СПРАВА «ХЕЗУС ПІНЯЛ ПРОТИ ПОРТУГАЛІЇ»
Це рішення Великої Палати у справі «Хезус Пінял проти Португалії» (від 9 липня 2026 року) є знаковою подією в юриспруденції Суду щодо принципу *ne bis in idem* (права не бути двічі притягнутим до відповідальності або покараним). Справа стосувалася трьох паралельних проваджень — кримінального, адміністративного (з боку Комісії з ринку цінних паперів, CMVM) та банківсько-регуляторного (з боку Банку Португалії, BdP), порушених проти колишнього керівника банку за одні й ті самі факти маніпулювання ринком та подання неправдивої звітності. Суд спочатку оголосив, що застереження Португалії до Протоколу № 7 є недійсним через відсутність «короткого викладу відповідного закону», таким чином підтвердивши свою юрисдикцію щодо розгляду справи. По суті справи Суд запровадив «новий підхід» до оцінки скарг за принципом *ne bis in idem*, відмовившись від жорсткого тлумачення на користь більш гнучкої, інтегрованої оцінки. Зрештою, Велика Палата постановила, що провадження, хоч і перетинаються, утворюють «цілісну систему», яка була передбачуваною та пропорційною, а отже, не становить забороненого дублювання проваджень. Як наслідок, Суд не встановив порушення статті 4 Протоколу № 7.
### Структура та ключові положення
Рішення структуровано таким чином, щоб систематично розглянути три компоненти принципу *ne bis in idem*:
1. **Кримінальний характер:** Суд підтвердив критерії *Engel* (внутрішньодержавна класифікація, характер правопорушення та суворість покарання) для визначення того, чи є адміністративні провадження «кримінальними» для цілей Конвенції.
2. **Концепція «idem» (те саме правопорушення):** Суд уточнив тест на «те саме правопорушення». Він роз’яснив, що «подібності» фактів більше недостатньо; матеріальні факти повинні бути «ідентичними» або «по суті тими самими», стосуватися того самого суб’єкта та бути нерозривно пов’язаними в часі та просторі.
3. **Концепція «bis» (дублювання):** Суд уточнив доктрину «інтегрованої каральної системи». Він підтвердив, що подвійні провадження є допустимими, якщо вони «достатньо тісно пов’язані за суттю та в часі».
**Зміни порівняно з попередніми версіями:** Велика Палата значно посилила тест *idem* (відкинувши просту подібність), одночасно надавши більш структурований багатофакторний тест «bis» для визначення того, чи формують провадження «цілісну систему».
### Найважливіші положення для використання
Для юристів-практиків та дослідників найбільш критичними є наступні положення:
* **«Новий підхід» (пункт 250):** Суд надав остаточний контрольний список із п’яти пунктів для визначення того, чи відповідають подвійні провадження Конвенції:
* **Різні правові інтереси:** Чи стосуються провадження різних соціальних цінностей або захищених правових інтересів?
* **Передбачуваність:** Чи була множинність проваджень передбачена національним законодавством?
* **Правила координації:** Чи передбачає національне законодавство чіткі правила координації та запобігання надмірним кумулятивним санкціям?
* **Пропорційність на практиці:** Чи була загальна санкція пропорційною тяжкості діянь і чи враховувалися виправдувальні вироки в попередніх провадженнях?
* **Зв’язок у часі:** Чи проводилися провадження у спосіб, що захищає особу від невизначеності та зволікань?
* **Уточнення щодо «idem» (пункт 223):** Суд прямо заявив, що «простої подібності більше не буде достатньо» для застосування захисту *ne bis in idem*. Це підвищує поріг доказування для заявників щодо того, що їх переслідують за «те саме правопорушення».
* **Роль пропорційності в «bis» (пункт 234):** Суд надав вимозі про пропорційність загальної санкції «визначну, якщо не вирішальну роль» у визначенні того, чи формують провадження цілісну систему.
**Висновок:** Це рішення має значні наслідки для України та українських правників. Оскільки Україна продовжує гармонізувати свої фінансові та адміністративні регуляторні рамки з європейськими стандартами, це рішення надає остаточний «план» того, як мають бути структуровані паралельні адміністративні та кримінальні провадження, щоб уникнути порушення Конвенції. Воно пропонує чіткий захист для держав, які утримують спеціалізовані регуляторні органи (як-от НБУ або НКЦПФР), водночас встановлюючи суворі вимоги щодо координації та пропорційності, які українські суди тепер повинні застосовувати при розгляді багатоканальних проваджень про притягнення до відповідальності.
СПРАВА «БАРСУК ТА ГИЛЬ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення, **** щодо захисту прав людини в Україні, стосується неналежного розслідування національними органами влади насильницького нападу на двох Свідків Єгови. У 2016 році заявники зазнали фізичного нападу під час проведення релігійної проповіді «від дверей до дверей», отримавши тяжкі тілесні ушкодження, зокрема перелом щелепи та струс мозку. Попри послідовні твердження заявників про те, що напад був вмотивований релігійною ненавистю, українська влада наполегливо відмовлялася кваліфікувати цей злочин як такий, що вчинений на ґрунті ненависті. Натомість слідство ґрунтувалося на розмитій правовій формулі «раптово виниклого неприязного ставлення», ігноруючи докази упередженості нападника. Судовий розгляд справи тривав настільки довго, що спливли строки давності, що дозволило правопорушнику повністю уникнути кримінальної відповідальності. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) визнав таку відсутність розслідування дискримінаційного характеру насильства порушенням зобов’язань держави за Конвенцією.
