СПРАВА «БАЙРАМОВ ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ»
Доброго ранку. Нижче наведено аналіз рішення Європейського суду з прав людини у справі «Байрамов проти Азербайджану».
Суть цього рішення полягає в тому, що Європейський суд з прав людини встановив порушення права на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції у справі, що стосувалася нібито незаконного фільмування та подальшої публікації запису адвоката під час зупинки поліцією та медичного огляду за підозрою в керуванні автомобілем у стані алкогольного сп’яніння. Суд остаточно не встановив, чи була поліція відповідальною за фільмування та розповсюдження. Натомість він зосередився на позитивних зобов’язаннях держави, встановивши, що національні суди не надали належного обґрунтування, відхиляючи цивільний позов заявника проти поліції. Ця неспроможність національних судів належним чином розглянути аргументи та докази заявника щодо імовірних дій поліції становила порушення обов’язку держави забезпечити ефективну повагу до приватного життя.
Що стосується структури рішення, то воно відповідає стандартному формату Суду. Воно починається з вступу, який окреслює предмет заяви. Далі детально описуються факти, представлені як версія подій заявника, так і версія Уряду, включаючи адміністративне провадження щодо заявника та його подальший цивільний позов проти поліції. Потім у рішенні викладається відповідна національна правова база з посиланням на положення Конституції, Кодексу про адміністративні правопорушення та Цивільного кодексу. Основою рішення є розділ «Право», де Суд розглядає імовірне порушення за статтею 8. Спочатку він розглядає прийнятність, підтверджуючи застосовність статті 8 до фактів, і приєднує заперечення Уряду щодо невикористання національних засобів правового захисту до розгляду по суті. У розділі щодо суті справи детально викладаються доводи сторін, після чого Суд надає свою оцінку, зосереджуючись на позитивних зобов’язаннях держави та розгляді справи національними судами. Нарешті, рішення завершується встановленням порушення та застосуванням статті 41 щодо справедливої сатисфакції за шкоду та витрати. Відсутні зміни до попередніх загальних правових принципів, натомість відбувається застосування усталеної практики Суду щодо статті 8 та позитивних зобов’язань до конкретних фактів.
Для практичного використання, найважливіші положення цього рішення містяться в оцінці Суду за статтею 8. По-перше, він знову підтверджує, що захист репутації та зображення підпадає під дію сфери приватного життя за статтею 8, і що фільмування правоохоронними органами та оприлюднення такого запису може становити втручання. Вирішальне значення має те, що рішення підкреслює позитивне зобов’язання держави забезпечити ефективну повагу до приватного життя, що включає надання ефективних національних засобів правового захисту. Суд встановив, що національні суди не виконали це зобов’язання, відхиливши позов заявника проти поліції без належного розгляду його аргументів та доказів, зокрема щодо повідомлень ЗМІ, які цитували державні джерела інформації. Це підкреслює важливість проведення національними судами ретельного розгляду та надання детального обґрунтування при розгляді позовів про те, що державні агенти незаконно втрутилися в приватне життя особи, особливо шляхом таких дій, як фільмування та розповсюдження особистої інформації чи зображень. Рішення також передбачає, що за певних обставин може бути доцільним для заявника подати позов проти державного органу, який імовірно відповідальний за розповсюдження, а не лише проти ЗМІ, які опублікували вміст.
СПРАВА “ДЕМІРЧІ ПРОТИ УГОРЩИНИ”
Нижче наведено опис рішення Європейського суду з прав людини у справі “Демірчі проти Угорщини”.
Це рішення стосується видворення громадянина Туреччини, який багато років законно проживав в Угорщині, на підставі національної безпеки. Суд встановив, що було порушено процесуальні права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 7, оскільки його не було належним чином поінформовано про причини його видворення, які ґрунтувалися на засекреченій інформації. Важливо, що ні заявник, ні його адвокат не мали доступу до цієї інформації, а національні суди були пов’язані оцінкою безпеки без проведення змістовного перегляду фактичних обставин або необхідності засекречення. Суд дійшов висновку, що відсутність достатніх компенсуючих гарантій означала, що рішення про видворення не було ухвалено “відповідно до закону”, як того вимагає Протокол. Суд також встановив, що стосунки дружини та дорослої дочки заявника в даній конкретній справі не становили “сімейного життя” за статтею 8, головним чином через відсутність спільного проживання та недостатні елементи залежності.
