Справа стосується тлумачення Верховним Судом України положення внутрішнього законодавства у спосіб, який начебто був непередбачуваним і суперечив принципу правової визначеності. Спір виник між ТОВ “Укркава” (українською компанією) та Державним ощадним банком щодо кредитного договору та пов’язаної іпотеки. Ключове питання полягало в переінтерпретації Верховним Судом встановленого законом строку нотаріального посвідчення іпотечних документів. Відповідно до статті 88 Закону про нотаріат, якщо обидві сторони були юридичними особами, строк становив один рік, а в інших випадках – три роки. Верховний Суд вирішив застосувати уніфікований трирічний строк незалежно від статусу сторін, незважаючи на чітке та однозначне формулювання закону.
Європейський суд з прав людини встановив, що така переінтерпретація порушила статтю 6 § 1 Конвенції (право на справедливий суд) через те, що:
• Тлумачення Верховного Суду суперечило чіткому та однозначному тексту закону
• Зміна нагадувала законодавчу поправку, а не вирішення колізії судової практики
• Не було наведено переконливих причин для такої радикальної переінтерпретації
• Верховний Суд не розглянув наслідки для правової визначеності
• Тлумачення зробило результат провадження непередбачуваним
Суд підкреслив, що хоча суди можуть розвивати судову практику, вони не можуть просто відмовлятися застосовувати однозначні закони як спосіб тиску на законодавців щодо їх зміни. Розподіл повноважень між парламентом та судовою владою має бути дотриманий.
