраця як пом’якшувальний фактор:** Рішення встановлює, що якщо підозрюваний був обізнаний про розслідування і співпрацював (наприклад, надавав докази або не намагався втекти), національні суди повинні чітко обґрунтувати, чому ця історія належної поведінки не нівелює наявність ризиків.
4. **Роз’яснення щодо «тримання під вартою у воєнний час»:** Суд підтвердив, що хоча «застереження про тримання під вартою у воєнний час» та «винятки щодо обов’язкового внесення застави» самі по собі не суперечать Конвенції, вони не надають судам права ігнорувати фундаментальну вимогу надання «доречних і достатніх» підстав для тримання під вартою. Суд наголосив, що ці положення не зобов’язують тримати під вартою, а лише передбачають *можливість* такого заходу, залишаючи незмінним судовий обов’язок обґрунтувати необхідність його застосування.
Це рішення є важливим, оскільки воно надає чіткі вказівки українським судам щодо того, як балансувати між інтересами національної безпеки та правом на свободу згідно з Конвенцією, навіть в умовах повномасштабної війни.
СПРАВА «КОЛЕСНИК ТА СМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
****
Це рішення у справі «Колесник та Смельницький проти України» стосується сумісності тримання під вартою до суду зі статтею 5 § 3 Європейської конвенції з прав людини під час дії воєнного стану в Україні. Заявники, обвинувачені у злочинах проти національної безпеки, зокрема у державній зраді та несанкціонованому поширенні інформації про військові об’єкти, оскаржили необхідність та тривалість свого тримання під вартою, а також відмову у звільненні під заставу. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) перевірив, чи навели національні суди «відповідні та достатні» підстави для подальшого тримання під вартою та чи проводилося провадження з вимогою «особливої старанності». Зрештою, Суд постановив, що порушення статті 5 § 3 не було, наголосивши на безпрецедентному воєнному контексті та конкретних ризиках для безпеки. Це рішення підтверджує, що хоча тримання під вартою має бути обґрунтованим, надзвичайні обставини повномасштабного вторгнення Росії дозволяють певну межу розсуду щодо того, як здійснюється правосуддя в прифронтових регіонах.
### Структура та основні положення
Рішення структуроване на три основні сегменти:
1. **Факти та правова база:** У ньому детально описано арешт заявників у Харкові, подальшу перекваліфікацію їхніх обвинувачень із несанкціонованого поширення інформації на державну зраду, а також застосування «застереження про воєнний стан» та «винятків щодо обов’язкової застави» згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України.
2. **Прийнятність:** Суд відхилив скаргу заявників за статтею 5 § 1 щодо «обґрунтованості підозри», визнавши перекваліфікацію обвинувачень стандартним слідчим розвитком подій, а не актом недобросовісності.
3. **Суть справи (стаття 5 § 3):** Суд оцінив необхідність тримання під вартою. Він проаналізував взаємодію між національним законодавством та стандартами Конвенції, зокрема посилаючись на рішення Конституційного Суду України від червня 2024 року, в якому було роз’яснено, що положення про тримання під вартою під час воєнного стану не передбачають автоматичного тримання під вартою, а допускають судовий розсуд.
Порівняно з попередньою судовою практикою (наприклад, «Грубник проти України»), це рішення уточнює, що нинішня законодавча база воєнного часу не створює систему «обов’язкового тримання під вартою», яка б за своєю суттю порушувала Конвенцію, за умови, що національні суди зберігають повноваження оцінювати індивідуальні ризики та можливість звільнення під заставу.
### Ключові положення для юридичної практики
* **Судовий розсуд під час воєнного стану:** Найважливішим висновком є підтвердження Судом того, що «застереження про воєнний стан» не є загальним дозволом на тримання під вартою. Суди все одно повинні здійснювати змістовну оцінку ризиків (втеча, вплив на свідків, вчинення нового злочину) і зберігають повноваження призначати заставу, якщо того вимагають обставини.
* **Контекстуальна «особлива старанність»:** Суд прямо пов’язав вимогу «особливої старанності» з контекстом воєнного стану. Він визнав, що в регіонах поблизу лінії фронту здійснення правосуддя стикається з надзвичайними викликами. Отже, Суд буде більш поблажливим до процесуального темпу держави, якщо заявник не зможе довести конкретні, надмірні затримки, зумовлені діями органів влади.
* **Достатність обґрунтування:** У рішенні встановлено, що, хоча ухвали про тримання під вартою повинні бути мотивованими, «лаконічне» обґрунтування, що спирається на раніше встановлені факти, є прийнятним, за умови, що основне виправдання тримання під вартою (конкретні ризики для національної безпеки) залишається чинним і було чітко сформульоване в попередніх провадженнях.
* **Перекваліфікація обвинувачень:** Суд підтвердив, що перекваліфікація обвинувачень на ранніх стадіях розслідування сама по собі не є порушенням Конвенції, за умови, що існують об’єктивні елементи, які підтверджують нові, більш тяжкі обвинувачення.