### Структура та положення
Рішення структуроване як стандартне рішення Палати: від викладу фактів інциденту до етапу прийнятності та, зрештою, розгляду справи по суті.
* **Прийнятність:** Суд відхилив аргументи Уряду про те, що заявники не вичерпали національні засоби правового захисту, зазначивши, що заявники протягом усього процесу активно домагалися перекваліфікації обвинувачення, а подальше оскарження було б безрезультатним з огляду на сплив строку давності.
* **По суті:** Суд розглянув справу за статтею 3 (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) та статтею 9 (свобода релігії), у поєднанні зі статтею 14 (заборона дискримінації).
* **Зміни/Еволюція:** Це рішення підкріплює усталену прецедентну практику Суду щодо розслідування «злочинів на ґрунті ненависті». Воно чітко відкидає використання загальних правових формулювань (таких як «раптово виникле неприязне ставлення»), коли потерпілі надають обґрунтовані твердження про упередженість, що є продовженням суворої позиції Суду проти інституційної інертності у випадках дискримінаційного насильства.
### Ключові положення для юридичної практики
Для юристів-практиків та спостерігачів за дотриманням прав людини критично важливими є такі пункти:
1. **«Обов’язок викриття»:** Суд підтвердив, що коли органи влади стикаються з достовірною інформацією про можливу упередженість, вони мають позитивне зобов’язання вжити всіх розумних заходів для виявлення релігійного або дискримінаційного мотиву. Невиконання цього обов’язку становить порушення статті 14 у поєднанні зі статтями 3 та 9.
2. **Неефективність закриття справи через сплив строків давності:** Суд установив, що у випадках, коли кримінальне провадження припиняється через сплив строку давності, а ця затримка спричинена недоліками в діях органів влади при розгляді справи (наприклад, невиправдані повернення справи на новий судовий розгляд), держава несе відповідальність за відсутність ефективного розслідування.
3. **Відмова від ігнорування «змішаних мотивів»:** Рішення роз’яснює, що органи влади повинні розслідувати можливість «подвійних мотивів» — коли на правопорушника можуть впливати як ситуативні фактори (наприклад, підозра у шахрайстві), так і упереджене ставлення до релігійної групи потерпілого.
4. **Процесуальна участь:** Суд наголосив, що потерпілі повинні мати змогу ефективно брати участь у розслідуванні. Ігноруючи неодноразові клопотання заявників про перекваліфікацію злочину на основі релігійної нетерпимості, органи влади не змогли забезпечити захист законних інтересів заявників.
Це рішення слугує суворим нагадуванням українській судовій системі про те, що «процесуальний обов’язок» розслідування є обов’язком докладання зусиль, який вимагає проактивного та ретельного підходу до виявлення першопричин насильства, особливо коли мішенню стають релігійні меншини.
СПРАВА «АНДРОНОВА ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення у справі «Андронова та інші проти України» (заяви № 4871/24 та 11 інших), ухвалене Комітетом П’ятої секції Європейського суду з прав людини 9 липня 2026 року, стосується системних проблем, пов’язаних із умовами тримання під вартою та відсутністю ефективних засобів правового захисту в Україні. Суд об’єднав ці дванадцять заяв через спільність їхнього предмету, зокрема розглядаючи скарги на переповненість камер, неналежні санітарні умови та незадовільне матеріально-технічне забезпечення в слідчих ізоляторах. Заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту було відхилено, оскільки Суд підтвердив, що компенсаторні засоби захисту є ефективними лише після припинення неналежних умов тримання. Зрештою, Суд встановив порушення статей 3 (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) та 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції. Крім того, низка заявників домоглися успіху у своїх скаргах щодо надмірної тривалості тримання під вартою та кримінального провадження відповідно до статей 5 та 6. Це рішення є важливим нагадуванням про поточні системні виклики в пенітенціарній системі України та нездатність держави надати належні правові механізми для того, щоб затримані могли отримати відшкодування за ці порушення.
Структура рішення відповідає стандартному формату Суду для повторюваних справ: воно розпочинається з об’єднання заяв, розглядає критерії прийнятності, оцінює по суті скарги за статтями 3 та 13 і завершується застосуванням статті 41 щодо справедливої сатисфакції. Порівняно з попередніми версіями таких рішень, це рішення зберігає послідовність із усталеною судовою практикою у справах «Сукачов проти України» та «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), підкріплюючи методологію Суду щодо оцінки «такого, що принижує гідність» поводження. У рішенні наведено детальний додаток, у якому класифіковано конкретні скарги кожного заявника — від відсутності доступу до свіжого повітря та низької якості харчування до відсутності приватності в туалетах — а також кількісно визначено присуджену матеріальну та моральну шкоду. Суд також окремо зазначає, що відхилив певні непов’язані скарги у двох заявах (№ 3589/25 та 4440/25) через невідповідність критеріям прийнятності.
Найважливішими положеннями для юристів-практиків та спостерігачів є:
* **Відхилення заперечення щодо вичерпання засобів захисту:** Суд уточнив, що Уряд не може посилатися на незвернення заявника за національною компенсацією, якщо заявник досі перебуває в тих самих неналежних умовах, оскільки компенсаторний засіб захисту є ефективним лише тоді, коли порушення припинилося.