Рішення побудовано за стандартним форматом рішень ЄСПЛ, починаючи з вступу, що окреслює основне питання справи, за яким йдуть розділи, які деталізують факти, відповідну правову базу (національне законодавство, законодавство ЄС та прецедентне право ЄСПЛ, включаючи нещодавнє рішення Суду ЄС та попередню справу ЄСПЛ проти Угорщини), а також оцінку Судом заявлених порушень. Оцінка поділена на прийнятність та суть по кожній скарзі. Основні положення рішення містяться у розділі “Право”. Щодо скарги за статтею 1 Протоколу № 7, Суд спочатку підтверджує її застосовність до першого заявника як “законно проживаючого” іноземця. Далі він повторює загальні принципи щодо процесуальних гарантій, включаючи право бути поінформованим про причини та мати доступ до матеріалів справи, визнаючи при цьому потенційні обмеження, виправдані національною безпекою. Суть аналізу полягає у вивченні того, чи були ці обмеження необхідними та чи були присутні достатні компенсуючі фактори. Суд встановив, що угорська правова база та її застосування у цій справі суттєво обмежили права заявника, перешкоджаючи розкриттю засекреченої інформації та пов’язуючи суди оцінкою безпеки без незалежного перегляду. Щодо скарги за статтею 8, Суд досліджував існування “сімейного життя” між першим заявником та його дружиною і дочкою, застосовуючи свої встановлені принципи щодо спільного проживання та залежності для дорослих родичів. Він дійшов висновку, що сімейне життя в даному випадку не було продемонстровано. Рішення завершується застосуванням статті 41 щодо справедливої сатисфакції. У рішенні застосовуються встановлені принципи з попередніх справ, зокрема “Мухаммад та Мухаммад проти Румунії” та нещодавньої “Трапіцина та Ісаєва проти Угорщини”, до конкретних фактів справи, посилюючи вимоги до процесуальної справедливості при видворенні з міркувань національної безпеки.
Для практичного використання, найважливіші положення цього рішення стосуються процесуальних вимог для видворення іноземців, які законно проживають, на підставах національної безпеки. Рішення рішуче наголошує, що хоча доступ до засекреченої інформації може бути обмеженим, мають існувати достатні процесуальні гарантії для запобігання свавіллю. Ключові висновки включають:
1. **Розкриття інформації:** Навіть якщо рішення ґрунтується на засекреченій інформації, особі має бути надано *певну* інформацію про фактичні підстави для занепокоєння щодо безпеки, щоб дозволити їй ефективно оскаржити рішення. Повна відсутність інформації є неприйнятною.
2. **Незалежний перегляд:** Має існувати незалежний орган, як правило, суд, який може переглядати необхідність самого засекречення та, що важливо, фактичні підстави для оцінки безпеки. Суд не може бути просто пов’язаний висновком служби безпеки.
3. **Компенсуючі гарантії:** Коли процесуальні права обмежуються через національну безпеку, істотними є компенсуючі заходи. Вони можуть включати юридичне представництво (хоча адвокат також потребує певного доступу або інформації) та процес судового перегляду, який дійсно здатний ретельно аналізувати рішення, а не просто його схвалювати.
4. **Обов’язковість оцінок безпеки:** Національні правові системи, які роблять рекомендації служб безпеки обов’язковими для адміністративних органів та судів, фактично унеможливлюючи незалежну судову оцінку фактів та пропорційності, є несумісними з процесуальними гарантіями статті 1 Протоколу № 7.
5. **Оцінка сімейного життя:** Рішення також роз’яснює підхід Суду до “сімейного життя” за статтею 8, повторюючи, що для дорослих дітей або подружжя, яке не проживає спільно, для встановлення сімейного життя в контексті справ про імміграцію/видворення потрібні “додаткові елементи залежності” поза межами звичайних емоційних зв’язків.
СПРАВА ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИ САЛОНІК ПРОТИ ГРЕЦІЇ
Ось аналіз рішення Європейського суду з прав людини у справі *Єврейська громада Салонік проти Греції*:
Це рішення стосується давнього майнового спору за участю Єврейської громади Салонік та Грецької держави. Основне питання полягало у праві власності на земельну ділянку, яку Громада набула шляхом експропріації у 1934 році. Незважаючи на це набуття, грецькі суди в остаточному рішенні у 2019 році постановили, що Громада втратила своє право власності, оскільки вона не заявила про свої права протягом короткого тримісячного терміну, встановленого повоєнним законодавством щодо “ворожого майна”, хоча ця земля не була ворожим майном на момент, коли ці закони стали актуальними. Європейський суд з прав людини встановив, що таке тлумачення та застосування національного законодавства грецькими судами було непередбачуваним для заявниці Громади та несумісним з попередніми діями Держави, що призвело до порушення права на мирне володіння своїм майном.
