СПРАВА “АМIРОВ ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ”
Переклад юридичного тексту:
1. Суть рішення у 3-5 реченнях:
Справа стосується незаконного досудового затримання члена опозиційної партії Азербайджану та фінансового директора газети, який був заарештований у 2016 році за звинуваченнями, пов’язаними з імовірними зв’язками з рухом Ґюлена. Суд встановив, що Азербайджан порушив статтю 5 § 1 Конвенції, оскільки затримання заявника не ґрунтувалося на обґрунтованій підозрі у вчиненні кримінального правопорушення. Суд визначив, що саме володіння книгами та матеріалами про Ґюлена не становить кримінальної поведінки за внутрішнім законодавством, і органи влади не змогли довести, як дії заявника відповідають юридичним складовим інкримінованих злочинів.
2. Структура та основні положення:
– Рішення досліджує наявність “обґрунтованої підозри”, що виправдовує затримання за статтею 5
– Суд проаналізував фактичну основу підозри та те, чи становили передбачувані дії злочини
– Основна увага приділялася відсутності доказів та неспроможності дотриматися кримінально-правових елементів за внутрішнім законодавством
– Суд присудив €7 500 немайнової шкоди та €1 500 судових витрат
– Суд відхилив вимоги за статтею 18 та статтею 6 § 2 Конвенції
3. Найважливіші положення для використання:
– Суд встановив, що “обґрунтована підозра” вимагає як фактичної основи, так і дій, що становлять злочини за внутрішнім законодавством
– Саме володіння незабороненою релігійною літературою не може становити кримінальної поведінки без додаткових елементів
– Суди повинні конкретно досліджувати та посилатися на докази, а не робити загальні твердження
– Внутрішні суди мають перевіряти наявність підозри шляхом вивчення initial доказів
– Для звинувачень за статтею 283.2 про підбурювання дії мають бути вчинені “відкрито або через засоби масової інформації” – приватне володіння є недостатнім
Рішення надає важливий прецедент для справ, що стосуються затримання на підставі володіння релігійними або політичними матеріалами без доказів їх публічного поширення або використання в кримінальній діяльності. Воно посилює вимоги до конкретного огляду доказів судами при винесенні ухвал про затримання.
СПРАВА “АЙТАДЖ АХМАДОВА ПРОТИ АЗЕРБАЙДЖАНУ”
Переклад:
Справа стосується невиконання Азербайджаном обов’язку розслідувати скаргу журналістки щодо публікації її приватних фотографій та відеозаписів на Facebook, разом з образами та погрозами. Матеріали, за твердженнями, зберігалися виключно на її комп’ютері, який був вилучений та утримуваний державними органами. Суд встановив, що Азербайджан порушив статтю 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя), не провівши належного вивчення скарги та не вживши ефективних заходів для розслідування обставин та встановлення винуватців.
Структура та основні положення:
– Справа розглядає позитивні зобов’язання держави за статтею 8 щодо захисту приватного життя
– Ключовий акцент на повній відсутності розслідування скарги:
* Прокуратура проігнорувала три скарги заявниці
* Суди відхилили скарги формально, без належного вивчення
* Жодного кримінального провадження не було розпочато або відхилено
– Суд встановив, що:
* Дії були достатньо серйозними для проведення розслідування
* Азербайджан не виконав позитивних зобов’язань щодо захисту приватного життя
* Ефективний захист вимагав розслідування обставин та встановлення винуватців
* Внутрішні засоби правового захисту виявилися неефективними через бездіяльність органів влади
Найважливіші положення для практичного використання:
– Держави мають позитивні зобов’язання щодо запобігання розголошенню приватної інформації та розслідування таких випадків
– Якщо приватні дані перебувають у державній власності, органи влади несуть підвищену відповідальність за їх захист
– Скарги щодо порушення приватності вимагають ефективного розслідування, а не формальних відповідей
– Суди повинні розглядати такі скарги по суті, а не відхиляти їх через технічні формальності
– Державні органи мають інформувати заявників про результати розслідування
– Можливе відшкодування шкоди за невиконання органами влади розслідування порушень приватності
Рішення є значущим, оскільки встановлює чіткі стандарти державних зобов’язань щодо захисту приватних даних та розслідування порушень приватності, особливо коли дані перебували в державній власності. Воно підкреслює, що формальні відповіді без реального розслідування є недостатніми для дотримання вимог Конвенції.