* **Стандарт доказування:** Суд підтвердив, що після того, як заявник встановлює *prima facie* (на перший погляд) наявність факту неналежного поводження, тягар доказування переходить до Уряду, який має надати первинні докази, такі як плани поверхів камер, записи про наповнюваність, а також документацію щодо гігієни, освітлення та вентиляції.
* **Взаємозв’язок статей 3 та 13:** У рішенні наголошується, що відсутність ефективного національного засобу правового захисту від неналежних умов тримання під вартою є окремим порушенням Конвенції, незалежним від самих умов тримання.
* **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив конкретні суми відшкодування шкоди, які мають бути виплачені протягом трьох місяців; у разі невиконання цього зобов’язання нараховуватимуться пені за ставкою граничної кредитної лінії Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
* **Системні порушення:** Об’єднуючи ці справи, Суд підкреслює, що проблеми переповненості та неналежної інфраструктури залишаються стабільними, особливо в таких установах, як Київський слідчий ізолятор, що вимагає постійної уваги до виконання цих рішень.
СПРАВА «ЧЕРТОК ТА ІНШІ ПРОТИ РОСІЇ»
Це рішення у справі «Черток та інші проти Росії» стосується групи з дванадцяти заяв щодо системної неспроможності Російської Федерації забезпечити належні умови тримання під вартою в СІЗО-1 у Сімферополі (Крим). Суд встановив, що заявники зазнали принизливого поводження, включаючи серйозне переповнення камер, неналежні санітарні умови, відсутність приватності та недостатнє медичне обслуговування, що є порушенням статті 3 Конвенції. Важливо, що Суд підтвердив свою юрисдикцію щодо цих подій, зауваживши, що вони відбулися до припинення членства Росії в Конвенції та на території, де Росія здійснювала «ефективний контроль». Рішення значною мірою спирається на встановлені Судом факти щодо адміністративної практики неналежних умов тримання під вартою в Криму після поширення російської пенітенціарної системи на півострів. Як наслідок, Суд одноголосно постановив, що держава-відповідач повинна виплатити заявникам компенсацію за моральну шкоду. Це рішення є ****, оскільки воно посилює юридичну відповідальність Російської Федерації за порушення прав людини, вчинені в Криму під час періоду здійснення нею ефективного контролю.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішення Комітету:
1. **Юрисдикційна основа:** Суд підтверджує свою компетенцію розглядати ці заяви, посилаючись на дату виходу Росії з Конвенції (16 вересня 2022 року) та встановлений юридичний факт «ефективного контролю» Росії над Кримом з лютого 2014 року.
2. **Висновок по суті:** Суд розглядає основні скарги за статтею 3 (заборона катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження). Він класифікує порушення на дві групи: ті, що пов’язані з фізичними умовами в СІЗО-1, та ті, що стосуються вторинних питань, як-от умови транспортування, медичне недбальство та використання металевих кліток у залах судових засідань.
3. **Процесуальна економія:** Суд застосовує принцип процесуальної економії, вирішуючи, що немає потреби окремо розглядати скарги за статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту), оскільки основні порушення за статтею 3 вже були встановлені та розглянуті.
4. **Справедлива сатисфакція:** Рішення завершується присудженням компенсації згідно зі статтею 41, розрахованої на основі тривалості та тяжкості умов, яких зазнав кожен заявник.
### Ключові положення для юридичного використання
Для практиків та спостерігачів найбільш значущими є такі елементи:
* **Підтвердження адміністративної практики:** Суд прямо пов’язує умови в Сімферопольському СІЗО-1 зі своїми ширшими висновками у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)», підтверджуючи, що неналежні умови не були поодинокими інцидентами, а є частиною адміністративної практики, що виникла внаслідок поширення російських інституцій на регіон.
* **Юрисдикційний прецедент:** Рішення слугує чітким застосуванням прецедентів у справах «Федотова та інші» та «Україна проти Росії (щодо Криму)», закріплюючи повноваження Суду розглядати справи проти Росії щодо дій, вчинених на окупованих територіях до вересня 2022 року.
* **Стандартизація порушень:** Суд підтверджує, що певні умови — такі як переповненість (менше 3 кв. м на особу), відсутність приватності в туалетах та використання металевих кліток у залах судових засідань — становлять порушення статті 3 за своєю суттю. Це створює чіткий орієнтир для оцінки подібних скарг, пов’язаних із триманням під вартою.
* **Транспортування та медичне обслуговування:** Рішення є корисним посиланням для справ, що стосуються «переміщення» ув’язнених, оскільки в ньому детально описано нелюдські умови, які часто трапляються в автозаках та поїздах, а також нездатність забезпечити спеціалізоване медичне лікування, що розглядається як окреме порушення Конвенції.
СПРАВА «ФЕДЕРІКО ТА РАДДІ ПРОТИ ІТАЛІЇ»
Справа «Федеріко та Радді проти Італії» стосується смерті ув’язненого, А.Р., який страждав від значної та прогресуючої втрати ваги під час перебування у в’язниці Турина. Попри неодноразові сигнали від Національного гаранта прав осіб, позбавлених волі, та скарги самого ув’язненого, тюремна адміністрація не провела своєчасних діагностичних досліджень, відхиливши втрату ваги як «маніпулятивну стратегію». Стан здоров’я в’язня погіршився настільки, що він потребував інвалідного візка, і зрештою він помер від септичного шоку внаслідок легеневої інфекції. Суд встановив, що надана медична допомога не була ні адекватною, ні своєчасною, а органи влади не вжили необхідних заходів для захисту життя та фізичної недоторканності в’язня. Як наслідок, Суд постановив, що Італія порушила як матеріальні, так і процесуальні аспекти статей 2 (право на життя) та 3 (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Це рішення підкріплює сформовану прецедентну практику щодо позитивних зобов’язань держави стосовно осіб, позбавлених волі, що є надзвичайно актуальним для захисту прав людини в умовах триваючої війни в Україні, зокрема щодо поводження з військовополоненими та цивільними заручниками.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі Європейського суду з прав людини:
1. **Прийнятність:** Суд відхилив заперечення Уряду щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту, підтвердивши, що заявники в достатній мірі використовували доступні канали кримінального розслідування.