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Європейського суду з прав людини. Воно починається з вступу, що окреслює предмет справи. Далі йде детальний виклад фактів, включаючи історичну довідку про експропріацію після пожежі в Салоніках у 1917 році, подальші події під час та після Другої світової війни, пов’язані із законами про “вороже майно”, та тривалий процес національного судочинства, що охоплював кілька десятиліть і різні судові інстанції, який завершився остаточним рішенням Касаційного суду у 2019 році. Потім у рішенні викладається відповідна національна правова база, зокрема грецькі закони про вороже майно 1940-х та 1950-х років та положення Цивільного процесуального кодексу. У розділі правового аналізу спочатку розглядається прийнятність заяви, зокрема питання часової юрисдикції Суду, з висновком про те, що скарга є прийнятною, оскільки остаточна втрата майна відбулася з національним судовим рішенням 2019 року. У розділі щодо суті справи розглядається ймовірне порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) та статті 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд), встановлюється порушення першої та визнається непотрібним розглядати останню. Нарешті, у рішенні розглядається застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції, присуджується відшкодування моральної шкоди та судових витрат.
Для журналістів та інших осіб, зацікавлених у питаннях майнових прав згідно з Європейською конвенцією з прав людини, кілька положень цього рішення є особливо важливими. По-перше, висновок Суду щодо часової юрисдикції є значним: він пояснює, що навіть якщо йдеться про історичні події чи закони, які передують визнанню державою юрисдикції Суду, Суд все одно може розглянути скаргу, якщо остаточне втручання у майнові права сталося внаслідок остаточного рішення національного суду, ухваленого *після* цієї дати. По-друге, і це є ключовим, рішення рішуче підтверджує принцип, згідно з яким будь-яке втручання у майно повинно бути “відповідно до закону”, що вимагає не тільки правової основи, але й передбачуваності застосування закону. Суд визнав тлумачення грецького Касаційного суду непередбачуваним, оскільки воно застосувало закони про “вороже майно” до майна, яке вже належало грецькій юридичній особі (заявниці Громаді) з 1934 року, що суперечило зазначеним умовам застосування цих законів (що майно належало італійському громадянину у 1947 році). По-третє, Суд наголошує на важливості послідовності в діях Держави, посилаючись на принцип “належного управління”. Він зазначив, що дії Держави протягом багатьох років, такі як вимога компенсації за експропріацію замість заявлення права власності, змусили заявницю Громаду обґрунтовано вважати, що її право власності є надійним, і пізніша зміна позиції Держави та тлумачення національних судів були непередбачуваними. Ця справа підкреслює, що тлумачення національних судів, які призводять до втрати майна, мають бути послідовними та передбачуваними, а Держава не може отримувати вигоду від власних непослідовностей чи помилок за рахунок фізичних або юридичних осіб.
СПРАВА “Л.Ф. ТА ІНШІ ПРОТИ ІТАЛІЇ”
Нижче наведено опис положень рішення Європейського суду з прав людини у справі “Л.Ф. та інші проти Італії”:
Суть цього рішення полягає у висновку Європейського суду з прав людини про те, що Італія порушила право на повагу до приватного життя (стаття 8 Конвенції) мешканців, які проживають поблизу ливарного заводу в Салерно. Суд встановив, що органи влади Італії не виконали своє позитивне зобов’язання вжити необхідних заходів для ефективного захисту заявників від забруднення довкілля, спричиненого діяльністю ливарного заводу. Ця бездіяльність була особливо значущою, враховуючи, що територія стала житловою після заснування ливарного заводу, і влада не врахувала належним чином тривалу історію забруднення та його вплив на здоров’я та якість життя мешканців, надаючи дозвіл на продовження роботи заводу.
Структура рішення така: Воно починається зі вступу, що окреслює основне питання. Далі детально викладаються факти, включаючи інформацію про ливарний завод, заявників, відповідні епідеміологічні дослідження (як-от дослідження SPES) та історію адміністративних і кримінальних проваджень щодо заводу. За цим слідує резюме відповідних національних та міжнародних правових рамок. Основний правовий аналіз представлений у розділі “Право”, де Суд розглядає прийнятність та суть скарг за статтями 2, 8 та 13 Конвенції. Нарешті, він розглядає застосування статей 46 (виконання рішення) та 41 (справедлива сатисфакція), завершуючи постановляючою частиною та частково незгодною думкою. Основні положення включають висновок про порушення статті 8, неприйнятність скарги за статтею 13 та рішення щодо справедливої сатисфакції та судових витрат. Суд визнав непотрібним окремо розглядати скаргу за статтею 2 від статті 8.
