1. Предметом спору є стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та поручителів.
2. Суд касаційної інстанції встановив, що апеляційний суд невірно застосував норми Закону України «Про іпотеку», не врахувавши, що банк здійснив позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки під час розгляду справи. Суд вказав, що апеляційний суд повинен був оцінити розрахунок заборгованості, перевірити його обґрунтованість з урахуванням нарахованих відсотків і штрафних санкцій, а також встановити, чи не припинилася порука відповідно до статті 559 ЦК України. Крім того, суд мав дослідити, чи звертався кредитор з вимогами до інших поручителів та чи погашена заборгованість в інших провадженнях, щоб встановити дійсний розмір заборгованості, що підлягає стягненню з поручителя у цій справі. Оскільки апеляційний суд не встановив ці обставини, це унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. **** Суд зазначив, що у випадку забезпечення виконання основного зобов’язання декількома способами, основне зобов’язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.
3. Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