2. **По суті:** Суд проаналізував позитивні зобов’язання держави згідно зі статтями 2 та 3. Він оцінив, чи діяли органи влади добросовісно та своєчасно для запобігання фатальному наслідку.
3. **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив матеріальну компенсацію за витрати на поховання та моральну шкоду за страждання, завдані внаслідок бездіяльності держави.
Порівняно з попередніми версіями подібних справ, це рішення наголошує на тому, що відсутність співпраці з боку в’язня або відмова від лікування не звільняє державу від обов’язку дослідити приховані медичні причини, особливо коли стан в’язня помітно погіршується.
### Основні положення для практичного застосування
* **Позитивні зобов’язання:** Рішення роз’яснює, що обов’язок держави щодо збереження здоров’я в’язнів є абсолютним. Навіть якщо органи влади підозрюють, що в’язень «маніпулює» своїм станом (наприклад, відмовляється від їжі), вони юридично зобов’язані встановити справжні медичні причини шляхом об’єктивної клінічної практики, а не покладатися на суб’єктивні припущення.
* **Системні недоліки:** Суд наголосив, що «брак потужностей» (наприклад, очікування на лікарняне ліжко) не звільняє державу від обов’язку надати невідкладну допомогу. Якщо стан в’язня критичний, держава повинна надати пріоритет доступу до спеціалізованих медичних установ.
* **Докази недбалості:** Суд значною мірою покладався на висновки незалежних медичних експертів, які виявили «необґрунтовані затримки» та «відсутність координації» серед медичного персоналу. Це підкреслює важливість отримання незалежних експертних свідчень при оскарженні адекватності медичної допомоги у в’язницях.
* **Актуальність для України:** Суд прямо послався на справи «Карпиленко проти України» та «Салахов і Іслямова проти України», підтвердивши, що застосовані тут стандарти відповідають очікуванням Суду від української влади щодо управління здоров’ям осіб, які перебувають під вартою. Це слугує критично важливим орієнтиром для юристів, які представляють інтереси жертв медичної недбалості в місцях позбавлення волі.
СПРАВА «ГЕОРГАНДЗІАС ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Рішення у справі «Георгандзіас та інші проти Греції» (заява № 4420/18) стосується системної проблеми нелюдських умов тримання під вартою в пенітенціарній системі Греції, зокрема у в’язниці Лариси. Суд встановив, що заявники зазнавали серйозного переповнення, при якому особистий простір був значно меншим за мінімальний поріг у 3 квадратні метри на одного ув’язненого. Уряд Греції не надав доказів для спростування цих тверджень або демонстрації того, що умови покращилися порівняно з попередніми негативними рішеннями щодо тієї самої установи. Як наслідок, Суд постановив, що держава порушила статтю 3 Конвенції, яка забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Рішення також підкреслює процесуальну необхідність для заявників підтримувати активний контакт із Судом, оскільки кілька скарг були вилучені з реєстру справ через відсутність комунікації. Це рішення підкріплює усталену прецедентну практику Суду, згідно з якою постійне переповнення становить «ситуацію, що триває» і тягне за собою відповідальність держави.
**Структура та положення**
Рішення структуроване на чотири основні розділи: процесуальна історія, вилучення заяв окремих осіб, суть скарг за статтею 3 та застосування статті 41 щодо справедливої сатисфакції.
* **Вилучення з реєстру:** Суд застосував статтю 37 § 1 (a) для вилучення п’яти заявників зі справи, оскільки їхній юридичний представник не надав оновленої інформації або доказів продовження контакту, що свідчило про відсутність зацікавленості у подальшому розгляді заяви.
* **Прийнятність:** Суд відхилив аргумент Уряду про те, що заяву було подано з порушенням строків, уточнивши, що неодноразові переведення до тієї самої переповненої установи становлять «ситуацію, що триває».
* **Суть справи:** Суд підтвердив принципи, викладені у справі «Муршич проти Хорватії» (*Muršić v. Croatia*), наголосивши, що тягар доведення перекладається на державу, коли заявники надають достовірний, послідовний опис переповнення, підкріплений зовнішніми звітами (такими як звіти Європейського комітету з питань запобігання катуванням — КЗК).
* **Зміни:** На відміну від деяких попередніх справ, де Суд розглядав декілька статей, це рішення зосереджується виключно на порушенні статті 3, визнавши недоцільним виносити рішення щодо статті 13 (ефективний засіб правового захисту) або інших другорядних скарг, оскільки основна проблема неналежного поводження вже була встановлена.
**Ключові положення для юридичного застосування**
1. **Доктрина «ситуації, що триває»:** Параграф 11 є критично важливим для практикуючих юристів. Він встановлює, що навіть якщо ув’язненого переводять до установи та з неї, якщо умови (зокрема переповнення) залишаються незмінними, період тримання під вартою розглядається як єдине, безперервне порушення. Це ефективно долає заперечення держави щодо дотримання суворого шестимісячного строку звернення.