Основні положення цього рішення, які можуть бути найбільш важливими для його використання, стосуються позитивних зобов’язань держави за статтею 8 у контексті забруднення довкілля внаслідок промислової діяльності. Суд уточнив, що проживання в межах шести кілометрів від заводу, у поєднанні з доказами вищого рівня важких металів та органічних сполук в організмі мешканців та збільшенням показників захворюваності, було достатнім для демонстрації втручання у приватне життя, яке досягло мінімального рівня серйозності, що вимагається статтею 8. Важливо, що Суд підкреслив неспроможність органів влади досягти справедливого балансу між конкуруючими інтересами, зокрема, не надавши належної ваги значному шкідливому впливу на місцеве населення від тривалого впливу забруднення при наданні дозволу на продовження роботи заводу. Рішення також підтверджує, що адміністративні провадження, розпочаті асоціацією, яка представляє інтереси заявників, можуть становити вичерпання національних засобів правового захисту. Щодо виконання рішення, Суд зазначив, що порушення може бути виправлено шляхом забезпечення повної сумісності впливу ливарного заводу на довкілля з його житловим розташуванням, що потенційно включає перенесення, і що держава має право використовувати примусові повноваження або домовлятися про рішення.
СПРАВА “РАДУК ПРОТИ СЕРБІЇ”
Доброго ранку. Розглянемо рішення Європейського суду з прав людини у справі “Радук проти Сербії”.
Це рішення стосується сербського митника, якого було засуджено за одержання хабара. Основне питання, що постало перед Судом, стосувалося твердження заявника про провокацію з боку поліції – а саме, що цивільний інформатор, діючи за вказівкою поліції та без належного судового дозволу, схилив його до вчинення злочину. Суд дослідив, чи відповідала поліцейська операція, що призвела до його арешту, вимогам справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції, зосередившись, зокрема, на процесуальних гарантіях, що стосуються негласних розслідувань. Зрештою, Суд встановив, що відсутність судового дозволу на застосування спеціальних слідчих заходів поліцією становила значний процесуальний недолік, який національні суди не змогли належним чином усунути, що призвело до порушення права на справедливий судовий розгляд.
Рішення має стандартну структуру для Суду. Воно починається з ідентифікації сторін та суті заяви. Розділ “Суть справи” деталізує фактичні обставини, включаючи кримінальну скаргу, дії поліції (негласне спостереження, зустрічі з інформатором, арешт), а також провадження у національних судах та їх обґрунтування щодо заяви про провокацію. Розділ “Оцінка Суду” містить правовий аналіз. Спершу він оголошує заяву прийнятною. Потім, в частині розгляду по суті, він викладає загальні принципи щодо провокації, засновані на усталеній прецедентній практиці, застосовує ці принципи до конкретних фактів справи пана Радука, оцінюючи як матеріальне обґрунтування операції, так і, що критично важливо, процесуальні гарантії. Нарешті, розділ “Застосування статті 41” стосується питання справедливої сатисфакції за виявлене порушення. Така структура є типовою для рішень Суду, особливо у сферах, де прецедентна практика вже добре розроблена, що дозволяє склад Комітету.
Для всіх, хто цікавиться специфікою поліцейських операцій та правами на справедливий судовий розгляд, кілька положень цього рішення є особливо важливими. Суд повторює двоскладовий тест щодо провокації, оцінюючи, чи органи влади схилили до вчинення злочину, і чи національні суди належним чином розглянули заяву про провокацію. Важливо, що рішення підкреслює значення процесуальних гарантій, зокрема вимоги щодо обов’язкового судового дозволу на спеціальні слідчі заходи, такі як імітація закупівель або використання агентів під прикриттям, як це передбачено сербським законодавством. Суд встановив, що надання поліцією мічених грошей та записуючих пристроїв інформатору без такого судового дозволу було критичним процесуальним недоліком. Крім того, рішення наголошує, що національні суди не можуть просто відхилити аргумент про провокацію, заявляючи, що оскільки заходи не були санкціоновані, вони не становили спеціальних слідчих заходів; вони повинні дійсно оцінити, чи схилила поведінка поліції до вчинення злочину, і чи процесуальні порушення завдали шкоди справедливості судового розгляду. Висновок про те, що ці процесуальні недоліки, взяті разом, порушили право на справедливий судовий розгляд, є ключовим для розуміння обмежень негласних поліцейських операцій.