2. **Тягар доведення:** Параграф 17 слугує попередженням для держав-відповідачів. Суд чітко заявив, що нездатність уряду надати детальні записи про кількість осіб у кожній камері унеможливлює спростування тверджень заявника про переповнення. Це покладає на державу значний тягар щодо ведення точних адміністративних даних.
3. **Покладання на звіти КЗК:** Суд продовжує розглядати звіти Європейського комітету з питань запобігання катуванням (КЗК) як «надійне підґрунтя» для оцінки. Юристи повинні послідовно посилатися на ці звіти для підтвердження індивідуальних скарг на неналежні умови ув’язнення.
4. **Справедлива сатисфакція:** Додана таблиця надає чіткий орієнтир для визначення розміру нематеріальної шкоди залежно від тривалості тримання під вартою, що є корисним довідковим матеріалом для розрахунку потенційних компенсацій у подібних справах про системне переповнення.
*Примітка: Хоча ця справа стосується пенітенціарної системи Греції, принципи щодо «ситуації, що триває» при триманні під вартою та тягар держави щодо надання доказів умов ув’язнення є універсально застосовними в рамках судочинства ЄСПЛ, включаючи справи проти інших держав-членів.*
СПРАВА «ГРУЯ ТА ІНШІ ПРОТИ РУМУНІЇ»
У справі «Груя та інші проти Румунії» (рішення від 9 липня 2026 року) Європейський суд з прав людини розглянув системну неспроможність Румунської держави забезпечити виконання остаточних рішень національних судів щодо реституції майна або компенсації за активи, націоналізовані під час комуністичного режиму. Суд об’єднав десять окремих заяв через ідентичність їхнього предмета, підтвердивши, що право заявників на мирне володіння своїм майном було порушено. У рішенні наголошується, що органи влади не доклали необхідних зусиль для виконання цих остаточних судових рішень у розумні строки. Як наслідок, Суд зобов’язав державу забезпечити виконання невиконаних рішень або, у разі неможливості, виплатити визначені суми як матеріальну та нематеріальну шкоду. Це рішення підкріплює усталену практику Суду щодо обов’язку держави поважати майнові права, визнані її власною судовою системою.
Структура рішення відповідає стандартному формату ЄСПЛ: вона розпочинається з процесуальної історії та об’єднання заяв, розглядає питання *locus standi* (правосуб’єктності) спадкоємців у разі смерті заявника, а потім переходить до розгляду справи по суті згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Ключовим структурним елементом є посилання на доктрину «пілотної справи», зокрема на рішення «Веляну та інші проти Румунії», для спрощення оцінки порушення. Помітною зміною в цьому рішенні порівняно з попередніми є чітке виключення щойно прийнятої Надзвичайної постанови № 38/2025 із розрахунку справедливої сатисфакції. Суд постановив, що це нове національне законодавство не стосується справ, поданих до набрання ним чинності, тим самим захищаючи заявників від потенційно несприятливих змін у національних методиках компенсації.
Найважливіші положення для юристів-практиків та зацікавлених сторін є такими:
* **Порушення статті 1 Протоколу № 1:** Суд підтвердив, що остаточне рішення національного суду, яке визнає право власності або право на компенсацію, становить «майно», захищене Конвенцією. Невиконання такого рішення становить порушення права на мирне володіння своїм майном.
* **Відхилення нової національної методики:** Пункт 16 є критично важливим; він встановлює, що Суд не застосовуватиме критерії, викладені у Надзвичайній постанові 2025 року, до справ, які вже перебувають на його розгляді. Це гарантує, що власна методика Суду щодо розрахунку матеріальної шкоди залишається незалежною від наступних, потенційно обмежувальних, змін у національному законодавстві.
* **Відрахування часткових виплат:** Щоб запобігти «безпідставному збагаченню», Суд зобов’язав, щоб будь-яка компенсація, вже виплачена національними органами влади, була відрахована від сум, присуджених цим рішенням (пункт 17).
* **Суворі строки виконання:** Суд встановив дванадцятимісячний строк для держави на виконання рішень, що передбачають повернення майна, та тримісячний строк для виплати матеріальної та нематеріальної шкоди, після чого застосовується пеня за прострочення.
* **Спекулятивні вимоги:** Суд чіха відхилив вимоги щодо «упущеної вигоди» або потенційних переваг від володіння майном, охарактеризувавши такі розрахунки як такі, що за своєю суттю є спекулятивними та виходять за межі справедливої сатисфакції.
Це рішення слугує суворим нагадуванням державі-відповідачу, що сплив часу та прийняття нових національних постанов не звільняють уряд від обов’язку виконувати остаточні судові рішення.
СПРАВА «КЕЛЕМЕН ТА ІНШІ ПРОТИ УГОРЩИНИ»
Рішення у справі «Келемен та інші проти Угорщини» стосується системної проблеми щодо надмірної тривалості кримінального провадження в угорській судовій системі. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) розглянув чотири об’єднані заяви, у яких заявники стверджували, що час, витрачений на вирішення їхніх кримінальних справ, перевищив вимогу «розумного строку», встановлену статтею 6 § 1 Конвенції. Суд встановив, що угорська влада не змогла виправдати ці затримки, які в окремих випадках тривали понад тринадцять років. Як наслідок, Суд постановив, що держава порушила права заявників, і зобов’язав виплатити справедливу сатисфакцію за моральну шкоду та відшкодування судових витрат. Це рішення підтверджує усталену позицію Суду про те, що держави мають позитивне зобов’язання організовувати свої правові системи таким чином, щоб забезпечити завершення проваджень у розумний строк.
Структура цього рішення відповідає стандартному формату рішень Комітету, який зазвичай застосовується до справ, що стосуються «усталеної прецедентної практики». Документ розпочинається з огляду процедури, за яким слідує оцінка Судом фактів та суті справи згідно зі статтею 6 § 1. У рішенні прямо посилаються на провідну справу «Барта та Драйко проти Угорщини» (2013), використовуючи її як основний правовий критерій для визначення порушення. На відміну від рішення Великої палати, яке може встановлювати нову правову доктрину, це рішення слугує для застосування існуючих, сталих принципів до групи подібних справ. Рішення завершується застосуванням статті 41, у якій детально описано конкретні фінансові суми, присуджені кожному заявнику залежно від тривалості їхніх проваджень та характеру їхніх скарг.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів є наступними:
* **Застосування критерію «розумного строку»:** Суд повторює, що оцінка «розумного строку» не є абстрактною, а залежить від чотирьох конкретних факторів: складності справи, поведінки заявника, поведінки відповідних національних органів влади та того, що було поставлено на карту для заявника.
* **Системна нестача засобів правового захисту:** Декілька заявників успішно посилалися на статтю 13 Конвенції, наголошуючи на відсутності в Угорщині ефективних внутрішніх засобів правового захисту для оскарження надмірної тривалості кримінального провадження. Це критичний висновок, оскільки він вказує на те, що особи в Угорщині наразі не мають дієвого шляху для отримання відшкодування за судові затримки в межах власних національних судів.
* **Покладання на усталену прецедентну практику:** Об’єднуючи ці справи, Суд сигналізує про те, що проблема судових затримок в Угорщині є повторюваною. Рішення слугує чітким індикатором того, що Суд продовжуватиме виносити рішення проти держави у подібних майбутніх заявах без необхідності проведення ґрунтовного нового правового аналізу, за умови, що факти відображають встановлені прецеденти.
* **Фінансова відповідальність:** Рішення Суду присудити конкретні суми (від 3300 до 5500 євро) є прямим фінансовим наслідком неспроможності держави ефективно керувати своїм судовим навантаженням.
Це рішення є значущим для ширшого європейського правового ландшафту, оскільки воно підкреслює необхідність для держав-членів забезпечити громадян як ефективними судовими процесами, так і дієвими внутрішніми механізмами для подання скарг у випадках, коли ці процеси не забезпечують очікуваного результату.
СПРАВА «ХОПТЯР ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
Це рішення, **** щодо захисту жертв домашнього насильства в Україні, стосується невиконання національними органами обов’язку провести ефективне розслідування за заявами про фізичне насильство. Заявники — мати, її малолітній син та її мати — повідомили про побиття партнером першої заявниці у вересні 2016 року. Попри наявність медичних доказів, що підтверджували отримані ними тілесні ушкодження, розслідування поліції характеризувалося постійними затримками, процесуальною бездіяльністю та неналежною кваліфікацією статусу жертв. Суд встановив, що органи влади не виконали свої позитивні зобов’язання за Конвенцією, оскільки розслідування не було ні ретельним, ні ефективним. Як наслідок, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного життя.
### Структура та положення
Рішення відповідає стандартній структурі рішень Комітету:
1. **Предмет спору:** Окреслює фактичні обставини справи, включаючи конкретні випадки насильства та подальше тривале розслідування поліції.
2. **Прийнятність:** Суд розглянув та відхилив заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту, шестимісячного строку звернення, а також твердження про те, що ушкодження не були достатньо серйозними для розгляду за Конвенцією (*ratione materiae*).
3. **Суть справи:** Суд оцінив позитивні зобов’язання держави щодо проведення розслідування, зауваживши, що хоча кримінальне провадження було відкрите, воно було обтяжене адміністративними помилками та відсутністю уваги до всіх жертв.
4. **Справедлива сатисфакція:** Суд присудив заявникам 4 500 євро як відшкодування моральної шкоди та 2 000 євро на відшкодування судових витрат.
Порівняно з попередньою судовою практикою, це рішення підтверджує усталену позицію Суду про те, що справи про домашнє насильство вимагають високого рівня належної обачності, а захист «приватного життя» згідно зі статтею 8 поширюється на фізичну недоторканність у сімейних відносинах.
### Ключові положення для юридичної практики
* **Застосовність статті 8:** Суд чітко підтвердив, що навіть «незначні» ушкодження, отримані внаслідок домашнього насильства, є достатньою підставою для забезпечення захисту за статтею 8. Це важливе уточнення порогового критерію для практикуючих юристів.
* **Позитивні зобов’язання:** Рішення підкреслює, що самого лише відкриття кримінального провадження недостатньо; розслідування має бути «ефективним та результативним». Суд значною мірою спирався на той факт, що прокуратура сама неодноразово визнавала відсутність прогресу в розслідуванні, що стало доказом невиконання державою своїх зобов’язань.
* **Вичерпання засобів правового захисту:** Суд відхилив аргумент Уряду про те, що заявники повинні були подавати цивільні позови або вдаватися до подальших внутрішніх апеляцій, підтвердивши: якщо розслідування є очевидно неефективним, заявник не зобов’язаний проходити нескінченні процесуальні кола перед зверненням до Страсбурга.
* **Неприйнятність статті 6:** Суд уточнив, що стаття 6 § 1 (право на справедливий суд) не застосовується до кримінального провадження, якщо заявники формально не долучилися до провадження як цивільні позивачі, що є критично важливим розмежуванням для стратегій майбутніх судових справ.
**:** Ця справа є нагадуванням українській владі про те, що системні затримки та нездатність належним чином допитати жертв домашнього насильства є порушенням міжнародних стандартів прав людини.
СПРАВА «ЛАЗИЧ ПРОТИ ХОРВАТІЇ» (LAZIĆ v. CROATIA)
Справа «Лазич проти Хорватії» стосується свавільної конфіскації трьох пістолетів у спортсмена-інваліда та ентузіаста стрілецького спорту після його виправдання у провадженні про адміністративне правопорушення. Хоча заявника було виправдано за конкретним обвинуваченням щодо зберігання його зброї, національні суди ухвалили рішення про постійну конфіскацію його майна на підставі не пов’язаного з цією справою обвинувального вироку за жорстоке поводження з дітьми. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що національні суди не змогли встановити достатній зв’язок між не пов’язаною зі справою кримінальною поведінкою заявника та необхідністю вилучення його майна. Крім того, Суд розкритикував органи влади за відсутність оцінки пропорційності та ігнорування професійної та особистої історії заявника як титулованого спортсмена. Як наслідок, Суд постановив, що конфіскація становить порушення права заявника на мирне володіння своїм майном, передбаченого статтею 1 Протоколу № 1.
Структура рішення відповідає стандартному формату ЄСПЛ: у ньому викладено фактичні обставини справи, перебіг національного судового провадження, скарги заявника та правову оцінку Суду. Рішення зосереджено на тлумаченні статті 76.a Закону Хорватії про адміністративні правопорушення, яка дозволяє конфіскацію предметів навіть за відсутності вироку, якщо це необхідно з міркувань громадської безпеки або моралі. Аналіз Суду наголошує на важливості вимоги до національних судів здійснювати свої дискреційні повноваження з обережністю, гарантуючи, що конфіскація не використовується як каральний захід за поведінку, що зовсім не пов’язана з відповідним майном. На відміну від попередніх справ, у яких конфіскація була визнана правомірною через чіткі ризики зловживання або відсутність належного ліцензування, це рішення уточнює, що «загальне» застосування моральних підстав без конкретного зв’язку з майном або інкримінованим правопорушенням є несумісним із Конвенцією.
Найважливіші положення для юристів-практиків та спостерігачів є такими:
* **Вимога раціонального зв’язку:** Суд встановив, що для того, щоб держава могла виправдати втручання у право власності під приводом «громадської безпеки» або «моральних підстав», має існувати доведений зв’язок між конфіскованими предметами та ризиком, який вони становлять. Посилання на не пов’язаний з цим кримінальний вирок для виправдання вилучення майна, яке не використовувалося під час вчинення того злочину, робить такий захід свавільним.
* **Обов’язкова оцінка пропорційності:** У рішенні підкреслюється, що навіть тоді, коли національне законодавство надає судам право розсуду щодо конфіскації майна, цей розсуд має здійснюватися шляхом зважування суспільного інтересу та особистих обставин заявника. Нездатність врахувати засоби до існування заявника, його професійні досягнення та відсутність будь-якої історії зловживання зброєю зробила втручання непропорційним.
* **Ефективні гарантії:** Суд підкреслив, що національні суди повинні забезпечити «справедливий баланс» між суспільним інтересом та правами власності особи. Вузьке, механічне застосування закону, яке ігнорує конкретний контекст життя заявника, не забезпечує необхідних гарантій проти свавільних дій держави.
* **Механізм відшкодування:** Суд наголосив, що найбільш належним засобом правового захисту у таких порушеннях є поновлення національного провадження, а не лише фінансова компенсація вартості майна, що зміцнює принцип *restitutio in integrum* (відновлення попереднього стану).
СПРАВА «ПАВЛІДІС ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Справа «Павлідіс та інші проти Греції» стосується невиконання грецькими адміністративними органами остаточного судового рішення щодо скасування містобудівних зобов’язань стосовно нерухомого майна заявників. Попри рішення Адміністративного суду першої інстанції Піргоса від 2023 року, яким органи влади було зобов’язано вжити відповідних заходів, це рішення залишалося невиконаним понад два роки. Заявники стверджували, що така затримка порушує їхнє право на справедливий судовий розгляд, а національне законодавство не забезпечує ефективного засобу правового захисту для примушення держави до виконання рішення. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) встановив, що невиконання державою рішення суду у визначені строки становить порушення Конвенції. Відтак, Суд постановив, що Греція не дотрималася прав заявників, передбачених статтею 6 § 1 та статтею 13, і зобов’язав виплатити відшкодування за невиконання судового рішення.
Структура рішення відповідає стандартному формату рішення Комітету згідно з Конвенцією. Воно розпочинається з викладу процесуальної історії, описує факти щодо невиконання національного судового рішення та розглядає питання по суті відповідно до статей 6 та 13. Рішення значною мірою спирається на усталену прецедентну практику, зокрема, посилаючись на справу «Горнсбі проти Греції» щодо права на виконання рішення та «Канеллопулос проти Греції» щодо неефективності Закону № 3068/2002. На відміну від попередніх версій або ширших рішень Великої палати, це рішення є стислим застосуванням наявних принципів до конкретної, повторюваної справи адміністративної інертності. Воно не запроваджує нових правових критеріїв, а підтверджує послідовну позицію Суду, згідно з якою виконання судового рішення є невід’ємною частиною «права на судовий розгляд».
Найважливіші положення для практикуючих юристів полягають у наступному:
* **Стаття 6 § 1 (Право на справедливий судовий розгляд):** Суд підтверджує, що виконання остаточного національного судового рішення є невід’ємною частиною «судового розгляду», який охороняється Конвенцією. Будь-яка затримка, санкціонована державою, яка перешкоджає стороні скористатися результатами успішного судового рішення, є порушенням цього права.
* **Стаття 13 (Право на ефективний засіб правового захисту):** Суд чітко визначає Закон № 3068/2002 як неефективний засіб правового захисту в контексті адміністративного невиконання рішень. Це є критично важливим висновком, оскільки він свідчить про те, що заявникам у Греції не потрібно вичерпувати цю конкретну національну процедуру, якщо доведено, що вона не здатна прискорити виконання рішення.
* **Зобов’язання держави:** Рішення слугує офіційною декларацією того, що держава-відповідач зберігає триваюче невиконане зобов’язання щодо виконання початкового національного судового рішення (№ A286/2023), незалежно від присудженої компенсації.
* **Прецедент для повторюваних справ:** Посилаючись на справи «Канеллопулос» та «Бусіу», Суд підтверджує, що неспроможність грецької адміністративної системи дотримуватися судових наказів залишається системною проблемою, що дозволяє прискорений розгляд аналогічних заяв.
СПРАВА «ПЕНТАРАКІС ТА ІНШІ ПРОТИ ГРЕЦІЇ»
Рішення у справі «Пентаракіс та інші проти Греції» (заява № 82914/17) стосується групи ув’язнених, які стверджували, що умови їхнього тримання у в’язниці Патри порушували статтю 3 Європейської конвенції з прав людини, яка забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Суд розглянув скарги щодо критичної переповненості, за якої площа особистого простору на одного ув’язненого значно поступалася встановленим стандартам, часто знижуючись до приблизно 2,81–2,87 квадратних метрів. Уряд Греції не надав достатніх первинних доказів, таких як плани поверхів, для спростування тверджень заявників, що змусило Суд покладатися на встановлені звіти та попередню прецедентну практику щодо цієї установи. Зрештою, Суд констатував порушення статті 3 стосовно більшості заявників через ці неналежні умови. Це рішення слугує підтвердженням суворої позиції Суду щодо переповненості в’язниць та тягаря доказування, який покладається на державу в таких питаннях.
### Структура та положення
Рішення структуроване на чотири основні розділи:
1. **Процесуальна історія та виключення справ із реєстру:** Суд виключив із реєстру заяви чотирьох осіб, які не підтримували зв’язок або не надавали необхідної інформації, фактично вивівши їх із провадження.
2. **Прийнятність:** Суд відхилив скарги чотирьох заявників, які були звільнені до подання заяви, постановивши, що вони не вичерпали національні засоби правового захисту (зокрема, позов згідно зі статтею 105 Вступного закону до Цивільного кодексу). Решта скарг були визнані прийнятними.
3. **Суть справи:** Суд проаналізував умови тримання під вартою, застосовуючи принципи, викладені у справі «Муршич проти Хорватії» (*Muršić v. Croatia*). Суд встановив, що Уряд не обґрунтував свої аргументи щодо місткості камер та площі, що призвело до висновку про порушення статті 3.
4. **Стаття 41 (Справедлива сатисфакція):** Суд присудив відшкодування моральної шкоди успішним заявникам, пропорційне тривалості їхнього тримання під вартою, а також спільну суму на відшкодування судових витрат.
Порівняно з попередніми рішеннями щодо в’язниці Патри, це рішення посилює послідовність висновків Суду стосовно системної переповненості установи в період з 2015 по 2022 рік.
### Ключові положення для юридичного використання
* **Тягар доказування:** Рішення є важливим нагадуванням про те, що у справах про умови тримання під вартою Уряд зобов’язаний надати конкретні, первинні докази (наприклад, плани поверхів, будівельну документацію). Прості твердження держави щодо розміру камер або заповнюваності не братимуться до уваги, якщо вони не підтверджені даними, що підлягають перевірці.
* **Вичерпання національних засобів правового захисту:** Рішення роз’яснює, що для колишніх ув’язнених, які прагнуть отримати компенсацію за минулі порушення (а не припинення поточних), використання специфічних національних цивільних засобів захисту (таких як стаття 105 Вступного закону Греції до Цивільного кодексу) є обов’язковою передумовою прийнятності.
* **Поріг «3 квадратних метри»:** Суд продовжує застосовувати стандарт «Муршич», згідно з яким особистий простір менше 3 квадратних метрів у камерах багатомісного розміщення створює сильну презумпцію порушення статті 3. Готовність Суду приймати цифри заявників, коли Уряд не надає власних доказів, є суттєвим процесуальним висновком для практикуючих юристів.
*Примітка: Хоча ця справа стосується Греції, принципи щодо тягаря доказування та вичерпання національних засобів правового захисту у справах про тримання під вартою мають універсальне застосування в межах Ради Європи, включаючи держави, які наразі долають виклики, пов’язані з тюремною інфраструктурою.*
